Українська історіографія у Західній україні в 20-30 – ті рр.

Умови, за яких розвивались історичні науки в Галичині, були іншими ніж в інших регіонах. Польська влада над Західною Україною, що не припускала автономії в жодному вигляді, та ворожнеча між

владою і українським населенням не сприяли українській науці в цілому та українській історії зокрема. Українські кафедри Львівського університету було закрито. Наукове товариство ім. Шевченка тривалий час було позбавлено держав них субсидій.

Лише добровільна допомога української громадськості, як моральна так і фінансова, та самовіддана праця частини українських вчених зробила можливим те, що українська історична наука цього регіону не лише не вмерла, але й продовжувала розвиватись та досягла нових висот. Більш того, через занепад української історичної науки в Українській РСР у тридцятих роках, Галичина стала єдиною українською територією, де українські вчені могли працювати за більш-менш вільних умов.

Українська історіографія в Галичині зберегла найкращі традиції довоєнної історичної науки, а керівництво нею залишилось в руках тих істориків, що належали до школи М. Грушевського. Не менш важливим було й те, що традиційний центр вільної української науки, Наукове товариство ім. Шевченка, збереглося та посіло чільне місце в житті української історичної науки в Галичині. Саме завдяки Науковому товариству ім. Шевченка українська наука у Галичині, позбавлена права мати власні університети, зуміла створити свої наукові центри.

. Особливий вплив спричинила діяльність Всеукраїнської академії наук та її Історичної секції, очолюваної М. Грушевським. Галицькі історики не лише друкували свої праці у виданнях ВУАН та Історичної секції, але навіть брали безпосередню участь у діяльності останньої. Відповідно духові та традиціям об’єднаної української історіографії, М. Грушевський спрямовував зусилля спільноти українських істориків на вирішення загальних проблем української історії, незалежно від державних кордонів та політичних режимів.

І коли на початку тридцятих всеукраїнський центр у Києві був знищений та українська історіографія в Українській РСР була придушена, галицькі українські історики продовжували роботу, підтримуючи контакти з українськими вченими-емігрантами у Празі, Варшаві, Берліні та Парижі.

Головним осередком української історичної науки в Галичині залишалось Наукове товариство ім. Шевченка, особливо його історично-філософське відділення, очолюване професором І. Крип’якевичем. До активних членів відділення належали як старші історики, які починали свою наукову кар’єру ще за часів М. Грушевського (Б. Барвінський, В. Герасимчук, Ф. Голійчук, Д. Коренець, І. Кревецький, Ф. Срібний, О. Терлецький та інші), так і молодші вчені, котрі вперше вийшли на наукову сцену у двадцятих і тридцятих роках (М. Андрусяк, І. Витанович, Р. Зубик та інші). Нове покоління з’явилося у тридцятих роках, працюючи у Науковому товаристві ім. Шевченка у професора Крип’якевича (І. Карпинець, Т. Коструба, О. Пріцак та інші).

1938 р. у складі історичнофілософського відділення діяли такі комісії: Стародавньої історії України (голова І. Крип’якевич), новітньої історії України (голова І. Витанович), історичних джерел (голова О. Терлецький). Дослідницька робота стосувалась переважно місцевої історії (Галицько-Волинської держави ХІІІ–ХІV ст., Галичини ХVІІІХІХ ст. тощо), однак інтерес та увага вчених часто виходили за межі місцевих проблем і торкалися питань всеукраїнського значення.

Багато історичних матеріалів місцевого значення друкувались у виданнях місцевих музеїв та краєзнавчих товариств:“Літопис Бойківщини” у Самборі, десять томів між 1931 і 1939 рр; “Наша Батьківщина”; та інші. Багато історіографічних праць та матеріалів, переважно науково-популярного змісту друкувались різними українськими громадськими та приватними видавничими закладами або у вигляді журналів чи збірників, або окремими, часто великими за обсягом, виданнями.