ВЕЛИКА ЕМІГРАЦІЯ» І НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ У 30-40 рр. ХІХ ст.

 

Після придушення повстання тисячі польських вояків виїхали до Пруссії і Австрії. - Емігрували також члени Національного уряду, депутати сейму, письменники, журналісти, студенти, середня та дріб на шляхта, ремісники і селяни. На відміну від старої еміграції, переважно магнатсько-шляхетської, нова еміграція за своїм соціальним скла­дом була надзвичайно строкатою. Наприкінці 1831 р. Микола І оголосив амністію, що дозволяла біженцям повернутися на батьківщину. Однак ця амністія не поширювалася на політи­ків, а також жителів областей, що не входили до Королівства Польського.

Прусські й австрійські власті примусили багатьох рядових і підофіцерів прийняти "царську ласку" й повернутися до Ко­ролівства, де їх відразу забрали до російської армії. Проте понад десять тисяч осіб — офіцерів і солдатів, а також полі­тичних діячів — обрали для себе долю вигнанців. Еміграція після поразки Листопадового повстання за її численність і ви­значну роль у змаганнях за незалежність, у розвитку культури й зміцненні національного духу дістала назву Великої еміграції.

Біженці оселялися в європейських державах, на співчут­тя яких у польському питанні вони сподівалися — в Англії, Бельгії, Швейцарії і передусім у Франції. Керівники більшості країн побоювалися що численні угруповання емігран­тів пропагуватимуть революційні ідеї, а тому намагались осе­ляти біженців таким чином, щоб вони не утворювали занад­то великих скупчень. Попри невеличку грошову допомогу, яку уряди Франції, Англії та Бельгії надавали польським емі­грантам, матеріальне становище більшості з них було вкрай скрутним.

Емігрантів об'єднували любов до вітчизни і туга за нею, але розділяли погляди на минуле і майбутнє рідної країни, на причини поразки повстання й методи подальшої боротьби за свободу, на характер майбутнього політичного устрою і соці­альних перетворень. У результаті суперечок виникло кілька угруповань різної політичної спрямованості.

Аристократи, відомі політики і керівники повстання, замо­жні поміщики й узагалі всі противники радикальних соціальних реформ зосереджувалися навколо вже старого князя А. Чарторийського та його паризької резиденції під назвою "Готель Лямбер". Майбутня Польща уявлялася їм як конституційна монархія в кордонах 1772 р., котра б гарантувала рівність усіх громадян перед законом, а політичні права надавала лише заможним. Вони вважали, що змагання за незалежність поновлять ся тільки в разі війни західних країн з Росією і пораз­ки царату в ній. До початку такої війни слід готувати кадри для майбутнього повстання. Князь та його прибічники вод­ночас визнавали необхідність розкріпачення селян і наділен­ня їх землею, яку вони обробляли.

Демократичний табір очолював видатний польський істо­рик і політичний діяч Йоахім Лелевель (1786—1861). У грудні 1831 р. він створив Польський національний комітет, програма якого передбачала відродження Польської держави як республі­ки. Шлях до незалежності, на його думку, пролягав через по­встання в усіх трьох частинах Польщі. Лелевель виступав за скасування кріпацтва й демократичну владу народу. Його при­хильники підтримували зв'язок з революційними організаці­ями інших країн, і тому французька поліція розпустила комі­тет, а самого Лелевеля примусила покинути Францію. Він оселився в Брюсселі й надалі активної участі в політичній діяльності не брав.

Найчисленнішим і найкраще організованим табором Великої еміграції було Польське демократичне товариство, що виникло в Парижі у 1832 р. Свою програму молоді демократи виклали в двох маніфестах. На їхню думку, за поразку повстання несла відповідальність шляхта, що не розв'язала селянського питання.

Майбутня Польща мала стати демократичною республікою, її незалежність товариство сподівалося вибороти шляхом народного повстання, основною рушійною силою якого ви­ступило б селянство. Товариство обіцяло передати селянам у власність без викупу їхні земельні наділи. Щодо кордонів май­бутньої Польщі, то вимоги Польського демократичного това­риства нічим не відрізнялись від вимог консерваторів. Това­риство в роки свого піднесення налічувало понад 4 тис. чле­нів і проіснувало до 1862 р.

Найрадикальніші позиції серед польських емігрантських ор­ганізацій займала революційно-демократична організація "Люд польський " що виникла в Англії в 1835р. під проводом С. Ворцеля і Т. Кремповецького. Погляди ідеологів цього угруповання вирізняли дві найважливіші особливості: визнання нерозрив­ного зв'язку змагань за національну незалежність із соціаль­ною революцією і вкрай негативне ставлення до шляхти і приватної власності. Соціальна програма "Люду польського" є найрадикальнішою в польському визвольному русі того ча­су, але вплив самої організації був досить обмежений.

Всі політичні угруповання емігрантів приділяли велику ува­гу постійним зв'язкам зі співвітчизниками в усіх частинах По­льщі, прагнучи знайти там підтримку своїм політичним кон­цепціям. На батьківщину виряджалися емісари, створювали­ся надійні канали для регулярного пересилання в Польщу надрукованих за кордоном журналів, книг, брошур і листі­вок, в яких викладалися нові ідеї і програми. У розповсю­дженні власних видань на польських теренах найбільших ус­піхів досягло Польське демократичне товариство.

Після поразки Листопадового повстання царська влада по­чала переслідувати його учасників. Микола І разом із новим намісником у Варшаві і командувачем російськими війська­ми в Королівстві Польському генерал-фельдмаршалом І. Паскевичем запроваджували тут новий лад. Конституція 1815 р. була скасована, замість неї з'явився "Органічний статут". "Статут" передбачав збереження польських установ, але він так і не набув чинності. Насправді тривало цілеспрямоване руйнування автономії Королівства Польського. Було ліквідо­вано сейм, Державну раду й вищі судові установи Королівст­ва, польську армію. З 1834 р. в країні запроваджено воєнний стан, що давало змогу місцевій владі заарештовувати кожного, хто викликав бодай найменшу підозру. Учасників повстання ви­силали до Сибіру, кидали до в'язниць, забирали до російської ар­мії, відправляючи служити в Сибір або на Кавказ. Маєтки за суджених за участь у повстанні підлягали конфіскації.

Запро­ваджувалася сувора цензура на твори А. Міцкевича, Ю. Сло­вацького, І. Лелевеля та інших видатних польських діячів на­уки і культури. Закрито університети у Варшаві й Вільно, Кре­менецький ліцей. На територію Королівства поширилися загальноросійська грошова система та система мір і ваги. У Білорусі та Україні остаточно ліквідовано уніатську церкву. Уніатів почали насильно навертати у православ'я. Дрібну шля­хту позбавили станових привілеїв, близько 90 тис. польських родин переселили вглиб Росії.

Повстання 1830—1831 рр. викликало хвилю репресій і на території Польщі, що перебувала у складі Пруссії. З посади польського намісника в Познанському великому князівстві звільнили А. Радзивілла, а главою провінції призначили Е. Флоттвелла, відомого своїми антипольськими поглядами. Утисків зазнали не тільки повстанці, в яких реквізували ма­єтки, а й уся людність Великої Польщі. В установах і шко­лах замість польської мови вводилася німецька. На князів­ство поширилася прусська система мір і ваги. У поляків ску­повували землі, на яких оселялись німецькі колоністи. Таку саму політику стосовно польського населення проводила й Австрія.

Поразка повстання й наступні репресії не зломили волі поль­ського народу до змагань за національну незалежність. Від се­редини 30-х років пожвавішала підпільна політична діяльність у Королівстві. Першою невдалою спробою поновити збройну боротьбу стала експедиція полковника Ю. Залівського, яку організували прихильники І. Лелевеля в 1833 р. її учасники пробралися з Галичини на територію Королівства з метою підняти тут повстання, але через кілька тижнів відмовилися від свого наміру, оскільки їхні заклики не були підтримані жодним із соціальних прошарків польського суспільства. У соціально-політичній програмі й тактиці організатори й учасники експедиції Залівського повторювали лозунги повстан­ців 1830-1831 рр.

Протягом ЗО—40-х років у польських землях існувало чимало таємних організацій. Найбільші серед них у Королівстві — "Співдружність польського народу" (1835—1838), Келецько-Люблінська організація (1840—1844), яку очолював ксьондз П. Сцегенний, Організація 1848 р. тощо. У Великій Польщі, Сі­лезії і на Помор 7 патріоти створили "Союз плебеїв " під прово­дом книговидавця В. Стефанського. У Галичині діяла організація "Селянський союз ";.

Хоча в 1843—1844 рр. окремі таємні товариства в Польщі зазнали погрому, боротьба за незалежність не припинилася. Ті організації, що збереглися або відновили свою діяльність, установили тісний контакт з польською еміграцією і спільни­ми зусиллями розпочали підготовку загальнопольського по­встання. Його ініціатором виступило Польське демократичне товариство.

Підготовка до повстання проводилася майже на всіх польсь­ких землях. Проте арешт його керівників у прусській частині, а також невдалі спроби збройного виступу в Королівстві Польсь­кому обмежили повстання територією Краківської республіки. Бої у Кракові розгорнулися в ніч з 21 на 22 лютого 1846р. Неза­баром австрійські війська покинули місто. Повстанці сфор­мували Національний уряд, який проголосив маніфест. У ньому містився заклик до населення брати участь у повстанні, дава­лися обіцянки ліквідувати станову нерівність і передати селя­нам землю без викупу.

Найвидатнішим діячем Краківського повстання був літера­турний критик і філософ, аристократ за походженням Е. Дембовський (1822—1846). Щоб привернути на свій бік селян, він організував мирну процесію, яка 27 лютого вирушила з Кра­кова на зустріч із людністю навколишніх сіл. Несподівано шлях їй заступили австрійські війська, які відкрили вогонь по учасниках процесії. Під час сутички загинуло багато патріо­тів, у тому числі й Е. Дембовський.

Незабаром повстання пішло на спад. Під час його оста­точного придушення Краківську республіку окупували війська Росії, Пруссії і Австрії. Невдовзі представники трьох країн уклали спільну угоду, згідно з якою ця територія передава­лася Австрії. Вона дістала назву Великого князівства Кра­ківського.

Майже одночасно із Краківським повстанням розпочалися стихійні антипоміщицькі виступи селян у Західній Галичині. По­встанці громили маєтки магнатів, захоплювали їхні землі. В цілому під час цього виступу було знищено понад 450 маєт­ків, загинуло близько 1 тис. осіб. Австрійська влада вміло скористалася з антипоміщицьких настроїв селянських мас, спрямувавши їх проти повстанських загонів шляхти, що по­декуди створювалися в Галичині, а також проти Краківської республіки. Таким чином, селяни, самі того не усвідомлюю­чи, сприяли поразці повстання, а жертви з обох сторін на тривалий час затримали налагодження взаємодії між селяна­ми і землевласниками. Протягом короткого часу австрійсь кий уряд шляхом незначних поступок ліквідував селянський рух у Галичині.

 

Нове піднесення визвольної боротьби на польських землях ви­кликала революційна хвиля, що прокотилася по Європі в 1848— 1849рр. На територіях, підвладних Австрії та Пруссії, сталися збройні виступи. У березні 1848 р., коли у Відні вибухнула революція, імператор Фердінанд І оголосив амністію і пообі­цяв конституцію. У відповідь патріотичні маніфестації відбу­лись у Кракові, Львові та деяких інших галицьких містах. Од­нак, прагнучи зміцнити й розширити власні права, польські діячі проігнорували національні інтереси українського насе­лення Галичини. Як наслідок — українсько-польські супере­чності загострилися, з чого скористався щойно призначений губернатором Галичини граф Ф. Стадіон. Навіть більше, діз­навшись про наміри польських шляхтичів оголосити акт роз­кріпачення й таким чином привернути селян на свій бік, Ф. Стадіон вирішив випередити їх і сам виявив ініціативу, пообіцявши звільнити селян від панщини. Завдяки цій акції, австрійська влада завоювала прихильність селян і перекрес­лила сподівання керівників польського руху залучити широкі народні верстви до боротьби за незалежність. Невдовзі поль­ські органи влади у Кракові та Львові припинили свою діяль­ність.

Найбільшого розмаху революційні події набули в Познансько­му великому князівстві. 20 березня 1848 р. в Познані відбулася масова антиурядова демонстрація. Того ж дня сформовано Польський національний комітет, який мав домагатися на­дання широких повноважень Великому князівству: віднов­лення польської мови в школах і установах, а також форму­вання польського військового корпусу.

Складна політична ситуація — тиск революційних сил і загроза конфлікту з Росією — примусили прусський уряд по­годитися на ці вимоги. У Великій Польщі виникли польське самоврядування і збройні загони під проводом Л. Мерославського. Незабаром політична ситуація змінилася, а з нею за­знала змін і позиція прусського уряду. Прусські власті запро­понували поділити Велику Польщу на дві частини — польсь­ку і німецьку, а також обмежити чисельність польського війська. Після відхилення поляками цієї пропозиції Пруссія розпочала воєнні дії. Незважаючи на перемоги повстанців у битвах під Милославом і Соколувом, перевага залишалася на боці прусської армії. Польські офіцери не вірили в успіх по­встання, а Мерославський, відмовившись від командування, разом зі своїм загоном склав зброю. Незабаром прусський уряд анулював усі поступки полякам і жорстоко помстився повстанцям. З придушенням революційних виступів 1848— 1849 рр. польський національно-визвольний рух пішов на спад.

 

СІЧНЕВЕ ПОВСТАННЯ 1863 – 1864 рр.

 

3 середини XIX ст. в національно-визвольному русі в польських землях розпочався. новий етап. Він майже збігався з почат­ком тут промислової революції і пере­ходом, головним чином у Королівстві Польському та Сілезії, від мануфактурного до фабричного виробництва. У 1850 р. ліквідовано митні бар'єри між Королівством і Російською ім­перією, що забезпечувало швидший і вигідніший збут поль­ських промислових товарів, особливо текстильних. Розвит­кові перевезень промислової та сільськогосподарської проду­кції сприяло будівництво нових шляхів сполучення, зокрема залізниць, які з'єднали Варшаву з Петербургом, Берліном і Віднем. Водночас революційні події 1848-1849 рр. у Європі висували новонароджений польський промисловий стан, по­ряд із заможною шляхтою, у перші лави польського визволь­ного руху.

Після поразки Росії у Кримській війні 1853—1856 рр., з якою населення польських земель пов'язувало певні надії на поліпшення свого становища, в імперії насправді розпочався період "відлиги". Новий імператор Олександр II скасував у Ко­ролівстві воєнний стан, оголосив амністію в 'язням і засланцям.

Проте поляки сподівалися на більші поступки царської вла­ди. Поступово у Королівстві посилились антиурядові настрої, які в першій половині 1861 р. набули форми масових вулич­них маніфестацій. У Варшаві уряд застосував проти маніфес­тантів зброю. На міських майданах з'явилися біваки російсь­ких військ, а вулиці цілодобово патрулювалися. Маніфестації перемістилися до костелів.

До кінця 1861 р. польське суспільство розкололося на два ос­новних політичних табори. До першого належали помірковані ("білі") на чолі з А. Замойським і О. Вельопольським, які захи­щали інтереси заможних верств. Вони сподівались, що авто­номію Королівства з приєднаними до нього українськими, білоруськими і литовськими землями вдасться відновити мир­ним шляхом. У соціальних питаннях "білі" виступали за лік­відацію феодальних відносин на селі за прусським зразком, тобто селяни мали викуповувати свої земельні наділи у зем­левласників. Другий табір складався з радикалів ("червоних ") —дрібної та декласованої шляхти, інтелігенції, міських низів, ча­стини селянства. Правиця "червоних", у тому числі Л. Мерославський, на перший план висувала завдання відродження Поль­ської держави в кордонах 1772 р. і, недооцінюючи соціальні проблеми, не пропонувала для їх вирішення майже нічого такого, що відрізняло б їхню програму від програми "білих". Лівиця (3. Сераковський, Я. Домбровський, К. Калиновський) ви­знавала право українців, білорусів і литовців на самовизначення і виступала за радикальніші соціальні реформи. "Червоні" орієн­тувалися на збройне повстання й активно його готували. У Ко­ролівстві Польському й на прилеглих територіях також існува­ла інтернаціональна за складом революційна організація росій­ських офіцерів (Комітет російських офіцерів у Польщі), якою керував офіцер російської армії Я. Домбровський, а з середини 1862 р. — О. Потебня.

Царська влада намагалася залучити до співпраці поляків і з цією метою зробила деякі поступки. У Королівстві було від­новлено цивільний уряд, який з 1862 р. очолив аристократ О. Вельопольський. Він уважав, що Королівство Польське має зберегти тісний зв'язок з Росією і в межах імперії дістати ши­ршу автономію. Голова уряду дізнався, що "червоні" створи­ли підпільну організацію, яка готує повстання, і що збройний виступ призначено на весну 1863 р. Вельопольський виступав проти боротьби з Росією, а тому вирішив запобігти цьому виступу. З його ініціативи влада провела позачерговий рек­рутський набір, але не серед селян і не шляхом жеребкуван­ня, як завжди, а за спеціальними списками, куди заносили найбільш "політично неблагонадійних" молодих чоловгкш, пе­реважно з великих міст. Водночас було прийнято рішення сконцентрувати підрозділи царських військ у найбільших на­селених пунктах.

За таких обставин керівний орган "червоних" — Централь­ний національний комітет (ЦНК) — вирішив вивести до лісу всіх осіб, що підлягали призову, й прискорити підготовку повс­тання. Воно розпочалося в ніч з 22 на 23 січня 1863 р. (звідси назва повстання — Січневе) невдалими нападами озброєних груп повстанців на кілька десятків російських залог. Перші бої — під Венгровим, Семятичами, Меховим — продемонст­рували, шо перевага російських військ надто велика, аби роз­раховувати на перемогу у відкритій битві. Розгорнувся польсь­кий партизанський рух.

ЦНК, який проголосив себе Тимчасовим національним уря­дом, видав маніфест про передання селянам земельних наділів, які вони обробляли, без викупу. Це, однак, не принесло. Ні у переч надіям "червоних", масової підтримки селян. Залучен­ня "білих" до уряду також не вплинуло на воєнну ситуацію. Партизанським загонам не вистачало зброї, набоїв, одягу, про­довольства.

Улітку 1863 р. повстання охопило майже все Королівство Польське, а також частину Литви, Білорусі та України. На­ціональний уряд створив центральні й місцеві органи управління, запровадив податок, організував друкування повстанської пре­си, вирядив своїх представників до західноєвропейських кра­їн для переговорів щодо надання повстанцям допомоги, а та­кож закупівлі зброї.

Європейська громадськість підтримала поляків — до Польщі приїздили добровольці з Угорщини, Італії, Франції, Німеччини, Чехії. Однак уряди Франції, Англії і Австрії обмежилися дип­ломатичними демаршами на адресу Петербурга. Імператор від­хилив вимоги цих держав про надання Королівству автономії і відмовився обговорювати з ними внутрішні справи Росії. Тривалий час на територіях, охоплених повстанням, царська влада нормально функціонувала тільки у великих населених пунктах, де розташовувались військові залоги.

Поступово на основних стратегічних напрямах російський уряд зосередив каральні війська на чолі з новим намісником у Варшаві графом Т. Бергом (Вельопольського усунули з по­сади голови уряду) і віденським генерал-губернатором М. Муравйовим. Вони дістали спеціальні повноваження, зокрема право застосовувати принцип колективної відповідальності. На території Королівства і в Литві прилюдно страчували цілі групи людей. У повстанців та їхніх прихильників конфісковували майно, багатьох відправляли на заслання.

За цієї ситуації восени 1863 р. Національний уряд передав усю владу генералові Ромуальду Траугутту. Ставши одноосіб­ним диктатором, він виявив великі організаторські здібності, відзначався послідовністю в діях, відповідальністю й особис­тою хоробрістю. Траугутт створив єдину організацію зброй­них сил і підпорядкував їй цивільну владу, наказав виконува­ти положення маніфесту про надання селянам землі. Однак, незважаючи на всі його зусилля, повстання вщухало. У квітні 1864р. Траугутта заарештували, а в серпні того ж року стра­тили у Варшавській цитаделі.

У березні 1864р. в Королівстві Польському обнародувано цар­ський указ про надання землі у власність селянам на умовах Маніфесту Національного уряду, що остаточно відірвало їх від повстання. Після появи указу тільки окремі невеличкі групи продовжували опір. Остання з них, під командуванням ксьондза С. Бжускі, протрималися в Підляшші до осені1864 р. царський уряд жорстоко помстився повстанням. Десятки тисяч їх загинули під час боїв, були страчені, заслані на ка­торгу до Сибіру і до внутрішніх губерній Росії, насильно рек­рутовані до війська. Але жертви не були даремними. Січневе повстання стало ще одним кроком на шляху національної консо­лідації і сприяло зростанню суспільної свідомості поляків усіх польських регіонів. Воно примусило царську владу узаконити перетворення, сформульовані в повстанському аграрному ма­ніфесті. Зміст селянської реформи 1864р. в Королівстві Польсь­кому, умови звільнення селян у Литві та Білорусі істотно від­різнялися від загальноросійської селянської реформи 1861 р. в кра­щу сторону. Польське питання здобуло широку підтримку народів)Європи.

Усередині 60-х років ХІХ ст. в польському визвольному русі завершився період великих національних повстань, незважаючи ' на те, що польському народові так і не вдалося відновити неза­лежність своєї країни. Припинення поляками подальшої бо­ротьби пояснюється передусім тим, що її успіх значною мі­рою залежав від задоволення соціальних вимог основної маси польської людності — селянства. У стосунках між польськи­ми землевласниками і селянами здавна існував конфлікт, поро­джений системою кріпосної залежності і панщиною. Взаємні образи і претензії всіляко намагались підсилити можновладці країн-окупантів, які протиставляли нібито доброзичливому ставленню імператора до кріпаків інтриги поміщиків, котрі прагнуть зберегти й навіть збільшити тягар селянських повинностей. Визвольна боротьба на польських землях була при­речена на поразку не стільки діями каральних військ, скільки указами австрійського та російського імператорів про скасу­вання феодально-кріпосницьких порядків у польському селі. Не зустрівши розуміння з боку власних поміщиків і отримавши зем­лю внаслідок здійснених імперськими властями реформ 1848 та 1864років, польське селянство здебільшого втратило інтерес до визвольної боротьби.

Причини поразки польського визвольного руху пояснювалися й тим, що в Литві, Білорусі та Україні, населення яких також брало участь у виступах, між дворянським станом і селянством, крім соціальних, існували не менш гострі національно-релігійні суперечності. Станово-націоналістична упередженість польської шляхти, з одного боку, і політична нерозвиненість переважної маси литовського, білоруського та українського селянства, і іп шого, зменшили можливості для співпраці цих груп і ослабили польський визвольний рух.

Однак, незважаючи на поразку, визвольна боротьба поль­ського народу завдала потужного удару по російській, авст­рійській та прусській монархіях і зробила Польщу союзни­цею європейської "весни народів". У Європі вже ніхто не міг поставити під сумнів право на існування народу, який так рішуче відстоював власні права.

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

 

 

История Польши: В 3 т. Москва, 1955. Т. 2.

Костюшко И. И. Крестьянская реформа 1864 г. в Царстве Польском. Москва, 1962.

 

Краткая история Польши. Москва, 1993.

Марахов Г. И. Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине. Киев, 1967.

Миско М. В. Польское восстание 1863 г. Мо­сква, 1962.

Обущенкова Л. А. Королевство Польское в 1815—1830 гг. Зкономическое и социальное развитие. Москва, 1979.

 

Польша на путях развития и утверждения ка-питализма, конец XVIII — 60-е гг. XIX в. Москва, 1984.

Ревуненков В. Г. Польское восстание 1863 г. и европейская дипломатия. Ленинград, 1967.

Смирнов А. Ф. Восстание 1863 г. в Литве и Белоруссии. Москва, 1963.

Фалькович С. М. Идейно-политическая бо-рьба в польском освободительном движении 50-60-х годов XIX в. Москва, 1966.

Хрестоматия по истории южньїх и западннх славян: В 3 т. Минск, 1989. Т. 2.