БЕРЕЗЕНЬ
В березні птахи летять І біжить із хати кіт До гніздечок рідних. Понявчать під вікна, Вже струмочки дзюркотять, А крихкий зимовий лід Сон-травиця квітне, Під промінням зникне. ТРАВНЕВІ СЮРПРИЗИ Світлим весняним ранком легко дихалося травневому Жуку. Він бадьорився, перелітав з листка на листок. Милувався навколо всім. Жук розмістився на верхівці свого улюбленого дерева: - Ой, яка всюди краса! Ану, полечу я на ту галявину, де світить так багато маленьких сонечок. Він махнув важкими крильми, ввімкнув свій двигун і, як вертоліт, полинув на ту галявину, яка його привабила. Що ж це за сонечка такі світили Жуку? Як хочеться ближче до них! Жук летів усе швидше і швидше, ніби боявся запізнитись. “Хоч би сонечка не заховались”,- думав він. Нарешті Жук долетів до заповітного місця. Склав свої крила і важко приземлився. Подивився на всі боки. А навкруг стільки жовтих пухнастих сонечок! Усі дивляться на нього ясними оченятами. “Ну, вже нагріюся я сьогодні”,- подумав він. Умостився зручніше, розсівся на травичці, розправив крила і простягнув свої лапки. Заплющив очі, сидить і жде, коли ж це йому стане тепліше. Чекав-чекав, набридло йому та й питає: - Сонечки, вас так багато. Чому мені не жарко, чому ви не грієте мене? “Сонечки” здивовано подивилися на Жука, і одне з них відповіло: - Жук, ти що, ми – кульбабки! - Так ви просто квіточки? - Так, ми квіточки, але незвичайні. В цьому ти зможеш впевнитися, якщо будеш з нами частіше зустрічатися! Ось завтра, рано-вранці, ще до сходу сонця прилітай до нас. Тільки не переплутай – до сходу справжнього сонечка. - Добре! – весело промовив Жук. Він знову завів свій двигун, сильно задзижчав і полетів. З нетерпінням чекав ранку. А хто терпляче чекає, той обов’язково дочекається! Ось і ранок. Жук встав, прибрався, розчесав свої пишні вуса і помандрував у гості. По дорозі він думав: “Чому кульбаби сказали, щоб так рано їх відвідав? Напевно, вони приготували якийсь сюрприз?” І з тими думками полетів швидше: “Ох, хоч би сонце ще не зійшло. Швидше, швидше!” Нарешті прилетів. Але що це? Жук почав бігати по галявині, заглядати під кущі, та ніде не бачив тих пухнастих жовтих сонечок-кульбабок. - Ау, кульбабки, де ви? Ви ж запросили мене в гості, а я нікого не бачу, ніхто мене не зустрічає! Травневий Жук ледве стримувався, щоб не заплакати від образи. На галявинці лише гойдались на тоненьких ніжках довгі пуп’янки в зелених чашечках. Поки Жук займався пошуками, на небі з’явилося сонечко. Воно освітило всю галявину. І трапилось диво! Всі пуп’яночки почали відкриватися і перетворюватися у великих вчорашніх кульбабок: - А ось і ми. Здрастуй, Жучок! Молодець, що ти прийшов. А ми так міцно спали, що й не чули, що ти вже тут. Жук полегшено зітхнув: - Так ось де ви! Так, виходить, і ви вночі лягаєте спати? А я й не знав. - Так, - відповіла одна з кульбабок,- ми лягаємо спати кожна в своє ліжечко, укриваємося зеленою теплою ковдрою, складаємо свої промінці і спимо. Тоді нам тепло і не страшні ні дощ, ні холод, ні вітер. Жук погрався з кульбабками, політав з квіточки на квіточку, втомився і почав збиратися додому. - Почекай, ще не лети! – затримала його найстарша кульбабка. – Ти ж не відлітай надовго. У нас ще є сюрприз, але покажемо його тобі лише в кінці весни. Прилітай, будемо чекати. Жук летів, і йому було так весело, бо його знову запросили в гості друзі. Минув місяць… Уже закінчувалася весна. Сонце сильніше припікало, нагадувало всім: - Скоро – літо, скоро – літо! Знову поспішає наш Жук у гості. Летить, захекався. Побачивши здалеку гостя, кульбабки закричали всі в один голос: - Швидше, швидше! Ми тебе насилу дочекались! Ще б трохи, і ти б нас не застав – ми б полетіли! Жук присів, віддихався і ніяк не міг отямитися: - По-перше, я не знаю, з ким я розмовляю. Де мої жовті кульбабки? Невже це ви? Тепер ви стали ще кращі, ніж були! Коли це ви встигли переодягнутися? Такого білосніжного легкого вбрання я ще ніколи і ніде не бачив! А, по-друге, як це так ви мало не полетіли? – все більше дивувався Жук, - ви ж квіти, а квіти хіба літають? - Зараз побачиш, - почув він у відповідь. Жук не встиг отямитись, як кожна кульбабка дістала із кишеньок безліч парашутиків і, взявшись за ручки, від ніжного подиху теплого вітру полинули вгору. - Ой, як їх стало багато! – захоплювався Жук. Тут було не до розмов. Жук боявся відстати від своїх друзів. Він теж полинув у небо до кульбабок, які міцно тримали свої парашутики і легко линули над землею. Так, танцюючи, линучи і кружляючи, травневий Жук забув про все на світі і не помітив, як знову опинився на своєму дереві. Звідтіля він добре бачив, як маленькі пушинки махали йому на прощання своїми рученятами і линули-линули, хто куди. - Так, тепер я знаю, на які сюрпризи здатні мої друзі. Цікаво, що вони придумають наступного разу?
Підготувала Вовк А.А., логопед ДНЗ
|
ДОВІДКОВА СЛУЖБА
