В о п р о с № 22. Механические характеристики. Одним з істотних елементів близькосхідний реальності другої половини 70-х - початку 90-х років став внутрішньоліванський конфлікт

Одним з істотних елементів близькосхідний реальності другої половини 70-х - початку 90-х років став внутрішньоліванський конфлікт, який внаслідок ряду обставин чинив дестабілізуючий вплив на весь комплекс близькосхідних проблем, і насамперед на динаміку арабо-ізраїльського конфлікту. Пошуки політичного врегулювання близькосхідного конфлікту були нерозривно пов'язані з врегулюванням ліванської кризи, що є, по суті, “конфліктом-супутником".

Історія Лівану протягом останніх століть знала немало складних внутрішніх соціально-політичних криз, що часто переходили в фазу збройної боротьби між окремими ліванськими групами населення. Характерно, що в кожній з цих криз особливу роль грали як зовнішній чинник, так і регіональні сили, для яких Ліван, внаслідок своєї геополітичної особливості, економічного і релігійного устрою, був зручним об'єктом для експансії.

Становлення незалежної ліванської держави було складним процесом, який відображав особливості політичної та демографічної структури країни. В Лівані проживають мусульмани - шиїти, суніти та друзи, а також християни - православні, католики та мароніти. Для того, щоб створити незалежну ліванську державність, знадобився компроміс. Його засади були закладені ще в 1943 році створенням так званого Національного пакту - угодою між мусульманськими та християнськими верствами населення. Державні посади були розподілені між релігійними общинами: посада президента - за маронітами, прем’єр-міністра - за мусульманами-сунітами, голови парламенту - за мусульманами-шиїтами.

У основі внутрішньополітичної кризи в Лівані лежить цілий комплекс причин як власне ліванського, так і регіонального і зовнірегіонального походження. Відповідно до цього можна виділити декілька вимірів цієї кризи.

- Перший вимір - внутрішньоліванський і пов'язаний він з внутрішньоліванськими протиріччями і міжобщиною ворожнечею.

Конфесійний характер ліванського суспільства обумовив неоднозначність релігійних підходів до проблеми самої ліванської державності. Християнська община традиційно підтримувала зв'язки із західними країнами, домагалася нейтралітету Лівану у відносинах між Заходом і арабськими країнами, виступала за обмеження зв'язків з арабським миром. Мусульмани розділяли ідеї арабського націоналізму, вважали Ліван частиною арабського світу.

- Другий вимір ліванської кризи - відносини між ліванськими суспільними силами і регіональними державами і силами. Особливе значення має палестинський чинник, що став одним з каталізаторів трагічних подій в Лівані. Внаслідок війни 1948-1949 років в Лівані знаходилося 100 тисяч палестинських біженців, після війни 1967 року їх кількість збільшилася до 400 тисяч чоловік. Ліван стає одним з головних центрів діяльності палестинського руху опору, особливо після громадянської війни в Йорданії в 1970 році, коли в країну переміщується його керівництво.

З регіональних держав, що виявилися залученими в ліванські події, потрібно виділити Сірію, яка в 1976 році пішла на озброєне втручання в ці події і відтоді тримала там свій військовий контингент. Ліван займає особливе місце на шкалі сирійських близькосхідних пріоритетів, зумовлених комплексом її національних інтересів, зокрема, культурно-історичних, геополітичних, економічних і військово-стратегічних або інтересів національної безпеки.

Для Ізраїлю, нарівні з економічними і геополітичними чинниками, по мірі розширення і ескалації арабо-ізраїльського протистояння пріоритетний характер стали набувати чинники, пов'язані із забезпеченням безпеки прикордонних з Ліваном територій, нейтралізацією палестинської присутності на ліванській території, запобіганням проникненню озброєних груп палестинського руху опору на ізраїльську територію через лівано-ізраїльський кордон, збалансуванням сирійської військової присутності в Лівані. Останній чинник надалі висувається на передній план в зв'язку з поступовим переміщенням на ліванську арену центра тягаря в сірійсько-ізраїльському протиборстві.

Загострення сирійсько-ізраїльського протиборства в межах близькосхідного конфлікту неминуче впливало на кризову ситуацію в Лівані, незважаючи на те, що Ліван проводив послідовну нейтральну військову політику в ході арабо-ізраїльського протистояння і не брав участі в арабо-ізраїльській війні 1967 року. Це було насамперед зумовлене тим, що після червневої війни Ліван став одним з найбільших центрів діяльності палестинського руху опору, що проводив самостійну політику, в тому числі з військових питань. У зв'язку з присутністю на території Лівану управлінських органів палестинського руху опору Ліван виявився залученим в загальноарабське протистояння з Ізраїлем. На фоні внутрішньополітичних і економічних протиріч залучення Лівану в палестино-ізраїльське протиборство, що дестабілізувало військово-політичне становище в країні і підривало внутрішню безпеку Лівану, стало однією з важливих причин посилення кризової ситуації в країні.

Важливим чинником поглиблення ліванської кризи стало залучення до неї інших арабських і неарабських регіональних режимів, зокрема Іраку і Ірану. Особливо активно Ірак і Іран стали втручатися в ліванські події після закінчення в 1988 році ірано-іракської війни, причому ставку вони зробили на ліванські угрупування, які протистояли одне одному. Ірак - на колишнього главу тимчасового військового уряду генерала Мішеля Ауна, Іран - на шиїтський рух “Хезболлах".

- Третій вимір ліванської кризи - це втягнення в неї зовнірегіональних держав, передусім США, колишнього СРСР і західноєвропейських країн. Колишній СРСР і США, розглядаючи близькосхідний регіон крізь призму глобальної конфронтації, активно прагнули до зміцнення власних позицій на стратегічно важливій ліванській території. Вони внесли свій негативний внесок в розвиток подій в Лівані, оскільки, як Ірак і Іран, надавали військово-політичну і матеріально-технічну допомогу ліванським силам різної орієнтації.

Втягнення в ліванську кризу регіональних і зовнірегіональних сил привело до того, що з одного боку, Ліван виявився в фокусі тяжіння їх інтересів і сфер впливу, а з іншого - до інтегрування ліванського конфлікту в близькосхідний.

Можна виокремити декілька етапів розвитку ліванської кризи.

Перша фаза – від початку громадянської війни в квітні 1975 року до інтервенції Ізраїлю в 1978 році – так звана “християнсько-палестинська фаза”. Палестинців підтримувала мусульманська община, християни сприймали палестинську присутність в якості дестабілізуючого чинника. Правохристиянська верхівка вимагала заборони діяльності ПРО в Лівані. Ізраїль сприяв виникненню конфлікту між ліванською владою та ПРО.

В 1975 році в країні розпочалися збройні зіткнення між палестинцями та армією. Країна фактично виявилася розколотою на два табори за конфесійною ознакою - мусульманською та християнською. Бейрут було поділено на дві частини - східний (християнський) та західний (мусульманський). Вся країна була охоплена громадянською війною.

1 червня 1976 року Сирія вводить свої війська, що виступили на боці мусульман та палестинців.

19 березня 1978 року після вторгнення Ізраїлю в межі Лівану Рада Безпеки ООН резолюцією 426 створила Тимчасові сили ООН для південної частини Лівану під своїм керівництвом з метою підтвердження виведення ізраїльських військ, відновлення міжнародного миру і безпеки і надання допомоги уряду Лівану в забезпеченні повернення йому його ефективної влади в цьому районі. Надалі, в умовах агресивних акцій Ізраїлю проти Лівану, вона продовжувала, як правило на п'ять-шість місяців, мандат цих Сил.

Функціонування Сил ООН як ефективного військового підрозділу ускладнювалося обструкціоністськими діями Ізраїлю в окупованих районах Південного Лівану і його злочинами проти цих Сил. Резолюції і рішення Ради Безпеки сприяли періодичному встановленню миру в Лівані і примусили Ізраїль вивести влітку 1978 року свої війська за межі ліванської національної території.

Арабські країни роблять перші спроби “арабізувати” ліванську кризу, розуміючи під цим пошук та формування механізмів стабільності та безпеки в Лівані в межах міжарабських відносин. Конкретні дії в цьому напрямі були зроблені ще в жовтні 1975 року в Каїрі на сесії міністрів закордонних справ країн-членів ЛАД. Важливе значення мали рішення сесії ЛАД на рівні міністрів закордонних справ в червні 1976 року щодо розміщення в Лівані міжарабських сил безпеки у складі військових формувань Алжиру, Сирії, Саудівської Аравії, Судану, ОАЕ, Лівії та НДРЄ.

ЛАД утворила комітет по Лівану у складі Саудівської Аравії, Єгипту та Судану.

Друга фаза – “сирійсько-християнська” охоплює період з 1978 року по 1981 рік.

Ліванська проблема обговорювалась на ХП загальноарабській нараді в м. Фесі в листопаді 1981 року. На арабському рівні робились чисельні зусилля з метою врегулювання ліванської кризи. Але вони не завжди характеризувались послідовністю і здійснювались з запізненням. До того ж, вони в основному торкались питань лівано-палестино-сирійських відносин і не були спрямовані на комплексне вирішення ліванської кризи.

Третя – “ізраільська фаза” почалася після ізраільського вторгнення в червні 1982 року. Воно мало на меті як ліквідацію палестинського руху опору, так і завдати удар по сирійським військам та встановлення прозахідного та проїзраїльського уряду в Лівані.

Ізраїльські війська захопили значну територію країни на південь від Бейруту. Опинившись у складному становищі, ОВП дала згоду на виведення своїх військ з цього міста. Евакуація палестинців здійснювалася під контролем військових частин НАТО.

Ізраїль продовжував окупувати біля третини країни. На цих територіях посилювався масовий рух опору.

Наступна фаза – “фаза протистояння” охоплює період з 1983 року до підписання Ет-Таїфських угод.

17 травня 1983 року Лівану під тиском США було нав'язана “угода про мир" з Ізраїлем. Підписавши цю угоду, ліванський уряд не добився припинення громадянської війни в країні. Проти угоди виступили національно-патриотичні сили країни. Вони беруть під свій контроль Західний Бейрут в лютому 1984 року. 5 березня 1984 року ліванський уряд анулює мирну угоду з Ізраїлем.

Посилюється розмежування як в правохристиянському, так і в мусульманському таборах. Ізраїльська агресія та економічні труднощі призводять до активізації ще однієї політичної течії - ісламського фундаменталізму.

Озброєне протиборство ліванських угрупувань знову набуло широкий розмах, Посилилося і сирійсько-ізраїльське протистояння в Лівані. Сирія приклала всі зусилля щоб зірвати мирну угоду 1983 року між Ліваном і Ізраїлем, а Ізраїль не дозволив через своїх прихильників в християнській общині укласти в 1985 році “трьохсторонню угоду" під егідою Сирії.

Підхід Ліги арабських держав до проблеми врегулювання внутрішньополітичної кризи в Лівані у другій половині 80-х років засновувався на прагненні забезпечити насамперед припинення міжобщинних протиріч і зіткнень між організаціями, що входять до складу національно-патріотичних сил Лівану, і збереження його територіальної єдності шляхом національного діалогу.

Завдяки зусиллям утвореної ЛАД Комісії по зустрічі в верхах в Касабланці в 1989 році та діяльності “Комітету трьох”, що сприяли розробці міжнародновизнаних положень виходу з ліванської кризи, вдалось стабілізувати обстановку в Лівані і почати врегулювання в Лівані внутрішньоліванської кризи.

Цю задачу вирішив скликаний в межах ЛАД в Ет-Таїфі з ініціативи Комітету трьох (Алжир, Саудівська Аравія, Марокко) ліванський парламент. 22 жовтня 1989 року він затвердив “Хартію національної єдності", яка встановлювала рівне представництво християн і мусульман в парламенті, посилювала противаги президентської влади і проголошувала курс на повний демонтаж конфесійної системи.

Нарешті, остання фаза - фаза поступової нормалізації ситуації в Лівані. Ет-Таїфські угоди вплинули на подальший розвиток внутрішньополітичної ситуації в Лівані, створили основу для припинення громадянської війни і встановлення миру в країні. Разом з тим Ет-Таіфські угоди, що зберегли конфесійну систему, внесли в неї лише ряд змін, не усунули можливості повторення ліванських подій.

13 жовтня 1990 року сирійські війська ввійшли в Східний Бейрут, а 22 травня 1991 року було підписано “Договір про братство, співробітництво та координацію” між Сирією та Ліваном. Згідно з договором було створено Вищу раду у складі президентів обох країн, прем’єр-міністрів, їх заступників та голів парламентів, який визначає основні напрями політики співробітництва та координації у різних галузях. Його рішення мали верховенство над рішеннями ліванського уряду.

На внутрішньоліванському рівні ключем до повного відновлення миру і згоди в країні є поступова повна ліквідація конфесійної системи. На регіональному і міжнародному рівні важливе значення з точки зору збереження територіальної цілісності і миру в Лівані має проблема припинення окупації Ізраїлем Південного Лівану, оскільки її невирішеність неодноразово ставала каталізатором протиріч в ліванському суспільстві.

Проблема безпеки Перської затоки в 80-ті - 90-ті роки

Проблема безпеки Перської затоки належить до найгостріших питань міжнародного життя й знаходилася у центрі уваги світового співтовариства. Про це свідчили ірано-іракська війна, кувейтська криза 1990-1991 рр., подальші кризові ситуації навколо Іраку. Розвиток нових тенденцій в сфері безпеки в цьому регіоні та її вплив на ситуацію на Близькому Сході, а також на загальний стан міжнародних відносин перетворюється в одну з найважливіших міжнародних проблем

Напруженість у Перській затоці торкається національних інтересів України, адже сучасна архітектоніка її геополітичної орієнтації базується на принципі багатовекторності, одним з пріоритетів якої є розвиток відносин з країнами цього регіону. Зацікавленість України в збереженні миру та стабільності в районі Перської затоки як у регіональному масштабі, так і на рівні окремих країн, носить довгостроковий характер. Значення вказаного напрямку в системі зовнішньополітичних пріоритетів України зростатиме з розширенням відносин та співробітництва з усіма країнами регіону, насамперед у сфері постачання енергоресурсів.

Регіональна безпека передбачає таке поєднання внутрішніх і зовнішніх умов, при яких відсутні загрози критичного характеру та існує спроможність адекватного реагування на загрози у випадку їх виникнення. При цьому під поняттям “загроза” розуміється така взаємодія чинників об’єктивного та суб’єктивного характеру, що може спричинити порушення стабільного функціонування регіональної системи.

Регіональна безпека охоплює низку взаємопов’язаних компонентів:

- фізично-географічних (недоторканість кордонів, територіальну цілісність країн регіону, контроль над власними природними ресурсами та шляхами їх транспортування);

- внутрішньополітичних (політична стабільність регіональної системи в цілому та окремих її компонентів);

- міжнародний аспект (захист від зовнішніх загроз).

 

Геополітичні параметри регіону Перської затоки В 70-ті - 80-ті роки район Перської затоки остаточно сформувався як самостійний геополітичний, економічний та військово-стратегічний регіон, як самостійна частка близькосхідної регіональної системи, як один з найважливіших в економічному та стратегічному відношенні регіонів світу. Завдяки своєму геополітичному положенню він посідає особливе місце в системі міжнародних відносин.

Перська затока розташована на північному заході Індійського океану та являє собою морський рукав, що простягнувся між двома пустелями. На сході вона через Ормузьку протоку з’єднується з Аравійським морем та Індійським океаном. Води Затоки омивають береги восьми країн - Бахрейну, Ірану, Іраку, Катару, Кувейту, Об’єднаних Арабських Еміратів та Саудівської Аравії. Найбільшими за розмірами території державами Перської затоки є Саудівська Аравія та Іран. Третя за розмірами території держава Затоки - Ірак має до неї надто обмежений територіальний вихід. Це значно звужує її можливості щодо контролю навколишньої акваторії.

Геополітично Перська затока є складовою частиною близькосхідної регіональної системи. Вона межує з Туркменістаном, Азербайджаном та Вірменією на півночі, Аравійським морем на півдні, Пакистаном та Афганістаном на сході й Червоним морем на заході. Відповідно до класифікації ООН держави Перської затоки належать до регіону Південно-Західної Азії. Регіон Перської затоки є частиною Близького Сходу, його субрегіоном.

В ХХ столітті нових рис до характеристики геополітичного значення даного регіону додає “нафтовий фактор”.

Протягом 70-х -80-х років з’явилася тенденція становлення специфічної структури субрегіональної системи Перської затоки, яка внаслідок присутності неарабського Ірану набула складного комбінованого характеру. Якісно новий етап у розвитку регіону був пов’язаний з такими головними подіями:

1.Виведенням британських збройних сил з району “на схід від Суецу” в 1971 році і утворення там нових незалежних держав - Бахрейну, Катару, ОАЕ, Оману.

2.Здобуттям країнами регіону контролю над своїми корисними копалинами при зростанні ролі “нафтового фактору” в міжнародних відносинах.

3.Активізаціею процесів субрегіонального співробітництва, що знайшло відбиття в утворенні Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ).

Період 70-тих - 90-тих років характеризується суттєвою трансформацією регіональної системи міжнародних відносин, що мало вирішальний вплив на проблему досягнення безпеки Перської затоки.

На початку 70-х років, після виведення з району “на схід від Суецу” збройних сил Великої Британії, там було утворено низку нових незалежних держав - Бахрейн, Катар, Оман, ОАЄ. В той же час активізуються процеси формування регіональної підсистеми міжнародних відносин як структуростворюючого компонента близькосхідної регіональної системи. Вирішальне місце в цих процесах посідала проблема формування умов регіональної безпеки.

Ірано-іракська війна Ірано-іракський конфлікт виникає внаслідок довгих суперечок з прикордонних питань, а також в результаті розбіжностей політичного, національного та релігійного характеру. Він пов’язаний з внутрішньополітичними, економічними та соціальними проблемами Ірану та Іраку, співвідношенням сил на Близькому та Середньому Сході. Однією з головних його причин була боротьба за гегемонію в Перській затоці.

Корені протиріч криються в глибині століть, в суперечностях між Персидською та Османською імперіях. Між ними, починаючи з ХУ1 століття, постійно спалахували свари та незгоди з приводу взаємних територіальних зазіхань, які часом набували форми збройних конфліктів.

В березні 1975 року Іран та Ірак підписали Алжирські угоди, які тимчасово нормалізували протиріччя. Вони передбачали врегулювання територіальних проблем, включаючи демаркацію суходольних кордонів на підставі Константинопільського протоколу 1913 року. 13 червня 1975 року в Багдаді було укладено договір про державні кордони та добросусідські відносини. Він торкався проблем демаркації суходольних та демілітаризації річкових кордонів, забезпечення безпеки на кордонах.

У другій половині 70-х років і особливо після революції в Ірані в 1979 році і проголошення Ісламської Республіки Іран (ІРІ) відносини між двома країнами значно погіршилися. Ірак, скориставшись революційними подіями в Ірані, вирішив повернути собі спірні території, які віддав у 1975 році.

17 вересня 1980 року Ірак проголосив, що він анулює Алжирські угоди та Договір 1975 року, а 22 вересня розпочав воєнні дії на іранській території. Конфлікт переріс у війну, що тривала на протязі восьми років (1980-1988 рр.).

Початок війни став поштовхом до перегляду геополітичних інтересів цілого ряду держав, які визначали політичну карту світу в другій половині 80-х років. Суперечливою була позиція наддержав, що розглядали війну крізь призму глобального протистояння “Схід-Захід” і забезпечення своїх інтересів у регіоні. США та СРСР проголосили про свій нейтралітет. Але внаслідок перемог іранської армії відбулися зміни в позиції США, він приймає політику схилення до інтересів Іраку. Між ними були відновлені дипломатичні відносини, США надавали пільгові кредити Іраку, скасували ембарго на торгівлю.

В той же час події свідчили, що жодна з воюючих сторін не користувалася однозначною та безумовною підтримкою ані США, ані СРСР. США таємно постачали зброю Ірану (так звана операція “Іран-контрас”, “ірангейт”). Це стало свідком реальної кризи політики американського нейтралітету в конфлікті. що виявило лицемірство американської політики та реальну прірву між проголошеними та реальними політичними курсами.

Ірано-іракська війна негативно вплинула на ситуацію на Близькому та Середньому Сході. За своїми масштабами, тривалістю, непрямим втручанням інших держав вона посідає особливе місце серед повоєнних регіональних конфліктів. Війна загострила проблему безпеки Перської затоки. Ескалація військових дій, “танкерна війна” у Затоці, значне нарощування там іноземної військової присутності призвело до загрозливої інтернаціоналізації конфлікту.

Численні спроби врегулювання конфлікту здійснювалися ООН, Рухом неприєднання, Організацією Ісламська Конференція, ЛАД.

Міжнародні передумови для досягнення мирного вирішення конфлікту склалися після позитивного повороту у радянсько-американських відносинах у другій половині 80-х років.

Регіональні передумови для припинення конфлікту були обумовлені значними втратами обох сторін, ускладненням внутрішнього становища. Нарешті, коли ситуація на фронтах зайшла у глухий кут, Іран погодився взяти резолюцію Ради Безпеки ООН 598 за основу мирного врегулювання.

У вересні 1990 року, в зв’язку з необхідністю передислокації військ з ірано-іракського кордону та територію Кувейту Ірак погодився на врегулювання спірних питань з Іраном, прийнявши його умови.

Загострення проблеми безпеки в умовах дестабілізуючого впливу ірано-іракської війни прискорило об’єднання арабських монархій Затоки в закриту організацію - РСАДПЗ.

Агресія Іраку проти Кувейту. 2 серпня 1990 р. виникла нова криза в районі Перської затоки. Іракські війська захопили Кувейт, окупували країну й згодом проголосили її іракською провінцією. Криза у Перській затоці – в одному з найважливіших в економічному та стратегічному плані регіонів світу – стала однією з найбільш серйозних з часів другої світової війни загроз міжнародному миру та безпеці. Події у Перській затоці відбулися в той час та в тих умовах, коли розпочалося формування нових постконфронтаційних структур міжнародних відносин. Цю війну називають першою війною після завершення “холодної війни”. Разом з тим, передумови кувейтської кризи 1990 -1991 рр. закладалися ще під час “холодної війни”, вона виникла з старих, ще непереборених тенденцій міжнародного життя. Кувейтська криза – це криза існуючої у регіоні системи міжнародних відносин, а одночасно й криза усієї системи міжнародних відносин у тій її частині, яка стосується Перської затоки.

Слід виокремити три аспекти впливу кувейтської кризи на міжнародну ситуацію.

Перший торкається безпосередньо Кувейту й пов’язаний з нападом Іраку та анексією цієї суверенної арабської країни, що й привело до кризи, а також її наслідками для Кувейту.

Другий – регіональний, пов’язаний із впливом конфлікту на ситуацію на Близькому Сході, в зоні Перської затоки.

Третій аспект – це вплив кувейтської кризи на міжнародну ситуацію в цілому. Ця криза співпала з початком нового етапу розвитку міжнародних відносин та її вплив на них буде глибоким й тривалим. Одночасно відбулася низка подій: завершення конфронтації Схід-Захід, перетворення Заходу на системостворююче ядро нового світового порядку, висунення на перший план протиріч по лінії Північ-Південь, вихід на міжнародну арену нових регіональних “центрів сили”, які претендують на нову роль у міжнародних відносинах. Кувейтська криза продемонструвала, що регіональні конфлікти починають самостійно впливати на міжнародну ситуацію.

Історичні коріння та причини кризи в Перській затоці. Кувейт з 1914 р. знаходився під протекторатом Великобританії. У 1961 р. Англія була вимушена погодитися на проголошення його незалежності. Проте Ірак висунув претензії на володіння Кувейтом на підставі “історичних” та “спадкоємних” прав, що спричинило кувейтську кризу 1961 р.

Демарш Іраку викликав засудження з боку інших арабських країн, а кризу було врегульовано арабською дипломатією. Кувейт було прийнято до Ліги арабських держав, а у 1963 р. – до ООН. У жовтні 1963 р. в Багдаді було укладено Договір між Державою Кувейт та Республікою Ірак. Сторони домовилися про визнання Іраком Кувейту як незалежної держави та визначили кордони.

Під час ірано-іракської війни (1980-1988) Кувейт, як і інші члени Ради Співробітництва арабських держав Перської затоки, надав Іраку значну фінансову допомогу.

У 70-ті - 80-ті рр., отримавши значні прибутки від нафти, Ірак визначається як регіональний “центр сили”, претендуючи на домінуючі позиції в арабському світі. Ситуація цьому сприяла – Єгипет виявився тимчасово ізольованим в арабському світі після підписання у 1979 р. мирного договору з Ізраїлем, а Саудівська Аравія виявилася неспроможною реалізувати свої амбіційні претензії на лідерство внаслідок обмеженості її можливостей.

Президент Іраку Саддам Хусейн планував активно використовувати “нафтовий фактор” для досягнення лідерства в арабському світі. Захопивши Кувейт, він одержав можливість додати до своїх 10% світових розвіданих запасів нафти ще 10% Кувейту, до того ж мав можливість контролювати ще 25% світових розвіданих запасів нафти, які належать Саудівській Аравії.

Армія Іраку напередодні захоплення Кувейту посідала п’яте місце у світі за своєю чисельністю, до того ж мала досвід бойових дій, якого вона набула під час ірано-іракської війни.

Утворення антиіракської коаліції. Серед інших регіональних конфліктів кувейтська криза відрізнялася й кількістю залучених до неї країн, тобто ступенем її інтернаціоналізації.

Однією з найважливіших причин швидкого воєнного розгрому Іраку стало те, що йому протидіяла коаліція, створена за короткий час. Свої війська до Перської затоки направила 31 країна. Загальна чисельність багатонаціональних сил становила приблизно 742 тис. чол., з них американський контингент - 430 тис., Туреччини - близько 100 тис., Саудівської Аравії - 118 тис., Великобританії - 35 тис., Франції - 10,5 тис., Єгипту - 19 тис., Сирії - 15 тис., ОАЕ - 40 тис., Оману - 25,5 тис., Марокко й Пакистану - по 5 тис. чол.

Туреччина, яка з 1951 р. є членом НАТО, прийняла рішення дозволити відкриття другого фронту проти Іраку на своїй території. 21 січня 1990 р. з цієї території розпочалися воєнні дії.

Що стосується Японії, то її конституція забороняє використання збройної сили як засобу вирішення міжнародних конфліктів та проголошує відмову від війни як суверенного права нації. Тому, цілковито підтримуючи антиіракську коаліцію, вона обмежила свою участь в ній лише наданням значної фінансової допомоги.

Німеччина також обмежила свою участь у конфлікті фінансовою допомогою.

СРСР та кувейтська криза. Що стосується позиції СРСР, слід відокремити декілька етапів у його ставленні до подій у Перській затоці.

Перший етап – з початку іракської агресії 2 серпня 1990 р. до прийняття Радою Безпеки ООН у листопаді 1990 р. резолюції № 678. СРСР робив усе можливе, щоб врегулювати кризу політичними засобами, запобігти руйнівному впливу конфлікту на політичну атмосферу після завершення “холодної війни”. СРСР на постійній основі здійснював взаємодію з керівництвом США, іншими постійними членами Ради Безпеки ООН, арабськими та іншими мусульманськими країнами. Він підтримував тісні контакти з іракською стороною.

Другий етап у радянській політиці розпочався після прийняття РБ ООН резолюції № 678. Він тривав до початку воєнних дій у січні 1991 р. На цьому етапі СРСР значно активізував зусилля щодо політичного врегулювання конфлікту.

Третій етап розпочався у січні й продовжувався до лютого 1991 р., від початку війни до сухопутних воєнних дій. Він включав план врегулювання, так званий “план Горбачова”, місію Є.М.Примакова, радянсько-іракські переговори в Багдаді та Москві. Цей етап продемонстрував відсутність можливостей у радянської дипломатії впливати на традиційних партнерів.

Роль ООН у врегулюванні кризи. Перська криза та її розблокування переконливо свідчать про зростання значення формування та розвитку превентивного механізму ООН щодо попередження регіональних конфліктів.

З початку іракської агресії й до бойових дій Рада Безпеки ООН ухвалила 12 резолюцій з цього питання. Вже 2 серпня 1990 р. резолюція № 660 засудила агресію й поставила Іраку вимогу негайно вивести війська з Кувейту. 6 серпня було затверджено резолюцію № 661 щодо економічних санкцій проти Іраку. Але відповіддю на це стало лише рішення Іраку анексувати Кувейт 8 серпня 1990 р., а 28 серпня – проголосити його своєю 19-ою провінцією. Рада Безпеки у резолюції № 662 проголосила анексію незаконною та недійсною.

29 листопада 1990 р. Рада Безпеки ООН дванадцятьма голосами при двох “проти” (Куба, Ємен) й одному “такому, що утримався” (Китай) ухвалила резолюцію № 678, що передбачала використання сили в разі, якщо Ірак до 15 січня не виконає попередні резолюції.

15 січня закінчився термін дії ультиматуму ООН. 17 січня почалися воєнні дії союзників проти Іраку. Спочатку війна була переважно повітряною. 24 лютого почався наступ на суші.

28 лютого 1991 р. Ірак беззастережно прийняв усі умови ООН.

Криза у Перській затоці продемонструвала, що у деяких випадках необхідно застосовувати засоби примушення, й такі заходи варто вживати під егідою ООН.

Формування нової системи регіональних відносин після кувейтської кризи. Після кризи в Затоці склалася якісно нова ситуація, розпочався процес формування нової системи регіональних відносин. Припинилася дія попередньої системи балансу сил на регіональному рівні.

У нових умовах можливі декілька варіантів забезпечення регіональної безпеки:

- перегляд концепції РСАДПЗ, розширення її за рахунок інших арабських країн, зокрема Єгипту та Сирії;

- залучення до забезпечення безпеки в районі Перської затоки інших мусульманських країн, зокрема Ірану, Туреччини, Пакистану;

- залучення могутніх учасників системи безпеки ззовні, перш за все Сполучених Штатів, що передбачає збереження в Затоці значних ВМС США та будівництво відповідної військової інфраструктури;

- відмова від субрегіональної формули безпеки, розробка замість неї системи колективної безпеки за участю усіх країн Затоки, гарантом якої стала б ООН.

На основі аналізу розвитку міжнародних відносин в районі Перської затоки можна виокремити етапи у розвитку там ситуації у сфері безпеки.

Перший етап - “британський”, або “великих держав” - від початку англійської колоніальної експансії до 70-х років ХХ століття. На цьому етапі безпека регіону забезпечувалась англійською військовою присутністю при поступовому зростанні ролі США.

Другий етап - 1971 - 1979 рр., тобто від виводу з регіону англійських збройних сил до повалення шахського режиму в Ірані. Цей режим був головною опорою західних держав в забезпеченні регіональної стабільності в межах “політики двосторонньої опори” на Іран та Саудівську Аравію.

Третій етап - від 1979 року до кувейтської кризи 1990-1991 рр. РСАДПЗ розробляла принципи утворення системи безпеки і почала робити перші кроки по її практичній реалізації. Але головною вадою цієї системи була ізоляція регіональних “центрів сили” - Ірану та Іраку. Країни-члени Ради співробітництва проводили політику “балансування” між ними та опори на США. Складається специфічна ієрархія: в межах РСАДПЗ Саудівська Аравія стає гарантом внутрішньополітичної стабільності. США дає гарантії захисту внутрішньополітичної стабільності Саудівської Аравії та захисту регіону від зовнішніх загроз (“доктрина Картера”).

Четвертий етап охоплює 90-ті роки. Після кувейтської кризи країни РСАДПЗ продовжували політику військового співробітництва в межах цієї організації перш за все з метою забезпечення внутрішньополітичної стабільності. Для забезпечення регіональної безпеки на початку 90-х років робляться спроби консолідації сил на міжарабському рівні шляхом утворення міжарабських сил безпеки за участю Єгипту та Сирії. Але головною опорою в запобіганні загроз стає американська військова присутність. Країни РСАДПЗ укладають угоди в галузі безпеки з постійними членами Ради Безпеки ООН - США, Великою Британією, Францією, Росією.

У системі міжнародних відносин на регіональному рівні одне з головних місць посідає аспект національної безпеки, який значною мірою впливає на характер та еволюцію регіональних відносин. Стабільність та безпека у регіоні залежить, передусім, від позиції кожної країни Перської затоки, від взаємовідносин між цими країнами. Особливого значення набуває внутрішньополітичний вимір безпеки, під яким автором розуміється потенційна ймовірність переростання внутрішнього конфлікту будь-якої країни у кризову ситуацію з можливим втягненням до неї однієї або більше зовнішніх сил.

За формами та засобами забезпечення безпеки країни Перської затоки умовно розподіляються на декілька груп.

До першої групи належать країни, що прагнули забезпечувати безпеку національними засобами. До їх складу слід віднести Іран та Ірак.

Країни другої групи прагнули до забезпечення безпеки на шляху регіонального співробітництва в межах такого регіонального об’єднання, як РСАДПЗ (Саудівська Аравія, Бахрейн, Катар, Кувейт, ОАЄ в 80-ті роки).

Третя група країн орієнтувалася на військово-політичне та стратегічне співробітництво з позарегіональними державами, перш за все з провідними країнами Заходу, зокрема США. Таку позицію зайняли країни-члени РСАДПЗ після кувейтської кризи, її завжди підтримувався Оман.

Субрегіональні механізми багатостороннього забезпечення миру та стабільності виявилися надзвичайно слабкими й нерозвинутими. Усе це спонукало членів РСАДПЗ з одного боку до збільшення й вдосконалення своїх військових потенціалів, а з іншого - до зміцнення співробітництва з питань оборони як в межах цієї організації, так і з іншими державами, як на міжарабському рівні, так із провідними країнами Заходу.

В 80-ті-90-ті роки, проблема безпеки Перської затоки, разом з проблемою близькосхідного врегулювання, стає центральною проблемою міжарабських відносин, розглядалась арабськими країнами як невід’ємна складова частина загальноарабської безпеки.

Можна визначити декілька підходів арабських країн до проблеми її забезпечення. Перший передбачає, що ця проблема повинна вирішуватись в межах міжарабських відносин, за участю тільки арабських країн. Другий підхід не виключає можливості залучення інших мусульманських країн, зокрема Ірану, Туреччини та Пакистану. Третій підхід розглядає військову присутність США головним гарантом забезпечення регіональної безпеки.

Проміжна позиція окремих країн не виключає певних зовнішніх гарантій безпеки з боку позарегіональних держав або постійних членів РБ ООН.

Особливу роль у забезпеченні безпеки Перської затоки грали США. В 70-ті роки Перська затока остаточно відокремлюється як самостійний регіональний напрям у політиці США, в американській історіографії цей регіон починає розглядатися як особлива геополітична і соціально-економічна спільнота з притаманними їй специфічними ознаками. На протязі 80-тих - 90-х років головні цілі політики Сполучених Штатів майже не зазнали еволюції. Їх можна підсумувати наступним чином: забезпечення доступу до нафти; підтримка внутрішньої стабільності, що розглядалась як вирішальний чинник у забезпеченні доступу до нафти; протидія радянськом