Тема 4. Історична класифікація релігій. Ранні релігійні форми. Етнічні та етнодержавні релігії.

Існують різні підходи до класифікації релігії. Так за ступенем складності релігійного комплексу та розвиненості його структурних елементів релігії прийнято виділяти ранні релігійні форми, родоплем’яні культи та розвинені релігії. За пропозиційною моделлю істинної дійсності релігії поділяються на світські та трансцендентні. За специфікою уявлення про Бога релігії поділяють на політеїстичні, пантеїстичні, дуалістичні, монотеїстичні (у кожному з цих видів можна виділити підвиди. Наприклад: послідовний монотеїзм, тринітарний монотеїзм). За перспективно-ціннісною орієнтацією можна виділити язичницькі (культ природи), історичні (уявлення про провіденційність історії людства і визначений її сенс), етичні (спрямування на моральне вдосконалення людини), естетичні (пріоритетність культу краси та гармонії) тощо релігії.

Перша із названих класифікацій може поглиблюватися за ознакою ролі релігії у суспільно-історичному поступі людства та її соціально-інтегративних можливостях. Тут ранні релігійні форми репрезентуються магією, фетишизмом, анімізмом, аніматизмом та тотемізмом як специфічними формами, через які релігійність проявлялася на ранній стадії розвитку людства, і які пізніше органічно вплелися у трансформованому вигляді невід’ємними складовими до розвинених релігій, а також збереглися як самостійні форми на рівні побутової свідомості. У родоплем’яних культах синкретизуються ранні релігійні форми, ранні міфологічні системи, починають зароджуватися ідеологеми. У шаманізмі (крім синкретизації найрізноманітніших ранніх релігійних форм) з’являються професійні служителі культу які запроваджують продукування релігійних методик та обґрунтування релігійних уявлень.

Родоплем’яні культи це складне синкретичне поєднання місцевих релігійно-міфологічних уявлень, традицій, обрядів, ритуалів, якими позначалися різні етапи людського життя (народження, іменування, перехід у новий соціальний статус, поховання та ін) і які регламентували виробничу діяльність роду.

Родоплем’яним релігіям властиві:

Ø Поклоніння духам (природи, предків), яким спочатку надавали зооморфних, а пізніше – антропоморфних рис.

Ø Відсутність професійних служителів культу (здійснення обряду та відтворення знань керувалося старійшинами роду, вождями).

Ø Здійснення культу у формі особливого для кожного племені святкування, що супроводжувалося магічними обрядами (танцями, іграми) на честь духів. Це сприяло консолідації роду, усвідомленню його органічної цілісності, та нерозривного зв’язку з безпосередньо оточуючим світом.

Отже, родоплем’яні культи уже об’єднували в собі різні ранні релігійні форми. Кожна рання релігійна форма має свою специфічну особливість, що виділяє її з-поміж інших.

Перш за все коротко оглянемо магію. Найчастіше магія визначається як віра в існування неприродних засобів впливу на природу (вплив на дійсність за допомогою особливих символічних дій). За практичним спрямуванням магію поділяють на: виробничу, лікувальну, застережну, військову, метеорологічну та ін.

Виробнича магія поділяється на: мисливську, рибальську, землеробську, скотарську, гончарну, ковальську, навчальну, спортивну та ін.

Застережна магія спрямована на убезпечення себе від небажаного перебігу подій. Вона містить релігійні табу, заборони щось робити, щоб не накликати на себе неприємностей та методики убезпечення людини від небажаних подій.

Сьогодні магія існує як елемент сучасних розвинених релігій (обряди і віра у їхню надприродну силу) чи як самостійна форма на рівні побутових забобонів, ворожіння на картах, нетрадиційних методів лікування та ін.

Якщо психологічним мінімумом релігії вважати віру в надприродне, то магія не є релігією, оскільки віра у надприродне тут відсутня. Навпаки, у магії людина повністю покладається на власні сили. Як і наука, вона намагається забезпечити людину можливістю вирішити свої проблеми самотужки, без звертання до надприродних сил. Магія зароджувалася ще тоді, коли людина була безпосередньо включеною в природу, а уявлення про надприродне не існувало, як і поняття про природне. Отже людина ще не мала уявлень про причинно-наслідкові зв’язки і вважала, що будь-яке явище може мати лише одну причину – суб’єктивну. Надзвичайна залежність людини від природного середовища, потреба забезпечити своє виживання і спричинила формування магії, як засобу безпосереднього впливу на явища природи – магічного ритуалу.

У магії людина виходить з припущення, що подібне породжує подібне, або наслідок схожий на свою причину. За психологічними механізмами магію поділяють на імітативну та контагіозну.

Імітативна магія спирається на схильність людини до зображення своїх уявлень і бажань. Сильне бажання стимулювало озовнішнення у пластиці і графічній формі образу бажаного. В свідомості первісної людини її власне уявлення чітко не відокремлювалося від об’єктів дійсності. І в стані емоційного збудження межа між уявним та дійсним зникала. Отже за імітативної магії людині здається, що вона може стимулювати, розпочати певне явище шляхом його зображення, імітації.

Натомість контагіозна магія ґрунтується на переконанні, що предмети, які хоч один раз контактували між собою, назавжди, або на тривалий час зберігають зв’язок. Отже, на предмет можна впливати посередництвом того, що з ним контактувало.

Магічна відправа сприяє виробленню позитивно забарвлених емоцій у тих, хто її здійснює, бо вселяє впевненість у бажаному розвитку подій. Зрештою, вона дає людині енергію для активної життєдіяльності та надію і впевненість у своїх силах.

Проаналізувавши усе вище сказане пропонується визначати магію як спосіб практичної діяльності людини з метою освоєння дійсності та перетворення її до бажаного стану на підставі віри у можливість неприродними засобами впливати на природний перебіг подій.

Однак, хоча магічна відправа і забезпечувала оптимістичним поглядом на життя, але її практична недієвість примушує людину вдаватися до інших засобів впливу на дійсність, які б давали додаткові гарантії ефективності впливу на природу.

Фетишизм як рання релігійна форма є вірою людини в те, що матеріальні об’єкти можуть мати надприродні властивості. Таким чином у фетишизмі здійснюється подвоєння властивостей матеріальних об’єктів. Сьогодні фетишизм в розвинених релігіях зберігається у вигляді поклоніння священним предметам: хрестикам, іконам, мощам (якщо люди переконані, що надприродна сила знаходиться безпосередньо у цьому матеріальному предметі, а не він є лише її символічним образом). Самостійно на побутовому рівні фетишизм зберігається як віра в талісмани (предмети, що приносять щастя, успіх) та амулети (предмети, що оберігають від нещасть). Отже, фетиш – це лише предмет, в який вища сила може вселятися, у ньому може виявлятися божественне.

Анімізм, як віра в існування в матеріальних об’єктів і природних процесів неприродних двійників, уже деякими дослідниками розуміється як мінімум релігії. На ранніх етапах розвитку людської культури схильність до персоніфікації та уособлення оточуючого світу давала можливість пояснити незрозумілі явища дійсності. Оскільки первісна людина нічого не знала про об’єктивні причинно-наслідкові зв’язки у природі, але добре знала про суб’єктивну причину діяльності – свої бажання, то за аналогією генералізувала цю причину, зробила її універсальною для всього, що діється довкола. Предмети та явища суб’єктивізувалися, персоніфікувалися, їм приписувалися бажання, що спричинило до своєрідного “оживлення” всього світу. Персоніфікований об’єкт, особу, яка має бажання та потреби, можна не лише примушувати діяти належним чином за допомогою магічних обрядів, але й іншими засобами: через задобрення, задоволення її потреб (жертвоприношення), через покарання чи залякування, через прохання. Отже, в основі анімізму лежать прагматичні стосунки людини і світу та її уявлення, що живе (здатне до діяльності) і неживе (недієве), кардинально відрізняються, хоч ззовні можуть бути дуже схожими. Однак наявність анімізму ще не є релігією як такою, оскільки не містить у собі уявлення про надприродне, те, що перевершує природу і лежить в її основі. Душі ж і духи знаходяться у самій природі, супроводжують природні явища і об’єкти, вони з’являються як наслідок аніматизму (процесу одухотворення природи людиною за аналогією із власним уявленням про відмінність живого від неживого).

Людське мислення поступово підходить до виділення абстракцій і структурування понять. Спочатку люди намагалися безпосередньо впливати на природу, далі спробували вступити з нею у спілкування, налагодити ефективну комунікацію з її внутрішніми дієвими силами, і лише значно пізніше у людей починає формуватися уявлення, що ці внутрішні сили природи не прив’язані безпосередньо до якихось її об’єктів, але керують ними як підлеглими.

Ще однією ранньою релігійною формою, у якій, однак оживляється і уособлюється не якась зовнішня щодо людини сила, а її особистісне генетичне походження, є тотемізм. Тотемізм визначається як віра у надприродну спорідненість людських колективів із певними видами тварин чи рослин які постають як надприродні родичі, прародителі роду і племені, захисники і заступники, помічники, брати і сестри людей, що поділяють з останніми їхню дійсність. У тотемізмі сакралізувався дух роду, племені.

Спочатку, мабуть, тотемом виступали лише тварини, що були об’єктами полювання і від яких безпосередньо залежало виживання роду, згодом – всі інші тварини, рослини та явища, які мали якісь цінні чи вражаючі властивості. Тотемізм ґрунтується в залежності кожного члена людського колективу від родичів (групове полювання, обробка землі) та колективних засобів виживання. При тотемізмі починають виділятися головні об’єкти поклоніння – тотемні духи. Тобто не самі тотеми, а їхні духовні двійники були головним об’єктом поклоніння. Тотемам поклонялися настільки, наскільки вони містили в собі тотемічного Духа. Виділяються доторканні тотеми (на які існував дозвіл їх вбивати і з’їдати при дотриманні специфічного обряду, що убезпечував від нанесення шкоди тотемному духові) та недоторканні. Прикладом сучасних залишків тотемістичних вірувань є шанування деяких тварин і рослин у різних народів світу (пшениця, калина, кінь та ін. в українців, корова, слон, мавпа – в індусів та ін.). Прикладом збереження в трансформованому вигляді тотемізму у розвинених релігіях може бути обряд причащання “тілом і кров’ю” Ісуса Христа в християнстві, що символізує інтеграцію християн у єдине тіло Христової церкви.

В родоплем’яних культах землеробських культур особливого статусу набували сили природної родючості, здебільшого жіночі духи та божества, а духи чоловічі займали другорядну роль, їм поклонялися настільки, наскільки вони сприяли репродукуванню та збереженню роду. Сили плодоріддя потребували жертвоприношень. Смерть розумілася як природна трансформація, етап, що передує переродженню, воскресінню зерна у рослину, воскресінню Духа. Поступово з’являються уявлення про життя душ мертвих на небі.

Натомість, у шаманізмі простежується керівна роль чоловіка. У цій ранній синкретичній формі релігії вперше з’являються професійні служителі культу (як правило – чоловіки) – шамани, яким спільнота людей довіряє задоволення власних релігійних потреб, лікування, комунікацію з духами, переправку душ померлих у царство мертвих тощо. У ролі головних об’єктів поклоніння починають виступати так звані головні “шаманські духи” – ті духи з якими налагоджена ефективна комунікація у шамана. Зароджується віровчення (в основному у вигляді своєрідної моделі потойбіччя, як його побачив у власному досвіді шаман). Головною особливістю шаманізму є застосування специфічних засобів (аудіальних, візуальних, хімічних, пластичних, фізіологічних, психологічних) для приведення у стан зміненої свідомості учасників обряду. Це було необхідно для адекватної комунікації із представниками потойбіччя, духами та душами, що перебувають ніби в паралельному вимірі, який не сприймається стандартними людськими засобами. Для того, щоб відкрити своє бачення, шаман вводив себе у специфічний екстатичний стан у якому міг подорожувати поза світом дійсного.

Сьогодні шаманізм у трансформованій формі зберігається в розвинених релігіях (професійні служителі культу, що застосовують певні засоби для зміну свідомості послідовників з метою налагодження комунікативного зв’язку людини з надприродним). Як самостійна релігійна форма існує у деяких народів півночі. Але поза релігією методи впливу на свідомість з метою її зміни, що відкриває можливість некритичного засвоєння людиною інформації, які були розроблені в шаманізмі, широко застосовуються ЗМІ, у політичних та розважальних заходах.

На зміну первісним релігійним комплексам приходять етнічні релігії - тип релігій, що склався у деяких окремих народів і функціонує в межах кожного з них, або етап в еволюції релігії, пов’язаний з соціально-етнічними трансформаціями. “Етнічні релігії” як поняття використовується стосовно групи релігій, чия поява і функціонування, межі поширення та основні символи пов’язані з якимось певним етнічним утворенням. Обов’язковим історичним підґрунтям виникнення етнічних релігій є певний тип об’єднання людей (не у вузькі, виключно кровноспоріднені, а в громадянські общини), які зазнають соціальної диференціації і які консолідуються у формі держави. Тобто, вони з’являються на стадії формування соціально ієрархізованих (за професією, станом, владою, функціями) та державних суспільств і функціонують у межах певного народу. Хронологічно цей тип релігій виникає від ІV тисячоліття до н.е. до ХХ ст. н.е. Зрештою, всі розвинені релігії мають етнічне походження. Етнос є обов’язковою умовою виникнення релігії. Релігія виражається через етнічну культуру, одночасно, сприяючи її формуванню(особливо, на ранніх етапах історичного розвитку), і постає як внутрішня складова етносу. Етнічна релігія виступає засобом самозбереження етносу, виконує етноконсолідуючу, етноідентифікуючу та етнозберігаючу функції.

Залежно від рівня етносоціального розвитку суспільства всі етнічні релігії поділяються на народні та національні або етнодержавні.

Народні релігії з’являються природним шляхом внаслідок поступового і довготривалого розвитку світоглядних уявлень тієї чи іншої спільноти (міфології, традицій, звичаїв, обрядовості, культу). Певна етнічна спільність виникає і підтримується завдяки єдиному гетеничному (кровноспорідненому) походженню, спільній території проживання, мові спілкування і спільній історичній пам’яті (міфологічній системі).

До народних релігій відносяться релігійні комплекси, які виникли в середовищі ранніх етносів і відповідали їхнім духовним, ідеологічним, культурним потребам (давньоіранська, давньоєгипетська, давньоіндійська, давньогрецька, давньослов’янська та інші релігії), що передували більш розвинутим релігіям державних етносів-народів (зороастризм, грецький та римський політеїзм, релігія ацтеків, релігія східнослов’янських племен Київської Русі). Народні релігії – це вияв автохтонних традицій. У них народжуються, їх не вибирають. Поступова диференціація суспільства та довготривалий розвиток етнічних звичаїв, обрядів та вірувань призводять до розшарування етнічних вірувань на ті, які традиційно поділяються основною масою народу (стосуються забезпечення природних потреб народу – виживання, репродукування, самозбереження) у яких обожнюються в основному сили природи та життєвозначущих явищ та стихій, і ті, що підтримуються соціальною верхівкою (спрямовані на обґрунтування соціально-диференційованого способу життя народу), і в яких встановлюється ієрархічна система богів з чітко визначеними функціями. У народній релігії крім віри в духів природи та предків з’являється уявлення про богів, які уособлюють не лише природні сили, але й соціальні та різні сфери людської діяльності. Поступово уявлення про богів вогню, сонця, неба, вітру, місяця доповнюються уявленнями про богів землеробства, скотарства, війни, мудрості, письма. Доля народної релігії залежить від історії народу. Деякі народні релігії зникли, деякі збереглися у модифікованому вигляді. Народні релігії мають надзвичайно розвинену міфологію, але у них майже відсутні письмові джерела, їхні уявлення розвиваються силою міфотворчості народу й зберігаються в результаті усної передачі від покоління до покоління. Отже, народна релігія - це певна сукупність народних традицій, обрядів та вірувань у їх еволюційному розвитку. При конструктивній еволюції народу до рівня нації, народна релігія переростає рамки вузькоетнічності і стає загальнонаціональним явищем (Індуїзм, Синто). Релігія перебирає на себе роль ідеології, що обґрунтовує соціальну диференціацію суспільства, сакралізує інститут влади. Так поступовий розвиток релігії приводить до ускладнення її структури, розвитку її елементів. У розвинених релігіях (національних та етнодержавних) присутній інститут жрецтва, виділяється віровчення. Головними об’єктами поклоніння у розвинених релігіях стають не духи природи, а боги, які зосереджують у своїх руках владу як щодо природних об’єктів, так і стосовно людського суспільства. Боги здобувають собі безсмертя і умовну незалежність від природних стихій та людини.

Під національними релігіями розуміють вищий ступінь розвитку етнічної релігії. Іноді виділяють ранньо-національні та пізньонаціональні релігії. Вважається, що ранньонаціональні релігії охоплюють своїм впливом верхівку та середні прошарки населення у межах однієї національної держави. Ранньонаціональними релігіями обґрунтовується неоднорідність соціального устрою держави (кастові системи, різнонароджені). Це політеїстичні релігії у яких поступово виділяється верховний Бог, що здобуває собі владу в боротьбі з природними божествами, в результаті чого визнається іншими богами царем та законодавцем. Інші боги стають його помічниками у справі керування світом. У ранньонаціональних релігіях зароджується вчення про загробну віддяку, тобто обґрунтовується відповідальність людини за соціальну діяльність. Пріоритетною цінністю стає національна спільнота (що формується), а тому в багатьох ранньонаціональних релігіях допускаються людські жертвоприношення. Однак ранньонаціональні релігії є лише нетривалим етапом у розвитку релігії. Вони існують порівняно короткий час і при вдалому розвитку державної нації переростають у пізньонаціональні або етнодержавні релігії. Функціонально ранньонаціональні релігії готують основу до інтеграції народу, що населяє певну територію, у єдиний цілісний національний організм.

На відміну від ранньонаціональних пізньонаціональні або етнодержавні релігії супроводжують в історії людства існування нації. Вони є світоглядним стрижнем національної ідентичності. Пізньонаціональними або етнодержавними релігіями вважаються: для Індії - індуїзм, сикхізм, джайнізм; для Китаю – конфуціанство та даосизм; для Японії – синтоїзм, для іудеїв – іудаїзм.

Зміна народних релігій етнодержавними є результатом зміни специфіки суспільних відносин, їхніх структурних і функціональних елементів і має свої соціальні та економічні причини, що виявляються у зміні відносин між людиною та спільнотою.

Етнодержавні релігії тісно пов’язані із формуванням самобутніх, достатньо розвинених суспільств, які базувалися на високій землеробській культурі (чіткий розподіл праці, формування міської культури та сильної духовної влади). Етнодержавна релігія вкорінена в свідомості і побуті народу, що мислить себе як державна нація із унікальною історією, культурою, мовою. Сакралізується нація, яка має “божественне походження” або вибрана Богом для виключної місії.

Отже спостерігаємо, як при збереженні в народно-державних релігіях залишків одухотворення навколишнього середовища (природні духи та боги), на перший план висувається обожнення людських почуттів, психологічних станів (Бог мудрості, Бог любові). Багатобожжя, характерне для народних релігій, дістає свій подальший розвиток у процесі виділення якогось одного Бога як головного (генотеїзм, що поступово переростає у монотеїзм). У рамках народно-державних релігій з’являються перші богословські рефлексії, виникають складні релігійно-міфологічні системи, релігійнофілософські комплекси.

Так поступово релігія ритуалізму, основним виразником якої була магія, змінюється релігією внутрішнього переконання, головним складником якої є ідеологія. Утверджується інститут спадкового жрецтва. Зрештою, відбувається відокремлення духовної влади від світської. Релігія стає легітимізуючою силою, вона освячує соціальний устрій суспільства, поділ суспільства на варни, ксати, верстви, класи. Будуються храми як місця локального перебування Бога. В результаті цього Боги, отримуючи свою територіальну прописку, відділяються від оточуючого (природного) середовища. Етнодержавна релігія стає внутрішньою консолідуючою силою для державного етносу чи народу.

У світових імперіях панівне місце посідає один етнос, етнічна релігія якого і стає панівною ідеологічною силою, що намагається асимілювати етнічні вірування підлеглих етносів. Саме вона може стати внутрішнім ядром етнодержавної релігії.

В історії Київської Русі знаходимо спробу штучного формування (чи, швидше, спроби прискорення її розвитку) етнодержавної релігії князем Володимиром у 980 –х роках, коли він встановлює пантеон богів, очолюваний Перуном (богом княжої дружини). Однак розвиток релігії має відбуватися природним шляхом. Це довготривалий процес поступового зростання відмінних етнічних вірувань, що потребує богів, які були б менш залежні від конкретних територій свого перебування, природних сил та явищ, які б соціалізувалися, вибороли собі владу у суспільній боротьбі. І лише після того, як їхню владу визнають природні божества, ці боги можуть очолювати цілий пантеон. Для цього слід, щоб запрацювала народна міфотворчість, витворилася відповідна міфологія і протягом декількох поколінь засвоювалися нові вірування і формувалися нові традиції. Штучно синтезувати різні етнічні вірування в етнодержавну релігію, віддавши верховну владу в руки “свого” бога, і забравши її, таким чином, в етнічних божеств, у короткий термін неможливо. А тому замість пришвидшення інтеграції народу можна отримати дезінтегративні тенденції, що відображатимуться у посиленні міжусобиць.

Через якихось 8 років князь Володимир кардинально змінює свою оцінку ефективності його першої релігійної реформи і впроваджує на Русі світову релігію (християнство), що максимально позбавлена етнічних особливостей. Очевидно, при цьому повинен був би зламатись жорсткий взаємозв’язок між етнічною та релігійною ідентичністю. Світова релігія має більший консолідуючий потенціал в середовищі різноетнічного населення.

Однак, викорінити етнічну релігійність із народної свідомості майже неможливо. Особливо у випадку землеробських, зрощених з природою культур. Осідло живучи на території, що споконвіку населялася природними божествами і будучи тісно пов’язаними та залежними від природи, племена, які мешкали у Київській Русі явно чи неявно, у трансформованому, завуальованому та неусвідомлюваному вигляді залишалися вірними традиціям та віруванням своїх пращурів. Підтвердження цьому знаходимо у так званому феномені двовір’я, який спостерігається в Українському православ’ї досьогодні. Саме у двовір’ї проявляється народна етнічна релігійність українців.