Цивільно-правова відповідальність недержавних пенсійних фондів

Розглянемо цивільно-правову відповідальність НПФ з точки зору її вияву через правоздатність і дієздатність НПФ. Абстрактний обов’язок відшкодувати завдану іншій особі договірну чи недоговірну шкоду є невід’ємною складовою змісту правосуб’єктності юридичної особи. Цивільна відповідальність постає як правовий наслідок порушення встановлених законом меж здійснення правоздатності юридичної особи[187]. Наявність у НПФ у силу закону здатності мати певні цивільні права й обов’язки неодмінно тягне за собою можливість виходу НПФ за межі цієї здатності.

Цивільна дієздатність юридичної особи як боржника у сфері відносин цивільної відповідальності виявляється у зв’язку із вчиненням певних дій чи бездіяльності: 1) органами юридичної особи; 2) її працівниками при виконанні ними службових обов’язків; 3) підрядниками при виконанні ними протиправних вказівок юридичної особи-замовника; 4) учасниками юридичної особи в передбачених законом випадках[188].

Форми вияву дієздатності НПФ при набутті і здійсненні ним цивільних прав та обов’язків визначаються тими функціями, що покладені на органи управління НПФ, адміністратора, особу, що здійснює управління активами як представників НПФ, що реалізують правосуб’єктність НПФ, та зберігача як юридичну особу, що забезпечує реалізацію правосуб’єктності НПФ. Така форма вияву дієздатності як вчинення певних дій чи бездіяльності працівниками в НПФ відсутня, оскільки законодавством не передбачено існування осіб, які б перебували з НПФ у трудових відносинах.

Таким чином, протиправні дії чи бездіяльність, що автоматично залучатимуть НПФ до відносин цивільної відповідальності, можуть бути вчинені: 1) радою та зборами засновників НПФ; 2) адміністратором, особою, що здійснює управління активами, та зберігачем. Це означає, що НПФ несе перед третіми особами відповідальність за цивільні правопорушення, що виявилися у протиправних діях чи бездіяльності не тільки органів НПФ, але й адміністратора, особи, що здійснює управління активами, та зберігача, якщо такі дії чи бездіяльність були вчинені в рамках правовідносин, що існують на підставі укладених між НПФ та цими особами договорів.

Вважаємо, що юридично неправильно говорити про застосування у відносинах цивільно-правової відповідальності НПФ ст. 618 ЦК України щодо відповідальності боржника за порушення зобов’язань іншими особами, на яких було покладено його виконання. У правовідносинах з недержавного пенсійного забезпечення не відбувається покладення виконання обов’язку НПФ на адміністратора, особу, що здійснює управління активами, чи зберігача відповідно до вимог ст. 528 ЦК України. Адміністратор, особа, що здійснює управління активами, діють від імені НПФ, а зберігач хоча й діє від свого імені, але забезпечує реалізацію правосуб’єктності НПФ, тому виконання зобов’язань перед третіми особами навіть за участю згаданих юридичних осіб вбачається як виконання зобов’язання самим НПФ.

Відповідальність НПФ за дії чи бездіяльність зазначених юридичних осіб не виключає права НПФ зворотної вимоги до безпосередніх правопорушників, адже ч. 1 ст. 1191 ЦК України встановлює, що особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. Таким чином, відшкодувавши шкоду, завдану третім особам діями чи бездіяльністю адміністратора або особи, що здійснює управління активами, або зберігача, НПФ матиме право зворотної вимоги до цих осіб у розмірі виплаченого відшкодування. Адміністратор, особа, що здійснює управління активами, та зберігач повинні відповідати винятково перед НПФ, а не перед контрагентами НПФ, яким було завдано шкоди.

З огляду на відповідальність НПФ не лише за діяння своїх органів, але й за діяння юридичних осіб, що реалізують і забезпечують реалізацію його правосуб’єктності, особливо актуальним постає питання вини НПФ як однієї з підстав відповідальності цієї юридичної особи.

Відомо, що цивільно-правова відповідальність суб’єкта, у тому числі юридичної особи, наступає за наявності обставин (умов, підстав), що іменуються складом цивільного правопорушення. Якщо інше не передбачено законом, однією з таких умов слугує вина порушника[189]. Хоча полеміка ведеться навколо декількох проблем вини юридичної особи, у контексті цього дослідження доцільно зупинитися на питанні природи вини юридичної особи, правосуб’єктність якої реалізується через інші особи, які також можуть вчиняти винні дії та бездіяльність.

Багато правознавців вважають, що вина юридичної особи є завжди виною людей і не може бути нічим іншим, та намагаються розкрити поняття вини юридичної особи з позиції виявлення її „людського субстрату”. На думку Г.К. Матвєєва, вина юридичної особи є сукупністю індивідуальних провинностей її органів і учасників (членів)[190]. Кравчук В.М. розглядає вину юридичної особи як вину осіб, що діяли від її імені або в її інтересах на підставі закону або договору[191]. Канзафарова І.С. стверджує, що вина юридичної особи завжди знаходить своє відтворення у вині окремих осіб, бо вся діяльність юридичної особи, правомірна і неправомірна, є діяльність людей[192]. Дана позиція є відображенням відомої теорії, відповідно до якої носіями правосуб’єктності юридичної особи є її керівні органи, адміністрація, директор тощо (теорія директора). Таке розуміння сутності юридичної особи неодноразово критикувалося багатьма науковцями.

З точки зору інших науковців, вина юридичної особи є виною окремих її працівників чи навіть в цілому трудового колективу (теорія колективу). Такий підхід до розуміння вини юридичної особи є відображенням теорії, що розглядає юридичну особу як певним чином організований колектив. Йоффе О.С. прямо пише, що вина юридичної особи є вина колективу. Дії учасників колективу, вчинені у зв’язку з виконанням ними трудових функцій, є діями самої юридичної особи. Відповідно, юридична особа завжди відповідає за дії своїх працівників як за свої власні дії[193].

Навряд чи можна визнати проілюстровані вище теорії вини юридичної особи правильними в сучасних умовах. Виглядає правильною позиція Б.Б. Черепахіна, який обґрунтовано критикує теорії, що ототожнюють юридичну особу з її трудовим колективом, адміністрацією, директором і т.д. На думку вченого, ні орган, ні трудовий колектив не являються власне юридичною особою, яка існує незалежно від часткової і навіть повної заміни її людського субстрату. Воля юридичної особи є саме її воля, і вина юридичної особи є її вина як суб’єкта права. Справжнім і дійним учасником цивільних правовідносин являється сама юридична особа[194].

Подібною є позиція Н.В. Козлової, яка пише, що цивільні права й обов’язки належать юридичній особі, що володіє правоздатністю і дієздатністю, зміст якої не співпадає і не зводиться до правосуб’єктності осіб, що діють від її імені. Будучи повноправним учасником цивільно-правових відносин, юридична особа самостійно несе відповідальність за свою вину, тобто за власну поведінку, що порушує законні інтереси інших суб’єктів[195].

Проектуючи все вищесказане на предмет цього дослідження, можна сказати, що вина НПФ як юридичної особи має ще більш складну природу, адже правосуб’єктність НПФ реалізується не тільки через органи НПФ та членів цих органів, але й через представників-юридичних осіб — адміністратора та особу, що здійснює управління активами. Зберігач НПФ безпосередньо не реалізує правосуб’єктність НПФ, але лише за умови його наявності ця реалізація є можливою.

Вважаємо, що в кожному випадку вчинення від імені НПФ протиправної дії чи бездіяльності органами НПФ, адміністратором, особою, що здійснює управління активами, або зберігачем, носієм вини перед третіми особами, щодо яких таку дію чи бездіяльність було вчинено, є сам пенсійний фонд. Оскільки НПФ виступає самостійним учасником цивільних правовідносин, вина НПФ не є виною його органів чи осіб, які виступають від його імені. Однак у відповідних зобов’язальних правовідносинах, що існують між НПФ, з одного боку, та адміністратором, особою, що здійснює управління активами і зберігачем, з іншого боку, носіями вини є саме одна чи декілька із цих осіб, що вчинили безпосередні винні протиправні дії чи бездіяльність.

Як зазначається в літературі, некомерційна організація як суб’єкт цивільного обігу повинна нести самостійну відповідальність за своїми зобов’язаннями[196]. За загальним правилом, ні засновники (учасники), ні держава не повинні нести відповідальність за зобов’язаннями юридичної особи приватного права. Самостійна цивільно-правова відповідальність юридичної особи можлива за наявності певних передумов.

Соціальною передумовою цивільно-правової відповідальності, що уможливлює її участь у відносинах цивільної відповідальності на місці боржника, є такий рівень організаційної єдності організації, який зумовлює наявність у неї належних можливостей для здійснення власного волевиявлення, у тому числі — при вчиненні протиправних дій чи бездіяльності та дій, спрямованих на фактичне відшкодування завданої кредиторові майнової чи немайнової (моральної) шкоди. Економічною передумовою цивільно-правової відповідальності юридичної особи є її майнова відокремленість (що найчастіше постає як майнова забезпеченість функціонування і відповідальності юридичної особи), яка найповніше втілюється в обов’язку суб’єкта відповідальності підтримувати у передбачених законом випадках належний обсяг власного майна, на яке може бути звернене стягнення за позовами кредиторів[197].

Таким чином, передумовами повноцінної і самостійної участі юридичної особи у відносинах цивільно-правової відповідальності є організаційна єдність і майнова відокремленість. Передумови цивільно-правової відповідальності НПФ характеризуються певною специфікою.

Як вже було доведено у процесі дослідження, НПФ володіє певним рівнем організаційної єдності, що зумовлено наявністю в схемі управління НПФ органу управління — ради НПФ, та фактичною належністю до органів управління зборів засновників НПФ. Збори засновників і рада НПФ володіють певними можливостями для здійснення волевиявлення НПФ, однак ці можливості є обмеженими з огляду на досить незначний обсяг компетенції цих органів, визначений ч. 1 ст. 14, ч. 3 ст. 16 Закону України про НПЗ. Окрім органів управління, волевиявлення НПФ здійснюють адміністратор та особа, що провадить управління активами, а зберігач забезпечує можливість здійснення волевиявлення цими особами. Таким чином, така передумова цивільно-правової відповідальності НПФ як організаційна єдність позначена тим, що волевиявлення НПФ, у тому числі при вчиненні протиправних дій чи бездіяльності та дій, спрямованих на фактичне відшкодування завданої кредиторові майнової чи немайнової (моральної) шкоди, здійснюють не тільки органи управління НПФ, але й адміністратор, особа, що здійснює управління активами та зберігач, із якими НПФ укладено відповідні договори.

Козлова Н.В. зазначає, що засновники більшості організаційно-правових форм комерційних і некомерційних юридичних осіб, утворених громадянами і юридичними особами на основі приватної власності, не відповідають за зобов’язаннями створених ними юридичних осіб[198].

Оскільки субсидіарна відповідальність учасників (засновників) юридичної особи постає як окремий випадок, набуває актуальності питання щодо критеріїв, за наявності яких з точки зору законодавчого регулювання є доцільним встановлення субсидіарної відповідальності. Кравчук В.М. вважає, що потрібно встановити випадки субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями юридичної особи її засновників (керівників) та інших осіб, під чиїм контролем вона перебуває. Для визначення контролю автор впроваджує два критерії: об’єктивний і суб’єктивний. Об’єктивний — володіння великою часткою в капіталі, що дає відповідну кількість голосів. Суб’єктивний — вплив на рішення, що приймаються органами юридичної особи[199].

Примак В.Д. формулює критерії допустимості й доцільності законодавчого закріплення субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями непідприємницьких юридичних осіб з боку їх учасників (засновників) Відсутність будь-яких майнових прав і обмеження організаційно-управлінських прав („одна особа – один голос”) учасників, засновників цих юридичних осіб виключає допустимість законодавчого запровадження будь-якої форми їх додаткової відповідальності. І навпаки, наявність в учасників, засновників юридичної особи водночас і майнових, і організаційно-управлінських прав щодо неї, а особливо наявність чинників кореляції обсягу цих прав зумовлює доцільність розгляду питання про запровадження їх додаткової відповідальності за зобов’язаннями відповідних юридичних осіб[200].

Навпаки, Д.С. Лещенко пропонує зберегти субсидіарну відповідальність засновників приватних установ за зобов’язаннями цих організацій, враховуючи непідприємницький характер їх діяльності[201].

На даний час у законодавстві чітко закріплений принцип, що будучи учасником цивільних правовідносин, юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями всім належним їй майном (ч. 1, 2 ст. 96 ЦК України). За загальним правилом, учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника (засновника), крім випадків, установлених установчими документами та законом. Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями юридичної особи, що виникли до дня її державної реєстрації (ч. 4 ст. 96 ЦК України).

Норми ЦК України не містять положень про можливу субсидіарну відповідальність засновників непідприємницьких товариств за зобов’язаннями останніх, як це передбачено, наприклад, щодо повних і командитних товариств (ч. 1 ст. 119 та ч. 1 ст. 133 ЦК України), товариств з додатковою відповідальністю (ч. 2 ст. 151 ЦК України). Якщо говорити конкретно про НПФ, то в Законі України про НПЗ не міститься норм про субсидіарну відповідальність засновників НПФ за зобов’язаннями останнього.

Вважаємо, що критерієм встановлення субсидіарної відповідальності засновників (учасників) за зобов’язаннями непідприємницьких юридичних осіб не може вважатися непідприємницький характер їх діяльності, адже сама по собі непідприємницька діяльність не позбавляє суб’єкта, що здійснює таку діяльність, рис самостійного учасника цивільного обігу, та не виключає виконання непідприємницькими юридичними особами функцій обмеження ризику і відповідальності їх засновників (учасників). Варто погодитися із точкою зору, що доцільність запровадження субсидіарної відповідальності за зобов’язаннями непідприємницьких юридичних осіб визначається наявністю і майнових (об’єктивний критерій), і організаційно-управлінських (суб’єктивний критерій) прав засновників (учасників) цих юридичних осіб.

Законом України про НПЗ не передбачено жодних майнових прав засновників НПФ. Запропонувавши у пункті 4.1 цієї роботи законодавче закріплення існування в НПФ майна для забезпечення його основної діяльності, нами було зазначено, що засновники не повинні при такій конструкції мати ні майнових, ні зобов’язальних прав стосовно переданого ними майна. Зокрема, засновники не повинні мати право вимагати повернення внесеного ними майна навіть при ліквідації НПФ.

Стосовно організаційно-управлінських прав засновників, то у пункті 4.2 дослідження нами було більш детально розкрито зміст повноважень засновників і можливості їхнього впливу на діяльність НПФ через збори засновників і раду фонду, що складається із представників засновників і роботодавців-платників. Оскільки правосуб’єктність НПФ в імперативному порядку реалізується не тільки органами цієї юридичної особи, але і представниками (адміністратором та особою, що здійснює управління активами), а зберігач при цьому забезпечує реалізацію правосуб’єктності НПФ через зазначених представників, можна говорити про відсутність впливу органів юридичної особи на всі рішення, що приймаються від імені такої юридичної особи.

Усе зазначене дає підстави для висновку про відсутність майнових та обмеженість організаційно-управлінських прав засновників НПФ, що виключає допустимість і доцільність запровадження субсидіарної відповідальності засновників за зобов’язаннями НПФ.

Висновки, зроблені у процесі дослідження відносно чинного правового режиму майна НПФ, дають підстави стверджувати щодо недостатньої майнової забезпеченості функціонування й відповідальності НПФ. У рамках чинної законодавчої конструкції НПФ не здатний мати відокремлене майно для забезпечення своєї основної діяльності. Законодавством і проаналізованими установчими документами НПФ не передбачено субсидіарної відповідальності засновників за зобов’язаннями фонду. Вище доведено недопустимість і недоцільність запровадження субсидіарної відповідальності засновників за зобов’язаннями НПФ. У п. „в” ч. 3 ст. 16 Закону України про НПЗ передбачена майнова відповідальність членів ради, однак підстави і механізм притягнення до такої відповідальності законодавством не врегульовані. Вважаємо, що члени ради НПФ не можуть нести майнову відповідальність за зобов’язаннями фонду, оскільки це суперечить принципу самостійної майнової відповідальності юридичної особи.

Отже, рівень деліктоздатності НПФ може визначатися лише виконанням установлених законом вимог щодо формування та підтримання певного обсягу майнових активів цієї юридичної особи і фактичною реалізацією її можливостей щодо набуття у власність майна. НПФ повинен нести відповідальність за власними зобов’язаннями всім майном, що належить йому на праві власності, з урахуванням встановлених Законом України про НПЗ особливостей правового режиму і звернення стягнення на пенсійні активи.

Відповідно до ч. 5 ст. 47 Закону України про НПЗ пенсійні активи можуть бути використані виключно на цілі, передбачені ст. 48 Закону України про НПЗ, серед яких і виконання зобов’язань перед учасниками НПФ та іншими суб’єктами недержавного пенсійного забезпечення, що надають послуги НПФ. Частиною 5 ст. 47 Закону також передбачено, що на пенсійні активи не може бути звернене стягнення за зобов’язаннями засновників, пенсійного фонду, роботодавців-платників, осіб, що здійснюють управління активами пенсійного фонду, адміністратора, зберігача такого фонду та страхової організації, з якою укладено договір страхування довічної пенсії учасником відповідного пенсійного фонду або договір страхування ризику настання інвалідності чи смерті учасника фонду.

Отже, пенсійні активи можуть виступати об’єктом стягнення лише за вимогами до НПФ кредиторів - суб’єктів недержавного пенсійного забезпечення, та які випливають безпосередньо зі здійснення НПФ основної діяльності — недержавного пенсійного забезпечення.

Необхідно також передбачити, що в разі недостатності пенсійних активів для виконання зобов’язань перед суб’єктами недержавного пенсійного забезпечення, що випливають безпосередньо зі здійснення НПФ недержавного пенсійного забезпечення, об’єктом стягнень цих кредиторів може виступати майно, призначене для забезпечення основної діяльності НПФ.

На законодавчому рівні необхідно передбачити, що об’єктом стягнень кредиторів, які не є суб’єктами недержавного пенсійного забезпечення, або за вимогами, що не випливають безпосередньо зі здійснення НПФ недержавного пенсійного забезпечення, може виступати виключно майно, призначене для забезпечення основної діяльності НПФ, тобто майно, отримане у власність НПФ у вигляді внесків засновників.

ВИСНОВКИ:

- пенсійні активи (активи пенсійного фонду) — це майно, сформоване в результаті вчинення від імені НПФ правочинів із грошовими коштами вкладників, речові та (або) зобов’язальні права на яке належить НПФ, що використовується для отримання прибутку на користь учасників і виконання обов’язків перед учасниками й іншими суб’єктами недержавного пенсійного забезпечення;

- пенсійні кошти — це грошове зобов’язання пенсійного фонду перед учасником, що дорівнює сумі пенсійних внесків, сплачених на користь учасника фонду, і розподіленого на його користь інвестиційного прибутку (збитку), що обліковуються на індивідуальному пенсійному рахунку учасника фонду;

- закономірностями, що характеризують існуючий правовий режим майна НПФ є: 1) визначення законодавством та установчими документами НПФ пенсійних активів як майна, речові та (або) зобов’язальні права на яке належать НПФ; 2) специфічний правовий режим пенсійних активів, що не дозволяє кваліфікувати пенсійні активи як основу майнової відокремленості НПФ; 3) фактична нездатність НПФ у рамках чинної законодавчої конструкції набувати відокремлене майно;

- конструкція права власності учасників на пенсійні кошти, закріплена Законом України про НПЗ, з наукової точки зору не є правильною. Учасники НПФ повинні виступати не власниками пенсійних коштів, а носіями зобов’язальних прав у сумі пенсійних коштів, які обліковуються на їхніх індивідуальних пенсійних рахунках, у зв’язку із чим необхідно внести відповідні зміни до Закону України про НПЗ;

- практика діяльності НПФ свідчить про необхідність законодавчого закріплення існування в пенсійного фонду відокремленого майна для забезпечення його основної діяльності, яке б формувалося за рахунок внесків засновників і ставало власністю НПФ. При запропонованій конструкції майно, що належить на праві власності пенсійному фонду, розподілятиметься на пенсійні активи, призначені для виконання зобов’язань НПФ перед учасниками й іншими суб’єктами недержавного пенсійного забезпечення, та майно, призначене для забезпечення основної діяльності НПФ, що відіграватиме допоміжну роль при досягненні мети НПФ;

- особливостями, що характеризують чинну схему управління НПФ, є: 1) існування у схемі управління НПФ єдиного органу — ради НПФ, внаслідок чого ця схема характеризується як однорівнева; 2) наявність виконавчих і контрольних повноважень ради НПФ, що свідчить про достатньо високий рівень незалежності цього органу в схемі управління НПФ; 3) поєднання державного й локального регулювання у формуванні, встановленні компетенції й порядку діяльності ради як органу управління; 4) колегіальний характер діяльності ради НПФ;

- дослідження підходів до побудови схем управління юридичних осіб та аналіз цивільного законодавства свідчать про наявність достатніх теоретичних підстав і законодавчого підґрунтя для визнання зборів засновників НПФ вищим органом управління цієї юридичної особи. Зважаючи на це, пропонується запровадити дворівневу схему управління НПФ з наданням зборам засновників статусу вищого органу управління НПФ та внести відповідні зміни до Закону України про НПЗ;

- з метою чіткого та прозорого розподілу повноважень між зборами засновників і радою пенсійного фонду у частині внесення змін до статуту пенсійного фонду слід передбачити, що рада фонду як орган, що здійснює поточну діяльність і здатний найкраще відслідкувати необхідність внесення змін до статуту фонду, має право розробляти такі зміни й ініціювати їх затвердження зборами засновників фонду. Засновники ж безпосередньо вноситимуть такі зміни до статуту, що буде відображено у відповідному протоколі зборів засновників. Водночас, засновники матимуть право вносити такі зміни і самостійно, тобто без ініціювання їх радою НПФ;

- з огляду на специфіку реалізації правосуб’єктності, НПФ повинен нести відповідальність за цивільні правопорушення перед третіми особами, що виявилися у протиправних діях чи бездіяльності не тільки органів НПФ, але й адміністратора, особи, що здійснює управління активами, та зберігача, якщо такі дії чи бездіяльність були вчинені в рамках правовідносин, що існують на підставі укладених між НПФ та цими особами договорів. Відповідальність НПФ за дії чи бездіяльність зазначених юридичних осіб не виключає права НПФ зворотної вимоги до безпосередніх заподіювачів шкоди;

- недопустимість і недоцільність запровадження субсидіарної відповідальності засновників за зобов’язаннями НПФ через відсутність майнових та обмеженість організаційно-управлінських прав засновників, а також хибність запровадження майнової відповідальності членів ради за зобов’язаннями НПФ свідчать про те, що рівень деліктоздатності НПФ повинен визначатися лише виконанням установлених законом вимог щодо формування та підтримання певного обсягу майна для забезпечення основної діяльності цієї юридичної особи і фактичною реалізацією її правомочностей стосовно такого майна;

- повинен бути запроваджений підхід, згідно з яким НПФ несе відповідальність за власними зобов’язаннями всім майном, що належить йому на праві власності, з урахуванням встановлених Законом України про НПЗ особливостей правового режиму і звернення стягнення на пенсійні активи. Пенсійні активи можуть виступати об’єктом стягнення лише за вимогами до НПФ кредиторів - суб’єктів недержавного пенсійного забезпечення, та які випливають безпосередньо зі здійснення НПФ основної діяльності — недержавного пенсійного забезпечення.