ЛИСТОПАДОАЕ ПОВСТАННЯ 1830 – 1831 рр.

Поділену й поневолену Польщу протягом більш як півстоліття (від початку XIX ст. до середини 60-х років) неодно­разово охоплювали революційні настрої і великі національні повстання. Головною вимогою польського ви­звольного руху було відродження незалежної Польщі й об'єднання її розрізнених частин. Цей рух мав загальнонаціональний ха­рактер, хоча й не всі верстви польського суспільства брали в ньому однакову участь. В умовах слабкості нового промисло­во-торговельного стану, котрий тільки в другій половині XIX ст. почав відігравати помітну роль у громадсько-політич­ному житті польських земель, основною рушійною силою, а водночас і керівником визвольного руху на першому його етапі (до середини XIX ст.) виступала патріотично налаштована час­тина шляхти. Однак слід пам'ятати, що в той час польська шляхта складалася з представників як панівних кіл, так і на­родних низів. Через це склад учасників і навіть керівників визвольного руху позначався неоднорідністю.

У польському визвольному русі політичні вимоги були тісно пов'язані з вимогами соціальними. Ідеологи його правого крила на перше місце ставили відродження Польської держави і проб­лему її кордонів, відсуваючи соціальні перетворення на другий план. їхня соціальна програма не йшла далі вимог відновлен­ня Конституції 3 травня 1791 р. Ідеологів лівого крила також турбувала проблема незалежності Польської держави, проте головне завдання руху вони вбачали в боротьбі за демократи­зацію суспільних відносин. Строкатість складу учасників поль­ського визвольного руху, а також переплетення політичних і соціальних вимог дають підстави стверджувати, що хоча пер­ший етап цього руху традиційно вважається шляхетським за своїм характером, однак не варто применшувати роль, яку віді­грали в ньому всі інші соціальні верстви суспільства, як патріоти так і демократи.

Центром польського національно-визвольного руху після Віденського конгресу стало Королівство Польське. Після не­тривалого періоду здійснення відносно ліберального курсу що­до Польщі Петербург починає відходити від нього. Усупереч конституції на Королівство поступово поширювались само­державно-кріпосницькі порядки імперії, що зумовило появу конспіративних патріотичних організацій. Окремі з них мали тільки просвітницький характер, тоді як учасники інших пе­редбачали необхідність збройної боротьби для досягнення на­ціонального й соціального визволення. Найвпливовішою орга­нізацією було Патріотичне товариство, що діяло протягом 1821— 1826 рр. на польських землях Австрії, Пруссії і Росії. Його очолював майор В. Лукасінський, а після арешту останньо­го — полковник С. Кшижановський. Польське товариство ста­вило собі за мету відновлення незалежної Польської держави на основі Конституції 3 травня 1791 р.

В ході боротьби з декабристським рухом у Росії, після по­разки повстання в Петербурзі в 1825 р., царський уряд роз­громив Патріотичне товариство. Проте ідеї товариства, а та­кож діяльність деяких його учасників підготували грунт для на­ціонально-визвольного повстання 1830—1831 рр. Ініціативу підготовки повстання взяла на себе нова таємна організація, заснована поручником П. Висоцьким наприкінці 1828р. в Школі підхорунжих піхоти, розташованій неподалік від Варшави. Ке­рівники організації встановили контакт з іншими польськи­ми таємними товариствами.

Початок повстання прискорило повідомлення про те, що імператор Микола І вирішив направити польські війська на придушення французької і бельгійської революцій 1830 р. Уве­чері 29 листопада 1830 р. (звідси назва повстання — Листопа­дове) озброєні повстанці під проводом діячів відродженого Патріотичного товариства П. Набеляка і С. Гощинського напа­ли на Бельведер — резиденцію царського намісника у Варша­ві — великого князя Костянтина. Водночас група учасників таємного товариства в Школі підхорунжих, очолювана П. Ви­соцьким, зробила спробу захопити розташовані неподалік ка­зарми російських військ.

Напад на Бельведер не мав особливого значення, оскільки намісник утік у район зосередження російської армії. Поль­ські генерали відхилили прохання ініціаторів виступу очоли­ти повстання. Однак виступ активно підтримали робітники і ремісники Варшави, які досить легко оволоділи Арсеналом. ЗО листопада польська столиця опинилася в руках повстанців. Російські війська покинули Варшаву, а через деякий час і всю територію Королівства Польського.

Відразу активізувалося помірковане крило прихильників повстання, яке було готове задовольнитися обіцянками ро­сійського уряду дотримуватись Конституції Королівства Поль­ського. Воно розпочало переговори з намісником, але при­пинило їх під тиском відродженого Патріотичного товарист­ва. За сприяння вищих кіл польського суспільства, які утворили Тимчасовий уряд на чолі з А. Чарторийським, з 5 гру­дня диктатором повстання в Королівстві проголосили команду­вача польською армією, наполеонівського генерала Ю. Хлопиць-кого. Він направив до Миколи І делегатів, сподіваючись, що цар погодиться задовольнити найважливіші для поляків ви­моги: розширення Королівства за рахунок приєднання Лит­ви, Волині й Поділля, а також обов'язкового дотримання кон­ституції. Однак Микола І зажадав беззастережної капітуляції. 8 січня 1831 р. Ю. Хлопицький склав з себе диктаторські по­вноваження. 25 січня Патріотичне товариство організувало у Варшаві велелюдну маніфестацію на знак ушанування пам'я­ті страчених декабристів. Того ж дня сейм, скликаний Тим­часовим урядом, ухвалив рішення про позбавлення Миколи І польського престолу, що фактично означало проголошення війни Росії. Сейм сформував Національний уряд.

У відповідь на детронізацію російські війська під коман­дуванням генерала І. Дібича на початку лютого вступили на територію Королівства. Проти них вирушила вдвоє менша польська армія, доповнена добровольцями. У першій битві, що відбулася 14 лютого 1831 р. під Сточеком, росіяни зазнали поразки. У генеральній битві під Гроховим (тепер один із районів Варшави) 25 лютого явної перемоги не здобула жодна зі сто­рін.

Повстання охопило й землі, що безпосередньо входили до складу Росії. Для боротьби з повстанцями в Литві, Білорусі та Україні царський уряд використовував десятки тисяч росій­ських солдат. Польські партизани нападали на невеликі заго­ни противника, руйнували мости, дезорганізовували рух транс­порту. Повстанцям Королівства надавали всебічну допомогу співвітчизники з територій, підвладних Пруссії та Австрії. Ви­ряджені в Литву на допомогу повстанцям загони регулярної армії, якими командували генерали Д. Хлаповський і А. Гел-гуд, були змушені відійти за прусський кордон. Корпус гене­рала Ю. Дверницького, що діяв в Україні, також відступив до кордону і склав зброю на території Галичини. З кінця травня повстанці зазнавали поразок майже повсюдно. Найбільшою не­вдачею польських військ і їхнього нового командувача, генерала Я. Скшинецького, стала битва під Остроленкою 26 травня 1831 р.

Скориставшись підтримкою Пруссії, яка активно сприяла придушенню повстання, російські війська під командуван­ням генерал-фельдмаршала І. Паскевича форсували Віслу в районі Торуня і з північного заходу наблизилися до Варшави. Організувати належний опір царським військам заважали кон­сервативні й угодовські сили. Народні виступи в столиці 29 червня і 15 серпня призвели тільки до самосудів, однак не справили істотного впливу на співвідношення сил. Новий уряд під проводом генерала Я. Круковецького, вважаючи, що подаль­ший опір не має сенсу, відмовився озброїти варшав'ян. Коли 6 вересня війська Паскевича штурмом оволоділи передмістям столиці — Волею, польське військо покинуло місто й відступило до Модліна. 8 вересня російська армія захопила Варша­ву, а 5 жовтня головнокомандувач польською армією разом з 20 тис. вояків перетнув прусський кордон. Того ж місяця ка­пітулювали останні вогнища опору — Модлін і Замостя.

Листопадове повстання тривало десять місяців. Протя­гом восьми з них — з кінця січня до початку жовтня 1831р. — поляки відчували себе вільним народом, хоча жодна з євро­пейських країн не визнала незалежності Польської держави. Верховна влада під час повстання належала сейму, який при­значав уряд і головнокомандувача, ухвалював рішення з питань бюджету і податків. Незважаючи на те, що повстан­ня 1830-1831 рр. нічого не змінило у внутрішньому стано­вищі польського народу, воно стало важливим етапом бо­ротьби поляків за національну незалежність. Повстання ма­ло велике міжнародне значення, оскільки підривало лад, запроваджений Віденським конгресом, сприяло розвиткові національно-визвольного й демократичного руху в багатьох країнах Європи.