ЗІ СТАТТІ М. РИЛЬСЬКОГО

„героїчний епос українського народу”

Епічна народна творчість, — чи то об’єднана в су­цільні поеми наскрізним сюжетом і наскрізною ідеєю („Іліада”, „Одіссея”, „Калевала” тощо), чи то пов’язана в певні цикли або групи (Київський і Нов­городський цикли билин, думи про Хмельниччину і т. ін.), чи то представлена окремими творами, як-от: думи історичного й морально-побутового характеру, історичні пісні й балади,— ця творчість у всіх її розгалуженнях становить законну гордість народів, які дали її світові. Вона виявляє високий героїчний дух народів, благородні їх етичні ідеали, вони є вірною супутницею історії людства, яскравим відбиттям найважливіших моментів у цій історії.

Своїм епосом, своїми історичні піснями мають цілковите право пишатися слов’янські народи — російський, український, білоруський, сербський, болгарський та ін. [...]

[...] Дума — це віршований твір, виконуваний (як правило, соло, речитативом, що інколи переходить у більш співучий мелодичний малюнок, під акомпанемент кобзи, або бандури (за нашого часу так зветься один інструмент, що, проте, має різні видозміни), або — рідше — ліри. Рядки в цьому вірші дуже різні довжиною (точніше, кількістю складів). Рима (здебільшого дієслівна) майже обов’язкова, причому часто-густо римується по декілька рядків поспіль. Ось відомий приклад стягненого речення, побудованого на 14 римованих дієслівних присудках:

Тоді ж то Івась Удовиченко, як од Хвилона,

Корсунського полковника, благословеніє принімав,

Сам на доброго коня сідав,

Між до козацькими таборами пробігав,

Шлик із себе скидав,

Хрест на себе злагав,

Отцеві й материну молитву споминав,

Із усяким козаком сердечне прощеніє мав,

Старого козака рідним отцем узивав,

Молодого козака рідним братом узивав,

На турецькі табори пробігав,

Турецькі намети поперевертав,

Турок п’ятдесят під меч узяв,

Дев’ятеро живцем під меч узяв,

Перед Хвилона, корсунського полковника, в намет

приставляв.

(„Дума про Івася Удовиченка-Коновченка”)

Думам властиві^;складні синтаксичні побудови, періодична мова, що чітко відрізняє їх від пісень.

Ф.Колессі вдалося встановити, що при відсутності звичайного для пісень строфічного поділу в думах наявні „поділи на періоди або тиради, тобто такі групи віршів, з яких кожна містить в собі закінчений образ або закруглену думку”. Ф. Колесса взагалі є перший український фольклорист, який дав точне визначення форми дум.

Відзначимо деякі стилістичні риси, властиві думам.

Архаїзми, старослов’янські слова і вислови на зразок „глас”, „глава”, „злато”, „перст”, „прах” смиренїє”, „возлюбити”, вкушати”, „аще”, навіть форми „будеші”, „рече” посідають значне місце в мовному складі дум івиконують певну стилістичну функцію, яку добре розуміли і творці дум, і їх виконавці. Останні, як, наприклад, Остап Вересай, знали сучасне значення архаїчних чи псевдоархаїчних слів і виразів, пояснювали їх зрозумілими слухачам словами та виразами, але вважали неприпустиме змінювати їх у самому тексті дум. Вересай, приміром, співав „олци”, пояснюючи, що це — те саме, що й вовки, але співати треба саме так. Він же коментував одно місце в думі: „шабля, меч — усе одно”.

Однакові початки рядків (анафори) — один із звичайних засобів творців дум. Таким самим звичайним засобом є і ретардація, навмисне уповільнення розповіді.

Часті в думах негативні порівняння:

Не сива зозуля закувала,

То вдова заплакала...

***

У святу неділеньку не сизі орли заклекотали,

Як то бідні невільники у тяжкій неволі заплакали...

Тавтологія синонімічна: прохали та благали, знає-відає, плаче-ридає, срібло-золото, кайдани-залізо, козацька-молодецька і т.д.

Тавтологія коренеслівна: біжить-підбігає, живе-проживає, клене-проклинає, квилить-проквиляє, грає-виграває, пити-підпивати, хвилешна-хвиля, сирая-сириця і т.д.

Постійні епітети: свята неділенька, сизі (ї) орли, орли-чорнокрильці, бідні (ї) невольники, буйний вітер, бистра (я) хвиля, жовта кість, біле (є) тіло.

Треба, проте, зауважити, що і однакові початки, і ретардація, і негативні порівняння, і тавтологія, і постійні епітети не є винятковою приналежністю українських дум. Вони властиві і билинам та іншим епічним творам східних слов’ян. Більшість цих засобів використовується авторами епічних творів усіх часів і народів.

Постійний епітет — могутній стилістичний засіб; інколи, правда, він призводить і до безглуздості — наприклад, порада, що її дає мати дочці, жати „зеленеє жито” в українській пісні або ж „біле горло” у „арапина” в пісні сербській.

Гадаю, що слід би звернути увагу і на рису думової поетики, досі належно не вивчену,— оригінальні або принаймні не постійні епітети і образи, що на­лежать, власне, творцям дум. Приклади:

Чорний пожар під білі ноги підгортає („Дума про втечу трьох братів із Азова”). За пояс­ненням коментаторів „чорний пожар” — це чорний вигорілий степ;

оскомистий борщ;

ясні пожари (звичайно епітет „ясний” має позитивне забарвлення — ясен сокіл, ясні зорі і т. ін.);

темний похорон.

Або ж таке місце в думі „Соколя”:

У неділю барзо рано-пораненьку

Налетіли соколи з чужої далекої сторони

Да сіли-упали на преудобному древі,

на орісі,

Де звили собі гніздо шарлатноє...

Цікавою особливістю дум є й граматичні неправиль­ності, точніше — відхилення від загальновживаних мовних норм, які часто зустрічаються в думах і зде­більшого продиктовані вимогами ритму і рими. Такі незвичні форми дієслів:

Теє промовляє,

Відтіля побігає.

(„Втеча трьох братів із Азова”)

Івась Коновченко молодого козака повстрічає,

Стремено у груди поторкає.

(„Івась Коновченко”)

Старого козака конем побиває,

Меншого під ноги затоптає.

(Там же).

Тут маємо неможливу з погляду граматичних норм форму теперішнього часу від дієслова доконаного виду.

Часто зустрічаються форми находжали, даває, розношали.

Залежність цих неправильних або незвичних форм від рими в контексті думи цілком ясна.

Досить звичайне в думах уживання форми клич­ного відмінка в розумінні називного („Отамане Матяш Старенький теє зачуває”; „полковниче Іване Богуне” —в розумінні „полковник Іван Богун”, „корсунський полковник, пане Хвилоне”), а також дивні для нашого слуху форми кличного („Алкане-пашо, трапезонський княжату, молодий паняту”).

Є й інші відступи від загальноприйнятих мовних норм.

Особливу цікавість являють складні, подібні до гомерівських, прикметники та іменники: домодержавець, злосупротивна (хвиля), людославне (3апорожжя) і т. ін. У піснях таких словотворів, скільки нам відомо, нема або майже нема.

Ми говорили про деякі риси схожості між україн­ськими думами, російськими билинами й епічними піснями інших народів. Це, проте, не знімає нашої впевненості в глибокій своєрідності українського думового стилю. Вона надто очевидна.

Говорячи про характер, про внутрішній зміст дум, про світогляд їх складачів і носіїв, відзначимо насам­перед властивий епічній поезії українського народу реалізм. Цьому твердженню не суперечить наявність у думах гіперболізму, що виявляється в описах фізич­ної сили героїв, кількості побитих ними ворогів (тур­ків, татар, польських панів і жовнірів та ін.). Ось, наприклад, як описується в думі про Хвеська Ганжу-Андибера могутня сила цього вигаданого народом „демократичного гетьмана”: гетьман, що законспіру­вався, одягшися „козаком-нетягою” (бідняком), випив кварту міцного пива, яке піднесла йому служниця в корчмі, всупереч розпорядженню хазяйки корчми, що наказувала подати бідареві найгіршого пива (дуже характерна деталь!); пиво робить своє:

Як став козацьку хміль голову розбирати,

Став козак конівкою по мосту добре погримати,

Стали в дуків-срібляників (багатіїв, що пили

в корчмі.— М. Р.)

із стола чарки й пляшки скакати,

І стала шинкарська груба на десять штук скрізь по хаті

літати...

Як тут не згадати новгородського Василя Буслаєва!

Гіперболічний елемент, проте, не суперечить реалі­стичному мистецтву, а є його складовою частиною, — інакше нам довелося б викреслити із списку реалістів Міцкевича, Гоголя, Щедріна, Маяковського.

Фантастичний, казковий елемент майже зовсім відсутній у думах, тоді як у російських билинах, сербських та болгарських піснях йому відведено чи­мале місце. Це, безперечно, пояснюється часом і умо­вами творіння.

Реалізм описів у думах іноді доходить до диво­вижної точності, майже протокольності. Так, в одному варіанті думи про Івася Коновченка читаємо:

Робилося те діло в суботу, проти воскресенія, на заході сонця.

Або ось початок думи „Про Самійла Кішку”:

Ой із города із Трапезонта виступала галера,

Трьома цвітами процвітала, мальована;

Ой первим цвітом процвітана —

Злато-синіми киндяками побивана;

А другим цвітом процвітана —

Гарматами рештована;

Третім цвітом процвітана —

Турецькою білою габою покривана.

Історики стверджують, що цей опис близько пере­дає вигляд старовинної турецької галери, „каторги”.

Перечитайте думу пізнішого часу, скажімо, про Хмельницького і Барабаша або про смерть Хмель­ницького, і ви, якщо не звертати уваги на історичні неточності, на свавільні зближення далеких по часу подій і т. ін., здивовані будете тверезо-реалістичним тоном розповіді. Дума про Хмельницького та Бара­баша, приміром, передає досить точно історичний факт, як його змальовано у тогочасних українських і польських письменників.

Часто підкреслювані дослідниками ліричні елемен­ти в думах, які старовинні кобзарі називали „жало­щами”, справді сильніше виявлені в цих творах, ніж в епосі інших народів. Особливо яскраво виступають ці елементи у невільницькому циклі, що навіть дало привід деяким дослідникам виводити думи взагалі з похоронних плачів, „голосінь”.

В одній із найпоширеніших невільницьких дум звучить такий схвильований плач самого автора думи, який не менш зворушливо передавався справжніми кобзарями-митцями типу Вересая або Крюковського:

Визволь, господи, всіх бідних невольників

З тяжкої неволі турецької,

З каторги басурманської,

На тихі води,

На ясні зорі,

У край веселий,

У мир хрещений,

В городи християнські!

 

Побіжно відзначимо, що „каторга басурманська”, „мир хрещений”, „городи християнські” — тут кате­горії не стільки релігійні, скільки національні.

Такий плач, сповнений любові до рідного краю і туги по ньому, міг вирватися з грудей людини, яка сама зазнала всю гіркоту і тягар турецької неволі.

Повертаючись до питання про ліричний елемент у думах, висловимо припущення, що, може, все-таки не слід вважати ліризм винятковою особливістю дум, хоч у них він і виступає сильніше, ніж в епічних творах інших народів. Нам здається, наприклад, що велика кількість зменшувальних і пестливих іменників у би­линах свідчать про особисте, ліричне ставлення їх авторів до зображуваних ними осіб і подій. Ось, примі­ром, початок одної з відомих билин про Іллю Муромця:

 

Не сырой дуб к земле клонится,

Не бумажные листочки расстилаются:

Расстилается сын перед батюшком,

Он и просит себе благословеньица...

Не можна не відчути тут виразного ліричного стру­меня.

Особистим ставленням творця (і виконавця) до зображуваних подій і людей пояснюються і такі за­чини в сербських епічних піснях, як „Милий боже, що за дивне диво!” або кінцівка пісні про бановича Страхиню:

Юнаків таких є в світі мало,

Як юнак був банович Страхиня.

 

Дуже сильні в деяких українських думах, як і в деяких російських билинах, риси гумору й сатири. Особливо це стосується думи про козака Голоту, дум періоду національно-визвольного руху XVII ст. і думи про Хвеська Ґанжу-Андибера. Ось, наприклад, опис, убрання Андибера, який переодягся бідарем, „нетягою”, що багато в чому збігається з описом убрання козака Голоти:

На козаку, бідному нетязі,

Три сіром’язі,

Опанча рогозовая,

Поясина хмельовая.

На козаку, бідному нетязі, сап’янці,

Видно п’яти й пальці,

Де ступить — босої ноги слід пише. [...]

 

[...] Основна провідна риса українського історичного епосу — це патріотизм, безмежна, дійова любов до батьківщини, що проявляється насамперед у воєнному опорі загарбникам і поневолювачам. Риса ця помітна в думах іще раннього періоду, які відбивають боротьбу з турками й татарами. Такі думи про козака Голоту, про Івана Удовиченка (Коновченка). Думи цього ряду часто закінчуються загибеллю героя. Є й думи, просто присвячені смерті козака чи козаків, знеможених від ран („Про Хведора Безродного”, „Про смерть братів на Самарці” і ін.). Характерні, проте, кінцівки деяких дум, в яких герой або герої гинуть. Наприклад:

Полягла двох братів голова вище річки

Самарки,

Третя у Осавур-могили,

А слава не вмре, не поляже

Однині до віка,

А вам не многая літа!

 

Або:

Отоді ж то Івась Вдовиченко помер,

А слава його не вмре, не поляже!

Тут не можна не помітити ознак світлого оптимізму, властивого народній творчості навіть у тих творах, де описуються сумні й трагічні події. Цю рису фольклору підкреслював Горький.

Особливим піднесенням патріотичного почуття і національної самосвідомості позначені думи й пісні періоду визвольної війни 1648—1654 рр., думи та пісні, присвячені Богданові Хмельницькому і його соратникам — Іванові Богуну, Данилові Нечаю, Максимові Кривоносу. Величчю народного торжества пройнята, наприклад, чудова, маршова пісня того часу „Гей, не дивуйте, добрії люди”. Глибоким проникненням в суть історичних подій відзначаються думи про Хмельниць­кого та Барабаша і про смерть Хмельницького. [...]

Народ, оспівуючи подвиги героїв-патріотів, нещадно таврує зрадників, ренегатів, запроданців. Згадаймо постать Барабаша.

Слід підкреслити класове, соціальне, а не тільки національне розуміння слова „лях” у багатьох думах і піснях XVII століття. Так, у думах про Хмельниць­кого до слова „ляхи” неодмінно додається „мостивії пани”. Іноді слово „лях” зовсім і не означає поляка, наприклад, у тій-таки думі про Андибера:

Там пили три ляхи,

Дуки-срібляники:

Первий пив Гаврило Довгополенко

Переяславський,

Другий пив Війтенко Ніжинський,

Третій пив Золотаренко Чернігівський.

 

Епітет „ляхи”, доданий до цих сугубо українських прізвищ, характеризує соціальну, а не національну суть їх носіїв: пани, багатії, дуки, гнобителі народу.

Багато уваги в піснях і особливо в думах приділено святості родинних стосунків. З героями, які не виявляють належної поваги до „отця, матері”, неодмін­но трапляються важкі випробування, а то й смерть.

Олексій Попович кається під час морської бурі товаришам у своєму гріху:

Що я в охотне військо од’їжджав,

Не добре починав,

З отцем і матір’ю прощенія не мав,

Старшого брата за брата не мав,

Старшу сестру збарзе зневажав,

Ой у груди стременем одпихав...

 

І далі:

Ой іще з города вибігав,

Триста душ маленьких дітей конем розбивав,

Кров християнську безневинно проливав.

 

Останні рядки свідчать і про ширші, ніж сфера ро­динних стосунків, гуманні ідеали українського народу.

Зворушливо змальовуються в думах та піснях ніж­ні взаємини брата й сестри, проводи останнього брата на війну і т. д.

Високо уславлюється в думах („Самійло Кішка”, „Олексій Попович” та ін.) почуття товариськості, про яке так натхненно говорить гоголівський Тарас Буль­ба в своїй промові, зверненій до козаків у годину „великого поту, великої козацької доблесті”.

Дослідники відзначають, що в історичних думах нема любовних мотивів. Про історичні пісні цього з такою рішучістю сказати не можна.

Високою чистотою етичного ідеалу позначені побу­тові думи, такі, як „Про сестру та брата” або „Про бідную удову”. [...]

[...] Радянські фольклористи виходять з думки М.Горького про те, що народна творчість — це твор­чість трудового народу, і бачать доказ цього саме і в виникненні, існуванні, розвитку та побутуванні дум і пісень історичних.

Це не виключає наявності книжних впливів у ду­мах та піснях. Крім того, говорячи про думи, створені в XVII ст., слід пам’ятати про історичні особливості того часу (роль представників прогресивної частини козацької старшини, насамперед Богдана Хмельниць­кого та його ближчих сподвижників у національно-визвольній війні (1648—1654рр.).

Основним творцем і носієм українського історично­го епосу є трудовий народ. Але в створенні його брали участь і люди з книжною освітою, і представники про­гресивної частини старшинської верхівки. Авторами деяких дум могли бути й справді були безпосередні учасники подій, наприклад, воєн або морських походів проти турків, або ж люди, що поділяли ратні подвиги з Богданом Хмельницьким, отже, можливо, і хтось із старшини козацької. Крім того, говорячи про ста­лість думового стилю, ми повинні пам’ятати про існування кобзарської корпорації, що мала свої органі­заційні форми і свято берегла словесні і музичні тра­диції епічного жанру.

У кобзарів та лірників старого часу була навіть своя спеціальна, („лебійська”) мова для порозуміння між собою — так щоб сторонні люди їх не розуміли. Були у них суворі правила щодо навчання мистецтва, щодо іспитів для прийому в коло „майстрів” і т. ін. При всіх цих ознаках ясно, що стиль кобзарської пое­зії й музики мав свої певні й тверді традиційні й про­фесіональні риси. [...]

Друкується за виданням: Максим Риль­ський. Твори. В 10-ти томах. Т. 9. К., Держлітвидав України, 1962. — С. 215—244.

 

ЗІ СТАТТІ ІВАНА ФРАНКА „ЖІНОЧА НЕВОЛЯ В РУСЬКИХ ПІСНЯХ НАРОДНИХ”

Коли се правда, що мірою культурності всякого народу може служити те, як той народ обходиться з жінками, то й се безперечна правда, що русько-український народ за сею мірою покажеться висококуль­турним...

[...] Се також признали трохи чи не всі етнографи, не кажучи вже про велику щирість і ніжність чуття, кот­ре такими чистими перлами вилилося в незлічимих чудово гарних піснях жіночих. Уже сама зверхня по­доба руського жіноцтва — складна, свобідна, гарна, — само його сміле та певне виступування супроти чужих людей: все те свідчить дуже корисно про поважне, люд­ське становище жінок серед руського народу.

А прецінь же між жіночими піснями руського на­роду зустрічаємо дуже багато так сумовитих, так жалібно болющих, розкриваючих нам таку многоту недолі, що вдумавшися в ті пісні і в те життя, котре їх викликало, ми не можемо не вжахнутись, не може­мо не спитати самих себе: невже ж се правда? невже ж се може діятись у нас, перед нашими очима, між нашим лагідним руським народом? Особливо замужня жінка винаходить в своїй жизні чимраз нові рани і не­догоди, на котрі нарікає в піснях.

Кожний, хто звик пильно придивлятися життю на­родному і особливо слідити його безмірно цікаві духові прояви, мусить звернути увагу на ті пісні, на ті, сказати по правді, жіночі невільничі псалми. Особливо тим цікаві вони — крім своєї основи, — що майже всі, за винятком деяких мандрівних, а лиш до нашого життя більше або менше приноровлених, суть нові­шого, майже сучасного походження, як се доказує бесіда, чиста, без архаїзмів, часом зовсім локально забарвлена, — як доказують також зовсім нові сучасні поняття і обставини, в них зображені. Чи не доказує нам сей факт, що доля нашого жіноцтва стоїть тепер на переломі, що нові обставини життя суспільного — збільшаючася біднота і др. — заявляють тенденцію змінити становище нашого жіноцтва і, розуміється, змінити його на гірше! Правда, в самих піснях обіч сього непотішного факту ми побачимо ще й друге, про­тивне явище — реакцію жіноцтва супроти більшаючо­го гніту. Маймо надію, що гніт той чимдалі буде зменшуватися і що жіноцтво наше без перепони буде поступати дорогою духового розвою в міру поступу цілого руського народу.

Розправа, котру отсе подаю, основана майже ви­ключно на матеріалах рукописних, на піснях, зібраних мною самим і моїми товаришами (особливо М.Павликом, Ів.Мохом і др.) в різних околицях Галичини самими послідніми роками. Деякі з тих пісень були й печатані чи то в такій формі, як тут подаються, чи в варіантах. При кінці розправи я подам їх порівняння з печатними відмінами. Запримічу ще, що зведені тут пісні жіночі, безперечно, найкращі і щодо змісту і щодо форми з всього (крім хіба деяких дум історичних), що коли-небудь витворила наша фантазія народна, і як твори народної, лірики многі з них можуть сміло рів­нятися з найдосконалішими того роду творами всіх часів і народів. Додам ще, що й мелодії многих із тих пісень так чудово хороші, що слова становлять лиш половину їх чаруючої сили. [...]

 

Вперше надруковано в 1883 р. Цитується за виданням: Іван Франко. Вибрані статті про народну творчість. Упорядкував О.І. Дей. К.: Вид-во АН УРСР, 1955. — С. 107—108.

 

 

ЗІ СТАТТІ О.П. ДОВЖЕНКА „НАРОДНА ПІСНЯ”

Українська пісня. Хто не був зачарований нею, хто не згадує її, як своє чисте, прозоре дитинство, свою горду юність, своє бажання бути красивим і ніжним, сильним і хоробрим?

Який митець не був натхненний її багатющими мелодіями, безмежною широтою і красою її образів, її чарівною силою, що викликає в душі людській най­складніші, найтонші, найглибші асоціації почуття, думки і прагнення всього, що є кращого в людині, що підносить її до вершин людської гідності, до людя­ності, до творчості.

Який боєць не знаходив для себе в українській пісні сили і завзяття, бойової щедрості, любові до на­роду, презирства до ворога і до смерті.

Виринають з сивини століть і проходять гордою ходою перед нашими воїнами славні прадіди — Байда-Вишневецький, Дорошенко, Нечай, Богун, і Бог­дан, і славний Морозенко, і козаки Швачка та Го­лота — і кличуть до бою за Батьківщину. І Щорс, і богунці.

Який трудівник — ой у лузі та ще при березі, чи у полі на роздоллі, чи серед степу широкого, чи на морі глибокому, чи у шахті під землею, чи на заводі за вер­статом — не почував легкості і бадьорості од її геніаль­ного ритму?

Яка мати не співала цих легких, як сон, пісень над колискою дорогих дітей своїх?

Яка дівоча весна не приносила кохання на її крилах?

Українська пісня — це геніальна поетична біогра­фія українського народу. Це історія українського на­роду, народу-трудівника, народу-воїна, що цілі віки бився, як лев, за свою свободу, що цілі віки витрачав усю свою силу, свою кров, своє життя, як казав вели­кий Шевченко, „без золота, без каменю, без хитрої мови” на виковування у боротьбі свободи, права на повноцінне життя, на виявлення в житті всіх своїх здібностей!..

Тяжка була історія. Кривава, бодай не вернулась. І народ, якого позбавляли багатьох можливостей, у кривавій боротьбі вилив свою душу, свій поетичний геній в єдине, в що міг, — у пісню, безсмертну україн­ську народну пісню. Українська пісня — це бездонна душа українського народу, це його слава.

Вперше надруковано в 1942 р. Цитується за ви­данням: Українські письменники про літерату­ру та мову. — К.: Радянська школа, 1961, с. 360—361.

ІЗ ПЕРЕДМОВИ В.М. ГНАТЮКА ДО ЗБІРНИКА „КОЛОМИЙКИ”

Коломийки — се коротенькі пісні, що складаються переважно з одного або двох куплетів найрізнороднішого змісту: ні одна поява народного життя не поминена в них, кожда находить у них свій відголос. Тому й ціна їх для характеристики народного життя незвичайно велика, хоч дотепер майже не використувана. Не всі, одначе, коломийки одно- або двокуплетні; бувають і інші, три-, чотири-, п’ять-, шістькуплетні; деколи зростає число куплетів аж до десяти, приміром ч. 552 на 49 стор. Се буває, одначе, лиш виїмково і більшекуплетні коломийки являються, звичайно, стяг­ненням кількох меншекуплетних в одну. [...]

[...] Дуже важною річчю було би прослідити старинність коломийок: коли почали вони витворюватися і при яких обставинах народного життя. На жаль, сього не можна зробити задля браку відповідних джерел. У кождім разі з кінцем XVIII ст. вони мусили вже бути, коли в 20-х роках XIX ст. могли їх запису­вати Вацлав Залеський і його співробітники. [...] Та коли коломийки числять за собою щонайменше одно століття життя, їх не можна називати такими новими. Ми не знаємо понадто, як довго вони існували перед XIX ст.,та в кождім разі мусили існувати довший час, поки на них звернено увагу та поки вони попали записувачам під руки. [...]

[...] Коли ми знаємо, проте, що коломийки існували протягом цілого XIX ст. і знаємо, що в тім часі тво­рився цілий ряд нових пісень, тоді не можемо вважати коломийок за щось таке, що творилося для заповнен­ня порожні, викликаної застоєм у народній поезії. Навпаки, ми можемо сконстатувати, що коломийки се така форма поезії, в якій проявлялися (бодай за XIX ст.) відгуки народного життя так само, як у інших формах народної поезії. Коломийки належить, отже, вважати зовсім самостійним витвором народно­го генія, паралельним до інших самостійних родів народної поезії. Подекуди можна їх ставити навіть вище; ми знаємо, що деякі пісні, особливо.обрядові, прив’язані тісно тільки до певних прояв народного життя; такими є колядки, гагілки, весільні пісні та ін.; коломийка натомість огортає собою всі прояви життя чоловіка у всіх порах; вона втискається всюди за чо­ловіком, для неї нема нічого тайного; звідти в ній ви­словлене і радість, і горе, і утіха, і жаль; звідти вона дихає і повагою і жартом; звідти в ній і гумор і сатира та іронія і т. ін.

Не можна також згодитися на погляд, буцім-то ко­ломийки містять у собі відривки та відломки більших пісень, переважно таких, що загинули. Правда, бувають такі, як ось ся:

Не буду я воду пити, бо вона нечиста,

Бо у воду нападало кленового листа.

 

Се відривок із пісні про дівчину, що несла воду, та Христа, що просив у неї води напитися. Але ж такі відривки не штука пізнати і не можна їх уважати за самостійні коломийки, хоч у них розмір коломийко­вий. Для того вистане, зрештою, порівняти оцю збірку коломийок із різними збірниками пісень, причім по­кажеться виразно, що коломийки — се наскрізь ори­гінальні пісні. [...]

[...] Дехто силкувався ставити у звязь нашу коло­мийку з польським краков’яком та натякувати, буцім­-то вона постала під впливом краков’яка. Що такий погляд зовсім мильний, про те й нічого говорити. Подібні пісні, як коломийка і краков’як, мають також інші народи, але вони певно постали у тих народів так само самостійно, як у нас коломийки. [...]. Але вони відповідають лиш своєю короткістю, більше нічим. Тут можна додати ще, що подібні пісні мають також чехи і словаки (вони майже зовсім ідентичні з кра­ков’яком і в сім разі можна говорити про взаємні впливи та споріднення), а останніми часами записано їх і у росіян. Російські короткі пісні (прозвані частуш­ки) зближені, одначе, більше з нашими козачками, як із коломийками; вони мають такий самий розмір і складаються деколи так само лише з двох півстихів. [...]

[...] Козачок різниться тим від коломийки, що його чотиристиховий куплет відповідає двостиховому коло­мийковому. Кождий стих козачка має вісім складів, наслідком того цілий куплет має 32 склади, а коло­мийковий лише 28. Дальша його різниця та, що він співається виключно при танцю, коломийка всюди. В козачках пробивається виключно гумор, сатира, іронія; через те він усе веселий. [...]

[...] Руський краков’як не різниться нічим від поль­ського та словацького. Він і витворився під словаць­ким та польським впливом, як се можна сконстатувати на таких краков’яках, що впрост перекладені зі сло­вацької та польської мови. Найбільше розширений він між галицькими та угорськими лемками (пор. І. Верхратський. Знадоби до пізнання угро-руських говорів). Але й у інших околицях краю подибується нерідко. В нашій мові видається він тяжкий і не може нітрохи рівнятися з коломийкою або козачком. На­слідком того великого розширення не можна йому віщувати. Я подаю кільканадцять краков’яків понижче у виборі з різних околиць.

[6] 32. Стрілєв бим на воду, шкода ми набою,

Зрадив бим дівчину, та сі бога бою.

(Ожомля).

 

[7] 33. Заграй жи ми, заграй того варіата,

Най си погуляї моя чиривата.

(Ожомля).

[8] 36. Била мене мати березовов різков,

Шоби я не була сусіді невістков.

(Дахнів).

[9] 37. Журу я ся, журу, як вечір, так рано,

На моїм серденьку веселости мало.

Веселість, веселість, де ти ся поділа?

На журовім мості на билині сіла.

(Біла).

 

[10] 38. Штири морги ліса, а два смеречини,

Не ходи, гультаю, до мої дівчини.

(Біла).

[...] Так, отже, разом узяті коломийки, козачки і краков’яки представляють таке багатство нашої пісні, яке ледве у інших слов’ян подибається; а польські краков’яки — щодо числа — абсолютно не можуть іти з ними в порівняння.

Вертаючи до коломийки, мушу зазначити, що вона розширяється чимраз більше; чи витискає, одначе, інші пісні, на се тепер не можна відповісти ні позитивно, ні негативно супроти недостачі відповідних матеріалів і студій у тім напрямі. В кождім разі можна віщувати їй кращу будучність, особливо з огляду на більше заінтересування нею з боку учених, на що вона вповні заслугує. Незвичайне багатство і різнородність мови, висловів, образів, порівнянь, римів, короткий і ядерний стиль — се такі прикмети, яких не можна ігнорувати. Хто хоче писати гарно, хто хоче навчитися вислову, з якого не можна ні слова випустити і до якого не треба ні слова додавати, той мусить учитися коломийок напам’ять [...].

[...] Назва пісні „коломийка” стоїть очевидно в звязи з назвою міста Коломиї. Та яка та звязь, сього не можна порішити. Дехто вважає Коломию місцем постання коломийки. Воно можливе, але до­казів на те не маємо так само, як і на те, чи вона якраз із Коломиї почала розширюватися, в яких напрямах і якими шляхами. З назвою „коломийка” стоять також у звязи: назва річки — Коломийка, що впадає в Коломиї до Прута; племінна назва — Коломий, Коломиєць, Коломийка, Коломийочка, — якою означують мешканці коломийського округа (пор. в тексті коломийки ч. 14-21); танець — коломийка — розширений також сильно по Галичині і перенятий уже інтелігенцією до круга її танців. Походження назви Коломиї — також неясне; одні виводять її від латинського слова colonia, другі від імені угорського князя Коломана (по-мадьярськи Калман), який кня­жив коротко в Галичині і мав заложити Коломию (сей вивід дуже неправдоподібний), інші від руських слів коло (колесо) і мити, тому що давно мали бути в око­лиці Коломиї великі болота, а ще інші зв’язують цю назву з сербським словом коло, від якого походить назва сербського танцю, подібного дечим до коломий­ки. Се все, очевидно, гіпотези, які ледве можна буде коли перевести на докази.

Вперше надруковано 1905 р. в збірнику „Коло­мийки”. Цитується за виданням: В. М Гнатюк.. Вибрані статті про народну творчість. — К.: Наукова думка, 1966, С.151, 154, 157—158, 166—169, 172.