Історична наука в Україні на рубежі 80-90-х рр.

Інтелектуальний і культурний рух кінця 1980-х -1990-х років пов'язаний з відходом від надмірної ідеологізації та політизації гуманітарної сфери, ідейних і наукових спрощень, популяризаторського тону тощо. Він був орієнтований на якісно нові форми професіоналізації, та відповідність загальновизнаним стандартам наукової праці.

Історіографія у дисциплінарному розумінні слова виконує важливу функцію «управління» процесом історичного пізнання. Це засіб самоідентифікації і розбудови історичної науки. Аналізуючи сучасний стан науки, співставляючи його з колишніми визнаними або забутими традиціями наукової діяльності, історіографія «розпізнає» перспективи і варіанти існу­вання та механізму розвитку історичної науки. Історіографія є інструментом інтегрування вітчизняної історичної науки в європейський та загальний історіографічний процес. У системі вітчизняної історичної науки історіографія виконує такі самі функції («блоку» управління пізнавальним процесом), що й етнологія в західній системі історичного пізнання.

З 1991 року, коли Україна була проголошена незалежною, створились якісно нові умови для поступу новітньої української історіографії. Був створений Інститут сходознавства (директор - акад. О.Пріцак). Тоді ж на базі Археографічної комісії в Києві було створено Інститут української археографії (з 1995 р. - Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського, директор - чл.-кор. П.Сохань) та у Львові Інститут суспільних наук ім. І.Крип'якевича (директор - акад. Я.Ісаєвич). Оновив свою тематику і "Український історичний журнал" (голов. ред. - акад. В.Смолій).

Українськими археографами, архівістами і бібліографами на сьогодні розробляється понад 20 наукових тем з питань історії української археографії, архіву Коша Запорозької Січі, наративних джерел XIV-XVIII ст., видаються праці видатних діячів історичної науки і культури України XIX - початку XX ст. тощо, які тематично і хронологічно охоплюють весь масив писемної архівної спадщини України. Перевидаються праці М.Грушевського "Історія України-Руси" в 11 томах, 12 книгах (Редкол.: П.Сохань (голова) та ін.), Г.Л. де Боплана "Опис України" (К., 1990), О.Кістяківського "Щоденник" у 2-х томах (К., 1995), Н.Полонської-Василенко "Історія Української академії наук" (К., 1993), П.Скоропадського "Спогади" (К., 1995), "Енциклопедія українознавства" в 3-х томах, "Реєстр Війська Запорозького: 1649 p." (K., 1996), "Архів Коша Запорозької Січі" (т. 1, 2. - К., 1999) та ін. Вийшли друком монографії П.Соханя, В.Ульяновського, С.Кіржаєва "М.С. Грушевський і Academia" (K., 1993), Н.Яковенко "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)" (К., 1993), О.Рубльова і Ю.Черченка "Сталінщина та доля західно-української інтелігенції (20-50-і роки XX ст.)" (К., 1994), І.Верби "Олександр Оглоблин: життя і праця в Україні" (К., 1999).

Значним є доробок вчених Інституту істо-рії України НАН України (директор - акад. В.Смолій). Серед великої кількості праць, виданих цією установою, помітне місце посідають роботи В.Смолія і В.Степанкова "Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет" (К., 1995, 2-е вид.), "Історія України: нове бачення" у 2-х томах (К., 1996), В.Даниленко, Г.Касянова, С.Кульчицького "Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки" (К., 1991), "Історія Академії наук України, 1918-1993" (К., 1994), С.Кульчицького "Україна між двома війнами (1921-1939)" (К.,1999) та ін. Значну наукову вагу має і збірник документів та матеріалів у 2-х томах "Українська Центральна Рада" (К., 1996-1997).

Вагоме місце серед праць Інституту політичних і етнонаціональних досліджень (директор - акад. І.Курас) посіли монографії Ю.Шаповала "Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії" (К., 1993) та В.Солдатенка "Українська революція" (К., 1999).

Відновлено ряд серійних видань та часописів гуманітарного профілю, насамперед "Український археографічний щорічник", "Записки НТІП", "Київська старовина", які продовжують кращі традиції своїх попередників. Науковцями підтримані, а іноді й започатковані та успішно втілюються в життя ряд перспективних напрямів, таких як грушевськознавство, хмельницькіана. В спеціалізованих вчених радах відбуваються захисти докторських і кандидатських дисертацій з актуальних питань української історичної науки, зокрема, з генеалогії, археографії, боністики тощо.

У 1980-ті роки виникла дискусія між І. Рудницьким, О. Пріцаком, Дж. Решитаром — молодшим про положення України між Сходом і Заходом. Пізніше О. Оглоблин запропонував «добре обгрунтовану» схему вивчення історії України XIX і XX ст. О. Пріцак піддав критиці поняття «народ» в ідеології школи Грушевського, а запропонований ним альтернативний підхід був у цілому «переформулюванням» державницьких по­глядів Липинського початку XX ст. Місце українців в парадигмі історичних і неісторичних народів стало предметом обговорення Дж. Грабовича, І. Рудницького, А. Каппелера. О. Субтельний підняв питання про застосування концепції державності щодо козацького періоду. Р. Шпорлюк використовував соціологічні концепції при дослідженні української національної свідомості.