Тема 5. Філософія XIX – XX ст.Місія нашого часу полягає якраз у тому, щоб спрямувати культуру, розум, мистецтво, етику на служіння життю. Хосе Ортега – і –Гасет План. 1. Особливості філософії ХХ ст. 2. Основні напрями у зарубіжній філософії ХХст. 3. Сцієнтистські напрями. 4. Антропологічні напрями. 1.Сучасна світова філософія пов’язана з кризою класичної філософії. Класичні принципи на початку XIX ст. виявили неспроможність у вирішенні новітніх нелінійних проблем. Це зумовило появу філософських шкіл, які намагаються переглянути фундаментальні принципи філософствування. Однією з таких філософських шкіл був марксизм. Відмінність позиції представників нетрадиційної філософської думки від класичної філософії полягала у рішучому запереченні раціоналізму, критиці філософії як метафізики, розгляді людського буття як неповторного та індивідуального, здійсненні аналізу нераціональних форм людського духу. Філософія ХХ ст. має ряд особливостей: вийшла далеко за межі академічних аудиторій, постала досить інтегрованою у систему загальної (а не лише спеціальної) освіти; отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції, симпозіуми, семінари, діяльність філософських товариств; постала в основних своїх проявах некласичною; змінилась мова філософії: вона заговорила буденною мовою; для філософії ХХ ст. не існує заборонених тем; їй властива колосальна різноманітність, строкатість, насиченість різновидами та варіантами; відбулась досить радикальна переоцінка ідей та цінностей; почали поступово розмиватися грані між філософськими працями та працями і жанрами з інших сфер інтелектуальної діяльності. 2.Основні напрями в зарубіжній філософії ХХ ст.: сцієнтичний, антропологічний, культурологічний, «нова філософська хвиля» та постмодерн; історіософський, релігійна філософія. 3.Сцієнтистські напрями зосереджують основну увагу на філософських проблемах науки і духовно впливають на науково-технічну інтелігенцію і ті прошарки населення,які бачать ключ до вирішення своїх світоглядних проблем у наукових методах і їх філософському осмисленні. Найважливішим напрямом цієї орієнтації став позитивізм. Його засновником був О.Конт, який вважав, що «позитивні» знання дають тільки спеціальні науки, а філософія неможлива як сфера наукового пізнання. Теоретико-пізнавальні і світоглядні проблеми проголошуються позитивізмом «метафізичними». Історія позитивізму має три періоди розвитку. Перший, початковий позитивізм, був представлений О.Контом, Г.Спенсером, Д.С.Міллем. Другий позитивізм, або еміріокритицизм, був представлений Е.Махом, Р.Авенаріусом. Вони звернули увагу на факт відносності наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу. Третя форма позитивізму – неопозитивізм, має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний позитивізм. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Семантичний позитивізм відводить мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Його представниками були М.Шлік, Л.Вітгенштейн, Б.Рассел та інші. Сучасний позитивізм – це постпозитивізм І. Лакатоша, Т.Кука, П.Фейєрабенда. Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки. 4.Антропологічні напрями охоплюють філософські проблеми людини. Вони націлені переважно на художню інтелігенцію і ті прошарки сучасного суспільства, які найбільш гостро відчувають і переживають результати відчуження особистості. Вони не тільки намагаються протиставити розуму нераціональні детермінанти самовизначення людини (інтуїцію, емоції, волю тощо), але й в багатьох випадках стають на шлях їх абсолютизації. Результатом цього був ірраціоналізм, властивий майже всім цим напрямкам. Ірраціоналізм – вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання – інтуїція, почуття. Засновниками ірраціоналізму вважають С.К’єркегора, А.Шопенгауера. Ірраціоналістична абсолютизація найбільш чітко виявилася у «філософії життя». «Філософія життя» - напрям у некласичній філософії кінця XIX –початку ХХ ст., представники якого проголосили життя (в біологічній, психологічній формах) основним предметом філософії. Її найпомітнішими представниками стали Ф.Ніцше, З.Фрейд, А.Бергсон. Найвпливовішим антропологічним напрямком ХХ ст. є екзистенціалізм. Його представниками були М.Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А.Камю, К,Ясперс, Г.Марсель. Основною категорією екзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу. Жити як усі – значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Моделлю людини виступає людина у стані «пограничної ситуації» (на межі життя і смерті), людина відчаю і страждання. Наприкінці ХХ ст. у філософії спостерігалося дві тенденції: повернення до метафізичних міркувань та абсолютів (неоконсерватизм), з одного боку, і справжня радикалізація тенденцій некласичної філософії, з іншого. Контрольні питання та завдання 1. У чому полягає найістотніша відмінність філософських течій кінця XIX – початку ХХ ст. від класичної філософії? 2. Назвіть основні напрями у філософії ХХ ст. 3. Дайте загальну характеристику філософії позитивізму. Які історичні форми розвитку він проходить? 4. Визначте філософсько-світоглядні засади «філософії життя». 5. Охарактеризуйте провідні ідеї фрейдизму. 6. Коротко окресліть та охарактеризуйте ідеї основних представників філософії екзистенціалізму. Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт 1. Основні ідеї філософії неопозитивізму та їх значення для розвитку пізнання. 2. Вихідні ідеї основних представників філософії екзистенціалізму. 3. Вихідні ідеї фрейдизму та неофрейдизму, їх вплив на духовне життя ХХ ст. Завдання для самостійного опрацювання Філософи тільки у різні способи пояснювали світ, а завдання полягає в тому, щоб змінити його. К.Маркс
Завдання: 1. Опрацюйте тему «Російська філософія XIX – XX ст.» 2. Заповніть таблицю:
3. Опрацюйте тему «Марксистська філософія». 4. Заповніть таблицю:
Література: 1. П.Ю.Саух. Філософія: навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – Тема 9. 2. Філософія: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни / В.Х.Арутюнов та інші. – К.: КНЕУ, 2001. – С.128-131. 3. Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник / Бичко І.В. та інші. – К.: Либідь, 1994. – Лекція 9. Тема 6. Філософська думка в Україні (семінарське заняття) Всі достоїнства, що в природі розділені на частини, в ній одній (в людині) зосередились, і вона є ніби другою природою, якщо не величиною, то повною досконалостей, рівною цілій природі. Феофан Прокопович План. 1. Українська філософія: особливості, визначальні риси, етапи розвитку. 2. Філософська думка Київської Русі. 3. Українська філософія XIV-XVI ст. 4. Особливості філософських курсів Києво-Могилянської академії. 5. Г.С.Сковорода – засновник української класичної філософії. 6. Академічна філософія XIX ст. 7. Філософські ідеї в українській літературі та громадсько-політичних рухах. 8. Загальна характеристика української філософії ХХ ст. 1.Особливостями вітчизняної філософії є те, що вона, по-перше, відтворює з певним часовим зміщенням усі основні етапи розвитку європейської філософії; по-друге, аж до XVII ст. вона розвивається в різних жанрах писемності; по-третє, тривалий час була російськомовною. Визначальними її рисами були: антеїзм (усвідомленість єдності людини з природою, черпання сил у Землі, природи); екзистенціоналізм (заглибленість у внутрішнє буття людини); кордоцентризм або «філософія серця» (серце – емоційно-вольова сутність людини). Основні етапи розвитку вітчизняної філософії: 1) докласичний період (філософська думка Київської Русі; філософські ідеї на етапі становлення української народності; ідеологія передбуржуазних рухів, формування гуманістично-реформаційних ідей); 2) класичний період (філософія Києво-Могилянської академії; філософія українського Просвітництва;університетська філософія XIX ст.); 3) некласичний період (філософські ідеї українського романтизму першої половини XIX ст., натуралістично-позитивістські ідеї другої половини XIX ст., новітня українська філософія). 2.З самого початку свого зародження соціально-філософська думка нашого народу мала не умоглядний, а практичний характер. Звідси бере свій початок переважання у вітчизняній суспільній думці інтересу до проблем філософії історії, до моральної проблематики, до питань осмислення суспільно-політичного буття («Слово про закон і благодать» Іларіона; літопис «Повість временних літ»). З іншого боку, в добу Київської Русі зароджується пильна увага до людини, закладається фундамент гуманістичної традиції («Повчання дітям» Володимира Мономаха). 3.Українська гуманістична культура представлена вченнями Юрія Котермака-Дрогобича, Павла Русина із Кросна, Лукаша з Нового Міста, Станіслава Оріховського та інших. Відправною точкою світогляду цих вчених є ствердження гідності особи, її свободи, ідеалів соціальної справедливості. У дусі передової тенденції, що одержала свій розвиток у новій західноєвропейській філософії XVII – XVIII ст., українські гуманісти розробляли теорії «природного права» та «суспільної угоди» (С.Оріховський). XVI – XVII ст. позначені творчістю українських полемістів (Герасима Смотрицького, Стефана Зизанія, Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського, Івана Вишенського та інших), які розвивали ідеї гуманізму, Реформації, протесту проти католицької експансії та національного самоусвідомлення. Особливе місце в розвитку тогочасної української культури посідає Острозький культурно-освітній центр (1576-1636 рр.), в якому були зосереджені всі течії і напрями тогочасної духовної культури. 4.Становлення в українському духовному житті професійної філософії пов’язане з діяльністю першого вищого учбового закладу на землях східних і більшості південних слов’ян – Києво-Могилянською академією. У філософських системах професорів цього закладу простежується синтез трьох європейських суспільних течій – гуманізму, реформації, раннього просвітництва. Києво-Могилянська академія була заснована у 1632 р. митрополитом Петром Могилою. Як і західноєвропейські вищі учбові заклади, Академія мала чітку структуру поділу на окремі класи з певним обсягом предметів, що вивчались в них. Філософський курс складався з трьох частин: логіки, фізики, метафізики. Філософська традиція, що склалась в стінах закладу, була представлена плеядою талановитих мислителів – С.Яворського, Ф.Прокоповича, І.Гізеля, й.Горбацького та інших. У діяльності Києво-Могилянської академії виділяється два етапи: І (від 1632 до кінця XVII ст.), який характеризується початком розмежування філософії і теології, поступовою переорієнтацією від богопізнання на пізнання природи; ІІ (перша половина XVIII ст.), який позначений зародженням типу мислення, що наближався до філософії Нового часу. 5.Г.С.Сковорода (1722-1794 рр.) – найвидатніша постать в культурному житті України XVIIIст. Філософ і поет, педагог і музикант, знавець кількох мов, він став не лише ідейним предтечею нової української літератури, а й творцем найзначнішого вчення в історії української філософської думки. Г.Сковороду називають «українським Сократом», який прагнув гармонійно поєднати свою філософію і власний спосіб життя. В центрі філософії Сковороди стоїть людина і духовне начало в ній. Сковорода створив власну філософську систему, специфічний стиль і форму філософського мислення. Мова Сковороди – це мова образів і символів. У нього символи постають як певна множина значень, які інколи просто суперечливі. Прагнучи створити практичну філософію, Сковорода не приділяв належної уваги теоретичній довершеності своїх ідей. Світ у Сковороди – це гармонійна взаємодія трьох світів: Великого світу, або макрокосмосу (Всесвіту), малого, або мікрокосмосу (людини), світу символів, або Біблії. Кожен з трьох світів має дві натури – видиму і невидиму (матеріальну і ідеальну, тілесну і духовну). У духовному самопізнанні Сковорода вбачав ключ до розкриття таємниць буття світу і самої людини. Процес самопізнання він розглядав як Богопізнання. Основним об’єктом філософствування Сковороди є проблема щасливого буття людини. Сковорода переконував, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину» - бога. Центром цього складного процесу є серце. Необхідною умовою на шляху людини до щастя є дотримання нею принципу «спорідненої («сродної»)» праці. Сковорода стверджує, що що кожна людина має нахил до «сродної» праці, який неможливо змінити. Людина здатна лише пізнати її, а пізнавши, обрати заняття і життєвий шлях, споріднені з «іскрою Божою». Будучи легко здійсненною, «споріднена» праця приносить людині насолоду не стільки своїми наслідками, винагородою чи славою, а самим своїм процесом. 6наприкінці XVIII – на початку XIX ст. в Україні поширюються ідеї просвітництва, німецької класичної філософії, європейського романтизму. В університетах починає інтенсивно розвиватись професійна світська філософія, яка досягає досить високих інтелектуальних результатів: професори Харківського та Київського університетів збагачують духовну культуру України та Росії власними ідеями та інтелектуальними розвідками (Орест Новицький, Сильвестр Гогоцький, Памфіл Юркевич та інші). Особливий вплив на духовне становлення своїх сучасників справив викладач філософії Київської духовної академії, а з 1863 р. – завідувач кафедри філософії Московського університету Памфіл Юркевич. За життя філософа було надруковано 12 його праць, серед яких «Ідея», «Серце та його значення в духовному житті людини, згідно вчення Слова Божого», «З наук про людський дух» та інші. У певному сенсі П.Юркевич продовжував лінію «кордоцентризму», започатковану Г.С.Сковородою. Теоретичний спадок П.Юркевича часто визначають як «філософію серця». 7.У XIX ст. філософські ідеї поширюються і через літературу та програмні твори представників громадсько-політичних рухів; на першому плані тут знаходяться геніальні діячі української духовності – М.Гоголь, Т.Шевченко, І.Франко, Л.Українка; серед громадсько-політичних рухів важливе значення мали ідеї засновників Кирило-Мефодіївського товариства. 8.У ХХ ст. українська філософія, переживши короткий період зльоту, надалі розвивалася трьома потоками: в Україні (радянській та Західній) та в діаспорі – за межами України. Серед мислителів, ідеї яких істотно вплинули на стан філософської думки в Україні слід назвати В.Зеньковського, Г.Флоровського, Л.Шестова, О.Гілярова. Всесвітнього значення набули ідеї Володимира Вернадського(1864-1945) – видатного українського природознавця, першого президента Української академії наук в 1919-1921 рр. В.Вернадський створив принципово нове вчення про біосферу, передбачив можливість виникнення екологічної проблеми ат проблеми виснаження природних ресурсів, поставив питання моральної відповідальності вченого за результати своєї діяльності. У радянській Україні філософія, як і інші гуманітарні науки, перебувала під особливим контролем партійних органів і була перетворена в засіб обґрунтування комуністичних догм. Все, що не вписувалось в марксистську систему ідеологічних координат, переслідувалось і винищувалось. Провідними філософськими установами в Україні у 30-х роках стали: кафедра філософії Українського інституту марксизму-ленінізму, на якій працювали В.Юринець, В.Асмус, Р.Левик, Я.Розанов, та кафедра соціології того самого інституту, співробітниками якої були С.Семківський, Т.Степовий, А.Хвиля, Ю.Мазуренко,П.Демчук. Філософські пошуки пожвавилися після того, як 1937 року був створений Інститут філософії і природознавства, що проіснував до 1939 р. Проте доля більшості вчених склалася трагічно: вони були репресовані як фактично і майже вся українська інтелігенція. На західноукраїнських землях у міжвоєнний період історіософську проблематику розробляли В.Липинський та Ю.Липа; марксистську соціологічну доктрину С.Тудор, В.Бобинський, П.Козланюк, В.Левинський. Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітарну думку справив дуже своєрідний мислитель Дмитро Донцов (1883-1973). З-під пера мислителя вийшла низка праць, деякі з них стали засадами українського націоналізму. Крізь усі ці праці послідовно проведена ідея самостійної української держави. У філософському плані Д.Донцов сповідував позицію волюнтаризму, схиляючись до думки, що в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає в тому, щоб своїм фанатизмом та силою волі змусити народ стати рішучим та незламним. У повоєнний період у галузі філософських досліджень в Україні стались позитивні зрушення. 1944 року в Київському університеті створили філософський факультет. У 1946 р. відновив діяльність інститут філософії Академії наук України. Завдяки цьому в Україні виховано декілька поколінь фахівців, котрі давали і дають ґрунтовну освіту студентам всіх вищих навчальних закладів. Українська філософська думка 60-х років розвивалась зусиллями П.Копніна. У 70-80-х роках плідно працювали В.Шинкарук,В. Танчер, І.Бичко, С.Кримський та інші. Контрольні питання та завдання 1. Які особливості і характерні риси властиві українській філософії? 2. Назвіть основні етапи розвитку вітчизняної філософії. 3. Визначте основну тематику філософських роздумів у Київській Русі. 4. Назвіть особливості представників філософії Києво-Могилянської академії. 5. Визначте основні засади філософії Г.С.Сковороди. 6. У чому суть «філософії серця» П.Юркевича? 7. Поясніть, чому у розвитку української духовної культури велику роль у поширенні філософських ідей виконували література та громадсько-політичні рухи? 8. Окресліть та поясніть провідні особливості розвитку української філософії у ХХ ст. 9. Аргументуйте, у чому полягає сучасне значення ідей В.Вернадського. Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт 1. Роль православних братств та братських шкіл у розвитку філософії та освіти в Україні. 2. Вчення Г.Сковороди про людину. 3. Філософсько-світоглядні ідеї Т.Шевченка. 4. Особливості розвитку філософії в Україні в радянський період. Завдання для самостійного опрацювання Завдання: 1. Опрацюйте питання «Українська філософія ХХ ст. в діаспорі». 2. Заповніть таблицю:
Література: 1. В.С.Горський. Історія української філософії. Курс лекцій. – К.: наукова думка, 1996. – Розділ ХІІ. 2. Філософія. Курс лекцій: навчальний посібник /Бичко І.В. та ін. – К.:, 1994. – Лекція 12. 3. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів ВНЗ ІІІ – IV рівнів акредитації. – К.: «Каравела»; Львів: «Новий світ – 2000», 2002. – Тема 10.6.
|
