Студопедия — Тема 5. Світові релігії: особливості , вплив на соціально-історичне життя людства, історичні трансформації.
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Тема 5. Світові релігії: особливості , вплив на соціально-історичне життя людства, історичні трансформації.






Світовими називають релігії, які долають етнонаціональні обмеження і постають доступними для сприйняття будь-якою людиною. Світові релігії генетично пов’язані з родоплем’яними, а ще більше - з народно-національними релігіями, але кардинально відрізняються від них.

Якщо становлення національних релігій відображає процес консолідації етносу до рівня нації (етнодержавних релігій – консолідації і утвердження нації до статусу державної нації) та процес утворення незалежних держав, яким ці релігії слугували ідеологічним підґрунтям, то формування світових релігій відбувається за умов розбудови “світових імперій”. На змісті світових релігій позначалася специфіка способу життя народів великих географічних регіонів. Так Буддизм сформувався на території Індостанського півострова, християнство на території Римської імперії, Іслам виник на Аравійському півострові, що були населені різними племенами і народностями.

Ми уже відзначали, що в процесі формування етнодержавної релігії необхідний послідовний і довготривалий синтез різних етнічних вірувань у одну спільну релігійну систему. Але якщо ці етнічні вірування значно відрізняються, міфології погано накладаються, Божества деяких племен у пантеонах утискаються, як і їхні підопічні в імперії, а мовно-ментальні характеристики культур, як і основні цінності, є несумісними, то етнічна релігія провідного етносу не здатна відіграти консолідуючої ролі внутрішнього ядра нової етнодержавної релігії. Тут потрібна якісно інша інтегративна сила, яка б зробила несуттєвою етнічну та національну ідентичність народів, що населяють імперію.

Засновники світових релігій є, перш за все, реформаторами традиційних вірувань з точки зору їх переосмислення на понадетнічному (понадкастовому, понадплем’яному) рівні, адже за умови світової імперії постає необхідність продукувати такі релігійні смисли, які б були зрозумілими широкому колу потенційних послідовників поза їх мовно-ментальними та культурно-традиційними відмінностями. А тому світові релігії зароджуються за умов:

1) врахування уявлень не однієї релігійної та культурно-інтелектуальної традиції (індуїзм, брахманізм та інші філософсько-релігій ні вчення стародавньої Індії ІV-V ст. до н.е. як матеріал для вчення Буддизму; Іудаїзм, давньосхідні релігії, давньогрецька філософія як джерела для формування християнського віровчення; Іудаїзм, Християнство та родоплем’яні культи племен, що мешкали на території Аравії, як основа для Ісламу);

2) високої інтелектуальної культури, яка могла б сформуватися лише в світових імперій, де виділяються великі торгівельні та культурні центри, у яких концентруються найрізноманітніші знання, що спричиняє до їхнього взаємоузгодження та переосмислення на якісно новому рівні;

3) суспільно-світоглядної кризи, коли традиційні вірування уже не здатні задовольняти світоглядний попит населення. Соціальна та етнічна несправедливість спричиняє до необхідності підвищення морально-ціннісних орієнтирів суспільного життя. Централізована влада потребує нового обґрунтування божественності свого походження, адже попереднє ґрунтувалося на кровному спорідненні з певними етнічними та національними (кастовими) божествами.

Засновники світових релігій (Сидгардха Гаутама, Ісус Христос, Мухамед) не ставлять собі за мету витворення жодної нової релігії. Вони прагнуть спираючись на традиційні релігійні вірування знайти задовільні відповіді на актуальні питання сучасного їм суспільства. Але оскільки у традиційних етнічних та національних віруваннях відсутні відповіді на питання які стосуються людини як такої, її сутності та природи, а не людини як члена певної етнонаціональної спільноти, то їхні роздуми викликають несприйняття у офіційних релігійних колах. І їхня полум’яна проповідь, в основі якої знаходиться глибоке переживання найгострішої світоглядної проблеми сучасників, сприяє кардинально новому прочитанню головних тверджень традиційного релігійного віровчення, виробленню більш універсальних, порівняно з етно-релігійними, смислів. Крім того такий реформатор традиційних етнічних вірувань у бік їх універсалізації та глобалізації не лишає жодного письмово зафіксованого тексту, що сприяє додатковій універсалізації релігійних смислів, оскільки до їхньої передачі та запису долучається група послідовників.

Уже сама історія народження, життя та проповіді засновників світових релігій нам багато розповідає про характер тієї чи іншої світової релігії, про її проблемне зацікавлення, про спрямування розвитку цивілізації послідовників. Усі світові релігії називаються за постаттю послідовника, але по-різному. Так Будда (просвітлений) – це титул людини, що отримала досконале знання про істинну реальність (відсутнє уявлення про Бога як трансцендентного автора, творця світу, інтровертне спрямування спасіння, ідеал у здобутті людиною досконалого знання та остаточного звільнення від страждань і залежностей цієї недосконалої дійсності, подоланні егоцентризму як причини залежності). Ісус Христос (помазаник Божий) – ім’я особи, що генетично пов’язується з людською та Божественною природою (від діви Марії та Духа Божого), Сина Божого та Сина людського в одній особистості. Звідси християнський Бог, хоча і є трансцендентним Творцем світу, але максимально наближається до людини, знижується у своїй гідності до її слабкості, втілюється і олюднюється, щоб людина мала змогу підвищитися, вирости у своїй гідності, спастися. Це – Бог любові, демократичний батько, що очікує розуміння від дітей, а християнство постає як релігія морального вдосконалення людини. Мухамед – ім’я людини, яку обрав Аллах для передачі своєї волі, пророк, крізь якого сходить до людей божественна інформація. Так Аллах Всевишній, Милостивий і Милосердний повідомляє спраглим людям про те, яким чином вони повинні влаштувати своє життя (дає суспільні норми, закони) у цьому світі, аби отримати спасіння і гідне буття після смерті. А тому Іслам (покора) постає як шлях послуху Аллаху (авторитарність Творця). Найвизначнішим є те, що засновники світових релігій приходять як вісники благодаті для всього людства, вчителі шляху для просвітлення кожної людини.

Продукуючи і генеруючи нові смисли та ідеї світові релігії своєю появою знаменують значні історичні та соціальні зміни у житті людей (наприклад, появу нових соціальних відносин, нових історичних перспектив, нових державних утворень).

Перш за все, в основі таких суттєвих соціальних та історичних змін лежить змінена світоглядна перспектива. Усі світові релігії є монотеїстичними (хоча в Буддизмі відсутнє уявлення про Бога як особистісного автора і творця, але ми знаходимо там уявлення про істинну реальність та універсальну істину, знання якої дає звільнення будь-якій людині). Бог світових релігій (авраамістичних) втрачає свої етнічні характеристики, територіальну прописку, локальне помешкання у якійсь сфері природної дійсності і стає надприродним трансцендентним автором світу.

Світ же, також, постає як єдиний цілісний витвір досконалого Бога. Він вміщає у собі віднині всю землю цілком, а не лише територію помешкання певного племені чи народу, і все небо, що не вичерпується лише видимим горизонтом.

Людина ж постає його найдосконалішим витвором, на який покладена місія догляду за світом, створеним Богом. І тепер мова уже не йде про певного члена етнонаціонального організму, а про людину як таку, про кожного безпосередньо незалежно від його походження, соціального стану, адже кожна людина нестиме відповідальність перед єдиним Богом цього світу (або матиме можливість отримати просвітлення у буддизмі).

Таким чином головними характеристиками світових релігій є понадетнічний та космополітичний характер.

Відмова від вузькоетнічної обрядовості дає можливість світовим релігіям асимілювати етнічну обрядовість і, таким чином, виробити більш універсальну обрядову складову, що сприяє поширенню та легшому засвоєнню її потенційними послідовниками (наприклад: заміна обрізання на водне хрещення християнством).

Світові релігії слугують засобом віросповідного зв’язку людей незалежно від їхньої етнічної, мовної, соціальної, політичної самоідентифікації. Вони єднають людей між собою поза їх мовами та країнами народження чи проживання. Світові релігії відзначаються вираженим прозелітизмом та проповідницькою активністю За конкретних історичних умов в тій чи іншій країні вони можуть набирати етнічних рис, виявляти тенденцію до об’єднання етнічної ідентичності та релігійної належності.

Отже, світові релігії визначаються не кількістю прихильників, територією поширення (адже Індуїзм має близько 1 млн. прихильників, а Іудаїзм поширений в усьому світі), чи прагненням до синкретизування раніше набутого людством знання про Бога, світ та людину. Світові релігії це ті монотеїстичні, понадетнічні та космополітичні релігії, які в силу закладених в них універсальних ідей найбільше спричинили до вироблення уявлення про людство загалом, а відтак і консолідації людства як суб’єкта, що несе відповідальність (перед єдиним Богом) за світ цілком, має єдину долю та спільну історичну і буттєву перспективу. Світові релігії започаткували, обґрунтували і найбільше сприяли глобалізаційним процесам у нашому світі.

У становленні людини власне як такої, у виділенні її з природного середовища чи не провідну роль відігравала релігія, у якій людина здобувала того “іншого”, який констатував і підтверджував її інакшість. через релігію людина самоутверджується як власне людина, особливий вид буття, цілісний і окремий суб’єкт взаємодії з природою. Від індивідуальних характеристик Бога, якими наділяла його людина, залежав, зрештою і її вигляд ззовні, оскільки вона визначалася стосовно цього трансцендентного щодо природи і себе суб’єкта. “Свій Бог” (“свої боги”), наділений індивідуальними характеристиками, індивідуалізував і певний народ, націю, оскільки був Богом цього народу, був свідком його минулого, законодавцем теперішнього і визначником майбутнього. У національних релігіях він часто мав власне територіальне місце прописки, яке збігалося з батьківщиною даного народу. У світових релігіях територіальні координати споріднення певного Бога з певним народом (суспільством) замінювалися на подійно-часові (історія втрати істинної батьківщини та повернення до неї). Тому для прихильників національних релігій земна батьківщина мала статус сакралізованої землі, а для прихильників світових релігій сакральною ставала “духовна батьківщина”, з її заповідями та нормами поведінки, ціннісними орієнтирами та смислом життя. Це був вихідний та прихідний пункт життя людини. Земні кордони перестають бути визначними (космополітизм світових релігій), адже вся Земля є творінням Нашого Бога.

Як ми бачимо, беззаперечним є вплив світових релігій на початок процесу глобалізації, як становлення людства єдиним цілісним суб’єктом історичної подорожі до істинної Батьківщини. Під впливом глобалізації людство прагне самоусвідомлення як власне людство, цілісний і єдиний суб’єкт, а не як певна група людей, що локалізується відносно “Свого Бога”.

Протягом значного періоду часу історія людства визначається світовими релігіями. Саме світові релігії найбільше сприяли виробленню відчуття єдності людства, оскільки рівність всіх людей перед Богом, визнання єдиного Бога (істини, істинної реальності) ствердження наявності єдиного людського предка та єдиної історії для всього людства, чи єдиного шляху для спасіння (прозріння) кожної людини консолідували людей відчуттям спільної долі і спільної відповідальності перед Богом. Засновники світових релігій приходять до людей як спасителі і вісники благодаті для всього людства. Таким чином, прихильників певної світової релігії перш за все об’єднує не кровна спорідненість, територія спільного проживання чи звичаї, а єдиний релігійний світогляд, в основі якого лежить певна смислова система.

Якщо релігійний світогляд - це система поглядів та уявлень, які виражають ставлення віруючого до дійсності та визначають його життєву позицію і пропонують ціннісні орієнтації на підставі віри у істинну реальність надприродного джерела буття (Бога, Творця, Істинного стану речей), то найважливішим для релігійного світогляду буде визначення смислів, які стосуються надприродного. А тому смислова система релігійної парадигми необхідно містить у своїй основі такі поняття як Бог, надприродна реальність, смисл абсолютний та смисл життя окремої людини.

Але специфіка концептуальних релігійних систем (на відміну від будь яких інших світоглядних систем) полягає в тому, що ці поняття не можуть бути жодним чином остаточно визначеними, оскільки людство не має достатніх засобів верифікації свого знання про трансцендентне. Тобто, в основі концептуальної системи релігійної парадигми лежать багатозначеннєві смисли. На цьому базується і універсальність світових релігій: їхнє концептуальне ядро залишаючись цілісним і незмінним, може отримувати варіативну інтерпретацію у різних історичних, соціальних, етнічних та культурних контекстах. Так, наприклад, поняттю “Бог” приписується найширший спектр значень, деякі з них можуть суперечити одне одному. Але головні значеннєві параметри поняття Бога, власне і визначають ту чи іншу релігійну парадигму. Адже “Бог” у свідомості віруючих не є абстрактним поняттям. “Бог” індивідуалізується, стає особистістю з певним набором визначних рис. Так, для прикладу, у трьох авраамістичних монотеїстичних релігіях (Іудаїзмі, Християнстві та Ісламі) Бог постає творцем світу та людини з власної волі, але його характеристики стосовно світу та людини уже кардинально відрізняються у різних релігійних релігіях. Ягве є історичним Богом єврейського народу, що здійснює провіденційне керування історією та опікується спасінням саме цього народу, який у своїх найкращих представниках титулується “Сином Божим”. Бог Християнства, створивши світ з нічого, постає триіпостасним – Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий,- (тринітарний монотеїзм) милосердним Богом любові, який закликає до спасіння усе людство у кожній людині. Натомість в Ісламі, який характеризується жорстким послідовним монотеїзмом, спеціально наголошується на тому, що Аллах не має і не може мати ніяких “Синів”.

Уявлення про трансцендентного Бога (з його індивідуалізованими характеристиками стосовно людства та світу), який створив світ цілком і з нічого, й піклується кожною людиною зокрема задовольняло вимоги світової релігії.

Однак, як пам’ятаємо, засновники світових релігій історично постають спершу як лише реформатори традиційних етнічних вірувань, і не лишають по собі жодного письмового джерела. Святі книги світових релігій записуються пізніше за життя Сидгардга Гаутами, Ісуса Христа чи Мухамеда групою найближчих послідовників, учнів чи учнів учнів. Спонукою до письмової фіксації вчення цих видатних осіб (що раніше передавалося усно), мабуть, є уже наявні спроби його варіативного витлумачення.

Так Тіпітака вперше записується у 29 році до н.е. на о. Ланка аж на 4 сангіті (собор монахів хінаянської школи тхеравади) на мові палі з коментарями на сингальській мові. Цей варіант набуває остаточного вигляду аж у 5 ст.н.е. Але, також, на початку нашої ери сарвастівадіни на своєму окремому сангіті в районі Кашміра записують Тріпітаку з коментарями на санскриті. “Паранірвана” Будди та початок буддійського літочислення – 544 р. до н.е. За 5 століть усної передачі вчення Будди, очевидно, сформувалися відмінні традиції його розуміння, що було пов’язано також і з мовою послідовників.

Новий Завіт пишеться протягом 1 ст.н.е. учнями та учнями учнів Ісуса Христа. Головна частина Нового Завіту – Євангелія – історія життя та вчення Ісуса Христа, записана різними євангелістами.

Коран, що був прочитаний Мухамеду протягом 610-632 років н.е. Джибраїлом з вічного оригіналу (який знаходиться на небі), при його житті існував в усній формі. Перша спроба записати Коран належить послідовникам Мухамеда уже після його смерті. Одкровення Мухамеда були зібрані і зведені в один список в 651 р.н.е. на “чистій” арабській мові.

У цих текстах уже зафіксовано ті смисли, які лежать в основі релігійної парадигми, але їх авторитетне витлумачення, що є фактично формуванням самої концептуальної структури релігійної парадигми, здійснюється групою послідовників пізніше. Отже, ми бачимо, що після полум’яної проповіді засновника світової релігії до формування самого релігійного віровчення долучаються його прихильники, учні та послідовники. Вони фіксують текстуально вчення засновника, адаптуючи його до конкретного історично-світоглядного контексту. Але в самих Святих Книгах світових релігій ми не знаходимо чіткого визначення головних релігійних понять. Так, наприклад, християнське уявлення про триіпостасність Бога потребує додаткового богословського обґрунтування. А тому наступним етапом є авторитетне витлумачення Святого Письма, його канонізація, визначення правил його прочитання, додаткове роз’яснення головних смислів, що є одночасно встановленням аксіом віри певної релігії.

Це вкрай необхідна та кропітка робота, адже світогляд послідовників певної релігії має бути уніфікованим відповідно до особливого розуміння ними Бога (що відрізняє їх від прихильників будь-якої іншої релігії). Таким чином, послідовники певної релігійної традиції забезпечувалися “єдиним світом”, що розгортався, осягався і здійснювався за єдиними, тотальними для нього законами посередництвом засобів і методів, відповідних його структурно-смисловій основі (Богові). В процесі авторитетного витлумачення головних релігійних смислів, що зафіксовані, але не визначені у Священних текстах, для загалу віруючих формулюються так звані “Символи віри” (аксіоми світогляду віруючих), у яких не лише чітко визначається “ Бог ” у його індивідуальних характеристиках, а й світ, ним створений, та людина з її метою життя та перспективами. Ці релігійні поняття пізніше можуть бути доуточненими або довизначеними, але вони залишатимуться незмінними у межах певної релігії. І хоча в Буддизмі відсутній Символ віри у його християно-ісламському розумінні, але будь-яка течія буддизму сповідує аксіоматично визначені чотири Благородні істини та восьмеричний шлях звільнення для людини.

І ось уже ця формула віровизнання, у якій зафіксовано головні світоглядні основи віруючих, може отримувати варіативного змістовного наповнення в різних мовних та культурних традиціях, історичних та соціальних умовах. Так, ми бачимо, що перший поділ християнства на течії (1054) р. був спровокований суспільноісторичними, політичними та світоглядними причинами. Різномовні традиції сприяли відмінному прочитанню Символу віри, зокрема розуміння Трійці (юридично-функціональне прочитання ролі Іпостасей стосовно світу у латиномовному середовищі Римського центру, та іманентно-комунікативне розуміння Трійці в грекомовному середовищі Візантійського центру). Культурні та інтелектуальні особливості, соціальні та політичні умови накладали свої характеристики на Католицизм та Православ’я. Під впливом останніх у Католицизмі та Православ’ї формуються і різні тенденції щодо побудови стосунків з владою та державою. Так католицька церква прагнула протягом тривалого історичного часу утверджувати свою керівну, верховну роль щодо світської влади, тяжіючи до папоцезариської моделі державно-церковних відносин. Православ’я, натомість, задовольнялося симфонічною моделлю своєрідного симбіозу релігійної та світської влади, чи й, навіть, схилялася до цезаропапізму.

Будучи не від світу цього, але перебуваючи у дійсності конкретних історично-соціальних умов церква прагла пристосуватися до них з метою виконання власних функцій, які, якщо подивитися на них з божественної висоти, полягали у проводі людства до спасіння, до його духовно-морального очищення та зростання. З точки ж зору людини, людства загалом, та чи інша конкретна ідея Бога повинна бути, найперше, дієвою (що набагато важливіше її логічного обґрунтування і доведення), тобто, служити людству дороговказом до справжнього підвищення якості життя, орієнтиром в культурному еволюціонуванні. А тому в завдання церкви, як соціально-духовної інституції, що об’єднує віруючих у якісно вищий суспільний організм, перш за все входило продукування та розповсюдження у суспільній свідомості вказівних духовно-релігійних цінностей, моральних установок, соціально-культурних ідеалів; популяризація цих цінностей та ідей, виховання нового покоління на їхній основі, сприяння поступовому перетворенню суспільства за їхнім взірцем. І, очевидно, й пристосування релігійних ідей до їхнього адекватного засвоєння у різних культурно-історичних контекстах, що, зрештою, призводить до поділу однієї релігії на її конфесійні інваріанти, кожен з яких постає як специфікація вчення церкви відповідно світоглядному попиту віруючих.

Нагадаємо, що свого значного поширення у світі світові релігії досягали за рахунок культово-обрядової та міфологічної складової (їхня видозміна не впливала значно на трансформацію смислового каркасу релігії), та завдяки тому, що в їхній основі знаходилися універсальні смисли, які, залишаючись незмінними по суті, могли варіативно прочитуватися у різних контекстах. Специфіка їхнього окремого прочитання і визначала особливість віровчення тієї чи іншої конфесії.

І надалі ми бачимо, що християнство не міняючи свого смислового базису по суті, але пристосовуючи його до різних етнічно-культурних та соціально-історичних умов актуалізується у житті людства в багатьох своїх конфесійних варіантах (різні православні церкви, католицька церква та протестантські церкви). Але ж єдність християнства полягає перш за все у тому, що всі християни визнають виключну роль Ісуса Христа у справі спасіння людства, визнають триіпостасність Бога (навіть, коли Ісус Христос розуміється досконалою людиною, яка повністю виконала волю Божу, а Дух Святий – натхненням Божим, животворною енергією, що пронизує світ і людину), визнають повністю актуалізоване одкровення Бога у світі, Біблії та Ісусі Христі. Відмінність між християнами знаходимо у тлумаченні ролі й природи людини та церкви в історії життя і спасіння людства. Отже, поділ на напрямки постає своєрідним контекстуальним витлумаченням віросповідних аксіом, їхньою адаптацією до конкретних історично-культурних обставин.

І кожне тисячоліття нашої ери демонструє своєрідні етапи розвитку світового християнства. Якщо перше тисячоліття було формуванням його як єдиної світової релігії, друге тисячоліття постає періодом його конфесіоналізації, що починається після розколу на православ’я та католицизм 1054 року. Процес конфесіоналізації значно інтенсифікується після появи в 16 столітті протестантизму. Цьому сприяли тенденції до “очищення” християнства від людських його інтерпретацій (у вигляді богословських домислів того, чого немає у первісному християнстві, про що чітко не сказано в Одкровенні – Біблії), з цією метою протестанти перекладають Біблію на національні мови (доступні для сприйняття послідовниками). А відповідно, і саме богослів’я поступово наближається до людини з її конкретним життям та розумінням. Протестантизм, відмовившись від бажання дізнатися про Бога більше, ніж він сам розкрив через світ, Біблію та Ісуса Христа, концентрує свою увагу вже не на Божественних істинах стосовно природи самого Бога, а на людині, на її ролі й місці у справі власного спасіння.

В ретроспекції ми можемо простежити, з одного боку, як релігійні уявлення впливали на формування світогляду прихильників, а з іншого, - як загальносвітоглядні зміни впливали на трансформацію релігійних уявлень, навіть, у межах однієї релігії (християнства).

Якщо монотеїстичні релігії зробили Бога трансцендентним, чим спричинили до бажання трансцендування за межі природної реальності самої людини, то вони, зрештою, і вплинули найвагоміше на применшення статусу природної сфери, до відчуження людини від природи, бажання людини перерости, використати, перетворити природу.

З іншого боку, з поглибленням знання про світ, мінялися і уявлення людини про його автора. Арістотелівсько-Птолемеївська модель світу провокувала уявлення про світ як замкнуту систему, автор якої є трансцендентним стосовно неї. Надприродна реальність, яка мислилась трансцендентною, креативною, абсолютною, самодостатньою, повністю визначала реальність природну. Єдине створіння – людина, отримувало виключний статус у зв'язку зі своєю богоподібністю (“за образом і подобою”) і мала надію на спасіння посередництвом трансцендентно-іманентного рівня – Ісуса Христа (“шлях, істина і життя”). Природа розглядалася як напередвстановлений порядок. Історія людства мала іманентну доцільність. Отже, це була телеологічна модель, що покладала ціль остаточної реалізації задуму Божого. Доцільність всієї світової системи та кожної людини зокрема визначалася тотальністю Божого Слова – абсолютною Істиною. Земля уявлялась як центр космосу, оточений небесними сферами і вічними небесами. Явища пояснювалися з точки зору цілей. Людина протиставляла себе природній сфері за своєю духовністю (ознакою надриродної сфери – запорукою спасіння), намагалась утвердити свою інакшість щодо матеріального, природи. Надприродна (творча) реальність поставала вічною, самототожною, статичною (відносно природної), абсолютною, встановлювала остаточну істину природної (створеної) реальності (кінечної, тимчасової, обмеженої).

Коперніканська модель похитнула статус виключності Землі, а, отже, і людина, залишаючись особливим творінням, відчула себе менш залежною від природної сфери. Остання почала розглядатися (у західному християнстві) як засіб для досягнення людиною головної мети – спасіння. Але це розумілося залежним від правильності здійснення своєї функції людиною. Природа уявляється механістично, а не ієрархічно (як за попередньої доби). Ця модель світу була детерміністичною, природа - повністю залежною від законів, встановлених Богом. І цей механізм має свого автора, який його спроектував. Людина, залишаючись виключним творінням Божим, покликана слідкувати за правильним функціонуванням його витвору (протестантизм). Природний світ функціонує за законами – взірцями правильного функціонування. Бог проявляється в регулюванні природною реальністю. І з часом, увага християн концентрується на їх власній ролі у справі співтворення світу, оскільки просторово-часові межі останнього розширилися. Це віддаляло трансцендентну надприродністть за межі досяжного людиною. Але робило людину більш відповідальною за правильне здійснення Божого задуму. Метафізична істина світу перетворювалася на методологічну його правильність.

Сучасні уявлення про світ як відкриту динамічну систему, що саморозвивається у часі і просторі, вимагають і кардинально іншого уявлення про надприродну реальність. У християнстві (неохристиянстві) пропонується декілька альтернативних теологічних концепцій, тим чи іншим чином узгоджених із теперішніми науковими уявленнями. У них Бог постає швидше як динамічна система вищого рівня, що взаємодіє із нашою світовою системою. Характер і форми цієї взаємодії визначаються відносно того, який рівень свободи приписується людині, та наскільки відкритою і здатною до саморозвитку під впливом інформації вищого рівня є наша світова система.

Сьогодні, коли світ здебільшого мислиться як відкрита, удосконалювана система, що розгортається в просторі і часі під впливом багатьох, і, також, власне людських факторів, людина (неохристиянин) перебирає на себе місію витворення нової реальності згідно з Божою (авторською) її пропозицією. Реальність будується з подій та взаємовідносин. Між природною та надприродною реальністю здійснюється постійний обмін інформацією. У процесуальному богослів’ї неопротестантів “Бог – це творчий учасник космічного співтовариства. Бог подібний до вчителя, вождя чи батька. Але, крім того, Бог забезпечує базові структури і нові можливості для всіх інших членів спільноти. Лише Бог всевідаючий і вічний, досконалий у мудрості і любові й, таким чином, принципово відрізняється від всіх інших учасників співтовариства” [Барбур Иен. Религия и наука: история и современность. - М., 2001 - 430 с.- C. 409].

Ми бачимо, як Бог (під дією зміни загальносвітоглядних онтологічних уявлень людини) зі статичного трансцендентного абсолюту перетворюється на процесуального регулятора, інформаційного корелята та енергетичне джерело функціонування та удосконалення світу як відкритої системи, стає їй іманентним. Його іманентність знаходиться в характеристиці трансцендентності самої людини (обоження людини), у її здатності до креативної діяльності. Отже, на формування загальносвітоглядних онтологічних установок впливають релігійні парадигми, які, у свою чергу, отримують специфічної інтерпретації залежно від перших. З іншого боку, залежно від зміни онтологічного рівня світогляду трансформується його екзистенційний та гносеологічний рівень.







Дата добавления: 2015-09-07; просмотров: 568. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Вычисление основной дактилоскопической формулы Вычислением основной дактоформулы обычно занимается следователь. Для этого все десять пальцев разбиваются на пять пар...

Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Прием и регистрация больных Пути госпитализации больных в стационар могут быть различны. В цен­тральное приемное отделение больные могут быть доставлены: 1) машиной скорой медицинской помощи в случае возникновения остро­го или обострения хронического заболевания...

ПУНКЦИЯ И КАТЕТЕРИЗАЦИЯ ПОДКЛЮЧИЧНОЙ ВЕНЫ   Пункцию и катетеризацию подключичной вены обычно производит хирург или анестезиолог, иногда — специально обученный терапевт...

Ситуация 26. ПРОВЕРЕНО МИНЗДРАВОМ   Станислав Свердлов закончил российско-американский факультет менеджмента Томского государственного университета...

Интуитивное мышление Мышление — это пси­хический процесс, обеспечивающий познание сущности предме­тов и явлений и самого субъекта...

Объект, субъект, предмет, цели и задачи управления персоналом Социальная система организации делится на две основные подсистемы: управляющую и управляемую...

Законы Генри, Дальтона, Сеченова. Применение этих законов при лечении кессонной болезни, лечении в барокамере и исследовании электролитного состава крови Закон Генри: Количество газа, растворенного при данной температуре в определенном объеме жидкости, при равновесии прямо пропорциональны давлению газа...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.013 сек.) русская версия | украинская версия