Структура Цивільного кодексу України

Побудований за пандектною системою Цивільний кодекс України складається з шести книг, розмежованих за сферою регулювання:

1. Книга перша. Загальні положення.

· Розділ 1. Основні положення.

· Розділ 2. Особи.

· Розділ 3. Об'єкти цивільних прав.

· Розділ 4. Правочини. Представництво.

· Розділ 5. Строки та терміни. Позовна давність.

2. Книга друга. Особисті немайнові права фізичної особи.

3. Книга третя. Право власності та інші речові права.

· Розділ 1. Право власності.

· Розділ 2. Речові права на чуже майно.

4. Книга четверта. Право інтелектуальної власності

5. Книга п'ята. Зобов'язальне право.

· Розділ 1. Загальні положення про зобов'язання

· Розділ 2. Загальні положення про договір.

· Розділ 3. Окремі види зобов'язань.

· Підрозділ 1 Договірні зобов'язання (Глава 54 — 77)

· Підрозділ 2 Недоговірні зобов'язання (Глава 78 — 83)

6. Книга шоста. Спадкове право.

Книга друга Цивільного кодексу «Особисті немайнові права фізичної особи» не тільки по­вторює положення Конституції, а й розширює їх зміст, формулює значну кількість немайнових особистих прав, що не знайшли відображення в Конституції.

Закріплення в Цивільному кодексі особистих немайнових прав надає фізичним особам можливості захищати ці права способами, що передбачені цивільним законодав­ством, зокрема, шляхом пред'явлення позовів про визнання права, про присудження до виконання цивільного обов'язку в натурі, про відшкодування майнової та моральної шкоди. До введення в дію нового Цивільного кодексу деякі із прав, що закріплені в цьому Кодексі, могли захищатись лише шляхом зверненню до органів виконавчої влади та їх посадових осіб із скаргою на публічно-правові порушення. Ці органи та їх посадові особи відповідно до своїх повноважень повинні були здійснювати заходи щодо усунення таких порушень. Такі можливості зберігаються і тепер. Вони допов­нюються цивільно-правовими способами захисту прав.

Особисті немайнові права не мають економічного змісту, але у випадках, коли це не суперечить закону або змісту особистого немайнового права, з приводу об'єкта особистого немайнового права можуть виникати і майнові відносини. Так, фізична особа має право на таємницю листування та інших видів кореспонденції. Це — осо­бисте немайнове право. Але його наявність не перешкоджає укладенню особою, що надіслала кореспонденцію на адресу іншої особи, договору про її передання зі згоди адресата за винагороду для опублікування.

Оскільки в Цивільному кодексі не дається переліку всіх особистих немайнових прав, у ч. З ст. 269 ЦК указується ще на одну ознаку цих прав — на те, що вони тісно пов'язані з фізичною особою. Багато особистих немайнових прав знайшли відображення в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, урозуміння змісту яких вирішальний вклад вносить своєю практикою Європейський Суд з прав людини
відповідно до повноважень, які йому надані.

Заборона відмови особи від особистих немайнових прав не виключає відмови від їх здійснення, яка є цілком можливою, оскільки особисті немайнові права є приватними, які особа здійснює на свій розсуд. Крім того, особа має право укладати договори про відчуження об'єктів немайнових прав, що за своєю природою припускають відчуження. Так, ч. 1 ст. 302 ЦК надає особі право поширювати знайдену чи одержану інформацію. Але це не виключає укладення особою договору про передання інформації та права на її поширення. Зокрема, допускається укладення договорів про передання права власності на інформацію (ст. 38, 39 Закону «Про інформацію»)

Заборону відмови від особистих немайнових прав не слід тлумачити як пряме встановлення в законі недійсності правочинів, що вчинені всупереч цій забороні. Тому такі правочини є оспорюваними. Вимога про визнання таких правочинів недійсними випливає із порушення особистих немайнових прав, а тому вона може бути пред'явлена без обмеження позовною давністю.[10]

У книзі третій право власності визначається ч.1 ст.316 ЦК. Право власності є одним із найбільш вагомих в цивільному праві. Визначення поняття права власності є неоднозначним. Право власності визначають як повне І абсолютне панування особи над річчю. Це перше визначення. Друге визначення встановлює право власності як відносини осіб з приводу речі. Кожне визначення містить певні ознаки права власності, проте перше визначення є більш суттєвим і виражає найбільш характерні ознаки права власності — його абсолютний характер, виключність стосовно всіх третіх осіб, які не мають права втручатися в здійснення власником права власності на свій розсуд і виконувати правомочності володіння, користування і розпорядження

Право власності в його економічному вимірі виражає приналежність матеріальних благ певним конкретним особам, стан присвоєння матеріальних благ, поділ цих благ в соціальних відносинах на благо "моє" і "чуже".

Право власності виражає найбільш повне панування особи над річчю (майном) і тому воно є абсолютним правом. Власник здійснює своє право відповідно до закону і це здійснення не може суперечити закону, але здійснює він його своєю волею, на свій розсуд. Це позитивний характер права власності. Негативний характер означає, що ніяка інша особа не може мати на ту ж річ того ж права власності. Власник завжди виключає всіх інших осіб від власності на цю річ, ніхто не може втручатися в його здійснення права власності, перешкоджати здійсненню власником цього права.

У зв'язку з цим до кожної особи можна пред'явити вимогу, щоб ця особа була визнана як власник з його повним і абсолютним правом власності.

Позитивний аспект права власності, таким чином, означає можливість реалізації прав на річ (майно) без участі всіх інших осіб, а негативний — усунення всіх інших осіб від речі і захист її від всіх цих осіб.

Повнота панування власника над річчю означає можливість здійснювати з цією річчю будь-які дії. Вона виражає свободу власника, а можливі обмеження, які вводить закон, захищаючи суспільний інтерес, не означають зменшення повного панування, яке спрямоване на річ як таку.

Ніяке інше право, таким чином, не може конкурувати з правом власності або поглинути його. Свобода власника у здійсненні свого права власності виражається також в тому, що воно є безстроковим і ця безстроковість пов'язана з якостями особи як такої. Важливою особливістю права власності є те, що воно тісно пов'язане з особою власника: зі смертю особи-власника припиняється і право власності. Право власності на майно, яке належало власнику, який помер, переходить до його правонаступників у порядку спадкування.[24]

У новому Цивільному кодексі книга четверта «Право інтелектуальної власності» розміщені услід за нормами, що присвячені речовому праву, перш за все — праву власності. Такі структурні зміни треба визнати виправданими. Вони дали змогу зосередити найбільш загальні положення про інтелектуальну власність та положення щодо абсолютних правовідносин з приводу результатів творчої діяльності в Книзі четвертій Цивіль­ного кодексу, а положення, що стосуються зобов'язань, предметом яких є створення об'єктів інтелектуальної власності та передання прав на них, — у ст. 1107 — 1114 ЦК. Останнє (розміщення у Книзі п'ятій Цивільного кодексу, присвяченій зобов'язанням, положень щодо зобов'язань з приводу створення об'єктів інтелектуальної власності та цередання прав на них) призвело до поширення на такі зобов'язання загальних положень про зобов'язання.

Законодавство України про інтелектуальну власність представлене, крім книги четвертої Цивільного кодексу «Право інтелектуальної власності», низкою спеціальних законів, що прийняті стосовно окремих інститутів та субінститутів — авторського права та суміжних прав, права на винаходи, права на корисні моделі, права на промислові зразки, права на торговельну марку (знак для товарів та послуг), права на сорти рослин, права на породи тварин, права на топографії інтегральних мікросхем, права на географічне зазначення. Лише стосовно права на комерційне найменування та права на конфіденційну інформацію (комерційну таємницю) спеціальні закони не прийма­лись.[25]

У ЦК 2003 р. в книзі п'ятій «Зобов'язальне право» в цілому зберіг визначення зобов'язання, яке було закріплене в ЦК 1963 p., але зробив деякі уточнення. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Характерними ознаками зобов'язального правовідношення (зобов'язання), шо відрізняють його від речових правовідносин, с насамперед наявність визначеного кола осіб — суб'єктів зобов'язання (боржника та кредитора), а також його особливого об'єкта — цивільно-правового обов'язку боржника перед кредитором і, відповідно, права вимоги кредитора до боржника.

Як правило, у зобов'язанні чітко визначені його суб'єкти та конкретизований його об'єкт. Відсутність або невизначеність (недостатня визначеність) зазначених елементів зобов'язання може бути підставою для оспорювання факту виникнення зобов'язальних правовідносин.

В силу зобов'язання його пасивний суб'єкт (боржник) може прийняти на себе не тільки позитивний обов'язок у вигляді вчинення певної дії, зокрема, передати майно, виконати обумовлену із кредитором роботу тощо, але й обов'язок утриматися від вчинення таких дій. Так, наприклад, боржник може прийняти на себе обов'язок не передавати третім особам протягом визначеного строку певну річ, у придбанні якої заінтересований кредитор.

Утримання від вчинення певної дії необхідно відокремлювати від бездіяльності, оскільки утримання від вчинення такої дії є за своєю суттю юридично значимим вольовим актом зобов'язаної особи.

Оскільки зобов'язання, як вже зазначалося, є різновидом цивільних правовідносин, зобов'язання виникають з підстав (юридичних фактів), визначених в ст.11 ЦК, зокрема як Із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Основним юридичним фактом, на підставі якого виникають зобов'язальні правовідносини, є цивільно-правовий договір. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст.626 ЦК).

Окрім договору, підставою виникнення зобов'язання можуть виступати і інші правочини (односторонні правочини). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (ст.202 ЦК), Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Найбільш розповсюдженим прикладом одностороннього правочину є заповіт.

Слід враховувати, що ст.11 ЦК не містить вичерпного переліку юридичних фактів, на підставі яких виникають цивільні права та обов'язки, відтак, юридичні факти можуть передбачатися й іншими нормативно-правовими актами.

В ЦК (ч.З ст-509) закріплені основні засади зобов'язальних правовідносин — добросовісність, розумність, справедливість, які визначені як загальні принципи цивільного права. Водночас до основних принципів зобов'язальних правовідносин слід також віднести загальні принципи цивільного права: свободи договору, свободи підприємництва та принцип судового захисту цивільного права та інтересу, хоча вони у ст.509 ЦК безпосередньо і не зазначені.[16]

Книга шоста зазначає, що у зв'язку зі смертю фізичної особи значна частина її прав та обов'язків при­пиняється. Припиняються права і обов'язки публічного характеру, що не мають май­нового змісту, припиняються майнові права та обов'язки, що мають майновий зміст, але нерозривно пов'язані з особою померлого. Але переважна більшість майнових прав та обов'язків у зв'язку зі смертю фізичної особи не припиняються, а переходять
в порядку правонаступництва (спадкування).

Момент переходу прав та обов'язків в порядку спадкування законом визнача­ється як час відкриття спадщини. З цього моменту права та обов'язки спадкодавця належать спадкоємцеві (ч. 5 ст. 1268 ЦК). Це стосується і спадкування дітьми спад­коємця, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті. Справа в тому, що суб'єктивне право ніколи не існує без суб'єкта.

Смерть управненої особи позбавляє її цивільної правоздатності (ч. 4 ст. 25 ЦК). Після смерті цієї особи її права та обов'язки, що переходять в порядку спадкування, певний час залишаються в стані, коли їх суб'єкт є невизначеним. Визначення цього суб'єкта в порядку, який встановлено законодавством, означає, що він набув відповідних прав та прийняв на себе відповідні обов'язки з моменту смерті спадкодавця, оскільки цивільна правоздатність останнього припинилась як раз в цей момент (ч. 4 ст. 25 ЦК), а суб'єктивні цивільні права та обов'язки не можуть залишатись без суб'єкта.

Отже, було досліджено ґенезу і розвиток Цивільного кодексу України, а також розглянуто його структуру. Виходячи з вищенаведеного можна зазначити, що Цивільний кодекс України дійсно побудований за пандектною системою та складається з шести книг, які чітко розмежовані за сферою регулювання.