Поняття, зміст і реалізація правосуб’єктності

Правосуб’єктність є важливим елементом цивільно-правового статусу НПФ, оскільки характеризує соціально-правову здатність НПФ бути учасником цивільних правовідносин. Законодавчі особливості НПФ як юридичної особи та, зокрема, непідприємницького товариства додають проблематиці правосуб’єктності нових граней, що донедавна навряд чи були притаманними цивільним правовідносинам і практично не бути предметом вивчення науки цивільного права України.

Категорія правосуб’єктності юридичної особи, в принципі, достатньо глибоко досліджувалася українськими й зарубіжними вченими, хоча говорити про єдність думок щодо поняття, змісту правосуб’єктності не доводиться. Не заглиблюючись детально у проблематику правосуб’єктності, в цілях подальшого дослідження варто уточнити деякі терміни та поняття, пов’язані з категорією правосуб’єктності юридичної особи.

Сучасна цивілістична наука визначає правосуб’єктність як соціально-правову здатність особи бути учасником цивільних правовідносин. Так, О.О. Красавчиков зазначає, що правосуб’єктність як юридична форма слугує мірою здатності участі осіб у відповідних цивільних правовідносинах[81].

Серед науковців існує декілька точок зору щодо змісту категорії „правосуб’єктність юридичної особи”. Кузнєцова Н.С. у підручнику „Цивільне право України” розглядає лише правоздатність юридичної особи, хоча в межах правоздатності також фактично аналізується дієздатність юридичної особи[82]. Доволі часто у складі правосуб’єктності розглядається правоздатність, дієздатність і деліктоздатність юридичних осіб[83]. Існує точка зору, що у змісті правосуб’єктності юридичної особи слід розрізняти такі елементи, як: правочиноздатність — здатність здійснювати правочини; деліктоздатність — здатність нести відповідальність за правопорушення; бізнесдієздатність — здатність займатися підприємницькою діяльністю юридичної особи[84].

Більшість науковців вважають, що в якості узагальнюючого поняття „правосуб’єктність” базується на категоріях „правоздатності” і „дієздатності”[85]. Як справедливо зауважує О.О. Красавчиков, правоздатність виступає у вигляді загальної основи, що визначає характер і об’єм прав, які можуть знаходитися у володінні даного суб’єкта, але юридичне поняття правосуб’єктності складається із двох основних елементів: правоздатності і дієздатності[86].

Примак В.Д. обґрунтовує думку, що зміст деліктоздатності юридичної особи не припускає її розгляду як складової змісту дієздатності, а як відносно відокремленого елемента правосуб’єктності організації. Його відокремленість проявляється в тому, що деліктоздатність як забезпечена матеріально здатність самостійно відповідати за своїми боргами обумовлена не фактичною спроможністю організації набувати своїми діями цивільних прав і обов’язків та здійснювати їх, а притаманною юридичній особі ознакою майнової відокремленості та самостійності (майнової забезпеченості її діяльності та відповідальності). У той же час автор говорить про певну відносність такої відокремленості деліктоздатності, мотивуючи це тим, що забезпечена власним майном юридичної особи реалізація деліктоздатності можлива завдяки попередньому неналежному за своїм характером вияву дієздатності, що втілився у заподіянні іншому учаснику цивільних правовідносин договірної чи позадоговірної шкоди, завданої безпосередньо протиправними діями або органів юридичної особи або, у передбачених законом випадках, її працівників, учасників (членів), інших суб’єктів, за дії котрих юридична особа несе відповідальність[87].

Зміст ст. 80 ЦК України дає підстави вважати більш прийнятним підхід, відповідно до якого правосуб’єктність юридичної особи складається з правоздатності та дієздатності. Правоздатність і дієздатність є складовими частинами правосуб’єктності юридичної особи. Правоздатність є здатністю суб’єкта мати цивільні права та обов’язки. Дієздатність — це здатність суб’єкта своїми діями набувати для себе права і створювати для себе обов’язки, а також здатність самостійно нести відповідальність за вчинені цивільні правопорушення. Здатність юридичної особи набувати і здійснювати цивільні права й обов’язки повинна існувати в нерозривному зв’язку зі здатністю нести відповідальність за цивільні правопорушення, тому недоцільно виносити деліктоздатність юридичної особи за межі дієздатності. Це, однак, не означає, що деліктоздатність повинна бути інкорпорованою у дієздатність, її слід розглядати як внутрішній елемент змісту дієздатності.

Питання про загальний чи спеціальний характер правоздатності юридичної особи також є доволі дискусійним. Раніше вважалося, що юридична особа є носієм спеціальної (цільової, обмеженої) правоздатності, що допускає її участь лише в певному, визначеному колі цивільних правовідносин, оскільки юридична особа за загальним правилом може мати тільки такі цивільні права, що відповідають визначеним законом чи установчими документами цілям її діяльності, і відповідно, нести лише пов’язані з цією діяльністю обов’язки[88]. Шершеневич Г.Ф. зазначав, що правоздатність юридичної особи повинна бути визнана спеціальною, тобто юридична особа може вступати лише в ті відносини, які відповідають цілі її виникнення[89].

Сучасне українське законодавство відображає тенденцію до розширення правоздатності юридичної особи. Так, у ЦК України закріплений принцип загальної, або універсальної, правоздатності юридичних осіб, тобто юридична особа може мати такі самі права та обов’язки, що й фізична особа, за винятком тих прав та обов’язків, необхідною передумовою яких є природні властивості людини. Тенденція до відмови від принципу спеціальної правосуб’єктності (доктрини ultra vires — „понад силу”), особливо по відношенню до підприємницьких юридичних осіб, спостерігається в багатьох правопорядках[90]. Науковцями зазначається, що однією з основних концепцій юридичних осіб за ЦК України є їх загальна правоздатність, незважаючи на вид та на організаційно-правову форму[91].

Безумовно, що наділення юридичних осіб у сучасних умовах загальною правоздатністю є правильним кроком, проте, на наш погляд, за певними юридичними особами, зокрема непідприємницькими, повинна зберігатися спеціальна правоздатність. Правоздатність непідприємницьких юридичних осіб від початку її виникнення повинна бути спеціальною; власне, в характері правоздатності й полягає відмінність непідприємницьких юридичних осіб від інших юридичних осіб приватного права.

У зв’язку із цим більшість науковців сучасності вирізняють два види правоздатності юридичної особи: загальна (універсальна) і спеціальна[92]. Для прикладу, в деяких країнах, таких як Росія і Казахстан, принцип спеціальної правоздатності зберігається для непідприємницьких (некомерційних) юридичних осіб, а також для вказаних у законі окремих видів підприємницьких (комерційних) юридичних осіб.

Визначення строго цільової (спеціальної) правоздатності для непідприємницьких юридичних осіб обумовлено цілями їх створення, визначеними засновниками. Як зазначається в літературі, некомерційні організації не вправі використовувати самостійну правосуб’єктність в суперечності із цими цілями, не повинні мати широких можливостей для заняття комерційною діяльністю[93]. Некомерційні організації — це особливий тип юридичної особи, наділений спеціальною правосуб’єктністю, реалізація якої здійснюється в рамках статутних цілей і завдань, які стоять перед організацією[94].

Для непідприємницьких товариств за українським законодавством винятком із загального правила про загальну (універсальну) правоздатність юридичних осіб, закріпленого у ст. 91 ЦК України, є ч. 2 ст. 85 і ч. 1 ст. 86 ЦК України, відповідно до яких непідприємницькі товариства створюються без мети одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Метою таких товариств називають задоволення соціальних, житлових, культурних, екологічних потреб та інтересів своїх членів[95]. Такі юридичні особи можуть поряд зі своєю основною діяльністю займатися підприємницькою діяльністю за наявності в сукупності таких умов: інше правило не визначено законом; підприємницька діяльність відповідає меті, для якої вони були створені; підприємницька діяльність сприяє досягненню мети, для якої вони були створені.

Доцільно зазначити, що ЦК України прямо не оперує терміном „спеціальна правоздатність”. У ч. 2 ст. 91 ЦК України говориться про те, що цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду, але ні підстав, ні порядку, ні умов такого обмеження не визначено. Для усунення непорозуміння щодо спеціальної правоздатності деяких юридичних осіб, ця стаття потребує доповнення таким чином: „Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена законом, установчими документами або за рішенням суду”.

У законодавстві немає чіткого критерію встановлення спеціальної правоздатності. Так, у ст. 85, 86 ЦК України вживається термін „мета”; у ст. 86 ЦК України вживається термін „основна діяльність”, у ст. 91 ЦК України „види діяльності”.

Розмаїття поглядів у літературі не сприяє однозначному розумінню спеціальної правоздатності. Домінуюча точка зору полягає в тому, що цільова правоздатність у силу закону означає можливість здійснення лише таких дій (правочинів), які відповідають встановленим установчими документами цілям діяльності[96]. Говориться про те, що прерогатива повинна належати меті, яка є первинною категорією стосовно видів діяльності. Останні, у свою чергу, не повинні суперечити меті. Види діяльності лише окреслюють ті сфери діяльності, в яких буде досягатися мета[97].

Харитонов Є.О. зазначає, що в основу розподілу товариств на підприємницькі і непідприємницькі закладена мета отримання прибутку та можливість розподілу цього прибутку між учасниками товариства. Але на практиці доволі важко визначити, коли отримання прибутку є основною метою, а коли засобом досягнення основної мети. Тому розмежовувати ці види товариств можна за можливістю вільного розподілу прибутку між учасниками товариства[98].

Як пише В.В. Лаптєв, спеціальна правоздатність дає можливість здійснювати лише такі види діяльності і набувати лише такі права, що відповідають предмету діяльності даного суб’єкта[99]. Автор виділяє в якості критерію спеціальної правоздатності предмет діяльності, хоча поняття „предмет діяльності” також однозначно не розкривається ні в законодавстві, ні в науковій літературі.

На думку Н.В. Козлової, поняття „ціль (цілі) створення (діяльності)” є надто широким, а критерій „види діяльності” надто вузький, що робить його непридатним для практичного застосування. Виходячи з цього, науковець пропонує два критерії: предмет і цілі діяльності. Визначення спеціальної правоздатності виглядає таким чином: юридична особа, що володіє спеціальною правоздатністю, може мати цивільні права, що відповідають предмету й цілям діяльності, передбаченим у її установчих документах, і нести пов’язані з цією діяльністю обов’язки[100].

З приводу критерію встановлення спеціальної правоздатності непідприємницьких товариств вважаємо, що необхідно розглядати окремо два випадки. Перший випадок — це коли непідприємницьке товариство здійснює основну діяльність з певною метою, але законом йому не заборонено здійснювати поряд із основною діяльністю ще й підприємницьку діяльність, якщо ця діяльність відповідає меті, для якої воно було створено, та сприяє її досягненню. У такому разі критерієм встановлення спеціальної правоздатності непідприємницького товариства є тільки мета, для якої воно створено, адже і основна діяльність, і підприємницька діяльність повинні підпорядковуватися цій меті. Друга ситуація — це коли непідприємницькому товариству заборонено відповідно до закону здійснювати поряд зі своєю основною діяльністю підприємницьку діяльність, навіть для досягнення мети, для якої було створено непідприємницьке товариство. У цьому випадку визначальними критеріями спеціальної правоздатності є і мета, і вид діяльності непідприємницького товариства. Це означає, що непідприємницьке товариство має право здійснювати лише основний вид діяльності і лише для досягнення мети, з якою його було створено.

НПФ безпосередньо в силу закону наділяється спеціальною (цільовою) правоздатністю; критеріями, за якими правоздатність НПФ є обмеженою, виступають мета й вид діяльності НПФ. Мета діяльності НПФ відповідно до ч. 15 ст. 1 Закону України про НПЗ визначається як накопичення пенсійних внесків на користь учасників з подальшим управлінням пенсійними активами. На наш погляд, правильніше говорити про мету, що полягає в накопиченні пенсійних активів та здійсненні пенсійних виплат учасникам НПФ на підставах і в порядку, встановлених законом.

Основним і виключним видом діяльності НПФ є недержавне пенсійне забезпечення. Важливою рисою спеціальної правоздатності НПФ є заборона НПФ займатися підприємницькою діяльністю в силу прямої вказівки закону. На відміну від правила, передбаченого ч. 1 ст. 86 ЦК України, провадження пенсійними фондами іншої діяльності, ніж передбачена Законом України про НПЗ, забороняється (ч. 2 ст. 6 Закону України про НПЗ). Окрім недержавного пенсійного забезпечення НПФ не має права здійснювати іншої діяльності, навіть якби це відповідало меті, для якої було створено НПФ і сприяло її досягненню. З іншого боку, НПФ може здійснювати недержавне пенсійне забезпечення лише з непідприємницькою метою, тобто з метою накопичення пенсійних активів та здійснення пенсійних виплат учасникам НПФ.

Таким чином, сутність спеціальної правоздатності НПФ полягає в тому, що НПФ може мати лише ті цивільні права, що відповідають передбаченій законом меті діяльності (накопичення пенсійних активів та здійснення пенсійних виплат учасникам НПФ на підставах і в порядку, встановлених законом) й виду діяльності (недержавне пенсійне забезпечення), і нести лише пов’язані з цією метою й видом діяльності цивільні обов’язки.

Обсяг дієздатності пенсійного фонду визначається залежно від обсягу правоздатності, адже дієздатність полягає у здатності своїми діями набувати і здійснювати ті права й обов’язки, що складають основу правоздатності. Виходячи з цього, дієздатність НПФ, що має спеціальну (цільову) правоздатність в силу закону, також носитиме цільовий характер. Дієздатність НПФ означає можливість НПФ набувати, здійснювати лише ті цивільні права та обов’язки, що відповідають передбаченим законом меті й виду діяльності НПФ, а також нести відповідальність за цивільні правопорушення, що ним вчинені. Особливостям відповідальності НПФ присвячено пункт 4.3 цієї роботи.

Окремого розгляду потребує питання щодо наслідків вчинення правочинів, які виходять за межі спеціальної правоздатності непідприємницького товариства. Законодавство України прямо не передбачає наслідків вчинення таких правочинів, але якщо мета діяльності непідприємницького товариства вказана в законі, то можна скористатися загальними нормами щодо недійсності правочинів, зміст яких суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства (ст. 203, 215 ЦК України). Виходячи з цього, правочин, вчинений всупереч меті, для якої було створено непідприємницьке товариство, і яка встановлена законом, може бути визнаний недійсним на підставі загальних норм ЦК України щодо недійсності правочину.

Разом із тим, існує потреба у встановленні особливої норми, яка б визначала наслідки вчинення правочинів поза межами спеціальної правосуб’єктності непідприємницького товариства, незважаючи на те, чи встановлена мета непідприємницького товариства в законі чи в установчих документах. Більшість науковців схильні вважати, що такі правочини повинні визначатися недійсними, але не бути нікчемними в силу закону. Зазначається, що жорсткий підхід до визнання недійсними правочинів, які виходять за межі спеціальної правоздатності юридичної особи, не відповідає природі цієї правоздатності, оскільки спеціальна правоздатність покликана не встановити природні межі правоздатності, а захистити меншість її членів (учасників)[101].

Для усунення непорозумінь і запобігання вчинення правочинів, які б виходили за межі правоздатності непідприємницьких товариств, вважаємо, що у ЦК України необхідно закріпити положення, яке б дозволяло наділяти непідприємницькі товариства спеціальною (цільовою) правосуб’єктністю на підставі норм закону або установчих документів цих юридичних осіб. Тому пропонуємо доповнити ч. 1 ст. 85 ЦК України положенням такого змісту: „Непідприємницьке товариство здатне мати лише цивільні права й нести цивільні обов’язки, що відповідають меті, для якої воно було створено, а у випадках, передбачених законом, — також виду діяльності непідприємницького товариства. Правочин, вчинений всупереч меті діяльності непідприємницького товариства, або у випадках, передбачених законом, — виду діяльності непідприємницького товариства, може бути визнано недійсним”.

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (ч. 4 ст. 91 ЦК України). Таку позицію можна знайти у більшості теоретичних праць[102]. Відповідно до ч. 4 ст. 87 ЦК України юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Таким чином, з моменту державної реєстрації в НПФ виникає здатність мати цивільні права та обов’язки, а з моменту внесення до єдиного державного реєстру запису про припинення НПФ цивільна правоздатність НПФ припиняється.

З приводу визначення моменту державної реєстрації НПФ у законодавстві мають місце розбіжності. Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України про НПЗ пенсійний фонд набуває статусу юридичної особи і права на провадження діяльності з недержавного пенсійного забезпечення з моменту його реєстрації Держфінпослуг. Проте згідно з ч. 3 ст. 3 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 15 травня 2003 року, фінансові установи, для яких законом встановлені особливості державної реєстрації, набувають статусу юридичної особи з моменту їх державної реєстрації у порядку, встановленому цим Законом, тобто державним реєстратором. Державна реєстрація всіх юридичних осіб, у тому числі НПФ, здійснюється в порядку, передбаченому Законом України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, тобто у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи.

Відповідно до Положення про реєстрацію статуту недержавного пенсійного фонду та пенсійних схем, затвердженого розпорядженням Держфінпослуг № 2080 від 17 серпня 2004 року, цей орган державної влади проводить реєстрацію статуту НПФ, у тому числі пенсійних схем, ще до набуття НПФ статусу юридичної особи. З теоретичної точки зору, зазначена дія Держфінпослуг, що має місце до державної реєстрації НПФ як юридичної особи, повинна носити швидше характер погодження статуту і пенсійних схем, а не їх реєстрації.

Отже, моментом державної реєстрації НПФ є його державна реєстрація як юридичної особи відповідно до Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”. Реєстрація статуту НПФ, у тому числі пенсійних схем, відбувається до державної реєстрації НПФ як юридичної особи. Моментом державної реєстрації НПФ як юридичної особи визначається момент виникнення правоздатності НПФ. Очевидною є потреба внести відповідні зміни до Закону України про НПЗ, які стосуються державної реєстрації НПФ.

На думку деяких дослідників, дієздатність юридичної особи виникає одночасно із правоздатністю, в момент виникнення самої юридичної особи[103]. Однак законодавство України дає підстави для інших висновків. Зі ст. 92 ЦК України випливає, що дієздатність юридичної особи реалізується її органами. Такий підхід висловлювався і на сторінках наукових досліджень[104]. Тому для виникнення цивільної дієздатності юридичної особи потрібне формування її органів, або у випадках, передбачених законом,— набуття тими чи іншими особами статусу учасників юридичної особи (ч. 2 ст. 92 ЦК України).

Виникнення дієздатності НПФ зумовлене підвищеними законодавчими вимогами до провадження діяльності цією юридичною особою і відбувається в декілька етапів. Виникнення часткової цивільної дієздатності НПФ пов’язане із формуванням ради НПФ як органу управління. Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України про НПЗ засновники пенсійного фонду зобов’язані протягом трьох місяців з дня реєстрації пенсійного фонду сформувати склад ради фонду. Законодавство не конкретизує, що мається на увазі під висловом „з дня реєстрації пенсійного фонду”. Очевидно, йдеться про державну реєстрацію фонду як юридичної особи. Власне, такий підхід відображено в п. 2.1. Положення про внесення інформації про недержавні пенсійні фонди до Державного реєстру фінансових установ, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 2534 від 12 жовтня 2004 року. З моменту формування ради НПФ може набувати і здійснювати деякі майнові й немайнові цивільні права й обов’язки, що належать НПФ як юридичній особі та сприяють досягненню мети, для якої було створено НПФ, однак не є безпосередньо правами й обов’язками з недержавного пенсійного забезпечення (наприклад, право користування приміщенням для забезпечення основної діяльності фонду тощо).

Виникнення неповної цивільної дієздатності обумовлене внесенням запису про НПФ до Державного реєстру фінансових установ. Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 4, ст. 5 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” НПФ має статус фінансової установи, що підлягає реєстрації у державному реєстрі фінансових установ, який ведеться Держфінпослуг. Згідно зі ст. 7 згаданого Закону особа набуває статусу фінансової установи, тобто фактично може розпочати надання фінансових послуг, після внесення про неї запису до відповідного Державного реєстру фінансових установ. Порядок внесення інформації про недержавні пенсійні фонди до Державного реєстру фінансових установ регламентується відповідним Положенням, затвердженим розпорядженням Держфінпослуг від 12 жовтня 2004 № 2534. Отже, внесення інформації про НПФ до Державного реєстру фінансових установ має значення для дієздатності НПФ, оскільки саме з цього моменту НПФ набуває права на надання певного виду фінансових послуг, а отже, можливості своїми діями набувати, здійснювати більшість цивільних прав та обов’язків, у тому числі пов’язаних із основною діяльністю НПФ.

Виникнення повної цивільної дієздатності зумовлене додатковими обставинами, що встановлені Законом України про НПЗ для вчинення правочинів із укладення пенсійних контрактів і приймання пенсійних внесків. Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України про НПЗ укладення пенсійних контрактів та отримання пенсійних внесків на рахунок пенсійного фонду допускається лише після формування ради пенсійного фонду та укладення радою договорів про адміністрування, управління активами і про обслуговування пенсійного фонду зберігачем. НПФ не матиме змоги набувати і здійснювати цивільні права, а також виконувати цивільні обов’язки, що стосуються укладення пенсійних контрактів і приймання пенсійних внесків, до виконання зазначених вище вимог.

Таким чином, вести мову про часткову цивільну дієздатність НПФ можливо з моменту формування ради НПФ як органу управління, а про неповну цивільну дієздатність — з моменту внесення запису про пенсійний фонд до Державного реєстру фінансових установ, бо саме з часу набуття статусу фінансової установи в НПФ як у юридичної особи виникає фактична можливість своїми діями набувати, здійснювати більшість цивільних прав та обов’язків, у тому числі пов’язаних із недержавним пенсійним забезпеченням (окрім пов’язаних із укладенням пенсійних контрактів та прийманням пенсійних внесків). Передумовами виникнення цивільної дієздатності НПФ у повному обсязі є укладення радою договорів про адміністрування, управління активами і про обслуговування пенсійного фонду зберігачем.

Аналогічно, дієздатність НПФ стає неповною при настанні однієї із таких обставин: припинення чи дострокового розірвання договору про адміністрування; припинення чи дострокового розірвання договору про управління активами; припинення чи дострокового розірвання договору про обслуговування пенсійного фонду зберігачем. У кожному із наведених випадків НПФ не матиме змоги набувати, здійснювати права й обов’язки, пов’язані з укладенням пенсійних контрактів та прийманням пенсійних внесків, допоки не буде укладено відповідний договір із новим адміністратором, особою, що здійснює управління активами, чи зберігачем. З моменту виключення запису про НПФ із Державного реєстру фінансових установ НПФ втрачає здатність бути суб’єктом недержавного пенсійного забезпечення, а відтак, здатність набувати і здійснювати пов’язані з цим права й обов’язки. І нарешті, у повному обсязі дієздатність НПФ припиняється з моменту вибуття зі складу ради фонду усіх її членів, тобто фактичної нездатності ради фонду виконувати свої повноваження.

Дослідження реалізації правосуб’єктності НПФ та способів її реалізації покликане більш повно розкрити специфіку цивільно-правового статусу НПФ. Донедавна в літературі панувала точка зору, що реалізація правосуб’єктності (дієздатності) юридичної особи здійснюється її органами, які формують і виражають назовні її волю як самостійного суб’єкта права[105].

Сучасна цивілістика відображає підхід, згідно з яким правосуб’єктність юридичної особи реалізується через: органи управління; учасників юридичної особи; представників[106]. Зокрема, у дослідженні правочиноздатності юридичної особи зазначається, що правочиноздатність здійснюється через органи юридичної особи, через її учасників та через представників[107]. Власне, висновок про те, що правосуб’єктність юридичної особи реалізується через органи управління, учасників у визначених законом випадках та представників, випливає зі змісту ст. 92 ЦК України.

Першим способом реалізації правосуб’єктності НПФ є набуття і здійснення цивільних прав та обов’язків через органи управління НПФ. Відповідно до ч. 7 ст. 6 Закону України про НПЗ єдиним органом управління НПФ є рада пенсійного фонду. Збори засновників пенсійного фонду законодавчо не закріплені як орган управління. З огляду на статус і компетенцію зборів засновників, у пункті 4.2 нами обґрунтовується необхідність віднесення зборів засновників до органів управління пенсійного фонду.

Другий спосіб реалізації правосуб’єктності НПФ через засновника (засновників) не передбачений Законом України про НПЗ, а тому не притаманний НПФ.

Третім способом реалізації правосуб’єктності є представництво. Більшість науковців традиційно розуміють представництво як правовідношення, в силу якого правомірні юридичні дії, вчинені однією особою (представником) від імені іншої особи (повіреного), безпосередньо створюють, змінюють чи припиняють для повіреного цивільні права та обов’язки[108]. У літературі метою представництва визначають „здійснення представником угод та інших юридичних дій в інтересах і за рахунок особи, яку він представляє”[109]. Особливістю правосуб’єктності НПФ є те, що від імені пенсійного фонду в силу Закону України про НПЗ діють адміністратор та особа, що здійснює управління активами, які є юридичними особами. У наукових дослідженнях зазначається, що лише представник діє від імені іншої особи, реалізуючи своє право — повноваження[110]. Таким чином, представниками НПФ в силу прямої вказівки закону виступають юридичні особи. Адміністратор та особа, що здійснює управління активами, набувають і здійснюють практично всі цивільні права та обов’язки пенсійного фонду, пов’язані з діяльністю НПФ. Зберігач, на відміну від адміністратора та особи, що здійснює управління активами, діє від власного імені, але забезпечує реалізацію правосуб’єктності НПФ через адміністратора та особу, що здійснює управління активами.

Деякі автори вважають, що концепція створення й діяльності НПФ, передбачена законодавством, суперечить ЦК України. Відповідно до цієї концепції в системі недержавного пенсійного забезпечення одна юридична особа (адміністратор) юридично діє від імені іншої юридичної особи (НПФ). Суперечність, на їхню думку, полягає в тому, що згідно з ЦК України ознаками юридичної особи є наявність майна і здатність від свого імені набувати майнові й немайнові права та нести обов’язки через свої органи управління. Можливість управляти самостійною юридичною особою (НПФ) через органи управління іншої юридичної особи (адміністратора) ЦК України не передбачена, якими б термінами це управління не визначалось. Іншими словами, НПФ як юридична особа повинен сам реалізовувати свої права та обов’язки по впровадженню недержавних пенсійних схем, а не передавати їх іншій юридичній особі — адміністратору НПФ[111].

Дійсно, основоположним принципом реалізації правосуб’єктності юридичних осіб була й залишається наявність повноцінних органів юридичної особи, які представляють її перед третіми особами, а правове регулювання порядку створення, функціонування та розподілу повноважень між органами юридичної особи є важливою частиною загального вчення про юридичну особу цивільного права і складає базовий інститут корпоративного права. Але як було показано вище, ч. 4 ст. 92 ЦК України передбачає реалізацію правосуб’єктності юридичної особи не тільки органами управління, але й іншими особами, які відповідно до установчих документів чи закону діють від її імені. ЦК України не конкретизує, чи це повинні бути фізичні або юридичні особи. Адміністратор та особа, що здійснює управління активами, набувають і здійснюють цивільні права та обов’язки для НПФ, а тому цілком у межах правового поля реалізують правосуб’єктність НПФ.

Без сумніву, спосіб реалізації правосуб’єктності однієї юридичної особи через інші юридичні особи на сьогодні є невідомим практичній діяльності юридичних осіб за законодавством України, за винятком хіба що корпоративних інвестиційних фондів, що діють відповідно до Закону України „Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” від 15 березня 2001 року. Але з огляду на спрощену законодавчу модель корпоративних інвестиційних фондів й меншу суспільну значущість цих фондів, механізм реалізації їхньої правосуб’єктності є значно простішим, аніж механізм реалізації правосуб’єктності НПФ.

Реалізація правосуб’єктності через представників-юридичних осіб залишається не дослідженою на науковому рівні, адже більшість науковців у контексті реалізації правосуб’єктності юридичних осіб зупиняються на вивченні їх органів управління; представництво в цьому контексті лише згадується, а особливості представництва юридичної особи іншими юридичними особами зовсім не розглядаються[112].

Своєрідною перехідною ланкою від реалізації правосуб’єктності органами управління до реалізації правосуб’єктності іншими юридичними особами можна назвати інститут управляючого в законодавстві зарубіжних країн, якому передаються повноваження виконавчих органів товариства. Як підкреслює Є.О. Суханов, можливість передавати функції виконавчого органу акціонерного товариства найманому управляючому (менеджеру) чи управляючій компанії (іншому господарському товариству) давно відома практиці розвиненого ринкового обігу і достатньо широко використовуються в багатьох зарубіжних правопорядках[113].

Для порівняння, законодавством Російської Федерації передбачена можливість передання повноважень виконавчих органів акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю іншим комерційним організаціям чи індивідуальному підприємцю (управляючому) (ч. 3 ст. 103 ЦК Російської Федерації, абзац 3 ч. 1 ст. 69 Федерального Закону „Про акціонерні товариства” від 26 грудня 1995 року, ст. 42 Федерального Закону „Про товариства з обмеженою відповідальністю” від 08 лютого 1998 року).

З приводу інституту так званого управляючого, запровадженого в російському законодавстві, висловлюються різні думки. На думку Д.І. Степанова, унікальність інституту управляючого (управляючої компанії) господарського товариства в тому, що він руйнує традиційне розуміння корпоративної структури, оскільки допускає заміщення виконавчого органу господарського товариства іншим комерсантом чи організацією, тобто в кінцевій точці, де здавалось би, теорія фікції юридичної особи знаходить своє завершення, з’являється нове фіктивне утворення чи повністю автономна, правосуб’єктна особа[114].

Інші науковці зауважують, що говорити про автономію цього суб’єкта щонайменше некоректно, оскільки він залишається пов’язаний корпоративними відносинами з юридичною особою і його засновниками. Між юридичною особою та організацією, що виконує функції одноособового виконавчого органу, існують цивільно-правові корпоративні відносини. Елементом змісту цих відносин є права корпоративної влади й обов’язки корпоративного підпорядкування, які ці самостійні й незалежні суб’єкти цивільного права добровільно передають по відношенню один до одного відповідно до закону, установчих документів юридичної особи та укладених між ними договорів[115].

До речі, навіть російськими правниками, для яких інститут управляючого принаймні не є новим, висловлювалися думки про недопустимість передачі виконавчо-розпорядчих повноважень управляючому від некомерційної організації, оскільки інститут управляючого зорієнтований на підвищення ефективності ведення підприємницької діяльності, яка може являтися лише додатковою до предмета діяльності некомерційної організації, але не основною[116].

Механізм реалізації правосуб’єктності НПФ через адміністратора та особу, що здійснює управління активами, є подвійним, і його потрібно розглядати крізь призму відносин представництва, які лежать в основі реалізації правосуб’єктності НПФ.

Невзгодіна О.Л. аргументує, що передумовою виникнення власне представницьких відносин є делегуючі правовідносини. Метою делегуючих правовідносини є створення повноважень як необхідної умови реалізації обов’язку представляти. Відносини між особою, яку представляють, і третьою особою, що є результатом реалізації представництва, не входять у склад правовідносин представництва, спрямованих на досягнення цього результату. Тому особа, яку представляють, не може розглядатися в якості контрагента третьої особи у зовнішніх правовідносинах представництва, яке виникає між третьою особою і представником у процесі здійснення його повноважень. Однак внутрішні і зовнішні відносини представництва конститутивно пов’язані один із одним, що створює можливість виникнення правових наслідків безпосередньо у відносинах між особою, яку представляють, і третьою особою, і дозволяє розглядати їх у якості таких, що співпадають по суб’єктному складу структурних елементів одного структурно-складного трьохстороннього, такого що поетапно розвивається, правовідношення представництва[117].

Подібної точки зору дотримується І.О. Гелецька, яка вважає, що необхідно розмежовувати внутрішні відносини представництва (між особою, яку представляють та представником) та зовнішні — за участю третіх осіб[118].

Враховуючи вищезазначене, складовими елементами механізму реалізації правосуб’єктності НПФ є внутрішні та зовнішні відносини. Внутрішніми є відносини між адміністратором, особою, що здійснює управління активами, з однієї сторони та НПФ з іншої сторони, які є зобов’язальними цивільними правовідносинами, що виникають на підставі відповідних договорів про надання послуг і є передумовою виникнення безпосередньо представницьких ві