Становище польських земель
В останній третині XIX ст. міжнародне становище країн, які захопили польські землі, змінилося. В умовах політичної ізоляції, економічної слабкості, спричинених поразкою в Кримській війні, Росія, хоча й залишалася великою державою, втратила провідні позиції на міжнародній арені. Невдачі в Італії і поразки у війні з Пруссією в 1866 р. переконливо свідчили, що й імперія Габсбургів переживала кризу. Імператор Франц Йосиф І, щоб урятувати цілісність держави, зробив деякі поступки, і в 1867 р. Австрія перетворилася на дуалістичну монархію — Австро-Угорщину. Проте Пруссія завдяки "залізному канцлеру", видатному політику й водночас завзятому ворогові поляків Бісмарку, домоглася зміцнення єдності німецьких земель і утворення в 1871 р. Німецької імперії. Ці зміни позначилися й на політиці Росії, Німеччини та Австро-Угорщини в польському питанні. Політика великих держав дедалі більше заважала розвиткові польського народу. Після поразки повстання 1863—1864рр. в Королівстві Польському посилилися політичні репресії і національне гноблення. Учасників повстання засуджували до страти або на заслання. З території Королівства, Литви, Білорусі та України до Сибіру вислали близько 40 тис. повстанців і тих, хто їх підтримував. Царська влада конфіскувала понад 1600 маєтків у Королівстві і 1800 поза його межами. їх передали росіянам, які відзначились у придушенні повстання. Царський режим ліквідував рештки адміністративної і національної автономії Королівства Польського, навіть змінивши його назву на "Привіслянський край", а замість намісництва запровадив генерал-губернаторство. З кінця 60-х років у всіх середніх і вищих навчальних закладах викладали тільки російською мовою. Варшавська Головна школа перетворилася на російський університет. У 80-х роках викладання російською мовою ввели і в початкових школах. За підтримку повстання утисків зазнала католицька церква. Відтепер священики підлягали Римсько-католицькій колегії, яка перебувала в Петербурзі, а ті, що залишалися лояльними до папи Римського й апостольської столиці, піддавалися гонінням. Незважаючи на те, що греко-католицька церква не підтримала повстання, її ліквідували, а уніатів змусили прийняти православ'я. Загальна пригніченість, викликана поразкою повстання, наростала у зв'язку з відсутністю надії на швидке скасування воєнного стану й здобуття національної свободи. Група молодих письменників і публіцистів почала на сторінках преси і в літературних творах закликати до пошуків інших шляхів відродження державності. У Королівстві Польському поширилася концепція "органічної праці", прихильники якої вважали, щонайефективнішим способом захисту національних інтересів є не збройна боротьба, а діяльність, спрямована на підвищення економічного й культурного рівня життя суспільства та його здатності до самоорганізації. Ідея органічної праці закладалася в основу створення просвітницьких установ, які фінансувалися заможними людьми: Музею промисловості і сільського господарства, Торговельної школи, наукових журналів тощо. Після поразки повстання 1863—1864 рр. тривало онімечення польських територій, які належали Пруссії. Прусський уряд намагався остаточно асимілювати землі, де проживали поляки, особливо Велику Польщу і Помор'я. У 1867 р. Познанське Велике князівство і Помор 'я ввійшли до Північно-Німецького союзу, а пізніше до Німецької імперії без жодних ознак автономії. У 1872—1874 рр. з'явилася низка розпоряджень, які фактично забороняли викладання в школах польською мовою. Виняток становили тільки молодші класи початкових шкіл і уроки Закону Божого. Але в ході проведення О. Бісмарком кампанії "культуркампфу" (боротьби за культуру) і наступу на поляків під приводом "гонінь на католиків", заборонили й викладання релігії польською мовою, а польське духовенство позбавили права нагляду за школами. Надалі польську мову вилучили із судочинства та адміністрації, польські імена і географічні назви змінювалися на німецькі, фальсифікувалися дані про чисельність польського населення. Законом 1885 р. із західних земель виганялися всі поляки, які не мали німецького підданства. Влада заохочувала до бойкоту польських товарів. У1886р. було створено Колонізаційну комісію з капіталом у 100 млн марок для придбання польських земель і заселення їх німецькими колоністами. Боротьбу за онімечення польських земель активно проводили Пангерманський союз (з 1891 р.) і "Гаката" (Союз для підтримки німців на східних територіях — з 1894 р.), які від 1901 р. патронував канцлер Б. Бюлов. Німецька верхівка, готуючись до війни, прагнула очистити важливу стратегічну територію від ненадійного польського елементу. За проявами національного життя стежив німецький поліційний апарат; польські діячі, організації, преса часто піддавалися судовим репресіям. Іншим чином склалася ситуація на польських землях, що належали Австрії. Під час створення та зміцнення Австро-Угорської монархії Габсбурги потребували підтримки польської громадськості, а тому в 60—70-х роках Галичина дістала автономію з місцевим сеймом. Сейм приймав ухвали з питань сільського господарства, культури, освіти й соціального забезпечення, мав право запроваджувати особливі податки. Державну адміністрацію очолював намісник — поляк, а до складу віденського уряду входив міністр у справах Галичини. Кандидатури на ці посади узгоджувалися з польською фракцією в рейхсраті. Поляки мали також кілька місць в уряді Австро-Угорщини. Представництво українців, які становили майже половину населення Галичини, у місцевому сеймі й віденському парламенті було обмеженим. У навчальних закладах, у судочинстві й адміністрації панувала польська мова. Відновили діяльність польські університети в Кракові та Львові, у 1873 р. на базі Ягеллонського університету створено Польську Академію наук. Поразка Січневого повстання і репресії, які вона спричинила, а також загальна політична ситуація в Європі переконали частину польського суспільства, що шанси на відновлення польської державності з'являться ще не скоро, а тому головним завданням є збереження нації. У зв'язку з цим поширилася думка про відмову від намагань здобути незалежність і про підкорення властям. Лояльне ставлення до законів країн, що поділили Польщу, а також до політики їхніх урядів могло сприяти кращому розумінню владою польських національно-культурних вимог. Лоялісти існували в усіх трьох частинах Польщі, однак їхня програма реально втілювалася лише в Галичині, де влада погодилася на участь поляків у роботі уряду. Серед галицьких лоялістів найбільший вплив мала група консервативних політиків, які об'єдналися навколо газети "Час"("статики "). Серед керівників цієї групи були відомі історики, зокрема Ю. Шуйський і М. Бобжинський. Вони критикували традиції шляхетської демократії і вважали, що поляки самі винні у розчленуванні країни, оскільки Річ Посполита занепала, на їхню думку, внаслідок ослаблення суспільної дисципліни. Така оцінка минулого справляла вплив і на політичну діяльність лоялістів. Консерватори вважали необхідним припинити збройні змагання і конспірацію, зберегти наявні суспільні й політичні відносини, у політиці прагнули дотримуватися тільки здорового глузду. В останній третині XIX— на початку XX ст. в Королівстві Польському прискореними темпами розвивалася промисловість. Постійними ринками збуту для промислової продукції Королівства були східні, а також аграрні райони Великої Польщі й Помор'я, де існувала потреба в промислових товарах. Водночас село забезпечувало приплив робочої сили, оскільки царський декрет 1864 р. про надання селянам землі не поширювався на безземельних. Це сприяло швидкому і значному зростанню чисельності зайнятих у промисловості: в 1870 р. на фабриках і заводах працювало 80 тис. чоловік, а в 1900 р. — вже понад 300 тис. Промисловість Королівства зосереджувалася в кількох районах: у Домбровському басейні й Старопольському окрузі переважала важка індустрія — металургійна, металообробна, гірнича галузі; в Лодзькому — текстильна (бавовняна); у Варшаві — металургія, машинобудування і харчова промисловість. Найрозвиненішою економічно в цей період залишалася Верхня Сілезія, яка належала Пруссії. У регіоні виплавлялася третина сталі, видобувалася третина вугілля Німеччини, а за виробництвом цинку завдяки Сілезії Пруссія посідала до початку XX ст. перше місце у світі. Продукція сілезької промисловості мала попит передусім у Великій Польщі, Помор'ї, Галичині та Королівстві. Познанське князівство перетворилося в другій половині XIX ст. на житницю Німеччини, а конкуренція між польськими і німецькими селянами позитивно вплинула не тільки на продуктивність землеробства і тваринництва, а й на розвиток харчової та переробної промисловості. Вигідна кон'юнктура на аграрну продукцію позитивно позначилася й на розвитку сільського господарства Королівства, оскільки на власному ринку воно не витримувало конкуренції з дешевим зерном з Росії і України. На землях, анексованих Австрією, промисловість обмежувалася в основному — крім вовнопрядіння в околицях Бельсько Бя-ла — видобутком сировини: в Тешинській Сілезії — вугілля, у Величці та Бохні — солі, в Бориславі — нафти. Понад 70 % нафти, що видобувалася в Галичині, вивозилося на переробку до Німеччини. Сільськогосподарське виробництво задовольняло місцеві потреби й переживало застій — не вистачало нових машин, не розвивалася агрокультура. Розвиток промисловості викликав зростання міської людності в Королівстві Польському: з 8,6% у 1870 р. до 17,5% у 1897 р. і 32% у 1913 р. Чисельність жителів Варшави зросла з 200 тис. в 1864 р. до 900 тис. в 1914 р., а Лодзі — майже до 460 тис. (1910 р.). Водночас у польських землях зберігався високий природний приріст населення. Так, у Королівстві воно збільшилося з 6 млн у 1870 р. до 12,5 млн у 1910 р., у Галичині — з 2 млн до 8 млн; у Познанському князівстві — з 1,5 млн до 2,1 млн. Умови життя різних суспільних верств мали певні відмінності. Так, серед нижчих верств, особливо в Галичині та Королівстві Польському, неписьменність стала однією з найгостріших проблем. До 1914 р. в Галичині на 1000 жителів припадало більше всього учнів — 193, однак тих, хто не вмів читати і писати, налічувалось до 56 %. На землях під владою Пруссії на 1000 жителів припадало 129 учнів, а в Королівстві — всього ЗО. Неписьменність широких верств населення була докором для польського суспільства, тому її ліквідація вважалася одним із основних завдань прихильників "органічної праці". Після поразки повстання 1863—1864 рр. значних розмірів набула політична еміграція. В її середовищі переважали люди демократичних переконань. Частина старої еміграції продовжувала виступати за підготовку нового повстання під гаслами 1863 р. Інші все тісніше зближувалися з "Готелем Лямбер", прибічники, якого все ще сподівалися на підтримку західних країн у відновленні польської державності. Якщо в першій половині XIX ст. центром польської політичної еміграції вважалася Франція, то в 70-ті роки, після поразки Паризької комуни, польська колонія у Франції розпорошилася: значна частина емігрантів повернулася на батьківщину (в Галичину), інші переселилися до Швейцарії або виїхали за океан. У цей період політичні емігранти з Королівства Польського жили у Франції, Швейцарії, Бельгії та Англії, однак своє перебування у кра їнах Західної Європи вони вважали явищем тимчасовим. Великого розмаху набула в цю добу трудова еміграція. Злиденне польське, особливо галицьке, село не забезпечувало роботою всіх, і тому найактивніші покидали рідні терени. Основна хвиля еміграції спрямовувалася до США і Бразилії, багато хто виїздив до Західної Німеччини, Рейнланду і Вестфалії. На початку XX ст. з польських земель до США емігрувало понад 2 млн чоловік, у тому числі 500—600 тис. із районів, анексованих Пруссією, 800—900 тис. із областей, захоплених Росією, і 600—700 тис. з Галичини. Водночас понад 100 тис. польських переселенців потрапило до Бразилії, по кілька десятків тисяч — до Канади і Аргентини тощо. Вважається, що в 1870-1914рр. польські землі залишило близько 3,5 млн чоловік. Це призвело в окремих регіонах до нестачі робочих рук на селі та сезонної міграції з Галичини до Тешинської Сілезії і Помор'я, з Королівства — до Великої Польщі та Помор'я.
|