Студопедия — Тема 6. Релігія в сучасному світі.
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Тема 6. Релігія в сучасному світі.






Релігія здатна підтримувати певну систему суспільних цінностей, що об’єднують її віруючих, бо забезпечує світогляд прихильників їх метафізичним фундаментом, ступінь потреби у якому може значною мірою варіюватися залежно від культури чи індивіда, але схильність людини прагнути певного фактичного підґрунтя для своїх зобов’язань видається практично універсальною. Саме віра людини у її причетність до світу надприродного, що визначається релігією як істинна реальність, робить співвіруючих співпричетними до однієї істини, спільного світу. Людини взагалі, як і Бога взагалі бути не може, адже Бог – це той, хто бачить її “зверху”, “зсередини”, там, де побачити себе людина неспроможна. Це горизонт смислового універсуму, яким особа вивіряє свою цілісність та істинність свого буття. Отже, модельована релігійними парадигмами реальність має виступати відносно дійсності світу нашого буття значнішою, первиннішою, охопнішою, оскільки містить абсолютні для людини величини (Бог, вічність, істина, благо, любов, смисл життя), які є ідеальними еталонами відносних величин нашого буття, вихідною основою і підставою започаткування нашої дійсності, вищою метою життя людини, абсолютним горизонтом людського розвитку, істинним смислом нашого тимчасового світу. Власне, специфіка релігійного моделювання надприродної реальності якраз і полягає в тому, що її параметри є недосяжними людському пізнанню, але слугують дороговказами для останнього, пропозиціями удосконалення, еволюційного зростання людства, ціннісними орієнтирами, що допомагають людині подолати свою обмеженість. З іншого ж боку, така модель має визначатися відносно дійсності, світу, у якому перебувають прихильники певної релігії.

Однак сьогодні ми виявляємо значну кількість таких пропозиційних істинних реальностей. І кожна з них спирається у своїй розбудові на специфічне уявлення про Бога, намагаючись дохідливо витлумачити його віруючим. Наш інформаційний світ (сучасність) хибує відсутністю єдиної картини дійсності, а тому, тим важче спиратися на якусь одну модель надприродної реальності. Кожен прочитує цей світ у доступних йому контекстах властивою йому мовою, через знайомі йому смисли, витлумачуючи реальність відповідно до внутрішнього індивідуального дискурсу. Маємо деякі загальні світоглядні тенденції: плюралістичність, наукова обізнаність, інформаційна насиченість, відсутність віри у абсолютну істинність замкнутої логічної системи, індивідуалізація. Це, зрештою, впливає і на сучасне богослів’я.

Отож, у сучасному світі, в ситуації постмодерну (звернення до духовності під впливом кризи раціоналізму, акцентування на унікальності індивідуальності, в т.ч. і релігійно-культурної), та умовах глобалізації (спробах витворення загальнолюдського світогляду (уніфікованого), залежно від розвитку технологій (перш за все – інформаційних) й усвідомлення людиною глобальних проблем сучасності, що роблять її життя надто непевним та уразливим від випадковостей та безвідповідальної сваволі окремих індивідів), у релігійній сфері відбуваються надзвичайно цікаві процеси, які стосуються:

1) традиційних релігійних парадигм;

2) нововитворюваних релігійних парадигм.

У традиційних релігійних парадигмах спостерігаються:

1) Спроби консервування авторитетної інтерпретації релігійної парадигми з метою запобігання розмиванню її смислового ядра (фундаменталізм).

2) Спроби їх осучаснення з метою узгодження з сьогоденними світоглядними запитами (екуменізм).

Фундаменталістські тенденції у релігії ґрунтуються на спробах очищення фундаментальних основ віри від власне людських інтерпретацій (і пов’язані вони, перш за все, із протестантизмом). Однак, як ми бачили, фундаментальні основи віри лише зафіксовані, але не визначені повністю у священних писаннях (Біблії, Корані). Їхнє ж остаточне визначення і оформлення віровчення пов’язане з богословською роботою найвидатніших діячів певної конфесії. Усі сучасні релігійні фундаменталісти виходять із переконання, що фундамент їхнього світогляду (уявлення про Бога, світ, людину, сенс життя та мету історичного процесу) є істинним, оскільки сформувався внаслідок Божого Одкровення та істинного прозріння не одного покоління найвидатніших церковних діячів. А тому ніхто не має права ні під впливом культурно-історичних змін, ні з метою порозуміння з іновірним світом його змінювати. Більше того, людина, яка поступається з метою задоволення своїх конкретних прагматичних потреб основою своєї віри, не лише зраджує одновірців, себе, але й Бога, а тому втрачає можливість спасіння.

І навіть у межах конфесійних вчень, сформованих в одну і ту ж історичну добу, ми можемо спостерігати відмінні тенденції: чи до фундаменталізму з відповідною консервацією основ віровчення, чи до екуменізму з його переконанням, що заради головної мети (спасіння людства) можна оновлювати віровчення, приводити його у відповідність до сучасних загальносвітоглядних запитів. Так, наприклад у православ’ї,офіційнебогослів’я не приймає перспективу осучаснення уявлення про Бога. Відверта інакшість Бога (світові) підтверджується його апофатичністю — трансцендентний Бог не може бути осягнутий обмеженим розумом людини з її життєвого контексту. Запорукою спасіння людини є “ґрунтовне засвоєння догматів православної віри” і просте дотримання елементарних Божих заповідей, що не потребують складних інтелектуальних доведень. Цим підноситься роль Церкви і її Традиції до безумовного чину. Така консервація традиційної інтерпретації вчення ґрунтується на переконанні, що воно є єдино-істинним, а тому не повинне відповідати на поточні запити світу (недосконалого, злого і гріховного), а має оберігатися від будь-яких зовнішніх впливів. Бо, зрештою, виявляється, що сучасна Православна Церква (зокрема, РПЦ) не має права приватизувати те, що нею було успадковане, а не створене: “Від Візантії ми унаслідували відповідальність за більше, ніж можемо зрозуміти, – і не має права одне покоління відповідно до лише своїх інтелектуальних і духовних рівнів, вирішувати долю Вселенського Православ’я... не лише у сенсі всесвітнього, але й у сенсі всевікового” [Кураев А. Традиция, Догмат, Обряд.– http://www.kuraev/ru/tdo.10.html]. Традиціоналістськи налаштовані православні богослови наполягають на неможливості перекласти православну істину мовою гріховного світу, адже “Інша молитва...- Інше славлення Бога”. Це призводить і до сакралізації певної богослужбової мови (церковнослов’янської). Остаточною достовірною підставою істинної реальності визнається її Традиційна інтерпретація (Передання церкви), а всі спроби переосмислення богословських догматів, проголошуються безпідставними єресями.

Однак в неофіційних православних колах лунають заклики до перекладу православних істин “мовою цього світу”, що полягає не лише у можливості здійснення богослужіння національними мовами, але і у сучасному переосмисленні основних догматів православної церкви. І вони спираються на переконанні, що “Церква має турбуватися про спасіння всіх, а не небагатьох обраних. Довести до розуміння сучасників думки святих отців складає зміст живого передання. Але досягнути цього ми можемо, лише якщо самі добре розуміємо святоотцівську думку, і вміємо виразити її не на мові Платона, а на мові, зрозумілій в наші часи.” [Мейендорф Иоанн, прот. Введение в святоотеческое богословие.–– К., 2002. — с. 170].

Натомість офіційна позиція католицької церкви ще до нещодавна була виражено екуменічною. Постійне намагання людини осягнути світ, створений Богом, і самого Творця є правомірним, хоча засоби цього є обмеженими. Тому слід враховувати як недосконалість людських методів пізнання та мовних засобів вираження знання, так і кінечність умов, в яких здійснюється пізнавальний процес людиною. Але якщо Бог звертається до людини людськими словами, то й людина має доступ до Бога через посередництво своїх людських слів, бо, “говорячи про Бога, наша мова виражає людський спосіб розуміння, але вона дійсно досягає Самого Бога, хоч і не може виразити Його в Його безконечній простоті”. Сучасне католицьке богослів’я вбачає своє головне завдання у підтриманні пошуку Істинного Слова Божого в усіх доступних культурно історичних контекстах, однак з врахуванням при цьому його сутнісної природи Божого (надлюдського, надприродного) Слова, що виповнює людину і через неї може бути осмисленим. Тому, для католицизму (що став офіційно на екуменічну дорогу після ІІ Ватиканського Собору), переклад богословських догматів сучасною мовою не є проблематичним і не пов’язується із втратою їх істинності. Адже, християнство – це така духовна традиція, головним вістрям якої є абсолютні смисли та істини (Бог, людина, смисл історії, онтологічний та екзистенційний смисл), які можна передавати в будь–яких контекстах. Але і серед католиків знаходимо достатній потяг до традиціоналізму. Для прикладу, можна згадати рух лефевристів, що протиставляє екуменічним та оновленським програмам офіційного католицизму переконання у шкідливості будь-яких новаторських тенденцій у тлумаченні істин віри чи здійсненні богослужбової практики. Зокрема, лефевристи виступають категорично проти спрощення літургії та здійснення її національними мовами, вважаючи, що єдність та вселенськість церкви як тіла Божого, підсилюється однією сакральною мовою богослужіння, яка є дієвим засобом уніфікації свідомості усіх католиків.

Крім іншого, переважний фундаменталізм православ’я та екуменізм католицизму пов’язані, як не дивно, саме із статусом церкви в системі державно-церковних відносин: якщо католицизм у своїх глобалістичних намірах стати позадержавною інституцією прагне звертатися до кожної людини поза будь-якими кордонами (державними, національними, етнічними, політичними, історичними), що, зрештою, примушує і віровчення постійно витлумачувати на зрозумілій світові мові, то православ’я довший час не відчувало нагальної потреби постійно актуалізувати своє віровчення значною мірою завдяки симфонії його церков з державою, а також масовій неосвіченості його послідовників. Останнє речники консервативного православ’я подають як його ідеологічну перевагу, як незрадливість “істинному православному прозрінню”.

Як бачимо, і релігійний фундаменталізм, і релігійний екуменізм мають в основі своїй вагомі обґрунтування і значні підстави. Варто звернути увагу на те, що фундаменталізм та екуменізм є тими тенденціями, які були притаманні історичному буттю світових релігій завжди. Без здорового фундаменталізму релігія не змогла б залишатися сама собою протягом значного періоду історії і у різних культурно історичних контекстах, оскільки б з легкістю мінялися уявлення про Бога, світ, людину. Без здорового екуменізму світові релігії не мали б змоги поширюватися у світі й існувати так довго.

Однак історично-соціальний поступ людства супроводжувався зміною місця і ролі релігії та церкви в його житті. Так поступовий процес секуляризації (як наслідок соціального розвитку суспільства) призвів до того, що релігія (та церква) перестали виконувати значний вплив на багато сфер суспільного життя. Зокрема це стосується економічної, правової та політичної сфери. Тепер дієва та актуальна функціональність релігії (та церков як релігійних інституцій, що діють у суспільстві) локалізується духовною сферою. Більше того, релігія індивідуалізується, віровизнання стає особистісною (а не груповою чи суспільною) справою особи. Це, звичайно, також пов’язане із трансформацією уявлень про людину, із сучасним перерозподілом свободи між людиною та Богом. Церкви, як речники інтересів віруючих, у міру своїх можливостей прагнуть виправити наслідки секуляризації суспільного життя: бездуховність, аморальність, втрату сенсу, вищої мети життя та діяльності, відчуженість людини, її самотність, соціальну несправедливість та історичний песимізм. І з цією метою вони намагаються знову наповнити усі сфери суспільного життя релігійним підґрунтям (через економіку, політику, владу, право, світську освіту і т.д.).

Ще цікавіші процеси ми спостерігаємо при створенні нових релігій. Дослідники релігії дещо відмінно класифікують неорелігії, але в основі більшості класифікацій лежить принцип джерельної бази неорелігії.

Так, очевидно, можна виділити орієнталістські неорелігії, в основі яких лежать переосмислені уявлення східних релігій. Сюди можна віднести неоіндуїзм, необуддизм (кришнаїзм, ошизм, дзен-буддизм, трансцендентальна медитація і т.д.). У них пріоритетне значення надається проблематиці особистісного звільнення людини. В основу кладуться переосмислені у західному культурному контексті традиційні віровчення Індії, Китаю, Японії. Зазвичай їхні засновники здійснюють переклад традиційного східного релігійного тексту і дають власну інтерпретацію на нього(адаптовано до захіно-європейського типу світосприйняття), що і є формуванням віровчення цієї неорелігії.

Іншою значною групою неорелігій є неоязичники. Віровчення неязичницьких релігій постає як реконструкція давніх язичницьких вірувань що фрагментарно збереглися у етнографічному матеріалі. Головною цінністю тут постає гармонійне співжиття певного етносу чи народу із природним його середовищем. Відновлюється сакралізація сил природи (Природні боги). Приводом до постання неоязичництва є відчуження людини від природи (глобальна екологічна криза) та особи від роду (втрата національної самоідентичності, демографічна криза), спричинене, на думку неоязичників, глобалізаційним впливом світових релігій які пропонують послідовникам віру у якогось далекого трансцендентного Бога.

Наукоподібні релігії за основу беруть сучасні наукові теорії та гіпотези, які, зрештою, не суперечать уявленням про Бога як вищого рівня реальності. Більше того, різні наукові гіпотези постають тут власне богослів’ям, адже Бог не нерозумний, а надрозумний.

Ще дослідники виділяють неохристиянство, однак ми схильні його вважати сучасним варіантом християнства (осучасненим християнством) і не відносити до неорелігій.

Натомість можна виділити біляхристиянські неорелігії, в основі яких лежать уявлення, сформовані в християнському богослів’ї. Таким неорелігіям притаманне особливо шанобливе ставлення до Біблії, визнання Ісуса Христа як Слова Божого, вимовленого свого часу людям, однак неправильно останніми сприйнятого.

Так само можна виділити і біляісламські неорелігії (багаїзм), у яких за основу беруться ісламські уявлення про Бога та людину, які теж, звичайно розширюються і трансформуються.

Зрештою можемо виділити ряд характерних ознак неорелігій глобалістичного періоду.

Перш за все, всі вони постають як своєрідна відповідь на сучасні глобальні кризи людства (екологічну, антропологічну, світоглядну, есхатологічну).

По-друге, всі неорелігії є синтетичними і синкретизують у собі світоглядні елементи різних культурних та релігійних традицій, що уже і так дещо адаптовані один до одного у сучасному інформаційному просторі. У процесі витворення нових релігійних парадигм ми спостерігаємо спроби запропонувати людству нові світоглядні засновки. В основу останніх покладаються, здебільшого, переінтерпретовані на сучасний лад (відповідно до нових наукових гіпотез, сучасних морально-етичних та екзистенційних запитів) випробувані історією традиційні релігійні смисли, що довший час задовольняли світоглядні потреби значної частини людства. Переінтерпретовуються вони таким чином, щоб сприяти вирішенню теперішніх глобальних проблем людства.

По-третє, неорелігії мають конкретне, точно встановлене авторство – можна назвати ім’я засновника, що записав власний священний текст (Марія Деві Христос, Віссаріон, Рон Хаббард та ін), або дав “істинну інтерпретацію” на традиційний релігійний текст (Шріла Прабхупада Свамі та ін.), або обґрунтував саме таку релігійну модель (Лев Силенко, Володимир Шаян, Галина Лозко).

Отже, своєрідно відповідаючи на сучасну світоглядну кризу неорелігії пропонують послідовникам більш універсальні уявлення про Бога, людину та світ. Світ розуміється як всесвіт, що містить не лише людську дійсність, але є системою взаємопов’язаних елементів різних рівнів (від духовних до молекулярних). Бог (чи істинна реальність, Надприродне) у неорелігіях (крім неоязичників) постає не Богом певного етносу чи народу (національні та етнодержавні релігії), не просто історичним Богом (авраамістичні релігії), чи Богом світу людей (світові релігії), а Вселенським Богом, що створив всесвіт взагалі, Джерелом енергії всесвіту, Вищим законом будови всесвіту і т.д.. Таким чином, він втрачає свій безпосередній контроль над людиною, яка тепер стає значно вільнішою, дієвим суб’єктом світотворення (творення свого світу, людської дійсності). Іноді поняття Бога (як творця цього світу, Деміурга) практично заміщується поняттям вищого ступеня розвитку людини, або видозмінюється в ході перенесення на людину (конкретну) божественних характеристик та прерогатив (Марія Деві Христос, Віссаріон, Рон Хаббард і т.д.).

За таких обставин людина тепер несе відповідальність не тільки за людську дійсність, а за цілу світобудову, а тому в етичних системах неорелігій збільшується відповідальність людини за її діяльність. Посилюються моральні вимоги до людства, у яких враховуються інтереси таких суб’єктів співжиття з людиною, як природне середовище, предки та нащадки, Бог.

У неорелігіях наголошується на креаційно-сотеріологічній ролі людини, від діяльності якої тепер безпосередньо залежить виживання людства, Землі, Всесвіту; розбудова останнього. Людина, фактично, прямо чи опосередковано перебирає на себе місію Боголюдини (Велике Біле Братство) чи й Бога (Саєнтологія). Натомість Бог із трансцендентного абсолюту перетворюється на енергетичне джерело, інформаційну підтримку, регулятора чи нормолога людського творіння, або й усувається з процесу світотворення як його безпосередній автор (Віссаріон). Бог поступово позбувається своїх особистісних характеристик, знеособлюється.

В неорелігіях наголос робиться на прагматичній користі для кожного індивіда, спрощується релігійний культ, який іноді, як у Саєнтології, зводиться до психотерапевтичних бесід з використанням Е-метра, навчальних програм та деяких формальних заходів.

Творцями неорелігій визнаються богонатхненними всі попередньо написані (у їхніх джерельних релігійних традиціях) Святі Книги, шануються попередні “пророки” чи втілення “Сина Божого”, “Слова Божого”, “Вчителі Мудрості”, “Одкровення Божі”, що дані раніше посталими світовими релігіями. Але наголошується що ці Одкровення були або “неповними”, або “неправильно витлумаченими” через недосконалість людських пізнавальних здібностей у попередніх історичних епохах.

У неорелігіях пом’якшуються есхатологічні настрої, кінець світу розуміється як етап в еволюційному розвитку світобудови, або відсувається чи й усувається внаслідок правильної діяльності людства. В сучасних релігійних парадигмах людина (потенційно-кожна) необхідно є дієвим креатором реальності (сьогоденної та майбутньої), хоча не наділеним абсолютною владою, однак об’єктивно спроможним бути одним із факторів ймовірної зміни світу-системи. Таким чином, її свобода реалізується через рішення взяти участь у процесі постійного світотворення, чи ні. Так, вихідною в сучасних релігійних парадигмах є діяльна індивідуально-особистісна сотеріологія. Антропотеоцентризм переростає в антропоегоцентризм, коли сотеріологічна та творча роль індивідуального суб’єкта — конкретної людини- майже абсолютизується.

Більшість з неорелігій (за винятком неоязичників) спрямовуються на сприйняття людства як єдиної цілісної спільноти, організму (тобто нехтують вже наявною конкретною груповою ідентичністю). Для них не є важливими національні, статеві, інші ознаки послідовників, які від моменту прийняття такої парадигми стають громадянами нової всесвітньої (всекосмічної і т.д.) спільноти. Останнім утверджується їхня винятковість та особлива місійність у світі – тобто встановлюється нова концептуально-групова ідентичність як громадян імовірного світу істинної реальності. Вони вже знаходяться у ній, і, таким чином, собою перетворюють цей недосконалий світ у новий, спасенний.

Світ подовжуєтсья у просторі і часі до нескінченних масштабів, а його креатор – надприродна реальність, стає повністю іманентною (через людину) природному світові. Метою творіння стає сам творчий процес, тобто безкінечне функціонування відкритої світової системи. (Рон Хаббард – виживання як мета життя).

Пропоную Вам деякі текстуальні ілюстрації вищевказаних особливостей неорелігій:

Порівняйте для прикладу 10 моральних заповідей “Завіту Життя Вічного” Марії ДЕВІ Христос із традиційними християнськими:

“1. Возлюби Бога Живого й Істинного – всім серцем, душею і свідомістю своєю!

2. Возлюби Людство – Любов’ю Матері Світла!

3. Возлюби ворога свого!

4. Не вбий нічого, що дихає!

5. Не прояви насильства над всяким тілом, душею, свідомістю і духом!

6. Не кради в Людини, не кради в Природи, не кради в Атмосфері, не кради у Всесвіті!

7. Благословляй, Жалій, Пробачай того, хто ображає і ненавидить тебе!

8. Шлюбні зв’язки без Любові і Гармонії – перелюб! Пристрасть поза Духовністю – ментальний блуд!

9. Милосердям Благотвори світ довкола себе!

10. Зійди до того, хто не розуміє; не осквернись злим помислом!” [Мария Дэви Христос. Откровение Духа Святого, или станьте, наконец, зрячими!- К., 2001.]

Ілюстративним щодо креативної ролі людини та відносності її розуміння істини є текст Віссаріона: “32... Я покажу вам таїнство того, що є слово людське.

52. Кожен з вас, на основі даної вам унікальності, ніколи не здатен реагувати на те, що є, але завжди реагує на своє відношення до того, що є в реальності.

53. Тобто та неповторна призма, яка складає суть вашого внутрішнього світу, завжди створює для вас певну своєрідну ілюзію оточуючої вас реальності.

54. Тому ви сприймаєте оточуючу вас реальність у формі цієї ілюзії

59. Істинно кажу вам: правильно бачити Істину може лише сама Істина.

60. Всяке інше доторкання людини з Істиною народжує лише розуміння Істини.

61 А любе розуміння Істини – це особлива форма лжеістини.

82. Людина ж містить в собі таїнство, яке завжди буде вести її до осягнення Істин Божих, а шлях цей вічний.

83. Адже не зможе людина в повній мірі відповідати самій Істині.

84. А значить, людина вічно буде задовольнятися лише власними розуміннями Істини, які у всіх у вас різні і неповторні завжди.

98. Осягнення Слова Божого є відповідність Йому.

99. Бути відповідним Істині можна, лише виповнивши Її.

Для виконання визначеного, Волею Божою, ви наділені безмежними творчими здатностями” [Виссарион. Послесловие. // Последний Завет. — Санкт-Петербург, 19 97.].

Варто зазначити, що неорелігії не є значно поширеними сьогодні в Україні. Загалом кількість прихильників нових релігійних течій і рухів не становить більше 0,2%. Їхніми послідовниками стають здебільшого ті громадяни, світогляд яких не задовольняється пропозиціями традиційних релігій. В силу своєї малочисельності вони не мають якоїсь політичної чи владної підтримки, не пропагуються засобами масової інформації і не підтримуються їхні ініціативи входження у заклади освіти. На це все можуть розраховувати і сподіватися лише церкви, які вже мають велику кількість послідовників або значні амбіції та потенціал щодо можливого реального впливу на суспільство України. Натомість усі неорелігії пропагують створення суспільства якісно вищого, духовного, надісторичного та надземного ґатунку. Вони ніяким чином не асоціюють себе з реальними політичними силами та державною владою, з якоюсь певною державною територією (крім неоязичників).

Україна – полірелігійна та поліконфесійна держава. Тут поруч співіснують найрізноманітніші світоглядні системи, що часто синкретизують у собі різнотрадиційні елементи, а індивідуальний світогляд нерідко відзначається еклектичністю. Строкаті світоглядні уявлення сучасних українців є наслідком неоднозначної духовної історії та виявом сьогоденних загальносвітоглядних процесів у світі та Україні. Із цієї причини ми не можемо говорити про якусь певну богословську систему, що обґрунтовує одну релігійну концепцію, а можемо лише констатувати наявність у нашій державі найрізноманітніших релігійних уявлень. Наш інформаційний світ (сучасність) хибує відсутністю єдиної картини дійсності, а, отже, тим важче спиратися на якусь одну модель надприродної реальності. Кожен прочитує цей світ у доступних йому контекстах властивою йому мовою, через знайомі йому смисли, витлумачуючи реальність відповідно до внутрішнього індивідуального дискурсу. Релігія все більше індивідуалізується, а інтелектуальні богословські розробки концепцій трансцендентного Бога поступаються місцем емпірично-прагматичним, доступним загалу його інтерпретаціям. Маємо деякі загальні світоглядні тенденції: плюралістичність, наукова обізнаність, інформаційна насиченість, відсутність віри у абсолютну істинність замкнутої логічної системи, індивідуалізація. Це, зрештою, впливає і на релігійну картину в Україні.

 







Дата добавления: 2015-09-07; просмотров: 490. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

Толкование Конституции Российской Федерации: виды, способы, юридическое значение Толкование права – это специальный вид юридической деятельности по раскрытию смыслового содержания правовых норм, необходимый в процессе как законотворчества, так и реализации права...

Значення творчості Г.Сковороди для розвитку української культури Важливий внесок в історію всієї духовної культури українського народу та її барокової літературно-філософської традиції зробив, зокрема, Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp...

Постинъекционные осложнения, оказать необходимую помощь пациенту I.ОСЛОЖНЕНИЕ: Инфильтрат (уплотнение). II.ПРИЗНАКИ ОСЛОЖНЕНИЯ: Уплотнение...

Тема: Составление цепи питания Цель: расширить знания о биотических факторах среды. Оборудование:гербарные растения...

В эволюции растений и животных. Цель: выявить ароморфозы и идиоадаптации у растений Цель: выявить ароморфозы и идиоадаптации у растений. Оборудование: гербарные растения, чучела хордовых (рыб, земноводных, птиц, пресмыкающихся, млекопитающих), коллекции насекомых, влажные препараты паразитических червей, мох, хвощ, папоротник...

Типовые примеры и методы их решения. Пример 2.5.1. На вклад начисляются сложные проценты: а) ежегодно; б) ежеквартально; в) ежемесячно Пример 2.5.1. На вклад начисляются сложные проценты: а) ежегодно; б) ежеквартально; в) ежемесячно. Какова должна быть годовая номинальная процентная ставка...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.013 сек.) русская версия | украинская версия