Управління недержавними пенсійними фондами

Управління НПФ є важливим елементом цивільно-правового статусу НПФ, враховуючи те, що органи управління НПФ, поряд із іншими особами, реалізують правосуб’єктність НПФ. Розгляд питання про управління дозволяє виділити види органів управління НПФ, з’ясувати їхні функції та розподіл компетенції між ними. Порівняльний аналіз запропонованої законодавством схеми управління НПФ із існуючими схемами управління юридичними особами сприятиме виявленню прогалин і суперечностей у законодавчому регулюванні цього питання та дозволить запропонувати більш досконалу схему управління НПФ.

Із комплексного аналізу ст. 92 ЦК України, у якій йдеться про здійснення цивільної дієздатності юридичної особи через її органи, ст. 97 ЦК України стосовно управління товариством, ст. 101 ЦК України щодо управління установою, можна зробити висновок, що законодавець відніс питання управління юридичною особою до предмета регулювання цивільного права.

Управління юридичною особою здійснюється її органами. Система органів юридичної особи створює ту внутрішню структуру організаційної єдності, яка дозволяє юридичній особі ззовні, тобто в цивільному обігу, виглядати чіткою організацією зі своїми суттєвими та індивідуалізуючими ознаками. На нашу думку, в ЦК України закріплено підхід, відповідно до якого орган юридичної особи не є самостійним суб’єктом права. У ст. 92 ЦК України говориться про те, що саме юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, тобто дії органу юридичної особи є діями самої юридичної особи. Крім того, у ч. 3 і 4 ст. 92 ЦК України орган юридичної особи протиставляється іншим особам, які виступають від її імені, що дозволяє зробити висновок про відмінність органу юридичної особи від її представника.

Достатньо обґрунтовані ознаки органу юридичної особи виокремлює С.Д. Могилевський: 1) орган юридичної особи — це певна організаційно оформлена частина юридичної особи; 2) орган юридичної особи утворюється відповідно до порядку, визначеного законом і установчими документами; 3) орган юридичної особи володіє певними повноваженнями, реалізація яких здійснюється в межах власної компетенції; 4) волеутворення і волевиявлення юридичної особи оформлюється шляхом прийняття спеціальних актів органів юридичної особи, види яких визначаються законодавством[170].

У світлі появи суб’єктів права зі специфічним цивільно-правовим статусом у літературі звертається увага на випадки управління товариством не органами управління, а іншими особами, на яких закон покладає функції органів управління. Наприклад, ст. 11 Закону України „Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” передбачає, що управління активами корпоративного інвестиційного фонду, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства, на підставі відповідного договору здійснює компанія з управління активами. З огляду на це, деякими авторами пропонується внести зміни до ч. 1 ст. 97 ЦК України, виклавши її в редакції: „1. Управління товариством здійснюють його органи, а також інші особи у випадках, передбачених законодавством”[171]. Із висловленою точкою зору важко погодитися, оскільки управління активами не є управлінням товариством — це категорії, що мають різний зміст.

У ситуації з НПФ законодавством також передбачено функціонування окремих юридичних осіб — адміністратора й особи, що здійснює управління активами. Однак, по-перше, адміністратор і особа, що управляє активами, представляють НПФ виключно у відносинах із третіми особами і не є суб’єктами внутрішніх управлінських відносин, на відміну від органів управління. По-друге, волевиявлення адміністратора й особи, що управляє активами, не оформлюється внутрішніми актами, які були б обов’язковими для НПФ, а правочинами, що вчиняються від імені НПФ. По-третє, права й обов’язки адміністратора та особи, що управляє активами, виникають на підставі закону й відповідних договорів, а не на підставі установчих документів НПФ.

Таким чином, особа, що управляє активами корпоративного інвестиційного фонду, реалізує правосуб’єктність корпоративного інвестиційного фонду як представник відповідно до ст. 92 ЦК України, а не управляє ним. Аналогічно, адміністратор НПФ та особа, що управляє активами, не управляють пенсійним фондом, а реалізують його правосуб’єктність як представники.

Враховуючи вищезазначене, з точки зору цивільного права, управління НПФ можна визначити як систему корпоративних відносин між НПФ і органами управління, а також між органами управління НПФ, у яких виявляється організаційна єдність НПФ, та які спрямовані на досягнення мети, для якої НПФ створено. Цими відносинами охоплюються відносини щодо створення органів управління НПФ, визначення їхньої компетенції, порядку прийняття ними рішень.

Як зазначено у П’ятнадцяти принципах регулювання приватних професійних схем від 25 квітня 2001 року, сформульованих Міжнародною асоціацією організацій з управління та нагляду у сфері пенсійного забезпечення, при управлінні пенсійним фондом потрібно враховувати роль корпоративного управління і можливості пенсійних фондів. При розробці Рекомендацій ОЕСР щодо управління пенсійними фондами, як зазначено в самих Рекомендаціях, враховувалися Принципи корпоративного управління ОЕСР. Тому при розгляді питання про управління НПФ нами буде також звертатися увага на функції й моделі корпоративного управління загалом. Аналіз функцій і моделей корпоративного управління сприяє розумінню функцій, які повинні виконувати органи управління пенсійного фонду, та більш ефективному розподілу компетенції між ними.

Могилевський С.Д. виділяє такі функції корпоративного управління: 1) функція планування; 2) функція організації; 3) функція керівництва; 4) функція контролю; 5) функція координації[172]. Пашаніна Т.В. проводить подібний розподіл функцій корпоративного управління на: 1) планування; 2) організація; 3) мотивація; 4) координація; 5) контроль. Науковець додає ще дві функції, що склалися в сучасних економічних умовах: інноваційна та маркетингова[173].Погоджуючись зі змістом наведених функцій, вважаємо за доцільне розподілити їх на більш загальні групи, які відповідають різновидам органів управління та моделям корпоративного управління: функція стратегічного планування; функція виконання (управління); функція контролю (нагляду).У науковій літературі з корпоративного права концептуальні підходи до розмежування функцій та компетенції органів управління називають по різному. Вінник О.М. і Щербина В.С., Кібенко О.Р. використовують такий термін, як „схеми управління товариством”[174]; Кашаніна Т.В. — „моделі організації корпоративного управління”[175]. У цьому термінологічному розмаїтті можна погодитися із точкою зору, що поняття „схема управління” є вужчим, ніж, наприклад, модель управління, і чіткіше відображає саме розподіл компетенції між органами управління[176].Найбільш поширеними схемами управління товариством, які виділяють у зарубіжній практиці корпоративного управління, є дворівнева (американська) та трирівнева (німецька, її ще називають британською) схеми[177].Дворівнева схема характеризується тим, що повноваження з управління товариством розподіляються між вищим органом — загальними зборами та виконавчим органом — правлінням або радою директорів. Трирівнева схема передбачає, окрім названих (загальних зборів та виконавчого органу), наявність органу, який виконує функції контролю за діяльністю правління, а також захисту інтересів акціонерів у період між загальними зборами товариства. Дворівнева схема ґрунтується на розмежуванні функцій стратегічного планування (повноважень загальних зборів учасників) з одного боку, та щоденного управління й нагляду (повноважень виконавчого органу) з іншого боку. Функція щоденного управління в такій схемі не є відокремленою від функції нагляду. Водночас, у трирівневій схемі строго розмежовані всі три функції: стратегічного планування (повноваження загальних зборів учасників), управління (повноваження виконавчого органу), контролю (повноваження наглядової ради). У літературі також зустрічається виділення не двох, а чотирьох схем — окрім названих ще альтернативна та змішана. Альтернативна модель передбачає можливість створення у товаристві наглядового органу за рішенням товариства, а змішана — закріплює дворівневу модель з обов’язковим створенням наглядового органу лише у визначених законодавством випадках[178].Дослідження управління НПФ потрібно розпочати з того, що відповідно до ч. 7 ст. 6 Закону України про НПЗ єдиним органом управління пенсійного фонду є рада пенсійного фонду. Як зазначено в ст. 13 цього Закону, рада створюється для здійснення контролю за поточною діяльністю і вирішення основних питань роботи фонду.

Використовуючи запропонований вище розподіл функцій корпоративного управління та провівши аналіз ч. 1 ст. 14 Закону України про НПЗ, можна стверджувати, що в межах компетенції, передбаченої законом, рада НПФ виконує такі функції:

а) управління (звітування про діяльність пенсійного фонду перед зборами засновників; реєстрація змін до статуту, у тому числі до пенсійної схеми НПФ; затвердження інвестиційної декларації НПФ та змін до неї; обрання голови і секретаря ради пенсійного фонду; укладення договорів із адміністратором, особою, що здійснює управління активами, та зберігачем; вирішення спірних питань, що виникають між пенсійним фондом та його учасниками);

б) контролю й нагляду (здійснення контролю за цільовим використанням активів пенсійного фонду; заслуховування звітів адміністратора, особи, що здійснює управління активами, зберігача та прийняття рішення щодо цих звітів; затвердження інформації про фінансовий стан пенсійного фонду, яка підлягає оприлюдненню, та розгляд аудиторського висновку).

Тобто, рада створюється в цілях ефективного і оперативного управління діяльністю фонду, а також здійснює нагляд за діяльністю фонду, використанням активів фонду, дотриманням фондом законодавства. Поєднання в межах компетенції ради НПФ функцій виконавчого і наглядового органу свідчить про високий рівень незалежності цього органу в схемі управління НПФ. Поєднання функцій безпосереднього управління й нагляду навряд чи можна вважати недоліком системи недержавного пенсійного забезпечення України. Достатніми контрольними важелями володіє також зберігач пенсійного фонду, який хоч і не є органом управління пенсійного фонду, проте надає йому послуги з контролю за діяльністю адміністратора та особи, що здійснює управління активами, які вчиняють найважливіші правочини від імені НПФ.

Рада є колегіальним органом і складається не менше як із п’яти осіб. Члени ради не є посадовими особами НПФ. Вони не перебувають у трудових відносинах із пенсійним фондом. Винагорода членам ради за виконання їхніх обов’язків може встановлюватися за рішенням і за рахунок засновників фонду. Члени ради пенсійного фонду зобов’язані діяти добросовісно і розумно в інтересах пенсійного фонду та не перевищувати своїх повноважень. Порядок формування ради НПФ здійснюється на засадах поєднання державного регулювання із локальним регулюванням. Державне регулювання полягає в тому, що відповідно до ч. 3 ст. 13 Закону України про НПЗ кандидати в члени ради фонду, які є представниками засновників та роботодавців-платників корпоративного пенсійного фонду, призначаються засновниками пенсійного фонду та роботодавцями – платниками корпоративного пенсійного фонду, визнаються членами ради фонду на зборах засновників та набувають повноважень членів ради фонду, якщо протягом 30 днів після подання списку членів ради фонду до Держфінпослуг щодо них не надійде обґрунтованого письмового заперечення цієї Комісії. Для формування ради встановлюється законодавчо визначений строк: засновники пенсійного фонду повинні сформувати раду протягом трьох місяців з дня реєстрації фонду (нами запропоновано — з дня державної реєстрації) (ч. 1 ст. 12 Закону України про НПЗ). Водночас, слід зазначити, що кількість представників, яких кожен із засновників пенсійного фонду та роботодавців-платників має право делегувати до ради фонду, визначається у статуті пенсійного фонду чи за рішенням зборів засновників. Наведена норма сконструйована диспозитивно, і допускає декілька варіантів визначення кількості членів ради, яких делегує кожен із засновників пенсійного фонду та роботодавців-платників. У цих особливостях виявляється локальний характер регулювання процедури формування ради НПФ.Закладений у законодавстві механізм формування й погодження ради пенсійного фонду, на наш погляд, не можна вважати виправданим, оскільки він породжує необхідність подвійного формування ради на етапі створення НПФ. Перше формування ради НПФ необхідне ще на етапі реєстрації НПФ в органах державної влади (зокрема, органах статистики, органах державної податкової служби тощо). На цьому етапі в документах НПФ необхідно вказувати керівника фонду, яким є голова ради, що відповідно до абзацу 5 ч. 1 ст. 14 Закону України про НПЗ обирається самою радою НПФ, члени якої, виходить, ще не набули повноважень. Отже, засновники повинні затвердити склад ради, яка обиратиме голову виключно з метою проведення державної реєстрації НПФ. Повторно засновники обирають склад ради вже для здійснення функцій із недержавного пенсійного забезпечення. І власне такий склад ради вважатиметься остаточно сформованим і зможе виконувати свої повноваження, якщо протягом 30 днів щодо нього не надійде письмового обґрунтованого заперечення Держфінпослуг. Для усунення таких складнощів при формуванні ради НПФ пропонуємо передбачити, що кандидати в члени ради фонду, які є представниками засновників пенсійного фонду та роботодавців-платників корпоративного пенсійного фонду, призначаються засновниками пенсійного фонду та роботодавцями-платниками корпоративного пенсійного фонду, визнаються членами ради фонду на зборах засновників і набувають повноважень, пов’язаних зі створенням і державною реєстрацією НПФ. Однак члени ради набувають повноважень з недержавного пенсійного забезпечення, якщо протягом 30 днів після подання списку членів ради фонду до Держфінпослуг щодо них не надійде обґрунтованого письмового заперечення цього органу державної влади.Виходячи із зазначеного вище, особливостями, що характеризують чинну схему управління НПФ, є: 1) існування у схемі управління НПФ єдиного органу — ради НПФ, внаслідок чого ця схема характеризується як однорівнева; 2) наявність виконавчих і контрольних повноважень ради НПФ, що свідчить про достатньо високий рівень незалежності цього органу в схемі управління НПФ; 3) поєднання державного й локального регулювання у формуванні, встановленні компетенції й порядку діяльності ради як органу управління; 4) колегіальний характер діяльності ради НПФ.

Важливою рисою чинної законодавчо передбаченої схеми управління НПФ є те, що збори засновників не віднесено до органів управління НПФ, хоча Закон України про НПЗ вживає термін „збори засновників”, а також визначає порядок проведення зборів засновників, компетенцію та порядок прийняття ними рішень. Важко пояснити, чому розробниками Закону не передбачено існування такого органу управління НПФ як збори засновників. Якщо розглядати збори засновників у відносинах корпоративного управління, то попри світові тенденції до зниження ролі загальних зборів у діяльності корпорацій[179], більшість науковців все-таки кваліфікують загальні збори як орган управління товариством[180]. Як справедливо зауважує С.Д. Могилевський, збори юридичної особи володіють всіма ознаками органу і, відповідно, є всі підстави визнати, що збори є самостійним органом юридичної особи[181].

Відповідно до ч. 2 ст. 97 ЦК України органами управління товариством, без вказівки на вид товариства (підприємницьке чи непідприємницьке), визнаються загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. ЦК України розмежував функції вищого органу управління і виконавчого органу. Статусу й компетенції загальних зборів учасників товариства присвячено ст. 98 ЦК України. Йдеться про те, що загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу. Тобто, ЦК України встановлено універсальну компетенцію загальних зборів учасників товариства.

Принагідно зазначимо, що зі ст. 8 Закону України про НПЗ випливає, що особа перебуває у статусі засновника НПФ з моменту створення НПФ чи вступу до складу засновників у процесі існування НПФ і до моменту виходу зі складу засновників у порядку, встановленому законом. Натомість, поняття „учасник НПФ” означає особу, на користь якої сплачуються пенсійні внески, і яка має право або набуде право на отримання пенсійних виплат (ч. 37 ст. 1 Закону України про НПЗ).

Вважаємо, що існують достатні теоретичні підстави й законодавче підґрунтя для визнання зборів засновників НПФ вищим органом управління цієї юридичної особи. По-перше, засновники фактично здійснюють управління НПФ і приймають найважливіші рішення з приводу його діяльності, рада ж НПФ виконує функцію поточного управління. Відповідно до ч. 3 ст. 16 Закону України про НПЗ до компетенції зборів засновників належать: погодження змін до статуту пенсійного фонду, в тому числі що стосується пенсійних схем; затвердження підсумків роботи пенсійного фонду; винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності членів ради пенсійного фонду; заслуховування звіту ради пенсійного фонду та винесення рішень про переобрання членів ради пенсійного фонду; вирішення інших питань, віднесених до компетенції зборів засновників статутом пенсійного фонду.

По-друге, згідно з ч. 3 ст. 13 Закону України про НПЗ кандидати в члени ради фонду, які є представниками засновників пенсійного фонду та роботодавців-платників корпоративного пенсійного фонду, призначаються засновниками та роботодавцями-платниками корпоративного пенсійного фонду і визнаються членами ради на зборах засновників пенсійного фонду. Тобто, формування ради як єдиного органу управління НПФ здійснюється безпосередньо засновниками.

По-третє, ст. 16 Закону України про НПЗ встановлює загальні засади організації діяльності зборів засновників, а порядок формування порядку денного, скликання, проведення зборів засновників визначаються статутом пенсійного фонду. Таким чином, як і для будь-якого органу управління, порядок утворення й організація діяльності зборів засновників визначається законом та установчим документом — статутом НПФ.

По-четверте, збори засновників здійснюють волеутворення юридичної особи, що оформлюється юридично вагомими для НПФ рішеннями. Відповідно до ч. 5 ст. 16 Закону України про НПЗ рішення зборів засновників з питань порядку денного доводяться до відома всіх учасників фонду у порядку, встановленому статутом фонду.

Тобто, фактично збори засновників наділені усіма необхідними ознаками вищого органу управління: 1) збори засновників володіють певними повноваженнями, реалізація яких здійснюється в межах власної компетенції, визначеної законом і статутом, і виконують таким чином функцію стратегічного планування; 2) збори засновників є певною організаційно оформленою частиною юридичної особи та беруть безпосередню участь у формуванні ради як органу управління; 3) порядок утворення й організація діяльності зборів засновників визначається законом і статутом; 4) волеутворення юридичної особи оформлюється шляхом прийняття зборами засновників юридично вагомих рішень.

У зв’язку з вищезазначеним пропонується надати зборам засновників статусу вищого органу управління НПФ, а саме: ч. 7 ст. 6 Закону України про НПЗ викласти у редакції: „Органами управління пенсійного фонду є збори засновників і рада пенсійного фонду (рада фонду)” і ч. 1 ст. 16 Закону України про НПЗ доповнити першим реченням такого змісту: „Збори засновників пенсійного фонду є вищим органом управління пенсійного фонду”. Викликає деякі зауваження не зовсім традиційний підхід до розмежування повноважень між засновниками й радою фонду при внесенні змін до статуту пенсійного фонду. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України про НПЗ зміни до статуту пенсійного фонду вносяться радою фонду за погодженням з його засновниками. Це ж саме стосується і внесення змін до пенсійних схем як невід’ємних додатків до статуту. У принципі, ч. 2 ст. 87 ЦК України містить диспозитивну норму щодо видів і порядку затвердження установчих документів та передбачає те, що особливості установчих документів товариств можуть встановлюватися законом. Проте за логікою законодавця виходить, що у процесі внесення змін до статуту НПФ повинно бути два рішення, оформлених протоколами: рішення ради НПФ про внесення змін до статуту фонду й рішення зборів засновників про погодження цих змін. Закономірно постають питання, а чи можуть засновники в разі необхідності самостійно вносити зміни до статуту НПФ? Чи зобов’язані засновники погоджувати зміни до статуту, внесені радою? На нашу думку, таке ускладнення процесу внесення змін до статуту фонду є недоцільним. З метою чіткого та прозорого розподілу повноважень між зборами засновників і радою пенсійного фонду в частині внесення змін до статуту пенсійного фонду слід передбачити, що рада фонду як орган, що здійснює поточну діяльність і здатний найкраще відслідкувати необхідність внесення змін до статуту фонду, має право розробляти такі зміни й ініціювати їх затвердження зборами засновників фонду. Засновники ж безпосередньо вноситимуть такі зміни до статуту, що буде відображено у відповідному протоколі зборів засновників. Водночас, засновники матимуть право вносити такі зміни й самостійно, тобто без ініціювання їх радою НПФ. Такий підхід дозволить з урахуванням цивільного законодавства розподілити повноваження між зборами засновників і радою фонду при внесенні змін до статуту пенсійного фонду як єдиного установчого документа і створити передумови більш ефективної практичної реалізації цих повноважень.

Підсумовуючи, з метою досягнення балансу при управлінні пенсійним фондом та забезпечення відповідності управління пенсійним фондом прийнятим у зарубіжній практиці схемам корпоративного управління, вважаємо за доцільне запропонувати на законодавчому рівні вжиття деяких заходів. Необхідно запровадити дворівневу схему управління НПФ, з наданням зборам засновників статусу вищого органу управління. Властивості загальних зборів як вищого органу управління мають проявлятися в тому, що до їх компетенції віднесені найважливіші питання діяльності НПФ. Крім того, доцільно усунути законодавчі прогалини й суперечності у процедурі формування ради фонду та в розподілі повноважень між зборами засновників і радою при внесенні змін до статуту пенсійного фонду.