Приклад 2 страница

Ідеї меркантилізму в Росії вперше висловив видатний дипломат 60-х років XVII ст. А.Л. Ордін-Нащокін (1605—1680). Найвиразніше його економічні погляди відображено у "Псковському Положенні" (1667) та "Новоторговому Уставі" (1667), автором і редактором яких він був. Поняття торгівлі розглядав не тільки як одне з важливих джерел доходів держави, а й як галузь господарства, що активно сприяє зростанню народного достатку. Водночас А.Л. Ордін-Нащокін розумів, що торгівля зокрема зовнішня, в Росії розвинена недостатньо. На його думку причина цього полягає у бракові капіталу, засиллі іноземних купців, котрі проникали на російський ринок.

І.Т. Посошков (1652—1726), автор знаменитого твору "Книги про вбогість та багатство" (1724), також був прихильником активного торговельного балансу, стверджуючи, що коли Росія більше продаватиме й менше купуватиме, то гроші залишатимуться в ній, а не відпливатимуть за кордон. Його вважають номіналістом, адже він стверджував, що гроші "створює" цар, який може перетворити копійку на карбованець, достатньо лише поставити відповідний штамп.

І.Т. Посошков розрізняє два види багатства: багатство держави (доходи казни) і багатство народу (народне господарство), ставлячи на чільне місце саме багатство народу. Він рекомендував не розоряти платників податків надмірними поборами: податки варто брати з землі, за податкову одиницю прийняти десятину; також радив перейти до єдиного 10-відсоткового податку, а мито сплачувати один раз із кожної одиниці товару.

У другій половині XVІІІ ст. з'явилася низка робіт у сфері теорії фінансів. Найбільш яскравою, такою, що має виражений антикріпосницький характер, була праця А.Я. Поленова "Про кріпосне полягання селян у Роси", за яку в 1766 р. автор одержав премію Вільного економічного товариства.

У цій роботі вперше у вітчизняній літературі застосовується термін "податок", А.Я. Полєнов підтверджує потребу майнового страхування, аналізує та критично оцінює податкову систему. Автор вважав: якщо селяни отримають достатню кількість землі, то у відповідь вони будуть охоче платити встановлені податки і збори.

Не використовуючи поняття "страхування", А.Я. Поленою вказує, що у разі повені, "падіння" худоби, неврожаю хліба чи інших лих селянські господарства потребують економічної підтримки: або грошима, або через податкову систему Росії.

Уперше в опублікованій літературі термін "фінанси" як наукове поняття був ужитий у передмові до виданої в 1767 р. Московським університетом книзі "Переклади з енциклопедії". У цій праці термін "фінанси" трактується як "...розділи, що належать до державних доходів", тобто вперше поняття "фінанси" використано в значенні, ідентичному сутності терміна "казна";.

XVIII ст. завершується роботами першого ідеолога й теоретика народної революції в Росії О.М. Радищева. До найцікавіших економічних його праць належать: "Лист про Китайський торг", "Описмого володіння", "Записка про податі Петербурзької губернії" і нескінчений рукопис "Торгівля", одна частина якої — "Записки про податі" — повністю присвячена податковій політиці держави.

О.М. Радищеву вперше в російській науці дослідив сутність поняття податки, їх природу, охарактеризував усі види податків, відокремивши прямі від непрямих. При цьому він окремо досліджував податки з міського і сільського населення.

Повільний розвиток фінансової науки в Росії пояснюється застійним характером економіки, незмінністю виробничих відносин. Не випадково з розвитком економіки Росії останньої чверті XIX — на початку XX ст. збігається і бурхливий розвиток фінансової науки, супроводжуваний величезною кількістю публікацій з питань фінансів.

Зі створенням у 1802 р. Міністерства фінансів термін "фінанси" входить у науковий обіг. Проте до 1835 р., коли в російських університетах почали викладати курс фінансового права, "фінанси" як самостійна наука не виділялися, а розглядалися тільки як складова політекономії. У практиці частіше використовувалося поняття "казна". У ліпшому разі за допомогою одного з цих термінів пояснювався інший.

На початку XIX ст. опублікували роботу М.І. Тургенєва "Досвід теорії, податків", що є теоретичним обґрунтуванням об'єктивної необхідності податків, їх ролі в економічному житті держави і населення. Автор стверджував, що фінансова наука має право на існування, проте вчення про податки — частина політичної економії. Наприклад, він аргументував поділ податків на прямі й опосередковані, сформулював нову класифікацію податків залежно від джерел доходів, увів у науковий обіг термін "акциз" (тлумачив його як мито на предмети внутрішнього споживання), а знецінення грошей назвав додатковим податком, до того ж найнесправедливішим. М.І. Тургенєв рекомендував урядові враховувати економічні можливості населення у процесі введення податків, не допускати надмірних витрат, які перевищували б наявні доходи. Тургенєв обґрунтував положення, що об'єктом оподаткування має бути чистий дохід, а не капітал. Значно пізніше це положення розвинув російський економіст українського походження І.І. Янжул.

Видатним державним діячем і першим виконавцем управлінських та фінансових реформ у Росії на початку XIX ст. був ММ. Сперанський, який вважав, що для усування хронічного бюджетного дефіциту Росії потрібно зменшити державні видатки, припинити небезпечну практику казначейства щодо випуску асигнацій та збільшення податків. На його думку, паперових грошей в обігу має бути стільки, скільки є капіталів і кредитних паперів.

Відомим економістом початку XIX ст. був М.С. Мордвинов — президент Вільного економічного товариства. Він розумів призначення банків у концентрації грошових капіталів та їх постійному грошовому обігу, що сприяє збільшенню суспільного багатства. На його думку, в Росії вкрай необхідно створювати приватні банки з метою активізації підприємницької діяльності; дав негативну оцінку діяльності Держбанку, який постійно бере участь у покритті бюджетного дефіциту.

У праці "Міркування про користь, що може послідувати від установи приватних по губерніях банків" (1813) багато уваги приділено питанням податків. М.С. Мордвинов ставить завдання — забезпечити стійкість державних доходів. Причину порівняльного багатства Англії (щодо Франції) він пояснює двома причинами:

1) податки стягуються не з капіталу, а з доходів від капіталу;

2) перехід від натуральних до грошових податків і відповідність величини податку до рівня доходу ("зрівняні по всіх станах оклади").

Значущими для теорії фінансів є дослідження таких авторів кінця XIX ст., як В.А. Лебедєв, І.І. Янжул, С.Ю. Вітте, І.Х. Озеров.

Стан фінансової науки в Росії кінця XIX ст. якнайповніше відображений у роботах академіка І.I. Янжула, котрий вважав, що "предметом фінансової науки є дослідження способів якнайкращого задоволення матеріальних потреб держави". Автор ще дає таке визначення цієї науки: "Фінансова наука — вчення про суспільне господарство, що має завданням виклад тих правил, які повинні бути дотримані при добуванні матеріальних коштів, потрібних для виконання суспільних цілей". Тобто, І.І. Янжул виключає з предмета науки фінансів учення про державні витрати, вважаючи, що ці питання настільки пов'язані з власне поняттям "держава", що їх мають вивчати у науках про державне і політичне право. Академік зазначав, що саме станом фінансів визначається могутність держави: "фінанси е мірилом добробуту країни, мірилом цивілізації";.

Слід звернути увагу на особливі заслуги в розвитку фінансової науки IJX. Озерова. Його підручник "Основи фінансової науки", що неодноразово видавався, і нині є науковим доробком із найповнішим викладом багатьох фундаментальних положень. За визначенням І.Х. Озерова, "фінансова наука вивчає фінансове господарство, тобто сукупність відносин, що виникають на основі добування союзами публічного характеру матеріальних засобів";.

Автором фундаментальної праці з теорії фінансів у вітчизняній фінансовій науці був професор Санкт-Петербурзького університету ВА. Лебедєв, який опублікував роботу "Фінансове право" в 1882—1885 pp. Він мав намір видати чотири томи: другий і третій передбачалося присвятити викладенню теорії та складу державних доходів, а четвертий — державному кредитові. Робота залишилася незавершеною. Друге видання першого тому опублікували в 1889—1893 pp. Окрім трьох випусків, у цьому томі був додаток з оглядом бюджетів Росії (з 1862 p.), Англії, Франції, Німеччини, Голландії, Австрії, Італії, Іспанії, Португалії, США та ін. За деякими показниками автор здійснив порівняльний аналіз бюджетів окремих країн. Цінність праці В.А. Лебедєва полягає насамперед у тому, що він проаналізував розвиток фінансової системи та фінансової науки майже за весь період історії суспільства.

Важливе значення для вивчення фінансів у Росії періоду капіталізму має праця 20-го міністра фінансів Росії С.Ю. Вітте "Конспект лекцій про народне і державне господарство". Під час його перебування на посаді міністра, фінансову систему Російської імперії реорганізували відповідно до потреб монополістичного капіталізму. У творі детально охарактеризовано розвиток фінансів з кожного виду доходу бюджету, наведено історичні відомості з моменту їх виникнення. На відміну від багатьох визнаних учених, СЮ. Вітте найближче підійшов до сучасного розуміння системи фінансів, включивши сюди не тільки доходи і державний кредит, але й витрати.

До початку XX ст. належить поява перших великих робіт М. Боголєпова, В. Твердохлєбова, А. Буковецького, П. Гензеля та ін. Після підручника І.Х. Озерова найвідомішою працею в галузі фінансової науки на початку XX ст. вважають "Вступ до фінансової науки" А.І. Буковецького. Книгу видали 1929 р. й протягом першої половини XX ст. вона була найліпшим навчальним посібником, який містив дев'ять розділів, у тому числі вчення про видатки, доходи, публічний кредит, бюджет, фінансовий контроль, фінансове управління, місцеві фінанси тощо.

На жаль, роботи в галузі фінансової науки Росії радянського періоду на сьогодні є не досить популярними.

Нині суттєве значення мають праці вченого-економіста члена-кореспондента РАЕН Л.А. Дробозіної — автор підручника "Фінанси і кредит у СРСР", монографій "Фінанси. Грошовий обіг. Кредит", "Нові явища в сфері державних фінансів", "Фінансова і грошово-кредитна системи Англії" та ін., в яких розглядається сутність і функції фінансів, фінансова система та її ланки, державні фінанси. Вона також була відомим фахівцем із фінансів країн Західної Європи.

Відомими фінансистами, котрі досліджують питання фінансів (грошової системи, грошового обігу, кредитної системи, ринку цінних паперів, міжнародних валютно-фінансових і кредитних відносин) є члени-кореспонденти РАЕН професори Г.Б. Поляк, Є.Ф. Жуков.

Фінансист, який висвітлює проблеми фінансового аналізу, — B.З. Ковальов. Відомі його книги "Фінансовий аналіз: Управління капіталом. Вибір інвестицій. Аналіз звітності", "Вступ у фінансовий менеджмент", де він дає характеристику основних категорій, методів і принципів фінансового аналізу, методів прогнозування можливого банкрутства, оцінки ризиків, критеріїв оцінювання фінансових активів, інвестиційних проектів, методів управління оборотними засобами.

3. Розвиток фінансової науки в Україні

Фінансова наука в Українірозвивалася в контексті її розвитку в умовах Російської імперії, тому важко визначити, який внесок зробили українські вчені для її розвитку.

Питанням фінансів відомий літератор і громадський діяч ІМ. Франко присвятив понад 40 праць. Передусім, це роботи в яких аналізується фінансова політика Австро-Угорської імперії, характеризується діяльність багатьох фінансових установ, у тому числі комерційних банків, фінансових фондів, господарських товариств.

У 1883 p. І. Франко опублікував працю під назвою "Сила податкова Галичини"f де досліджував податкову систему імперії. Особливу увагу автор звертає на непосильний податковий тиск, що зумовлював тяжке економічне становище трудового люду; вбачає причину податкового тягаря в надмірних непрямих податках, які завуальовують справедливий розподіл національного багатства між верствами населення на користь капіталу.

Усвідомлюючи роль податків у розподілі та перерозподілі фінансових ресурсів, автор регулярно критично оцінює проекти та звіти державного бюджету, гостро реагуючи на постійне збільшення податків для Галичини та зменшення видатків на її економічні й соціальні цілі. Водночас І.Я. Франко був впевнений, що розвиток фінансово-кредитних відносин сприятиме активізації господарського життя в країні.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. фінансова наука в Україні зосереджувалася в університетах. Протягом декількох десятиріч Харківський університет був єдиним в Україні, а згодом став центром розвитку науки та культури на Лівобережжі. З моменту утворення університету на кафедрі дипломатики і політичної економії читали лекції з фінансів (фінансового права).

Відомим українським ученим-економістом, професором Харківського університету був М.М.Алексєєнко, який вивчав фінанси Германії, Австрії, Франції. Крім трьох дисертацій, він надрукував монографію з теорії податків "Погляд на розвиток учення про податки" (1870), розробив курс фінансового права (2 тис. сторінок), але, на жаль, не видав.

Привертають увагу обсягом і змістовністю праці з фінансів та кредиту професора Харківського університету ПЛ. Мігуліна. Великий науковий і практичний інтерес становить багатотомна історико-економічна праця "Російський державний кредит. Досвід історико-критичного огляду" (1899, 1900, 1902, 1903,1904,1907), яка присвячена проблемам державного кредиту. Відомими були його праці "Реформа грошового обігу в Росії та промислові кризи" (1893—1902), "Наша банкова політика (1729—1903)". "Війна і наші ресурси" (1905). У роботі "Теперішнє та майбутнє російських фінансів" (1907)9 "Економічний ріст російської держави за 300 років (1613—1913)" (1913). Він узагальнив величезний історичний досвід розвитку фінансів Росії, зробивши цим значний внесок у розвиток економічної, зокрема фінансової, науки кінця XIX — початку XX ст.

Геніальною постаттю в українській економічній науці є М.І. Туган-Барановський (1865—1919) — видатний економіст, історик, міністр фінансів в уряді Центральної Ради. Він уперше відкрив сучасну інвестиційну теорію циклів. Ще 1894 р. опублікував працю "Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя", яку (доповнену й перероблену) потім видав майже всіма європейськими і навіть японською мовами. Першим сформулював основний закон інвестиційної теорії циклів, відповідно до якого фази промислового циклу визначаються активністю інвестування. Збільшення інвестицій у галузях, що виготовляють засоби виробництва, призводить до мультиплікаційного процесу всіх елементів економічної активності.

Цікаві думки М.І. Туган-Барановського стосовно питання, яку роль відіграють гроші у здійсненні виробничих циклів. Він вважає, що, в період застою виникає надлишок грошей, що зумовлює низький відсоток на позиковий капітал, у свою чергу цей відсоток на капітал спричинює пожвавлення в економіці.

М.І. Туган-Барановський різко виступав проти запровадження прогресивного прибуткового податку, рекомендуючи для покриття витрат держави на ведення війни використовувати позики.

Розглядаючи внесок українських фінансистів у розвиток фінансової науки, не можна не звернути уваги на постать М.Добриловського. У 1934 р. він видав курс лекцій "Основи фінансової науки". Автор у своїх наукових твердженнях дотримувався західноєвропейської традиції ототожнення державних фінансів із державним господарством, а тому в фінансовій науці, як він вважає, потрібно досліджувати способи одержання коштів для задоволення державних потреб.

Теоретико-змістовна спрямованість наукових досліджень представників української фінансової думки свого часу сягала рівня тодішньої світової фінансової науки, а іноді й випереджала її. За часів Радянського Союзу фінансова наука, нажаль, не отримала належного розвитку.

Із сучасних учених-фінансистів, які вивчають питання фінансів найвідоміші О.Д. Василик, І.О. Бланк, В.М. Опарін, AM. Поддерьогін, М.І. Савлук, Ю.В. Пасічник, С.І. Юрій, та ін.

Окрім загальної теорії фінансів, об'єкт наукового інтересу професора ОД. Василика становлять державні фінанси, а саме бюджетна та податкова системи України. У праці "Податкова система України", автор з'ясував теоретичні основи податків, методи та принципи оподаткування, історичні аспекти виникнення та розвитку податків, становлення та розвиток податкової системи в Україні. У праці "Бюджетна система України" О.Д. Василик висвітлює теоретичні основи бюджету, його економічну сутність, стан і розвиток бюджетної системи держави, її складові принципи побудови.

Проблеми розвитку фінансової системи України, становлення та особливості фінансового ринку України розглядає в своїй монографії "Фінансова система України (теоретико-методологічні аспекти)п професор Київського національно-економічного університету ВМ. Опарін.

Вагомий науковий внесок у розвиток фінансової науки здійснив доктор економічних наук, професор Київського національного торгово-економічного університету І.О. Бланк^ своїми монографіями. У працях "Стратегія і тактика управління фінансами", "Управління прибутком", "Управління активами", "Управління формуванням капіталу", "Управління використанням капіталу", "Управління фінансовою безпекою" та ін., він розкрив питання щодо формування активів підприємств, їх використання в операційній та інвестиційній діяльності, керування за формуванням прибутку підприємства в процесі його операційної, інвестиційної та фінансової діяльності, управління фінансовими ризиками тощо, визначив сучасні методи оптимізації обсягу та структури капіталу підприємств на етапі його утворення та в процесі розвитку.

Відомим у галузі фінансів підприємницьких структур е професор Київського Національного економічного університету AM. Поддерьогін. У його підручниках "Фінанси підприємств", "Фінансовий менеджмент" висвітлено такі питання фінансів на рівні підприємств: організація розрахунків і кредитування, формування і розподіл прибутку, оподаткування підприємств, організація обігових коштів і фінансування відтворення основних засобів, фінансове планування, фінансовий аналіз підприємства тощо. Також відомі його праці з фінансового менеджменту.

Проблему грошей, кредиту, грошового та валютного ринків досліджує український фінансист, доктор економічних наук, професор Київського національного економічного університету MJ. Савлук.

Отже, розвиток фінансових досліджень у сучасній Україні пов'язаний з її поступовою інтеграцією в світову економічну, зокрема фінансову, науку шляхом ідейно-теоретичного та методологічного оновлення.

Тема. БЮДЖЕТНИЙ ДЕФІЦИТ

План

1. Сутність дефіциту бюджету та причини його виникнення

2. Основні концепції збалансованості бюджету

3. Методи фінансування бюджетного дефіциту

1. Сутність дефіциту бюджету та причини його виникнення

Оскільки бюджет є системою всеохоплюваних перерозподільних відносин, то його формування і стан мають особливе значення для держави, кожної юридичної та фізичної особи й суспільства загалом.

Формування бюджету передбачає вирішення триєдиного завдання. Такий підхід дозволяє вирішувати одне з цих завдань, а не всі разом.

1) Визначення реальних обсягів доходів;

2) оптимізація структури видатків на основі критерію забезпечення максимального рівня зростання ВВП під час задоволення мінімуму соціальних потреб;

3) збалансування бюджету. Проблеми збалансування полягають у тому, що, як правило, потреби будь-якого суб'єкта, в тому числі й держави, перевищують його можливості.

Стан бюджету як фінансового плану відображає не тільки фінансовий стан держави, але й характеризує фінансову ситуацію країни взагалі тому й цікавить усіх громадян та кожну підприємницьку структуру. Для нього властиві три показники:

— рівновага доходів і видатків;

— перевищення доходів над видатками;

— перевищення видатків над доходами.

Урівноваженість доходів і видатків є найбільш природним і доцільним станом, що випливає зі схеми фінансової діяльності держави: доходи - видатки. При цьому фінансовий результат діяльності держави не визначається, адже, з одного боку, держава має збирати стільки доходів, скільки їй потрібно для забезпечення видатків бюджету, а з іншого — вона може профінансувати стільки видатків, скільки збирає доходів. У зв'язку з цим відхилення від такої врівноваженості є порушенням засад фінансової діяльності держави, тому є недоцільним.

Перевищення доходів над видатками — бюджетний профіцит — відображає стабільну фінансову ситуацію, хоча і не є метою діяльності держави; він може виявлятися в різних формах.

Розрізняють такі основні форми бюджетного профіциту:

1) існування бюджетного профіциту у вигляді своєрідних бюджетних резервів, що сформувалися внаслідок зміни економічної кон'юнктури на світовому рівні (наприклад, зміна цін на нафтопродукти) або в межах країни за рахунок її економічного зростання. Заплановане перевищення використовується на фінансування непередбачених видатків у поточному році, а фактично отримане за підсумками бюджетного року — переходить у доходи наступного року, за рахунок чого можуть або збільшуватися видатки, або зменшуватися доходи.

Однак на практиці бюджетні резерви, як правило, мають правові засади формування, наприклад, в Україні у складі Державного бюджету виокремлюється Резервний фонд Кабінету Міністрів, обсяг якого перевищувати 1 % обсягу всіх видатків бюджету відповідно до Бюджетного кодексу^*15;

*15: {Бюджетний кодекс України: Ухвалений Верховною Радою України 22 березня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 37—38.}

2) перевищення доходів над видатками, що виникає внаслідок надмірної дохідної бази окремих бюджетів порівняно з нормованими органами влади й управлінням вищого рівня видатками. В Україні таке перевищення має форму "бюджетного надлишку" і підлягає вилученню до бюджету вищого рівня;

3) бюджетний профіцит може бути результатом антициклічної політики держави внаслідок збалансування бюджету в межах не одного, а кількох років. В окремі роки встановленого періоду формуються бюджетні профіцити, а в окремі — дефіцити. Обсяги бюджетних дефіцитів і профіцитів при цьому збалансовані;

4) перевищення доходів над видатками може також сформуватися у зв'язку із розробкою та застосуванням податкової політики за методологією А. Лаффера, сутність якої полягає у збільшенні надходжень до бюджету в результаті уповільнення податкового тиску і зменшення податкових ставок. Наприклад, у США після проведення податкової реформи у 1981— 1986 pp. унаслідок якої податок на прибуток корпорацій зменшився на 20 процентних пунктів — з 55 до 35 %, а прибутковий податок із громадян — на 22 процентних пункти. У1987 р. профіцит бюджету, незважаючи на всі розрахунки й очікування, становив 11 млрд. дол. США.

Перевищення видатків над доходами, тобто бюджетний дефіцит — найскладніше явище. Насамперед, дефіцит зовсім не означає незбалансованості бюджету, оскільки це перевищення видатків тільки над постійними доходами бюджету. Крім того, дефіцит бюджету слід оцінювати з позицій як окремо держави, так і фінансової системи загалом. Для держави це завжди небажане і досить часто негативне явище. Інші суб'єкти фінансових відносин та сфер і ланок фінансової системи можуть оцінювати це явище по-різному.

Обсяги фінансових ресурсів і отриманих доходів у суспільстві визначаються потужністю й ефективністю фінансової системи взагалі, а не станом бюджету. Брак коштів у бюджеті має місце і за достатнього забезпечення суб'єктів підприємницької діяльності фінансовими ресурсами і досить високого рівня доходів юридичних та фізичних осіб. За таких умов не йдеться про фінансову кризу в тій чи іншій країні; це тільки проблеми, пов'язані з формуванням бюджету, зумовлені певними об'єктивними або суб'єктивними чинниками. Але дефіцит бюджету може бути спричинений і обмеженістю фінансових ресурсів, що зумовлює незначні обсяги виробленого ВВП і відповідно низький рівень доходів юридичних та фізичних осіб. За таких умов ознаки фінансової кризи в країні очевидні та стосуються усіх суб'єктів.

Залежно від виду бюджетний дефіцит розглядається за формою вияву, причинами виникнення і напрямом дефіцитного фінансування.

1. За формою вияву вирізняють плановий, фактичний і прихований дефіцити.

Плановий дефіцит запланований та затверджений у законі про Державний бюджет України.

Фактичний — це реальне перевищення видатків над доходами бюджету, офіційно зафіксоване наприкінці бюджетного періоду.

Прихований дефіцит — занижена величина фактичного бюджетного дефіциту і державного боргу, що часто робиться цілеспрямовано і є результатом певних політичних ігор (наприклад, перед виборами, щоб підвищити заслуги певної партії та примусити виборців проголосувати за правлячу партію ще раз). Також цей дефіцит може бути наслідком "жорсткого" курсу уряду на щорічно збалансований бюджет. Прихованість дефіциту є ознакою непродуманості фінансової політики держави.

2. За причинами виникнення виокремлюють свідомий, вимушений, циклічний і структурний дефіцити.

Свідомий дефіцит виникає в умовах достатності ресурсів у суспільстві та досить високого рівня доходів юридичних і фізичних осіб. Він пов'язаний з політикою помірного оподаткування з метою зміцнення фінансової бази підприємницьких структур. За таких умов досить активна політика позикових фінансів.

Вимушений дефіцит пов'язаний з низьким рівнем виробленого ВВП, якщо процес оподаткування не може забезпечити бюджет держави достатніми доходами.

Циклічний дефіцит — дефіцит, який є результатом циклічного падіння виробництва (зменшення національного доходу й обсягу виробництва) унаслідок кон'юнктурних коливань.

Структурний дефіцит є результатом свідомої активної (дискреційної) політики держави, що передбачає маніпулювання податками й урядовими видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва і зайнятості, контролю над інфляцією та прискоренням економічного зростання і запобігання спаду виробництва в країні.

3. За характером впливу на економіку вирізняють стійкий дефіцит бюджету (є у довгостроковому періоді), та тимчасовий (зумовлений касовими розривами у процесі виконання бюджету або подіями, які не можна передбачити і спрогнозувати).

Під час виконання бюджету в окремих ланках бюджетної системи може утворитися тимчасовий касовий розрив (графік фінансування видатків випереджає у часі надходження коштів його дохідної частини). Він може бути плановим, якщо об'єктивно не збігаються терміни фінансування з бюджету встановлених видатків і надходження коштів до дохідної частини, а також при запланованому дефіциті, та позаплановим, що пов'язано з невиконанням плану з надходження доходів або з перефінансуванням за окремими видами видатків.

Для покриття касових розривів у бюджетах формується спеціальний фонд — оборотна касова готівка, суму якої встановлюють, затверджуючи бюджет, але не більше 1 % від загального фонду бюджету. Якщо коштів оборотної касової готівки недостатньо, такий бюджет може одержати бюджетну позику від бюджету вищого за рівнем.

4. За напрямами дефіцитного фінансування дефіцит може мати пасивний характер — спрямування залучених під його покриття коштів на поточні потреби, й активний — фінансування бюджетних інвестицій, насамперед, капітальних вкладень у високоефективні інвестиційні проекти.

Дефіцит державного бюджету — явище неоднозначне. Представники кейнсіанської школи стверджують, що поміркований бюджетний дефіцит — це благо, оскільки він дає можливість збільшити сукупний попит шляхом дефіцитного фінансування державних видатків.