Правовий режим майна недержавних пенсійних фондів

Правовий режим майна НПФ є важливою складовою цивільно-правового статусу НПФ, оскільки визначає рівень майнової відокремленості НПФ, а відтак, особливості участі НПФ у цивільному обігу. Мета створення та виключний вид діяльності НПФ обумовлюють специфічний характер правового режиму майна пенсійного фонду. Питання щодо джерел формування майна НПФ та законодавчих особливостей його правового режиму, безумовно, тісно пов’язане зі змістом правосуб’єктності НПФ. Але враховуючи, що дослідження проблематики правового режиму майна НПФ не отримало чіткого та всебічного відображення в науковій літературі, вважаємо, що ця складова цивільно-правового статусу НПФ потребує окремого більш детального вивчення.

З метою визначення правового режиму майна НПФ спочатку необхідно звернути увагу на з’ясування й співвідношення понять „правовий режим майна” та „майнова відокремленість”, які наводяться в законодавстві й теоретичній літературі.

Визначення правового режиму майна в законодавстві відсутнє, хоча низка законів оперують цим поняттям. Наприклад, ч. 1 ст. 133 ГК України говорить про те, що основу правового режиму майна суб’єктів господарювання становить право власності та інші речові права — право господарського відання, право оперативного управління. Стаття 63 Закону України „Про вищу освіту” від 17 січня 2002 року під назвою „правовий режим майна вищих навчальних закладів” визначає речове право, на якому майно належить вищим навчальним закладам і джерела формування такого майна. Норми Закону України „Про правовий режим майна у Збройних Силах України” від 21 вересня 1999 року стосуються складу військового майна, особливостей статусу військового майна, управління військовим майном та порядку здійснення речових прав на таке майно.

Як бачимо, поняття правовий режим майна включає в себе комплекс правових норм, що встановлюють права й обов’язки, об’єктом яких може виступати це майно. Проаналізувавши підходи до визначення „правового режиму майна” в літературі, можна побачити, що в більшості випадків цей термін вживається у зв’язку з тим чи іншим учасником цивільних правовідносин. Зокрема, Д.С. Лещенко визначає правовий режим майна установ як „визначений комплексом правових норм та правових засобів порядок регулювання відносин, що виникають при формуванні майна установ, здійсненні ними речових прав (правомочностей володіння, користування, розпорядження) щодо належного їм майна, а також при настанні цивільно-правової відповідальності установ за власними зобов’язаннями”[149].

Атаманова Ю.Є. формулює визначення „правового режиму майна підприємства (господарського товариства)” як „синтетичної категорії, яка визначає порядок регулювання суспільних відносин, що складаються з приводу як майнового комплексу в цілому, так і/або його окремих об’єктів, який одержує вираження в системі правових засобів (юридичних нормах, суб’єктивних правах та обов’язках, актах їх реалізації й індивідуальних юридичних розпорядженнях), функціональна спрямованість якого полягає у встановленні й закріпленні майнової відокремленості суб’єкта цивільного обороту - юридичної особи”[150].

На наш погляд, під правовим режимом майна НПФ слід розуміти правове регулювання відносин з приводу формування майна НПФ, змісту й порядку здійснення речових прав НПФ на майно, відносин щодо майна при настанні цивільно-правової відповідальності НПФ. Правовий режим майна НПФ обумовлює характер майнової відокремленості НПФ у цивільному обігу.

Вказівку на майнову відокремленість як на концептуальну основу побудови конструкції юридичної особи можна знайти в більшості праць. Як стверджував Г.Ф. Шершеневич, „майно як сукупність юридичних відношень отримує свого окремого суб’єкта, різко відокремленого від тих осіб, які в ньому зацікавлені”[151]. Ще науковцями радянського періоду зазначалося, що створення юридичної особи може мати на меті не тільки отримання прибутку на вкладене майно, але й мету матеріального забезпечення управлінської, науково-освітньої, культурно-виховної, благодійної чи іншої суспільно корисної діяльності (що не передбачає отримання прямих доходів від неї). Але у всіх випадках застосування цієї юридичної конструкції пов’язане з відокремленням певного майна з метою обмеження матеріальної відповідальності (тобто зменшення ризику участі в цивільному обороті) засновників (учасників) юридичної особи[152].

Ознака майнової відокремленості, як правило, наводиться у визначеннях юридичної особи й у сучасних теоретичних дослідженнях. Суханов Є.О. говорить про те, що юридична особа як суб’єкт цивільного права по суті являє собою не що інше, як особливий спосіб організації господарської діяльності, що полягає у відокремленні, персоніфікації майна, тобто в наділенні законом відокремленого майна якостями „персони” (суб’єкта), визнанні його особливим, самостійним товароволодільцем[153].

Вважаємо, що варто погодитися із дослідниками, на думку яких ознакою юридичної особи є швидше не наявність відокремленого майна, а такий принцип функціонування організації, як майнова відокремленість, що не є одним і тим самим. Юридична особа протягом певного періоду часу може взагалі не мати ніякого майна, як би широко ми його не трактували. Толстой Ю.К. і Сергєєв О.П. наводять приклад, що більшість некомерційних організацій на другий день після створення не мають ні речей, ні прав вимоги, ні тим більше зобов’язань. Вся майнова відокремленість таких юридичних осіб полягає лише у їх здатності в принципі мати відокремлене майно, тобто в їх здатності бути єдиним носієм єдиного нерозчленованого майнового права того чи іншого виду[154].

Кравчук В.М. також розуміє під майновою відокремленістю визнану за юридичною особою здатність набувати відокремлене майно, що буде відокремлене від майна інших осіб, насамперед засновників. Майнова відокремленість юридичної особи, на думку науковця, полягає, по-перше, у відокремленості від майна засновника юридичної особи, по-друге, у відокремленості від майна інших осіб[155].

Представники сучасної цивілістичної науки достатньо обґрунтовано заперечують визначальний характер ознаки майнової відокремленості, оскільки об’єднання капіталу та його юридичне відокремлення для залучення в майновий обіг на сьогоднішній день не є основним завданням юридичної особи[156]. Дедалі частіше можна зустріти висловлювання про те, що ознаки юридичної особи не є усталеними, із розвитком суспільних відносин вони потребують перегляду і постійної адаптації. Дійсно, категоріальний склад теорії права не може бути незмінним, раз і назавжди даним. Така категорія, як юридична особа, постійно трансформується. Трансформація юридичної особи тягне за собою зовсім іншу розстановку акцентів і в функціях, і в суттєвих ознаках, що притаманні юридичній особі в сучасних умовах[157].

Але з точки зору правосуб’єктності майнова відокремленість залишається актуальною правовою категорією. На думку Є.О. Суханова, з майновою відокремленістю організації тісно пов’язана її самостійна відповідальність за боргами. Зміст відокремлення майна юридичної особи якраз і полягає у виділенні таких об’єктів, на які можливі кредитори зможуть звернути стягнення[158].

Довгерт А.С. звертає увагу на те, що одним із основних положень концепції юридичної особи в ЦК України є єдиний спосіб виникнення юридичної особи — це відокремлення майна, яке може відбуватися як разом із об’єднанням фізичних осіб, так і без такого[159].

Примак В.Д. визначає ознаки юридичної особи у їх вузькому (власному) розумінні і широкому розумінні. У власному розумінні під цими ознаками пропонується розуміти організаційну єдність та майнову відокремленість юридичної особи як сукупність соціально-економічних чинників, що конституюють юридичну особу як відмінного від фізичної особи учасника цивільних відносин. У широкому розумінні ознаки юридичної особи розглядаються у їх співвідношенні з цивільною правосуб’єктністю і постають або як передумови (ними є конститутивні ознаки організаційної єдності та майнової відокремленості), або як наслідки реалізації (самостійна участь у цивільних відносинах, у тому числі — самостійна відповідальність за цивільні правопорушення) цивільної правосуб’єктності юридичної особи[160].

Вважаємо, що з точки зору правосуб’єктності здатність юридичної особи мати відокремлене майно є передумовою здатності цієї юридичної особи нести самостійну цивільно-правову відповідальність. Продовжуючи цю тезу, майнова відокремленість юридичної особи обумовлює існування повної правосуб’єктності юридичної особи (загальної чи спеціальної) і, відповідно, її здатності бути повноцінним учасником цивільних правовідносин.

Отже, надалі під поняттям майнової відокремленості юридичної особи будемо розуміти здатність юридичної особи володіти відокремленим від інших осіб майном, тобто здатність бути єдиним носієм єдиного речового права. Майнову відокремленість слід відрізняти від наявності відокремленого майна юридичної особи, до якого за змістом ст. 190 ЦК України можуть входити, окрім речових, і зобов’язальні права.

Правовий режим майна юридичної особи визначає характер її майнової відокремленості. У свою чергу, майнова відокремленість є якісною характеристикою юридичної особи: передумовою здатності цієї юридичної особи нести самостійну цивільно-правову відповідальність (як елементу правосуб’єктності), а отже, ступеня її участі в цивільних правовідносинах.

Переходячи безпосередньо до аналізу правового режиму майна НПФ, слід зупинитися на дослідженні джерел формування майна НПФ. У цьому контексті доцільно пояснити зміст деяких термінів, якими оперує законодавство України про недержавне пенсійне забезпечення: „активи”, „пенсійні активи”, „пенсійні кошти”.

Відповідно до „Великого тлумачного словника сучасної української мови” активи — це „майнові права, що належать фізичній або юридичні особі”. Окрім цього, словник надає значення термінів „фінансові активи” і „грошові активи”. Фінансовими активами є „кошти, активи підприємства у формі наявних коштів та різних фінансових інструментів”[161]. Грошовими активами є „кошти, що перебувають у розпорядженні підприємства на певну дату і є його активами у формі готових засобів оплати”[162]. Як бачимо, фінансові і грошові активи є різновидами активів. У свою чергу, фінансові та грошові активи співвідносяться як загальне й конкретне, тобто якщо фінансові активи є активами у формі різних об’єктів цивільних прав (наприклад, коштів, цінних паперів), то грошові активи є активами виключно у формі коштів.

Закон України про НПЗ по суті не визначає поняття „пенсійні активи”. Так, згідно з ч. 20 ст. 1 цього Закону пенсійні активи — це активи пенсійного фонду, страхової організації, банківської установи, сформовані відповідно до цього Закону, за рахунок яких здійснюються пенсійні виплати. Це тавтологічне визначення дещо конкретизоване ч. 3 ст. 6 Закону: активи пенсійного фонду (пенсійні активи) формуються за рахунок внесків до пенсійного фонду (пенсійних внесків) та прибутку (збитку) від інвестування пенсійних внесків.

Часткове розкриття поняття „активи пенсійного фонду” міститься у ч. 1 ст. 47 Закону України про НПЗ, відповідно до якої до складу активів пенсійного фонду відповідно до цього Закону належать: активи в грошових коштах; активи в цінних паперах; інші активи згідно із законодавством. Вимоги до складу та структури активів конкретизуються у ст. 47, 49 Закону України про НПЗ, п. 3.1 Положення про вимоги до осіб, що здійснюють професійну діяльність з управління активами недержавних пенсійних фондів щодо складу та структури зазначених активів, затвердженого рішенням ДКЦПФР № 560 від 10 грудня 2003 року.

Закон України про НПЗ не містить норми, що б вказувала на НПФ як на особу, якій належить право власності чи інші права на пенсійні активи, хоча загалом про право власності на пенсійні активи безвідносно до будь-якого суб’єкта йдеться у ч. 3 ст. 42, ч. ч. 2, 3 ст. 44 Закону України про НПЗ. Натомість, визначення НПФ як власника пенсійних активів міститься в Законах України „Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” і „Про цінні папери та фондовий ринок”. Зокрема, з визначення категорії „управління активами”, наведеного в п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону України „Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” і ч. 1 ст. 18 Закону України „Про цінні папери та фондовий ринок”, випливає, що пенсійні активи належать на праві власності інституційному інвестору. До складу інституційних інвесторів згідно з абзацом 3 ч. 2 ст. 2 Закону України „Про цінні папери та фондовий ринок” відносяться й НПФ. Системне тлумачення норм згаданих законів дозволяє зробити висновок про законодавче закріплення права власності НПФ на пенсійні активи.

З теоретичної точки зору, при укладенні пенсійного контракту право власності вкладників на внесені ними кошти як на кошти в безготівковій формі переходить до зберігача НПФ, учасники натомість набувають зобов’язального права вимагати одноразової пенсійної виплати при виникненні передбачених законом підстав або укладення договору про виплату пенсії на визначений строк при настанні пенсійного віку за законодавством про недержавне пенсійне забезпечення. Пенсійні активи утворюються в результаті вчинення правочинів із грошовими коштами, внесеними вкладниками, та правочинів із самими пенсійними активами. НПФ належить зобов’язальне право вимоги на пенсійні активи у грошовій формі і право власності на пенсійні активи в інших, аніж грошові кошти, формах. Зважаючи на це, більш коректно було б говорити не про право власності НПФ на пенсійні активи, а про належність НПФ прав на пенсійні активи.

Отже, підставами отримання НПФ прав на пенсійні активи є пенсійний контракт, за яким вкладник сплачує пенсійні внески до НПФ, та договори, що укладаються особою, яка здійснює управління активами, від імені НПФ, і якими опосередковуються відносини з розміщення пенсійних активів та отримання прибутку на користь учасників НПФ.

Виходячи із зазначених вище особливостей пенсійних активів, вважаємо за необхідне визначити пенсійні активи (активи пенсійного фонду) як майно, сформоване в результаті вчинення від імені НПФ правочинів із грошовими коштами вкладників, речові та (або) зобов’язальні права на яке належить НПФ, що використовується для отримання прибутку на користь учасників і виконання обов’язків перед учасниками й іншими суб’єктами недержавного пенсійного забезпечення.

Щодо пенсійних коштів, то ч. 22 ст. 1 Закону України про НПЗ визначає пенсійні кошти як суму зобов’язань у грошовому виразі пенсійного фонду перед його учасниками, страхової організації перед застрахованими особами згідно з договорами страхування довічної пенсії або банківської установи перед вкладниками, які відкрили пенсійні депозитні рахунки.

У цьому визначенні можна побачити намагання законодавця визначити пенсійні кошти як об’єкт зобов’язального права. Але таке намагання є непослідовним, і вже з аналізу ч. 3 ст. 7, ч. 2 ст. 66 Закону України про НПЗ випливає, що пенсійні кошти являють собою пенсійні внески, що сплачені на користь учасників фонду, та розподіленого на користь учасників фонду прибутку (збитку). Законодавець визначає пенсійні кошти власністю учасника НПФ (ч. 3 ст. 7 Закону України про НПЗ). Недоцільність конструкції права власності учасників НПФ на пенсійні кошти було проаналізовано в пункті 3.3 цієї монографії.

Фактично, пенсійні кошти, що обліковуються на індивідуальних пенсійних рахунках учасників НПФ, є грошовим еквівалентом пенсійних активів станом на певний момент часу. Адже незважаючи на те, що пенсійні активи у процесі інвестування можуть перебувати у формі різних об’єктів цивільних прав (цінних паперів, об’єктів нерухомого майна, коштів тощо), вони завжди мають грошове вираження. До речі, навіть за текстом Закону України про НПЗ спостерігається абсолютно непослідовне вживання цих понять. Так, наприклад, розділ Х Закону під назвою „Успадкування пенсійних активів” містить єдину статтю, що називається „Розподіл та успадкування пенсійних активів”, але за текстом статті мова йде лише про спадкування пенсійних коштів.

Таким чином, пенсійні кошти — це грошове зобов’язання пенсійного фонду перед учасником, що дорівнює сумі пенсійних внесків, сплачених на користь учасника фонду, і розподіленого на його користь інвестиційного прибутку (збитку), що обліковуються на індивідуальному пенсійному рахунку учасника фонду.

Попри те, що НПФ належать речові та (або) зобов’язальні прав на пенсійні активи (залежно від об’єктів цивільних прав, у формі яких перебувають пенсійні активи), це не є свідченням майнової відокремленості НПФ з таких міркувань. По-перше, користування й розпорядження пенсійними активами суворо регламентується законодавством. Пенсійні активи можуть використовуватися тільки з цільовим призначенням — для отримання прибутку на користь учасників та виконання обов’язків перед ними й іншими суб’єктами недержавного пенсійного забезпечення: виплати пенсій, сплати винагороди особам, що надають послуги НПФ, та для інших цілей, прямо передбачених законодавством про недержавне пенсійне забезпечення. Пенсійні активи не можуть бути використані НПФ для забезпечення своєї основної діяльності, наприклад, для оренди приміщення тощо.

По-друге, на засновників НПФ не покладено обов’язку формувати пенсійні активи, як і не надано такого права, за винятком випадків, коли засновники виступають одночасно вкладниками НПФ. Пенсійні активи не є майном, що формується засновниками, а розмір пенсійних активів не визначається установчими документами НПФ.

По-третє, має місце залежність розміру пенсійних активів від дій інших суб’єктів недержавного пенсійного забезпечення. Наприклад, можна умовно припустити, що адміністратор НПФ не залучить жодного вкладника, тоді розмір пенсійних активів дорівнюватиме нулю. В іншій гіпотетичній ситуації НПФ всі учасники НПФ можуть перевести свої права на пенсійні кошти до іншої фінансової установи, і матимемо такий самий результат.

По-четверте, в силу закону має місце зобов’язальний характер прав учасників у сумі пенсійних коштів, що обліковуються на їхніх індивідуальних пенсійних рахунках, і є грошовим еквівалентом пенсійних активів. З моменту укладення вкладником пенсійного контракту та передання права власності на внесені кошти зберігачу НПФ, учасник вступає в зобов’язальні правовідносини з НПФ. Фактично, незважаючи на те, що права на пенсійні активи належать НПФ, учасники не втрачають правового зв’язку з ними.

Отже, такі ознаки правового режиму пенсійних активів як: 1) цільова обумовленість використання пенсійних активів; 2) відсутність участі засновників у формуванні пенсійних активів (за винятком випадку, коли засновники НПФ виступають одночасно його вкладниками); 3) залежність розміру пенсійних активів від дій інших суб’єктів недержавного пенсійного забезпечення; 4) наявність зобов’язальних прав учасників у частині пенсійних коштів, що обліковуються на їхніх індивідуальних пенсійних рахунках і є грошовим еквівалентом пенсійних активів, не дозволяють кваліфікувати пенсійні активи як основу майнової відокремленості НПФ.

Джерелом формування майна НПФ згідно із законодавством про недержавне пенсійне забезпечення не можуть бути внески засновників, тобто майно, виділене засновниками під час створення та в процесі фінансування діяльності НПФ. Засновники можуть створити НПФ, не закріпивши за ним майна, необхідного для його діяльності.

Таким чином, закономірностями, що характеризують існуючий правовий режим майна НПФ є: 1) визначення законодавством та установчими документами НПФ пенсійних активів як майна, речові та (або) зобов’язальні права на яке належать НПФ; 2) специфічний правовий режим пенсійних активів, що не дозволяє кваліфікувати пенсійні активи як основу майнової відокремленості НПФ; 3) фактична нездатність НПФ в рамках чинної законодавчої конструкції набувати відокремлене майно.

Водночас, практика діяльності НПФ свідчить про необхідність законодавчого закріплення існування в пенсійного фонду відокремленого майна для забезпечення його основної діяльності, яке б формувалося за рахунок внесків засновників. У такому випадку неможливо буде створити НПФ, не наділивши його майном. Майно, яке передається новому суб’єкту права, має особливе значення. Здійснення внесків засновниками є актуальним для фондів, установ, інших некомерційних юридичних осіб, які фінансуються в основному за рахунок засновників[163].

При запропонованій конструкції майно, що належить на праві власності пенсійному фонду, розподілятиметься на:

а) пенсійні активи, призначені для виконання зобов’язань НПФ перед учасниками та іншими суб’єктами недержавного пенсійного забезпечення;

б) майно, призначене для забезпечення основної діяльності НПФ, що відіграватиме допоміжну роль при досягненні мети НПФ.

Джерелами формування майна для забезпечення основної діяльності НПФ доцільно встановити тільки регулярні чи одноразові внески засновників. Порядок надходження цих внесків повинен бути визначений статутом фонду. Законом України про НПЗ доцільно зобов’язати засновників вказувати у статуті, яким саме майном, в якому розмірі (вартість), і в які строки вони наділяють пенсійний фонд вказаним майном. Можна погодитися з підходом, що для багатьох видів юридичних осіб, особливо для непідприємницьких, сама по собі величина внеску засновників не має великого значення, оскільки обсяг прав засновників не залежить від розміру їх внеску в майно юридичної особи[164]. При визначенні розміру внесків для формування майна НПФ у кожному конкретному випадку засновники повинні виходити з потреб матеріального забезпечення діяльності НПФ.

Підлягає вирішенню питання, на якому речовому праві майно належатиме НПФ. Можна привести погляди, що висловлюються в літературі з приводу речових прав юридичних осіб і, зокрема, непідприємницьких товариств (некомерційних організацій). Суханов Є.О. висловлює думку, що відсутність власного майна виключає можливість самостійної участі в цивільному (майновому) обігу, а тим самим і визнання суб’єктом цивільних правовідносин. Адже учасники товарно-грошових відносин у нормальній ситуації повинні бути саме власниками[165].

Організації, що не переслідують комерційних цілей, незалежно від того, чи створює їх одна особа чи декілька осіб, якщо цим організаціям надається право діяти самостійно, хоча і в рамках певного напряму, наділяються правом власності. Право власності засновника (засновників) на майно, що вноситься, припиняється, і засновник взагалі немає ніяких майнових прав. Без наділення правом власності, їх повна самостійність неможлива[166]. Кравчук В.М. вважає, що у сфері майнових відносин право власності має стати єдиним правовим режимом майна юридичних осіб незалежно від їх виду[167].

Спроби довести можливість існування юридичних осіб, що не мають ніякого власного майна, а таких, що діють виключно на підставі майна, що складається із прав користування чи прав вимоги[168], покликані виправдати окремі ситуації, що складаються в сучасних умовах, а тому повинні сприйматися швидше як виняток із правила, не говорячи вже про небезпеку участі в цивільному обігу таких юридичних осіб, майнова відокремленість яких залежить від належного виконання обов’язків їхніми контрагентами.

Якщо проаналізувати норми законодавства, то в ст. 318 ЦК України встановлено, що суб’єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин. До учасників цивільних відносин згідно зі ст. 2 ЦК України належать і юридичні особи. Частина 2 ст. 96 ЦК України визначає правило, згідно з яким юридична особа відповідає за своїми зобов’язаннями усім належним їй майном. У ст. 115 ЦК України щодо підприємницьких товариств та ст. 165 ЦК України щодо виробничого кооперативу також йдеться про право власності цих підприємницьких товариств на майно. Фактично, ЦК України виходить із принципу визнання учасників майнового обігу власниками належного їм майна. Висновок про те, що за концепцією ЦК України відокремлене майно може перебувати саме у власності юридичної особи, підтверджується й поглядами безпосередніх розробників ЦК України: фігура юридичної особи-невласника існувати в економічному середовищі не може, інакше це суперечило б природі та призначенню юридичних осіб у суспільстві[169].

У контексті запропонованого підходу до вдосконалення правового режиму майна НПФ вважаємо, що майно, яким засновники наділятимуть НПФ, має ставати його власністю. НПФ повинен мати правомочності володіння, користування й розпорядження майном, призначеним для забезпечення його основної діяльності в межах, передбачених Законом України про НПЗ і статутом фонду.

Важливо на законодавчому рівні встановити цільове призначення майна, призначеного для забезпечення основної діяльності НПФ, тобто наділити фонд правом використовувати майно виключно для забезпечення діяльності фонду з недержавного пенсійного забезпечення, без права здійснення підприємницької діяльності із цим майном. Звідси випливає, що будь-який правочин із майном, вчинений фондом у суперечності з призначенням цього майна, може бути визнаний судом недійсним за позовом самого фонду, його засновника чи Держфінпослуг. Оскільки рада фонду здійснює контроль за цільовим використанням пенсійних активів фонду, було б доцільним покласти на цей орган управління також контроль за цільовим використанням майна фонду, призначеного для забезпечення його основної діяльності. Необхідно також передбачити, що засновники не мають ні майнових, ні зобов’язальних прав стосовно переданого ними майна. Зокрема, засновники не повинні мати права вимагати повернення внесеного ними майна навіть при ліквідації НПФ.

Майно НПФ, призначене для забезпечення його основної діяльності, повинне обліковуватися окремо від пенсійних активів. Операції з пенсійними активами та операції з таким майном повинні здійснюватися по окремих банківських рахунках: операції з пенсійними активами по рахунках у зберігача, а операції із майном, призначеним для забезпечення основної діяльності НПФ, — по іншому банківському рахунку.

Вжиття таких заходів на законодавчому рівні, на нашу думку, мало б позитивний ефект. По-перше, це дало б можливість НПФ від свого імені набувати і здійснювати майнові та немайнові права, нести обов’язки, які не пов’язані з недержавним пенсійним забезпеченням, але притаманні йому як юридичній особі. При ситуації, яка склалася на сьогодні, незрозуміло, наприклад, за рахунок яких коштів оплачувати оренду приміщення НПФ, або ж членські внески до асоціацій тощо.

По-друге, необхідність формувати майнову основу в пенсійного фонду дозволить частково перешкодити створенню великої кількості пенсійних фондів особами, які насправді не спроможні забезпечити їхнє ефективне функціонування, що підриває довіру до цілого ринку недержавного пенсійного забезпечення.

По-третє, не можна не враховувати випадків, коли збитки учасникам можуть бути завдані саме з боку НПФ, наприклад, з вини члена ради. У такому випадку учасник має право вимагати відшкодування збитків від НПФ, оскільки саме між НПФ та учасником існують договірні відносини. Якщо ж передбачити формування майна для забезпечення основної діяльності НПФ, то фонд матиме здатність відповідати за своїми зобов’язаннями перед учасниками всім належним йому майном.

Таким чином, майно для забезпечення основної діяльності НПФ виконуватиме функцію забезпечення матеріальної бази НПФ при його створенні та гарантійну функцію, оскільки в межах цього майна НПФ гарантуватиме відповідальність за своїми зобов’язаннями.