ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК. 1. Принцип народності у вітчизняній педагогіці

Основні положення

1. Принцип народності у вітчизняній педагогіці

Зазначимо, що принцип народності займає провідне місце в історії української педагогіки. Загалом, кожному етапу розвитку людського суспільства притаманна передача набутого позитивного досвіду поколінням прийдешнім, без чого немислимий поступ народу, самейого існування. Аналізуючи різноманітні підходи до виховання молодого покоління, можна виділяти те спільне, що притаманне кожному з них: виховні зусилля тільки тоді матимуть вплив на формування особистості, коли будуть базуватися на міцному національному підґрунті. Тому так важливо на втратити той багатовіковий досвід народного генія, що втілений у здобутках народної педагогіки.

Зокрема, життя визначного українського філософа-гуманіста, просвітителя Г.С.Сковороди було прикладом самовідданого служіння простому народові, небайдужості до їхнього болю та радості. На його педагогічні погляди великий вплив мала народна мудрість, зокрема, стосовно “сродності” у вихованні та виховання у чесній праці, якджерела радості. Відмітимо, що це було в той час, коли людська праця розглядалася, як кара за гріхи.

Свої знання народних звичаїв виховання Г.С.Сковорода використовував у трактатах та поетичних творах. Його теоретичні положення підкріплені живими образами народного життя. В поглядах Григорія Сковороди на освіту яскраво відбивається ідея народності, що має пронизувати весь процес навчання і виховання. Ґрунтуючись на народних поглядах щодо виховання особистості, він з великою повагою ставився до дітей, розвивав у них природні нахили, не пригнічував їхньої волі, висовував любов до Вітчизни, до народу, працелюбність, чесність, вдячність батькам і вчителям, зневагу до матеріальних благ і спокус (використовував у роботі з дітьми народні пісні, казки, прислів’я, байки, ігри, добре розуміючи їхнє виховне значення). Він не просто повторював народні ідеали виховання, а розвивав їх, збагачуючи своїм талантом, його педагогічні погляди знайшли яскраве втілення у творах “Благодарний Еродій” та “Убогій жайворонок”.

Доводячи вагомість педагогічної творчості народу, Г.С.Сковорода підкреслював, що правильне виховання криється в природі самого народу, як “вогонь і світло в кремені”.

Зазначену ідею Г.Сковороди підтримав К.Д.Ушинський, який запровадив сам термін “народна педагогіка”. Вивчивши виховні системи, зокрема європейські, вчений дійшов висновку, що незважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів, у кожного з них є своя особлива система виховання, своя мета і свої засоби досягнення цієї мети. Вчений переконливо довів, що механічне запозичення і перенесення з одного національного ґрунту на інший робить виховну систему безсилою і приреченою на невдачу (адже в кінцевому рахунку народність перемагає – вона паралізує одні прагнення, висуває вперед інші). Виховання не може бути ізольованим від історичного життя народу. Тому К.Д.Ушинський прагнув розробити таку систему освіти, у якій би віддзеркалювався самий дух народу, його яскрава неповторність, особливості національної.

Він вважав, що користування педагогічною досвідченістю іншого народу не завдасть шкоди тільки за умови, якщо в дитині міцно закладені національні основи, якщо вона перейнялась духом свого народу, що увійшов у її кров і плоть. Інакше вона виросте у штучно створеній атмосфері, залишаючись чужою серед життя народу, ніколи не стане справді щасливою і не досягне тих висот, які спроможна була б досягти, коли б виховувалась на культурній спадщині рідного народу.

У своїй книзі “Народная педагогика в пользу училищ и учителей сельских” О.В.Духнович, один ізпослідовників К.Д.Ушинського, розвинув передові надбання народної педагогіки, збагативши їх кращими ідеями прогресивних педагогів (Г.С.Сковороди, Я.А.Коменського, Дж.Локка, Ж.-Ж.Руссо та ін.).

Шанувальником народної творчості та етнопедагогіки був геніальний Т.Г.Шевченко. У своїх творах він висловив думки з приводу освіти та виховання дітей. Описуючи побут, традиції та звичаї рідного народу, він не тільки милувався величчю народного генія, а й прагнув застосувати елементи народної педагогіки у навчанні. У своєму «Букваре южкоруськом» для недільних шкіл вагоме місце відведено фольклору (“З дужим не борись, а з багатим не судись”, “Ледачому животові і пироги вадять”).

Великий Франко також твердив, що батьківщинознавство є одним із найважливіших і найнеобхідніших предметів шкільного навчання, починаючи вже з виховання найменших. Вчений вважав головною метою українознавства не тільки глибоке вивчення, аналіз, систематизацію знань про українців, якетнос, а й піднесення національної гідності, духовності до рівня найрозвиненіших людських спільнот.

До народності у вихованні зверталися також відомі українські просвітителі М.І. Костомаров, П.О Куліш, М.П. Драгоманов, М.С. Грушевський, С.Ф.Русова й І.І.Огієнко.

Зокрема, ідеї С.Ф.Русової “бабусі ідеї національної школи” мають глибоке етнічне коріння. Зазначаючи, щовідродження нації починається з такого виховання дітей, в якому виявляється увесь національний духовний склад особистості і яке пов’язане з рідним краєм та людом, Русова твердила, що денаціоналізація народу призводить до таких тяжких наслідків, як бездуховність, деморалізація, бездіяльність. Тому метою національного виховання має бути розвиток на національній основі розумної, працьовитої людини, пов’язаної із своїм народом повагою до усього того, що її оточує. Саме з таких дітей, зазначала вона, виростають справжні патріоти, творці кращої далі своєї Вітчизни.

І.Огієнко також обстоював ідею національного виховання, яку реалізовував у національній, загальноосвітній та вищий школі. Виключного значення у цьому зв’язку він надавав засобам рідної мови (як нашої головної національної ознаки, яксвятощів українського народу, його найціннішого скарбу, котра разом з народною мораллю і народною педагогікою забезпечує формування високої духовності, добропорядності у дітей). У “ Науці про рідномовні обов’язки ” він довів, що рідна мова є найголовнішим наріжним каменем існування народу, як окремої нації. Тому найголовнішим обов’язком батьків, як перших вихователів дитини є саме національне виховання в любові та пошані до рідної землі, домівки, батьків та близьких (щоб дитина увібрала в себе той духовний потенціал дорогоцінної скарбниці рудного народу).

Ідея народного виховання у ХХ столітті досить чітко віддзеркалюється у педагогічній системі В.Сухомлинського. В роки тоталітаризму він перший почав відроджувати і розбудовувати національну систему виховання, яку окреслив у “Батьківський педагогіці". Основу педагогічної спадщини складають перлини народної творчості: казки, думи, прислів’я, легенди, котрі наповнені вічним і невичерпним джерелом народної мудрості, головною підвалиною національного виховання.

2. Народознавчі засади виховання дітей та молоді

У “ Концепції виховання дітей і молоді в національній системі освіти ” підкреслюється важливість особистісно-орієнтованого виховання, метою якого є формування гуманної, відповідальної особистості. При цьому визначальними принципами такого виховання є культуровідповідність, демократизм, гуманність і народність. У зв’язку з цим відбувається кардинальна переорієнтація освіти на національному ґрунті, на органічному поєднанні з національною історією і народними традиціями, на збереженні та збагаченні культури українського народу, визнанні освіти важливим інструментом національного розвитку і гармонізації національних відносин.

Не претендуючи на універсальність педагогічної системи, яка, за словами К.Д.Ушинського, буде впливати на розвиток характеру набагато менше, ніж система, створена самим народом. Як комплексна навчальна дисципліна, народознавство сприяє розвиткові внутрішньоетнічних процесів, виступає основою створення нових технологій навчання та виховання дітей та молоді, формує їхню етнічну самосвідомість (зокрема такі риси, як етнічна ідентифікація, інтеграція з національною культурою, зацікавленість у її відродженні, потреба вивчення багатовікової історії народу).

Українознавство, подане як система, дозволяє учням на певному етапі вільно орієнтуватись у складнях образно-смислових символах української літератури (тим самим – розуміти і знати витоки різних видів мистецтва).

Використання у виховній роботі етнічного виховного досвіду звільняє від абстрактності і надуманості, дозволяє створити природне виховне середовище. Вивчаючи матеріали з українознавства, учні глибше усвідомлюють зв’язки з історією своєї місцевості та історією України, взаємодію минулого, сучасного і майбутнього, нерозривну єдність з попередніми поколіннями, їх духовним світом, глибше пізнають свій народ.

3. Зміст народного виховного впливу

Українська народність пройшла складний і тривалий шлях історичного розвитку. Її коріння сягає вглиб віків до часів індоєвропейської спадщини. Дослідники (зокрема М. Грушевський, І. Огієнко) відзначають землеробське спрямування українців, котре, збагачуючись і розвиваючись, витворило оригінальне світосприйняття українського народу, що складає основу його культури.

Серед чисельних племен, серед яких царські скіфи, сколоти, калініди, будини, сармати, готи, гунни, анти та ін. аж поки не утвердилась спільна назва всіх племен – слов’яни.

Київська держава утвердилась на ґрунті трьох царств: Куявії, Славії та Артанії. Першим князем Київської землі став Олег, котрий, перемігши останнього князя династії Кия Аскольда, узурпував владу розвинутої полянської держави. З початком його правління відновлюється і офіційна назва союзу слов'янських племен – «Русь».

Київську Русь, як історичний центр, називали «малою», маючи на увазі її першоосновне, вихідне значення. Ті ж землі, які були пізніше приєднані та заселені на півночі та сході, дістали назву “Велика Русь”. Це поняття вживалось для позначення насамперед українських територій. І лише згодом, у 1713 році, Петром Першим цей термін був вжитий щодо московського князівства, котре до того часу звалось «Московією», приєднавши та присвоївши не тільки назву, а й величезний пласт культури, яку витворив народ український. Тому Іван Огієнко справедливо стверджував, що народ український утворив своє власне життя, утворив велику своєрідну культуру; і можна тільки дивуватись і благоговіти, як це народ наш надзвичайно тернистим шляхом досяг такої великої культури.

Відомо, що головною ознакою етносу є його мова. Від ступеня її досконалості залежить рівень зрілості народу та глибина його культури. Саме тому важливим завданням курсу народознавства є відновлення престижу рідної мови не просто як засобу спілкування, а як виразу неповторної ментальності українського народу, найбільш стійкого фундаменту побудови системи національної освіти. Безмежні багатства мови, яку створив ей народ, вказують на нескінченний шлях для самовдосконалення кожної особистості. Тільки розвинена, соборна мова єсвідченням зрілості народу, тільки вона відрізняє його від юрби, безликого населення. Тому великий Ушинський писав: відберете у народу все – і він усе може повернути, але відберіть мову, і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови – ніколи: вимерла мова– вимер народ.

Першопочатком світосприйняття українського народу, його філософії, духовності є українська міфологія, що сягає в далекі дохристиянські часи, у сиву давнину. Ще задовго до прийняття християнства українці витворили свою неповторну міфологію, в якій віддзеркалився його національний склад, вірування.

Відомо, що після введення християнства церква забороняла поганські (в пер. з лат. paganus – сільський) божества. Століттями тривало дивовижне двовір’я (синкретизм), проте викоріняти давні традиції не вдалося і візантійська церква мусила до них пристосовуватися. Цей феномен українського буття зумовив своєрідність українського православ’я, його несхожість з іншими вірами, зокрема, з російським православ'ям. Ще й нині спостерігаємо давнє язичництво в обрядах, традиціях, звичаях, колядках, щедрівках, веснянках, купальських піснях та ін.

Для українських міфів характерне прагнення до гармонії, почуття міри, естетичність. У них ми не знайдемо потворних, неприродних образів як-то у німецькій чиросійській міфології: велетенські, страшні, рогаті, головаті богатирі з бридкими, огидними інстинктами. Фантазія українського народу не переступає межі природного, натурального. Він начебто переніс із землі на небо форму свого сімейного побуту (бог-Господар, мати-Господиня, дочка-панна, син-панич). Це – свідчення високого рівня розвиту народу, котрий, переносячи на небесний світ сімейні форми, поклав на богів ознаку своєї національності. Міфологія українського народу, його дохристиянські вірування – це та, ще мало досліджена ділянка, без якої годі зрозуміти теперішню духовну культуру українців, їх історію та віру. З прадавніх часів світогляд українців визначали саме національно-релігійні цінності, котрі допомогли тисячам українців, яких доля закинула задалеко від рідної землі, не розпорошитися між іншими народами, зберегти власну неповторність. Ці цінності знайшли своє відображання не тільки у мові та релігії, а й в елементах традиційно-побутової культури: в традиціях, звичаях, обрядах, в народному мистецтві, зокрема, в усній народній творчості та декоративно-прикладному мистецтві, в народній педагогіці.

Народна педагогіка, за визначенням академіка М.Г.Стельмаховича – це галузь емпіричних педагогічних знань і досвіду трудящих мас, виражена у домінуючих серед народу поглядах на мету і завдання виховання, у сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання та навчання. Вони знаходять свій вплив у народних виховних традиціях, у фольклорі з педагогічним змістом, і спрямуванням, у звичаях, побуті, святах, обрядах, якими супроводжуються найважливіші події в житті дітей і молоді, в іграх та іграшках, образному музичному та хореографічному мистецтві.

Народна педагогіка – це, насамперед, педагогіка рідної мови. Мова народу, як відображення його духовного життя краще, ніж будь-хто розповість дитині і про красу рідної природи, і про характер людей, що її оточують, про історію та культуру рідного народу, про ті нетлінні цінності, що складають його духовне багатство.

Народна педагогіка – високоморальна. Вона високо підносить достоїнство людини, спонукає її розвивати свої найкращі риси. Народна педагогіка – це педагогіка трудова, що розглядає працю як першооснову життя суспільства. Педагогіка народу також широко використовує надбання церковної педагогіки, котра своїми специфічними засобами впливає на виховання у дітей патріотизму, працьовитості, високих моральних якостей.

 

4. Форми та методи народного виховання зростаючої особистості

Важливим шляхом реформування системи виховання є відновлення виховного потенціалу народної педагогіки і, разом з тим, впровадження нових форм і методів, що слугувало б головній меті національного виховання, а саме: набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

У народній педагогіці сформувалися три форми організації виховного процесу:

– індивідуальна, що передбачає раннє родинне виховання;

– групова, для якої характерне включення дітей та молоді у спілкування з однолітками, дорослими;

– фронтальна передбачає участь у народних обрядах, святах.

Численні методи, що їх використовує народ у процесі виховання, умовно можна поділити на чотири групи:

1. Методи формування свідомості (розповідь, бесіда, пояснення, роз’яснення, порада, наставляння, дискусія).

2. Методи формування життєвого досвіду (уклад життя та діяльність дітей; вправи; участь у праці та відпочинку; виконання різноманітних доручень; народні ігри та забави, дотримання режиму здорового способу життя).

3. Методи стимулювання (громадська думка; заохочення; навіювання, заборона, застереження, покарання)

4. Методи самовиховання (самооцінка позитивних і негативних рис характеру; самозобов’язання виховувати в собі позитивні риси характеру, самонавіювання того, чого вихованець хоче досягти; самоконтроль; самопокарання).

Викладаючи курс народознавства, необхідно враховувати вікові особливості молодших школярів.

Варто використовувати наступні види роботи:

– організацію фольклорних та етнографічних експедицій по історичних місцях, до майстерень художників, народних умільців;

– проведення календарних і родинних свят, обрядів, вечорів, вечорниць, ярмарок на фольклорній основі;

– ведення літопису, в яких учні складають генеалогічну карту;

– залучення учнів до активної участі у збереженні святинь свого народу, пам’яток історії та культури, його природи;

– зустрічі з представниками старших поколінь;

– організацію гурткової роботи з ознайомлення із народно-прикладним мистецтвом, фольклором, народними інструментами;

– створенні етнографічних музеїв;

– використання гри як важливого фактору виховного впливу.

Корисність ігор, що тісно пов’язані з національними звичаями, традиціями, обрядами в тому, що дитина під час виконання певних дій відтворює вчинки певної людини в конкретних історичних умовах, набуваючи необхідного обсягу знань, норм поведінки. Під час гри вчитель має можливість поєднати словесні та наочні методи з практичною діяльністю дітей.

У середньому та старшому шкільному віці в учнів формуються логічна пам’ять, практичне мислення, розвивається самостійність, поглиблюються пізнавальні інтереси. Враховуючи ці вікові особливості, народознавство вивчається вже як синтез історії України, українського фольклору, літератури та мистецтва.

Від переважно емоційного сприйняття і відтворення краси пісні, виробу, образу учніпереходять до їх осмислення, пізнання глибинної сутності. Крім засвоєння курсу народознавства, історії, мистецтвознавства, української літератури, музики, образотворчого мистецтва, природознавства та вищеназваних форм пізнання народного досвіду варто віднести:

– організацію і проведення бесід, доповідей, лекцій, виховних годин;

– проведення диспутів, семінарів, конференцій, вікторин, конкурсів;

– створення музеїв історії України, її видатних діячів;

– організація факультативних курсів;

– відкриття профільних класів.

Досвід свідчить, що такі форми роботи викликають емоційну піднесеність, спонукають до роздумів. Тільки в постійному спілкуванні з духовною спадщиною народу формується глибоке осмислення зв’язку історії з нашим сьогоденням, відбувається становлення гармонійної гуманної і відповідальної особистості.