Матвій Іванович Яворський (15 листопада 1885 — 3 листопада 1937) — історик, політичний діяч, академік ВУАН. Народився в селі Корчмина в Галичині.
Яворський — перший український історик, що пробував укладати історію України за «марксистсько-матеріалістичним законом». Без відповідної фахової практики й достатньої документації його твори позначені ідеологічними маніпуляціями історичних фактів. Серед творів Яворського відомі насамперед популярні підручники: «Нарис історії України», «Коротка історія України» (1927), «Історія України в стислому нарисі» (три видання 1928 — 1929). Згідно з ідеологічним напрямленням, Яворський опрацював розвідки про революційні рухи на Україні: «История революционного движения на Украине» (1922), «Революція на Україні в її головніших етапах» (1923), «Нариси з історії революційної боротьби на Україні», «Україна в епоху капіталізму» (т. І — III, 1924 —25). Праці Яворського були гостро критиковані в українській національній історіографії за тенденційність і нефаховість (Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич, Олександр Оглоблин), а з 1929 також радянською історіографією, яка «яворщиною» прозвала «націоналістичний ухил» в історії. Яворського обвинувачено в ідеологічних помилках: «перебільшенні місця національного питання в революційній боротьбі, ідеалізації дрібнобуржуазних націоналістичних партій» та трактуванні української революції не як частини російської, а окремого витвору українського історичного процесу.
Проте, чимало корисного при всьому своєму вульгарному соціологізаторстві дала історичній науці націонал-комуністична школа історика Матвія Яворського, що діяла у Харкові й частково у Києві. Матвій Іванович дав окрему від російської, українську марксистську візію історичного розвитку України в добу капіталізму, чим збудував наукові підвалини для українського націонал-комунізму. Тому й пішов головним у другому після СВУ судовому процесі УНЦ. До теоретиків націонал-комунізму варто додати й укапіста Андрія Річицького. Взагалі комуністичні історики революції 1917-1920-х років зовсім не були правовірними ленінцями-сталінцями, а їхній журнал у Харкові "Літопис революції" намагався подавати збалансовані джерела з історії революції без відвертих інвектив у бік "буржуазних націоналістів", як це було пізніше
