Поняття мережевих інформаційних технологій.

Лекційне заняття № 8.

Змістовий модуль 2. Методика використання сучасних

Інформаційних технологій навчання.

Тема 4. Мережеві технології.

План.

1. Поняття мережевих інформаційних технологій.

2. Особливості використання мережі «Internet».

3. Поняття електронної пошти (E-mail) і телеконференцій.

4. Специфіка пошуку і переміщення файлів у мережі Інтернет.

Ключові поняття теми: мережеві інформаційні технології, глобальна мережа Інтернет, програми-комунікатори, форум, чат, вебінар, електронна пошта (E-mail), телеконференції.

Базова література до теми: № 1, 2, 3, 4.

Допоміжна література до теми: № 7, 9, 10, 17, 18.

Зміст лекції:

Поняття мережевих інформаційних технологій.

Сучасна інформаційна технологія немислима без використання персонального комп'ютера й телекомунікаційних засобів. Комп'ютерні технології – це інструменти інформаційних технологій, застосовуваних на автономних персональних комп'ютерах. Очевидно, що відомості, які накопичуються на одному комп'ютері, доступні, насамперед, працюючому за ним користувачу. Звичайно, є можливість передачі цих відомостей і іншим користувачам за допомогою магнітних або оптичних дисків, але це не самий зручний і швидкий спосіб.

Тому згодом виникла ідея обміну повідомленнями між комп'ютерами через лінії зв'язку – так звана комп'ютерна телекомунікація, на базі якої з'явилися мережеві інформаційні технології. Мережеві інформаційні технології являють собою об'єднання, технології збору, зберігання, передачі й обробки даних, відомостей на комп'ютері з технікою зв'язку й телекомунікаціями. Комп'ютерна мережа – сукупність комп'ютерів, з'єднаних за певними правилами лініями зв'язку для забезпечення спільного доступу до ресурсів і обміну певними відомостями, даними.

Серед комп'ютерних мереж розрізняють локальні (об'єднують комп'ютери в одному приміщенні або організації) та глобальні (декілька з'єднаних між собою локальних мереж). Глобальні мережі умовно поділяють на регіональні (у межах міста, області, інститутів), міжнародні та міжконтинентальні (об'єднують абонентів з різних країн).

Локальна мережа – це засіб об'єднання комп'ютерів, розміщених недалеко, в межах сотень метрів один від одного. Потреба в такій мережі виникає, коли будь-яка робота виконується на кількох комп'ютерах і потрібно як мінімум забезпечити обмін даними між ними. Звичайно, для перенесення інформації з одного ПК на інший можна обійтися дискетою: на одному комп'ютері записав, що потрібно, на іншому – прочитав. Але дуже часто утворюється місцевий (локальний) комп'ютерний колектив, де комп'ютери зайняті загальною справою і їм увесь час потрібно спілкуватися.

Як приклад, можна згадати спільну роботу обчислювальних машин у великому банку, у конструкторському бюро або в редакції, де прийняту статтю править редактор, перевіряє коректор, ілюструє художник, одним словом, де стаття проходить через декілька різних комп'ютерів. Щоб у подібних ситуаціях не бігати цілий день з дискетами від машини до машини, комп'ютери зв'язують електричним кабелем – поєднують у локальну комп'ютерну мережу.

Але, звичайно, щоб створити мережу, одного з'єднувального кабелю недостатньо. Потрібно ще, щоб машини розуміли одна одну, щоб могли запросити файл у тієї машини, де він є, або відправити його саме тому комп'ютеру, якому потрібно. Для цього кожен комп'ютер доповнюють так званою мережною платою з дешифратором, що знає точну адресу будь-якої іншої мережної плати і, отже, адресу комп'ютера, де ця плата встановлена. За міжнародною згодою кожній мережній платі, незалежно від того, у якій країні і в якій фірмі плата випущена, присвоєна її власна особиста адреса. Це 48-значне двійкове число, у ньому існує більше 300 мільярдів комбінацій 0 і 1, тобто більше 300 мільярдів різних адрес – вистачить на всі мережні плати, що були, є і будуть.

Щоб не стомлювати користувача набором довгої адреси, машинам присвоюють більш прості імена, аж до особистих – "Оля", "Наталя", "Тетяна", і повідомляють усім машинам мережі, які адреси стоять за цими прекрасними іменами. Так що наберіть на клавіатурі, наприклад, адресу "Тетяна", і машина сама відправить ваш запит за потрібною цифровою адресою. Практично все робиться ще простіше. Ви викликаєте на екран список всіх абонентів своєї локальної мережі, позначаєте мишкою потрібного вам абонента і працюєте з ним, як зі своїм власним магнітним диском. Ви можете подивитися, що на цьому диску є (реально – це, звичайно, диск абонента), можете переписати з нього інформацію на свій диск, записати інформацію на диск свого колеги, можете, узявши собі в оперативну пам'ять свого комп'ютера якийсь текст або малюнок, відредагувати їх і повернути назад.

При цьому можна програмними засобами ввести певні правила гри для даної мережі. Можна, наприклад, один з комп'ютерів зробити старшим, дозволити йому усі види роботи з іншими комп'ютерами. А їм дозволити тільки посилати файли "старшому", а брати з його диску що-небудь – ні в якому разі.

А тепер уявіть собі, що який-небудь науковий центр, скажімо, інститут, зайнятий розробкою навчальних комп'ютерних програм, має свою локальну (місцеву) комп'ютерну мережу. Навчальними комп'ютерними програмами займаються інститути й в інших містах, у цих інститутах є свої локальні комп'ютерні мережі. Напевно має сенс з'єднати всі ці місцеві мережі лініями зв'язку, і спростити тим самим обмін інформацією між ученими, об'єднати їх для розв'язування загальних завдань.

У результаті з місцевих мереж вийде велика міжміська або навіть міжнародна комп'ютерна мережа. Усі її абоненти через свої комп'ютери зможуть взаємодіяти з колегами: швидко обмінюватися листами, відразу ж розсилати свої статті, звертатися за допомогою, давати оголошення про семінари або наукові конференції.

Історія великих комп'ютерних мереж ще не написана, але вважається, що наприкінці шестидесятих років цю справу почали американські військові, зв'язавши локальні мережі своїх наукових центрів у мережу ARPANET (англійське слово net входить у назву багатьох мереж, воно саме й означає мережа). Незабаром з'явилася велика мережа NSFNET Національного наукового фонду, що об'єднала, зокрема, американські університети.

Найбільшою глобальною мережею є мережа Інтернет (Internet), яка охоплює всі континенти Землі. Її функціонування охоплює велику кількість інформаційних технологій. Основними програмами-комунікаторами є:

– ICQ – перший інтернет-комунікатор з можливостями пересилки файлів, надсиланням SMS-повідомлень, послугами чата, відеоконференцій.

– Skype – дозволяє вести безкоштовні розмови між користувачами, платні розмови з власниками мобільних і стаціонарних телефонів, обмінюватись текстовими повідомленнями, проводити відеоконференції.

– Google Talk – інтернет-комунікатор найпопулярнішої пошукової інтернет-служби Google з можливістю надсилання текстових повідомлень та голосових розмов.

– Yahoo! Messenger – має всі потрібні функції для здійснення комунікації у мережі.

Спеціальний розділ, що існує на багатьох сайтах для обговорення матеріалів, що знаходяться на них, в якому можна опублікувати свою думку, ознайомитися з відгуками інших називають форумом. Фактично, це перелік повідомлень, залишених різними користувачами. Учасники форумів, реєструючись, часто не повідомляють дійсних імен, а користуються ніками (псевдонімами).

За дотриманням правил форуму слідкує оператор (модератор). При необхідності діалогу в режимі реального часу доцільно користуватися чатом – способом віртуального спілкування у реальному часі. Програма проста у користуванні, що зробило службу чат популярною та вільною до висловлювань.

Вебінар – захід, що проходить у режимі онлайн. Він схожий на звичайний семінар: послідовні доповіді, показ демонстрацій, запитання й відповіді, проте все це відбувається в режимі реального часу через Інтернет. Під час проведення заходу кожний із учасників знаходиться біля свого комп'ютера, а зв'язок між ними підтримується через Інтернет за допомогою браузера.

Головна перевага вебінарів – вам не потрібно нікуди їхати, просто зайдіть до віртуального конференц-залу, де показуватимуться презентації та відеотрансляції доповідачів і де ви зможете поставити їм запитання. Ви бачите та чуєте доповідача і можете письмово поставити йому запитання. Доповідач вас не бачить, але може читати ваші запитання й відповідати на них. Так само ваше запитання бачать усі учасники вебінару.