ГАРАНТІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ІНВАЛІДАМИ СВОЇХ ПРАВ У СФЕРІ

СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ: РЕАЛІЇ СЬОГОДЕННЯ*

 

Станом на 1 січня 2007 року пенсійним забезпеченням було охоплено 2449489 інвалідів, з них 298960 (12,2%) – І гр., 1105462 (45,1%) – ІІ гр., 959503 (39,2%) –ІІІ гр., діти-інваліди – 85564 (3,5%), що складає 5,3 відсотка від чисельності населення. Державну соціальну допомогу отримують 168 тис дітей-інвалідів, що складає 191 осіб на 10 тис. дітей відповідного віку. При цьому 90,1% дітей-інвалідів знаходяться під спостереженням лікувально-профілактичних закладів Міністерства охорони здоров¢я України або, іншими словами, виховуються у колі сім¢ї, відповідно у будинках дитини – 0,6%, у закладах системи Міносвіти України – 5,9%, у закладах Мінпраці України – 2,7%, інших закладах – 0,7%. Обліку підлягають лише ті інваліди, що отримують пенсію чи державну соціальну допомогу. Моніторинг осіб з обмеженими можливостями, які не визнані інвалідами, ніхто не проводить і їх кількість невідома. Часто не оформляють інвалідність бездомні громадяни і безпритульні діти, є випадки несвоєчасного оформлення інвалідності.

Держава гарантує соціальне забезпечення лише тим особам, які визнані інвалідами І,ІІ,ІІІ групи чи дітьми-інвалідами. У системі Міністерства України у справах сім¢ї, молоді та спорту від цього принципу почали відходити і соціальні послуги надаються також особам з особливими потребами, які не є інвалідами. Така ж тенденція спостерігається і в системі Міністерства освіти і науки України. Думаю, що соціальні послуги слід надавати всім особам з обмеженими можливостями незалежно від наявності у них інвалідності.

Повнолітнім громадянам статус інваліда надають медико-соціальні експертні комісії (МСЕК), а дітям - лікувально-консультативні комісії (ЛКК) лікувально-профілактичних закладів МОЗ України. В Україні сьогодні функціонує 427 МСЕК, в яких щороку проводиться огляд близько 1 млн.осіб. У даний час у Кабінеті Міністрів України чекають свого затвердження проекти таких нормативних актів, як Положення про медико-соціальну експертизу, Критерії встановлення інвалідності, Порядок та умови встановлення інвалідності. У своїй діяльності МСЕК керуються відповідними нормативними актами (1). Рішення МСЕК чи ЛКК є завершальним актом у встановленні такого юридичного факту як статус інваліда чи дитини-інваліда. Після встановлення такого статусу особа має право користуватися спеціальними правами інваліда чи дитини-інваліда в сфері соціального забезпечення і в сфері надання соціальних послуг зокрема.

Окремі аспекти правового статусу осіб з особливими потребами розкриті у дисертаційних дослідженнях Шумної Л.П. (Правові основи реабілітації інвалідів в Україні, 2003 р.), Тарасенко В.С. (Правове забезпечення соціального захисту дітей-інвалідів в Україні, 2005 р.), Пузирного В.Ф. (Правове регулювання праці осіб, які вимагають особливого захисту, 2006 р.) у багаточисельних статтях, які опубліковані в фахових виданнях та журналі „Соціальний захист”. На жаль, у них недостатня увага приділена гарантіям реалізації інвалідами своїх прав у сфері соціального забезпечення.

Основними нормативними актами, що визначають правове становище інвалідів, є закони України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (2) та від 6 жовтня 2005 року № 961-1 „Про реабілітацію інвалідів в Україні” (3). Указані закони частково дублюють один одного, наприклад, дають різне легальне визначення терміна „інвалід”, що неприпустимо. За юридичною технікою офіційне визначення певного терміна дається лише в одному правовому акті, а в інших робиться посилання на нього. Думаю, що з часом ці два правові акти можна об’єднати. Існуюча сьогодні тенденція щодо прийняття законів, які регулюють вузьке коло суспільних відносин у конкретній сфері, у поєднанні з постійними їх змінами, не сприяє зміцненню законності.

Відносини у сфері соціального обслуговування регулюють біля 300 нормативних актів, які потребують систематизації та кодифікації. Ці правові норми умовно поділяються на дві частини: 1) ті, що закріплюють права людини у сфері соціального обслуговування, їх рамки, обсяг та стандарти; 2) ті, що визначають механізм реалізації права на отримання конкретної соціальної послуги. Перші є передумовою гарантування цих прав, а другі – їх юридичними гарантіями. Правові акти фіксують механізм реалізації конкретного права на соціальне обслуговування, а не родового поняття права на соціальне обслуговування. В останньому випадку мова може йти про принципи гарантування цих прав.

Важливу роль у реалізації прав особи стосовно соціальних послуг відіграють організаційні гарантії, а саме: а) створення мережі соціальних установ за адміністративно-територіальним поділом країни; б) сучасна матеріально-технічна база цих установ, яка забезпечує можливість надавати соціальні послуги на рівні сучасних вимог; в) підготовка та перепідготовка кваліфікованих кадрів для соціальних служб в освітніх закладах за спеціальними програмами; г) розробка стандартів надання соціальних послуг у цих закладах. Оскільки соціальні послуги особам з обмеженими можливостями надаються різними відомствами (Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством України у справах сім¢ї, молоді та спорту, Міністерством освіти і науки України та ін.), а також громадськими і релігійними організаціями, то такі організаційні заходи проводяться по цих відомствах і організаціях, що потребує координації їх дій.

У даний час у системі Мінпраці України функціонує 249 реабілітаційних установ для інвалідів та дітей-інвалідів соціального та професійного напряму, з них 209 центрів (відділень) соціальної реабілітації дітей-інвалідів, які створені завдяки реформуванню мережі реабілітаційних установ шляхом утворення центрів обласного значення, виведення реабілітаційних відділень зі складу територіальних центрів (4). У цих центрах реабілітаційні заходи здійснюються на підставі індивідуальної програми реабілітації дитини-інваліда за такими обов’язковими напрямами: соціальна реабілітація, психологічна реабілітація, педагогічна реабілітація, професійна орієнтація, медичний супровід. Реабілітаційні заходи здійснюються щодо таких груп дітей-інвалідів: а) віком від 2 до 6 років – рання соціальна реабілітація; б) віком від 6 до 14 років – соціальна реабілітація; в) віком від 14 до 18 років – професійна орієнтація. У середньому за рік у центрі (відділеннях) соціальної реабілітації проходять реабілітацію 17 тис. дітей-інвалідів. Громадськими організаціями інвалідів створено 84 центри реабілітації дітей-інвалідів, які не підпорядковані Мінпраці. Крім того, у системі органів праці та соціального захисту населення функціонує 15 центрів та 25 відділень професійної реабілітації інвалідів, у яких повнолітні інваліди проходять соціальну і психологічну реабілітацію та медичний супровід (5).

Поряд з реабілітаційними установами у системі праці та соціального захисту населення функціонує 320 будинків-інтернатів, з них 56 дитячих, 149 психоневрологічних, 5 спеціальних, 85 будинків-інтернатів для громадян похилого віку та інвалідів, 25 пансіонатів для ветеранів війни та праці. У них проживає понад 54 тис. громадян, з них майже 19 тис. осіб у будинках-інтернатах загального профілю, близько 27 тис. осіб з вадами розумового розвитку та психічними захворюваннями. В інтернатних установах для дітей-інвалідів перебуває понад 7 тис. вихованців віком від 4 до 18 років, у тому числі близько 4 тис. дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, а також 1,2 тис. ліжковохворих.

Одночасно з уже існуючими будинками-інтернатами йде процес створення стаціонарних закладів нового типу. Сьогодні у структурі центрів соціального обслуговування населення відкрито 323 стаціонарні відділення для тимчасового або постійного проживання (8345 ліжко-місць), де протягом року проживає близько 15 тис. осіб.

Соціальні послуги пенсіонерам та інвалідам надають територіальні центри, яких в Україні нараховується 744, і щороку вони обслуговують до 2 млн. осіб. Надомні соціально-побутові послуги одержують близько 500 тис. осіб через 898 відділень соціальної допомоги вдома. Крім цього, у складі терцентрів діють 555 відділень соціально-побутової реабілітації (обслуговують 325 тис. осіб), 277 відділень медико-соціальної реабілітації (обслуговують 158,5 тис. осіб), 626 відділень організації надання грошової та натуральної допомоги малозабезпеченим непрацездатним громадянам (надано різних видів натуральної допомоги понад 1 млн. осіб).

Останнім часом в Україні йде процес створення спеціалізованих житлових будинків для ветеранів війни та праці, громадян похилого віку та інвалідів з комплексом служб соціально-побутового призначення та цілодобовим медичним обслуговуванням (6). Зараз в Україні діє 9 таких будинків, де проживає близько 700 осіб.

До організаційних гарантій можна віднести розробку і прийняття державних програм, концепцій, планів заходів тощо (7). Це акти, як правило, директивного характеру, на базі яких приймаються пакети нормативних актів, проводяться правові експерименти щодо надання нових соціальних послуг (сьогодні інваліди отримують 47 видів соціальних послуг), закладаються основи створення мережі соціальних установ нового типу та ін.

Якість соціальних послуг, що надаються інвалідам та дітям-інвалідам, зросте завдяки продуманій системі добору кваліфікованих кадрів. Лише у системі Мінпраці України працює біля 40000 соціальних працівників і робітників. Є вони й у системі освіти, охорони здоров¢я, сім¢ї, молоді та спорту, громадських і релігійних організаціях. Їх навчання і перенавчання сьогодні здійснюється хаотично і часто у непрофільних навчальних закладах, при відсутності продуманих навчальних планів і сучасних навчальних посібників. При цьому багато соціальних працівників не мають базової освіти або зовсім не проходили професійного навчання. Вирішення цих проблем посилить гарантування прав осіб з обмеженими можливостями у сфері соціального обслуговування.

Інфляція може поглинути реальну вартість пенсійних і соціальних виплат, а для зменшення окремих виплат законодавець придумав так званий рівень забезпечення прожиткового мінімуму. У соціальному обслуговуванні брак коштів веде до інших наслідків, тобто до відмови у наданні певних соціальних послуг, до суттєвого звуження кола отримувачів послуг, до зупинення розвитку чи, навпаки, скорочення мережі соціальних установ, а також до випуску застарілих технічних засобів реабілітації тощо. Економічні гарантії є основними, базовими у системі гарантування прав інвалідів та дітей-інвалідів.

Відсутність коштів позбавляє щорічно тисячі інвалідів права на безплатне чи пільгове отримання автомобіля (8). У черзі на отримання автомобіля у 2004 році перебувало 154400 осіб, у 2005 році – 154900 осіб, у 2006 році - 158600 осіб, у 2007 році – 141000 осіб. Реально було виділено автомобілів у 2002 р. – 1029, у 2003 р. – 2096, у 2004 р. – 4047, у 2005 р. – 5517, у 2006 р. -6152, у 2007 р. - 4055. У минулому році для повної реалізації програми необхідно було виділити 4,5 млрд. гривень, а виділено лише 105,3 млн. грн., тобто реально реалізувати своє право на автомобіль змогло 2,9% черговиків. Така картина простежується протягом багатьох десятиріч, і в цій ситуації реалізувати своє право на отримання автомобіля практично неможливо.

Інваліди мають право на санаторно-курортне лікування. Ситуація з реалізації цього права така: у 2006 році на черзі для забезпечення санаторно-курортним лікуванням перебували понад 124 тис. інвалідів, у тому числі майже 39000 інвалідів війни, близько 7000 інвалідів з наслідками травм і захворювань хребта та спинного мозку і більше 78000 інвалідів інших категорій, а отримали путівки 16000 інвалідів війни (43%), 3500 інвалідів з наслідками травм та захворювань хребта та спинного мозку (50%) та близько 9000 інвалідів різних категорій (11%). У 2007 році на черзі для забезпечення санаторно-курортним лікуванням перебувало близько 145000 інвалідів і з них майже 30000 інвалідів війни, близько 7500 інвалідів з наслідками травм і захворювань хребта та спинного мозку, більше 107000 інвалідів інших категорій. Виділено коштів на санаторно-курортне лікування 32300 інвалідів різних категорій, у тому числі понад 16000 інвалідів війни, 4300 інвалідів з наслідками травм і захворювань хребта та спинного мозку і близько 12000 інвалідів інших категорій.

Не краща картина з фінансуванням надання інших соціальних послуг. Через погане фінансування повільно розвивається мережа соціальних установ, на низькому рівні перебуває їх матеріально-технічна база. У зв’язку з низькою заробітною платою висока плинність кадрів соціальних працівників. Нормативні акти, що приймаються, фінансово не забезпечені. Все це вказує на необхідність більше приділяти уваги економічним гарантіям забезпечення прав осіб з інвалідністю.

Соціальні гарантії як сукупність заходів направлені на створення інвалідам комфортних умов проживання у соціумі. Вони спрямовані на забезпечення безбар’єрного довкілля, працевлаштування і зниження безробіття серед інвалідів, надання їм житла і в тому числі соціального, встановлення пільг при вступі до освітніх закладів, боротьбу із малозабезпеченістю, створення умов для відпочинку, заняття спортом і фізкультурою, запобігання подальшій втраті здоров¢я, сприяння у медичній допомозі тощо.

Особи з обмеженими можливостями мають право на безбар’єрне довкілля. Це право належить їм всім, а не кожній особі, зокрема. Як колективне право воно має особливий механізм гарантування (9). На Мінрегіонбуд України покладено функцію здійснення моніторингу, опрацювання та узагальнення щорічних звітів центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо виконання галузевих та регіональних програм, спрямованих на забезпечення безперешкодного доступу інвалідів до житлових та громадських об’єктів. З 2003 року лише у 17 регіонах затверджені обласні програми забезпечення безперешкодного доступу людей з обмеженими фізичними можливостями до об’єктів житлового та громадського призначення. На місцях проводяться обстеження рівня доступу інвалідів до об’єктів житлового та громадського призначення з прийняттям відповідних рішень. Розроблені, затверджені і доведені до виконавців вимоги щодо врахування при проектуванні, будівництві та реконструкції об’єктів заходів для вільного доступу до них інвалідів.

Вживаються заходи щодо створення безпечних умов для користування особами з особливими потребами об’єктами транспортної інфраструктури. Виконуються роботи з обладнання під’їздів житлових будинків пандусами або спеціальними щитами для переміщення інвалідних колясок. Іде процес створення при облдержадміністраціях комітетів з питань доступності інвалідів та інших маломобільних груп населення до об’єктів соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури. З 1 травня 2007 року набули чинності будівельні норми ДБН „Доступність будинків і споруд для маломобільних груп населення”. Завершуються роботи по розробці Альбома типових рішень обладнання елементами безперешкодного доступу людей з обмеженими фізичними можливостями до об’єктів житлово-громадського призначення. На жаль, на всі ці заходи виділяється мало коштів, особливо з держбюджету, і їх реалізація або не здійснюється або здійснюється дуже повільно і не завжди на належному рівні.

Інваліди не хочуть бути тягарем для своїх сімей і бажають працювати і заробляти кошти на своє проживання. Право на працю осіб з обмеженими можливостями має додаткові гарантії його забезпечення [10]. Фактично працювало у 2001 р. – 272541 інвалідів, у 2002 р. – 271127 осіб, у 2003 р. – 288296 осіб, у 2004 р. – 325269 осіб, у 2005 р. – 363640 осіб, у 2006 р. – 384363 осіб. Порівняно із загальною кількістю інвалідів це незначна кількість, що вказує на наявні проблеми у працевлаштуванні осіб з обмеженими можливостями. У даний час інвалідам, що звернулися за допомогою у працевлаштуванні до служби зайнятості, надається статус безробітного [11]. Запропоновані Катериною Бондарчук у 2004 році пропозиції щодо забезпечення трудової зайнятості інвалідів є актуальними сьогодні і направлені на вдосконалення механізму реалізації особами з обмеженими можливостями своїх трудових прав.

У перехідний період на здійснення інвалідами своїх прав у сфері соціального обслуговування негативно впливають нестабільність у політиці та несформованість соціальної ідеології політичними партіями. Цьому сприяє: 1) наявність великої кількості політичних партій, що обслуговують, як правило, інтереси не працівника, а олігархічних кланів; 2) слабкість та розпорошеність організацій інвалідів; 3) фінансова залежність засобів масової інформації, особливо інвалідських, від влади та спонсорів; 4) маніпуляція під час виборчих компаній волею інвалідів з боку непорядних політиків. Через ці та інші причини сьогодні неможливо говорити про наявність політичних та ідеологічних гарантій забезпечення прав інвалідів у сфері соціального обслуговування.

Сприятиме забезпеченню прав інвалідів створення в Україні Централізованого банку даних з проблем інвалідності [12]. У ньому поетапно буде розміщена інформація про: 1) перелік послуг та засобів, передбачених Державною типовою програмою реабілітації інвалідів; 2) реєстр інвалідів та їх індивідуальні програми реабілітації відповідно до Державної типової програми реабілітації інвалідів; 3) стан забезпечення інвалідів та інших пільгових категорій населення послугами відповідно до програм соціального захисту інвалідів технічними та іншими засобами реабілітації, спеціальним автотранспортом, мобільними телефонами, санаторно-курортним лікуванням, з надання одноразової матеріальної допомоги інвалідам, з виплати інвалідам грошової компенсації у випадках, передбачених законом); 4) перелік реабілітаційних установ, що надають реабілітаційні послуги інвалідам та дітям- інвалідам, а також протезно-ортопедичних підприємств, що мають ліцензію на надання протезно-ортопедичних послуг; 5) ведення реєстрів будинків-інтернатів, санаторіїв і навчальних закладів системи Мінпраці України, територіальних центрів, підприємств, установ та організацій громадських організацій інвалідів, центрів обліку бездомних громадян, реабілітаційних установ незалежно від сфери підпорядкування, підприємств, які забезпечують працевлаштування інвалідів; 6) здійснення обліку бездомних громадян з числа інвалідів та дітей-інвалідів; 7) моніторинг забезпечення інвалідів складним протезуванням та технічними засобами реабілітації за індивідуальним замовленням; 8) моніторинг створення робочих місць для інвалідів; 9) статистика стану професійного навчання інвалідів; 10) облік інвалідів, які пройшли навчання водінню автомобілем; 11) забезпечення інвалідів друкованими виданнями, виробами медичного призначення; 12) ведення кошторису видатків на соціальний захист інвалідів; 13) формування цін на технічні та інші засоби реабілітації.

Таким чином, для вдосконалення системи гарантування реалізації інвалідами своїх прав необхідно:

1) на базі існуючих багаточисельних нормативних актів розробити ряд комплексних правових актів, доступних для користування інвалідами та надавачами соціальних послуг;

2) чітко визначити компетенцію різних відомств щодо надання інвалідам соціальних послуг, особливо у сфері працевлаштування та професійної освіти, у взаємовідносинах з громадськими організаціями інвалідів, а також з недержавними надавачами соціальних послуг;

3) розробити систему інформування інвалідів про наявні права та надання правової допомоги в їх реалізації шляхом введення інституту соціальних юристів, використання відповідного досвіду державних центрів зайнятості, видання збірок нормативних актів та коментарів до них, опублікування правових консультацій у ЗМІ, організації постійно діючих юридичних семінарів тощо;

4) розмежувати повноваження з прийняття нормативних актів у сфері соціального обслуговування за таким принципом: хто фінансує, той і приймає правовий акт. Припинити практику прийняття нормативних актів, якими місцеві органи влади зобов’язуються фінансувати надання тих чи інших соціальних послуг, знаючи, що у регіональних органів таких коштів немає і на найближчі роки не передбачаються;

5) враховуючи катастрофічний стан із забезпеченням інвалідів автомобілями, передбачити на найближчий бюджетний рік виділення на виконання програми „Забезпечення інвалідів автомобілями” 5 млрд. гривень з фінансуванням витрат на ці цілі у наступні роки у повному обсязі;

6) прискорити процес затвердження стандартів у сфері надання інвалідам соціальних послуг з наступним встановленням дієвого контролю за їх дотриманням;

7) оскільки за своєю суттю соціальне обслуговування інвалідів є децентралізованим, то поряд із централізованим правовим регулюванням цих відносин слід практикувати регіональне (на рівні областей) та локальне (на рівні галузевих управлінь, соціальних установ, недержавних надавачів соціальних послуг) правове регулювання;

8) передбачити економічні і моральні стимули для підвищення професійного рівня соціальних працівників, боротьби із їх плинністю.

 

Література: 1. Положення про медико-соціальну експертизу, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 року № 83; Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 року № 221; Положення про індивідуальну програму реабілітації інваліда, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2007 року № 757; Форма індивідуальної програми реабілітації інваліда, що видається медико-соціальними експертними комісіями, затв. наказом МОЗ України від 8 жовтня 2007 року № 623; Форма індивідуальної програми реабілітації дитини-інваліда, що видається лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів, затв. наказом МОЗ України від 8 жовтня 2007 року № 623; Порядок складання форм індивідуальної програми реабілітації інваліда, дитини-інваліда, затв. наказом МОЗ України від 8 жовтня 2007 року № 623. 2. Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 21. – Ст. 252. 3. Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 2-3. – Ст. 36. 4. Типове положення про центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів, затв. наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 13 лютого 2007 року № 48. 5. Типове положення про центр професійної реабілітації інвалідів, затв. наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 9 жовтня 2006 року № 372. 6. Порядок утворення спеціалізованого будинку для ветеранів війни та праці, громадян похилого віку та інвалідів і надання житлових приміщень у такому будинку, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року № 76; Типове положення про спеціалізований будинок для ветеранів війни та праці, громадян похилого віку та інвалідів, затв. наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 31 січня 2007 року № 76. 7. Державна типова програма реабілітації інвалідів, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2006 року № 1686; Державна програма розвитку системи реабілітації та трудової зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2007 року № 716; Концепція реформування системи соціальних послуг, схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2007 року № 178-р. 8. Ст.38 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”; ст.13 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”; ст.20 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”; Порядок забезпечення інвалідів автомобілями, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 19 липня 2006 року № 999; постанова Кабінету Міністрів України від 1 березня 2006 року № 221 „Про забезпечення інвалідів автомобілями вітчизняного виробництва, затв. наказом Мінпраці України від 21 квітня 2006 року № 140. 9. Б.І.Сташків. Безбар¢єрність оточуючого середовища як інститут права соціального захисту населення // Проблеми правового забезпечення праці та соціального захисту населення України в сучасних умовах: Зб.матеріалів круглого столу. – Чернігів. КП „Видавництво „Чернігівські обереги”, 2006. – С.162-167. 10. К. Бондарчук. Стан і особливості працевлаштування та зайнятості інвалідів в Україні //Соціальний захист. – 2002. – №11. – С.53-54; № 12. – С.49-53; Бондарчук К. Забезпечення трудової зайнятості інвалідів: стан, проблеми та перспективи // Соціальний захист. – 2004. – №1. – С.21-26; Хохлова О. Пільги для інвалідів при працевлаштуванні, під час роботи та при звільненні // Соціальний захист. – 2003. – №7. – С. 46-47; Сударенко О. Праця інвалідів //Справочник кадровика. – 2003. – №2. – С.43-45; Гаврюшенко Г. Працевлаштування осіб з обмеженими фізичними можливостями: світовий досвід та пропозиції щодо його запровадження в Україні // Соціальний захист. – 2005. – №11. – С. 27-29. 11. Закон України від 23 лютого 2006 року № 3483-IV “Про внесення змін до деяких законів України щодо реалізації інвалідами права на трудову зайнятість”. 12. Наказ Міністерства праці та соціальної політики України від 17 листопада 2006 року № 423 “Про створення Централізованого банку даних з проблем інвалідності”.

 

5.3. ДІТИ ВІЙНИ ЯК СУБ’ЄКТИ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ*

Велика кількість пільговиків, диференціація їх на різні групи, ілюзорність наданих пільг притаманні країнам із слабкою економікою, низькими заробітними платами, наявністю пережитків тоталітаризму та брудних виборчих технологій. До таких держав відноситься й Україна.

Практика формування органів влади в незалежній Україні показала, що у виборчому процесі найактивнішу участь беруть люди старшого віку, що звикли, не сумніваючись, вірити ЗМІ й офіційним виступам керівників багаточисельних партій, отримувати дрібні безоплатні продуктові набори та голосувати за тих, хто їм ці набори вручав. Саме під час виборчих компаній і розгортається нормотворчий процес щодо соціального захисту, як правило, людей похилого віку без урахування фінансових можливостей держави.

У 1996 році була створена, а в 1997 році офіційно зареєстрована Всеукраїнська громадська організація „Захист дітей війни”, яка мала свої осередки в усіх областях України. Тоді почалася робота з підготовки відповідного закону щодо соціального захисту дітей війни [1].

Закон України „Про соціальний захист дітей війни” був прийнятий 18 листопада 2004 року, підписаний Головою Верховної Ради України Литвином В.М. та направлений на підпис Президенту України. 22 грудня 2004 року Закон був опублікований у газеті „Урядовий кур’єр”, а 28 грудня 2004 року в газеті „Голос України”.

Перш за все в Законі дано визначення таких категорій, як „дитина війни” та „державна соціальна гарантія”. Під першою категорією розуміють особу, яка є громадянином України та якій на час закінчення (2 вересня 1945 року) Другої світової війни було менше 18 років. Іншими словами, це особи, які народилися в період із 3 вересня 1927 року по 2 вересня 1945 року включно при умові перебування у громадянстві України на час отримання пільг. Другий термін офіційно тлумачать як установлений Законом України „Про соціальний захист дітей війни” мінімальний розмір державної соціальної допомоги, а також пільги з метою надання соціальної підтримки дітям війни [2]. У ст.2 цього Закону зазначається, що державні соціальні гарантії дітям війни встановлюються з метою: 1) визнання на державному рівні важкого життєвого шляху громадян України, чиє дитинство збіглося з роками Другої світової війни; 2) надання дітям війни соціальної підтримки.

Державні соціальні гарантії дітям війни передбачені в ст.5 і 6 цитованого Закону. Дітям війни надаються такі пільги: 1) право на переважне залишення на роботі при скороченні чисельності або штату працівників; 2) використання чергової відпустки в зручний для них час; одержання додаткової відпустки без збереження заробітної плати строком до двох тижнів на рік; 3) виплата допомоги по тимчасовій непрацездатності в розмірі 100 відсотків середньої заробітної плати незалежно від стажу роботи; 4) першочергове відведення земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, садівництва та городництва; 5) безплатний проїзд усіма видами міського пасажирського транспорту, автомобільним транспортом загального користування в сільській місцевості, залізничним і водним транспортом приміського сполучення та автобусами приміських маршрутів у межах області (Автономної Республіки Крим) за місцем проживання; 6) право на 25-відсоткову знижку при оплаті за користування комунальними послугами (газом, електроенергією тощо) у межах середніх норм споживання; 7) підвищення на 30 відсотків мінімальної пенсії за віком або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії. Усі ці пільги фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України.

У ст. 3 вказаного Закону було зафіксоване положення, що передбачені державні соціальні гарантії дітям війни не можуть бути обмежені або скасовані іншими нормативно-правовими актами. Одночасно органам місцевого самоврядування, фізичним та юридичним особам дозволялось за рахунок власних коштів і благодійних надходжень установлювати додаткові гарантії соціального захисту дітей війни. У ч.3 ст.4 Закону вказувалось, що суми разової грошової допомоги звільняються від обкладення податком із доходів фізичних осіб.

На Кабінет Міністрів України покладалось наступне: 1) розробка і включення до загальнодержавних програм відповідних положень щодо соціального захисту дітей війни та здійснення контролю за їх виконанням; 2) відображення в програмах діяльності КМУ, які схвалюються Верховною Радою України, положень про соціальний захист дітей війни.Місцеві державні адміністрації були зобов¢язані здійснювати нагляд за виконанням вимог цього Закону всіма підприємствами, установами, організаціями,посадовими особами та громадянами.

Не дивлячись на те, що Президентом України Л.Кучмою Закон був підписаний 18 листопада 2004 року, але згідно з пунктом 1 його Прикінцевих положень він вводився в дію з 1 січня 2006 року.

Право на отримання статусу „діти війни” станом на 1 січня 2006 року за даними Пенсійного фонду та ЕДАРП відповідно до Закону України „Про соціальний захист дітей війни” мали майже 7,5 млн. громадян України. З-поміж цієї категорії осіб значну частку складали ветерани війни, котрі вже мали право на ці пільги. Окрім них, у цю чисельність входили також особи, котрі мали право на пільги за іншими законами чи користувалися відповідними знижками як члени сімей пільговиків. Тому за статусом „діти війни” пільгами на цей час могли скористатись близько 5 млн.чол. [3].

Для реалізації Закону з 1 січня 2006 року необхідно було за одними даними 11,3 млрд.грн. а за іншими – 10,4 млрд. грн. Щороку вмирає 250-300 тис. дітей війни, а значить необхідно якнайшвидше ввести передбачені Законом пільги в дію.

Спочатку планувалось дітям війни видавати спеціальне посвідчення, але за приблизними підрахунками це коштувало б ще 12 млн. грн., а тому було прийнято рішення у пенсійних посвідченнях проставляти штамп „дитина війни”. Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 5 квітня 2006 року № 107 затверджено Порядок посвідчення права особи на пільги відповідно до Закону України „Про соціальний захист дітей війни” [4]. Вказані штампи проставляються районними управліннями праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації заявника на підставі паспорта. Цей штамп засвідчує належність особи до категорії дітей війни. Як бачимо, порядок установлення та фіксації правового статусу дитини війни дуже простий.

Станом на 2 січня 2006 року всі діти війни мали більше 60 років, тобто мали статус пенсіонерів за різними пенсійними законами або отримувача соціальної допомоги при відсутності трудового стажу. Цими та іншими нормативними актами передбачались для них і ті пільги, що зазначені у Законі України „Про соціальний захист дітей війни”.

Перш за все багато осіб, що були неповнолітніми у роки Другої світової війни, отримали статус ветерана війни (учасника бойових дій, інваліда війни, учасника війни) відповідно до Закону України від 22 жовтня 1993 року „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” [5]. Вважається, що за обсягом пільги дітей війни не можуть бути більшими за ті, що надаються ветеранам війни.

Пунктом 2 розділу ІV Прикінцевих положень Закону України від 18 листопада 2004 року № 2195 передбачалось, що особам, які мають право на пільги відповідно до Закону України „Про соціальний захист дітей війни” та Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", пільги надаються, за їх вибором, згідно з одним із зазначених законів. Вказане правило застосовується по відношенню до інших правових актів.

Переважна більшість дітей війни потрапили під дію Закону України від 16 грудня 1993 року „Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні” [6]. Слід нагадати, що ветеранами праці називаються громадяни, які працювали на підприємствах, в установах, організаціях, об’єднаннях громадян, фізичних осіб, мають стаж роботи 40 років – для чоловіків і 35 років – для жінок і вийшли на пенсію. До речі, пільги ветеранам праці, передбачені у ст.7 цього Закону, можна було б сміливо поширити на дітей війни, особливо в сфері охорони здоров¢я.

Для дітей війни цінність представляють дві пільги, зокрема, щодо знижки за користування комунальними послугами та підвищення пенсії, а інші пільги або не несуть фінансового навантаження або не є актуальними. Наприклад, допомога по тимчасовій непрацездатності в розмірі 100 відсотків середньої заробітної плати сплачується при наявності страхового стажу понад вісім років [7]. Автору так і не вдалося знайти статистичні дані про кількість дітей війни, яким більше ніж 60, що мали стаж роботи менше восьми років.

І так, як склалася доля пільг дітям війни, що були надані їм під час виборчої компанії 2004 року і відкладені аж на 2006 рік. За вказаний час можна було знайти джерела відповідного фінансування.

Законом України „Про Державний бюджет України на 2006 рік” було зупинено на 2006 рік дію абзацу сьомого ст.5 (знижка плати за користування комунальними послугами) та ст.6 (підвищення пенсії) Закону України „Про соціальний захист дітей війни” [8]. Законом України від 19.012006 року № 3367 передбачалось, що пільги щодо комунальних послуг запроваджуються з 1 січня 2006 року, а також планувалось поетапно за результатами виконання бюджету в першому півріччі здійснити підвищення пенсій. Останнє так і не було реалізоване.

Законом України „Про Державний бюджет України на 2007 рік” (проект внесений урядом Януковича В.Ф., а Закон підписаний Головою Верховної Ради України Морозом О.О.) було зупинено дію ст.6 та встановлено, що у 2007 році підвищення до пенсії або щомісячного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, котра виплачується замість пенсії, відповідно до ст.6 Закону України „Про соціальний захист дітей війни” виплачується особам, які є інвалідами, в розмірі 50 відсотків від розміру надбавки, встановленої для учасників війни [9], що становило 5-7,5 відсотка замість 30.

Законом України „Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України” (проект внесений КМУ на чолі з Тимошенко Ю.В., а текст Закону підписаний Головою Верховної Ради України Яценюком А.П.) ст.5 Закону України „Про соціальний захист дітей війни” була доповнена ч.2, якою встановлено, що пільги, передбачені абз.6 і 7 ч.1 цієї статті (безплатний проїзд і знижки за комунальні послуги), надаються за умови, якщо середньомісячний сукупний доход сім¢ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців не перевищував розміру доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу, збільшену н