Тема 3. Міфологія та релігія.

З часу, коли людина відділилася з природного середовища і зрозуміла себе як окремішність, що має змогу усвідомлювати не лише свою присутність у цьому середовищі як окремого біологічного організму, але і як певну сутність, що здатна сприймати це природне середовище як “інше”, а також пізнавати і входити в контакт з тими силами, що керують цим природним середовищем, вона створила цілі системи символічного моделювання цього світу. Останні мали задовольняти її потребу в освоєнні оточуючої дійсності, робити цю дійсність зрозумілою для людини. Те, чого людина не може собі пояснити, викликає у неї жах, адже подібна незрозумілість свідчить про людську неспроможність освоєння життєвого простору. Найбільш розвинутими і цікавими символічними системами пояснення людиною дійсності і механізмами освоєння людиною свого життєвого простору є міфологія і релігія. В наукових гуманітарних дослідженнях існують найрізноманітніші точки зору стосовно їх співвідношення, походження, функціонування та перспективи на майбутнє.

Під поняттям “міфологія” розуміють або саму науку про міфи, або систему міфів і міфологічну свідомість того чи іншого народу. Міфологія на певній стадії історичного розвитку існувала практично в усіх народів світу. Науковий підхід до вивчення світових релігій довів, що і вони “наповнені” міфами.

Порівняльно-історичне вивчення широкого кола міфів дозволило встановити, що в міфах різних народів світу (при надзвичайному їх багатоманітті) цілий ряд основних тем і мотивів повторюється. До числа найдавніших і примітивніших міфів належать, очевидно, міфи про тварин. Найпримітивніші з них є лише наївним поясненням окремих ознак тварин. Найархаїчнішими є міфи про походження тварин від людей чи міфологічне уявлення про те, що люди були колись тваринами. Міфи про перетворення людей в тварин і в рослини відомі майже чи не в усьому світі.

Дуже давніми є міфи про походження сонця, місяця, зірок (солярні, лунарні, астральні). В одних міфах вони нерідко зображуються людьми, що колись жили на землі і з якоїсь причини зійшли на небо, а в інших – створення сонця (не уособленого) приписується якійсь надприродній істоті.

Центральну групу міфів, в усякому випадку, в народів з розвинутими міфологічними системами, складають міфи про походження світу (космогонічні) і людини (антропогонічні). За одними міфологічними уявленнями (креаційними) світ створено надприродною істотою – деміургом. За іншими (еволюційними – світ поступово розвинувся з деякого первісного безформного стану – хаосу, мороку, води, яйця та ін. Зазвичай в космогонічні міфи вплітаються теогонічні (міфи про походження богів) і антропогонічні сюжети (про походження людини). Найбільш розповсюджені міфологічні теми – міфи про чудесне народження, про походження смерті. Порівняно пізно виникають міфологічні уявлення про потойбічний світ, про долю. До космогонічних міфів пізніше додаються есхатологічні оповіді (при досить високому розвитку міфологічного уявлення) – пророцтва про “кінець світу”.

Важливе місце в міфологічних системах світу займають міфи про походження і введення певних культурних благ: здобуття вогню, походження ремесла, землеробства, встановлення серед людей соціальних інститутів, шлюбних правил, звичаїв і обрядів. Їх введення приписується культурним героям (в архаїчних міфах цей образ важко відчленувати від тотемних предків). До міфів про культурних героїв наближені міфи, де образ культурного героя ніби роздвоюється: це два брати близнюки, що наділені протилежними рисами (один добрий, другий - злий, один робить все добре, інший – псує).

У міфології розвинутих аграрних народів суттєве місце займають календарні міфи, що символічно відтворюють природні цикли. Аграрний міф про вмираючого і воскресаючого бога дуже добре відомий в міфології Давнього Сходу, хоча найраніша форма цього міфу зародилася ще на ґрунті первісного полювання (міф про вмираючого і воскресаючого звіра). Так народилися міфи про Осиріса (Давній Єгипет), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Мала Азія), Діоніса (Фрація, Греція) та ін.

На ранніх стадіях розвитку міфи здебільшого примітивні, короткі, елементарні за змістом, позбавлені зв’язної фабули. Пізніше створюються складніші міфи, теми переплітаються, міфи розростаються в поширені оповіді, пов’язуються один з одним, утворюючи цикли. Таким чином, порівняльне вивчення міфів в різних народів довело, що дуже схожі міфи часто існують у різних народів, в найрізноманітніших частинах світу; основне коло тем, сюжетів, що охоплюються міфами, - питання походження світу, людини, культурних благ, соціального устрою, таїни народження і смерті та ін. – торкаються найширшого, глобальних питань світотворення.

Головним джерелом своєрідної міфотворчої логіки є те, що первісна людина ще не виділяла себе з оточуючого середовища (природного і соціального) повністю; схилялась до всезагальної персоніфікації в міфах і широкого “метафоричного” співставлення природних і культурних об’єктів.. Космос часто уявлявся в міфах живим велетнем, з частин якого створено світ, тотемічні предки змальовуються як істоти подвійної природи (зооморфні й антропоморфні). Міфологічні образи є одухотвореними, персоналізованими конфігурації “метафор”, символічний образ є інобуттям того, що він моделює, адже форма (у міфах) тотожна змісту, а не є її алегорією, ілюстрацією.

Символізм міфу є його найважливішою рисою. Дифузність, нерозчленованість первісного мислення проявилася в нечіткому розрізненні в міфологічному мисленні суб’єкта і об’єкта, предмета і знака, речі і слова, сутності й імені, речі та її атрибутів, одиничного й множинного, просторових і часових параметрів, початку і принципу, тобто, походження й сутності. Міфологічне мислення оперує, як правило, конкретним і персональним, маніпулює зовнішніми вторинними чуттєвими ознаками предметів; об’єкти зближаються за вторинною чуттєвою ознакою, за суміжністю в просторі й часі. Змінюючи один символ, чи одні ряди символів іншими, міфічна думка робить описувані нею предмети ніби більш розумоосяжними, зрозумілими.

Для міфу характерна підміна причинно-наслідкових зв’язків прецедентом – походження предмета видається за його сутність(генетизм міфу). Міфологічний час – це той час, коли все було “не так”, як тепер. Міфічне минуле – це не просто попередній час, а особлива епоха перетворення, що передує початку емпіричного часу. Тому міф звичайно суміщає в собі два аспекти – оповідь про минуле (діахронний аспект) і засіб пояснення теперішнього, а іноді і майбутнього (синхронний аспект) Для первісної свідомості все, що є зараз – результат розгортання первісного прецеденту. Зміст міфу мислиться первісною свідомістю реально (як “вища реальність”), відмінність між реальним і надприродним не проводиться.

Отож, міфу притаманна нездатність провести розмежування між природним і надприродним, байдужість до протиріч, слабо розвинуте абстрактне мислення і понятійний апарат, чуттєво-конкретний характер, метафоричність, емоційність. Міфологія є своєрідною символічною системою, в термінах якої сприймається і описується світ.

Співвідношення міфології і релігії є складним. Так первісна міфологія хоча і знаходилася в тісному зв’язку з релігією, зовсім до останньої не зводиться. Будучи системою первісного світосприйняття, міфологія включає в себе в якості нерозчленованої синкретичної єдності зачатки не лише релігії, але і філософії, та інших ідеологічних форм, а також є певною формою донаукового знання.

В сучасній науці переважає думка про тісний зв’язок між міфологією і релігією, які при цьому залишаються відмінними: релігія ґрунтується на вірі людини в надприродні сили, що керують природними і соціальними стихіями; міфологія походить від елементарної потреби людського розуму зрозуміти і пояснити оточуючу дійсність. Виражаються релігія і міфологія, звичайно, у формах, зумовлених і рівнем суспільно-культурного розвитку, і конкретно-історичними факторами.

Взагалі, міфотворчість людського розуму не містить нічого релігійного. Про це свідчать міфи аборигенів Австралії, островитян Океанії, народів Африки і Америки (про тварин і оточуючий світ). Найелементарніші з міфів дають відповідь на запитання: чому ворона чорна; чому летюча миша погано бачить вдень; чому ведмідь без хвоста, і т.д. Інші міфи слугують поясненням того, чому море таке велике; чому сонце здійснює щоденно свій шлях по небу зі сходу на захід; звідки люди взяли вогонь; чому відрізняються форми тіла чоловіка і жінки та ін..

Але коли міфи пояснюють явища соціального життя, звичаї, норми поведінки (що стосується, наприклад, розподілу за віком і статтю, родинних, міжплем’яних відносин та ін.), це пояснення перетворюється в міфологічне обґрунтування і виправдання даних форм соціальної практики, санкцію і сакралізацію їх. Зрештою, сакралізовані соціальні норми, приписи, заборони стають обов’язковими і непорушними.

Хоча міфологія відіграє важливу роль в історії релігії, ніби постачаючи їй матеріал для змісту релігійних вірувань, не вона є найсуттєвішим елементом релігії. В багатьох релігіях міфологічний елемент є другорядним, необов’язковим, несуттєвим. Наприклад, в релігії давніх греків, у яких міфологія досягла особливого розвитку і різноманіття змісту, міфи зовсім не були суттю релігії. Віра в міфи не була обов’язковою. Багато освідчених людей сміялися над міфами, при цьому не накликаючи на себе докорів в безбожжі до тих пір, поки вони з пошануванням відносилися до державних богів – покровителів міст - і виконували приписані релігійні обряди. Відомі й релігії, в яких міфологічна складова грала зовсім непомітну роль і, навіть, майже була відсутня (напр.: конфуціанство). Міфи – це витвір людської фантазії, що намагається пояснювати факти реального світу. Вони народжуються з природної пізнавальної потреби людини; з розширенням досвіду, розширюється коло міфологічної фантазії, ускладнюється її зміст. Міфологія і релігія вкорінені у різних потребах і спрямуваннях людської діяльності. Міфологія як система оповідей про світ є гіпотетичним знанням про нього, зафіксованим суспільною свідомістю, що, як робоча гіпотеза, задовольняє до певної міри теоретичні пізнавальні потреби людей щодо світу їхнього буття. Натомість релігія, як дієвий зв’язок з надприродним джерелом буття, що вкорінена у вірі людини, провокує практичне освоєння світу, його перетворення саме у напрямку, спроектованому певною релігійною системою. Образний спосіб фіксації знання сприяє об’єднанню міфології та релігії, особливо на ранніх стадіях розвитку релігії. В релігії зустрічаються культові міфи, пов’язані з релігійно–магічними обрядами, в яких обряд обґрунтовується і пояснюється характерним для міфології способом: встановлення даного обряду виводиться з глибокої міфологічної давності, пов’язується з міфічними персонажами, сам міф, як і обряд, стає священним, таємним(езотерична міфологія). Для не посвячених в таємниці обряду складаються міфи (екзотерична міфологія), в яких самі посвячені не вірять; в них для залякування вводяться фантастичні образи духів, чудовиськ та ін. (тератологічні міфи). Зливаючись з релігійно-магічними обрядами міфи складають суттєву частину змісту релігійних вірувань. Пізніше, у світових релігіях, міфи втрачають поділ на езотеричні та екзотеричні, стають релігійними догматами. Але в деяких народів (особливо в Давній Греції) надмірний розвиток міфологічної фантазії приводить до того, що і спекулятивно філософські, навіть атеїстичні, ідеї іноді огортаються в міфологічну матерію. Таким чином, міфологія і на ранніх і на пізніших ступенях історичного розвитку іноді зберігала певну незалежність від релігії.

Як символічні системи, що образно описують світ, міфологія та релігія задовольняють певні конкретні потреби і пізнавальні ситуації в житті людини.