Галичина

Загальний опис. Територія Галичини була частиною Київської держави, а у період феодальної роздробленості на її території існувало потужне Галицько-Волинське князівство. Коли у 1340 р. останній з галицько-волинських князів Юрій Болеслав помер, за Галичину розпочалася боротьба між Угорщиною, Польщею та Литвою, яка закінчилися тим, що частина Галичини відійшла до Польщі, а частина – до Литви. Після злуки Литви та Польщі уся територія Галичини опинилася під Польщею¹.

Після Визвольної війни 1648-1654 рр. Галичина залишається під владою Речі Посполитої. Внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. основна частина Галичини відійшла до Австрійської імперії² (хоча фактично австрійська окупація почалася раніше – з 1769 р.³). У складі цієї держави край перебував аж до розпаду імперії після першої світової війни (за винятком Тернопільщини, яка у 1809 р. була «подарована» Наполеоном Олександру І за Шенбрунським договором, а після Віденського конгресу 1814-1815 рр. повернута Австрії)⁴. З розпадом Австро-Угорської імперії у 1918 р. Галичина потрапляє до складу Польщі. У 1939 р. західні українські землі приєднуються до СРСР.

Закріпачення та зміни в структурі землекористування у XV-XVII ст.ст. Наприкінці XV ст. відбувається прикріплення вільних до того селян до землі, збільшення кількості повинностей, особливо днів панщини, безумовне підпорядкування владі пана. До 1-ої пол. XVI ст. закріпачення практично повністю завершується. Основною одиницею землеволодіння у цей час виступає дворище, що володіло одним або кількома ланами (19-23 га). Відбувається невпинний процес зменшення селянських наділів, у 2-ій пол. XVII ст. більшість селян володіло вже чвертю або однією восьмою лану. Існували такі типи землекористування: громадські, війтівські, князівські, попівські, вільничі та землі, виділені корчмарям, мельникам та лісникам⁵.

Земельні відносини XVIII ст. – поч. XIX ст. Землі поділялися на двірські, селянські, вільні та державні. Двірські землі належали панським дворам, що виконували функції адміністративної та поліцейської влади над селянами. Двори користувалися панщизняною працею та натуральною даниною селян. За даними тимчасового земельного кадастру 1819 р. в середньому панський двір користувався 393 га землі. Селянські двори перебували у спадковому користуванні селян, які за це працювали на пана не більше 3-х днів на тиждень, платили данину і цісарський податок. На 1819 р. в Галичині величина селянського наділу коливалася від 2,5 до 25 га і в середньому становила 8 га. Вільні землі були власністю костьолів, церков, солтисів і дрібної шляхти.⁶

Реформа 1780-х рр. у Австрії. У 1780-і рр. в Австрії вживається низка заходів щодо скасування кріпосного права: обмеження панщини та додаткових повинностей, надання деяких особистих свобод. У Галичині через опір польського та угорського панівних елементів реформи ігнорувалися, більшість заходів згодом були відмінені⁷.

Березнева революція 1848 р. 17.04.1848 імператор Фердинанд І видав Закон про скасування феодальних повинностей селян у Галичині (з 15.05.1848). Вартість втрачених повинностей компенсувалася шляхті з казни (2/3 вартості); замість третини вартості повинностей із поміщиків знімалися т.з. «опікунські обов’язки» (лікування селян, допомога за надзвичайних обставин). Існуючі сервітути залишаються недоторканими, за користування ними селяни повинні були вносити панам плату, що визначалася угодами. 07.09.1848 панщина була заборонена в інших частинах імперії, селянам надавалися додаткові права у відносинах із поміщиками – вони ставали громадянами держави і виходили з-під влади поміщиків, отримали у власність земельні наділи, що знаходилися в їх користуванні. Було скасоване т.з. «право пропінації» – примусового продажу панами селянам алкогольних напоїв. Селяни отримали сервітутні права випасання худоби на толоці й стерні й збирати квіти в лісі, всі інші сервітути були оплатними на користь поміщиків⁸.

Період від реформи до розпаду імперії. У 1868 р. приймається закон, що дозволив необмежений поділ наділів та торгівлю землею. Кількість угод про відчуження земельних ділянок різко зросла з 1520 у 1868 р. до 65671 у 1896 р. Кількість селянських наділів збільшилася, проте їхній середній розмір зменшився до 1-2,4 га. Розвинулося малоземелля⁹.

У Галичині, як і на Буковині та Закарпатті, була поширена оренда земель великих землевласників. З 3483 маєтків у 1908 р. 1620 перебували в оренді¹⁰.

Співвідношення прав на земельну ділянку та прав на надра за законодавством Австро-Угорщини. Загальний австрійський «Гірничий статут» (23.05.1854) визначав групу корисних копалин, що входили до групи гірничої регалії, тобто були вилучені із розпорядження землевласника (група «гірничих смол», що охоплювала і нафту, і озокерит). Імперськими повеліннями 1862 та 1864 рр. було, навпаки, передбачено, що ці корисні копалини в королівстві Галицькому та герцогствах Буковинському та Краківському складають приналежність землі – гірничу акцесію¹¹.

Співвідношення прав на земельну ділянку та прав на водні об’єкти. Декрет надвірної канцелярії 14.06.1776 про сплавні ріки відніс їх до об’єкту прав корони, як і острови на них. Острови на несплавних ріках могли належати приватним власникам. Державним законом про води (30.05.1869) та крайовим законом для Галичини (14.03.1875) всі ріки від місць, де можливе плавання по них різних плавучих засобів, визначалися публічною власністю¹².

Земельний кадастр. Реєстрація угод щодо земельних ділянок та іншого нерухомого майна спершу здійснювалося у гродських та земських книгах, що велися у відповідних судах. Найдавніші гродські і земські книги, що велись на території сучасної Галичини, датуються 1402, 1428, 1471 рр. (Холмські, Львівські, Галицькі, Жидачівські, Белзькі, Буські та ін. актові книги)¹³.

Судова реформа 1783 р. реорганізувала земські і гродські суди і запровадила станові шляхетські суди¹⁴. У 1773 р. у Львові був заснований верховний губернаторський суд на чолі з губернатором. У 1774 р. замість нього у Львові був створений королівський трибунал, який називався імператорсько-королівським. У 1780 р. при трибуналі була заснована крайова табуля, тобто заведені книги, в яких повинно було бути вказане становище кожного повітового маєтку¹⁵.

Ще у 1751 р. в Австро-Угорщині було запроваджено т.з. «терезіанський кадастр»¹⁶. У 1787 р. було впроваджено т.з. «іосифінський кадастр» та новий порядок земельного оподаткування¹⁷. Кадастр часів Франца ІІ (1817) дозволив точніше визначити розміри землеволодінь та категорію ґрунтів, що забезпечило більш досконале оподаткування¹⁸. Патент Франца ІІ про складання кадастру, що мав послужити основою для розкладки поземельної повинності, вийшов 23.12.1817. В цьому ж році були створені кадастрові громади. Але роботи по створенню кадастру затягнулися, і з 1818 р. був введений тимчасовий поземельний податок¹⁹.

Загальне цивільне уложення Австрійської імперії 1811 р. (Österreich Allgemeines Bürgerliches Gesetzbuch) посилалось на «публічні книги» для запису нерухомих речей (ст.ст.1467, 1468 та ін.), визнаючи, між тим, що існують місцевості, де такі книги ще не запроваджені²⁰. Критикуючи положення кодексу, С. Дністрянський вказував, що запис у публічних книгах зведений у кодексі до абсолюту, набувальна давність не визнається, що позбавляє правового захисту права селян на користування лісовими дорогами тощо²¹.

Поряд із Загальним цивільним уложенням Австрійської імперії діяв окремий закон про поземельні («ґрунтові») книги 1871 р.²² Ґрунтові книги були особливими документами, в яких закріплювалося право власності на нерухомість (землю, будівлі), а також зобов’язання, що виникали на основі такого права (застава, кредит та ін.). Кожна особа, яка набувала чи передавала право на нерухоме майно, була зобов’язана подати документи про зміну записів у ґрунтові книги. Закон про ґрунтові книги був доповнений розпорядженням міністра правосуддя від 12.01.1872, яке містило інструкцію про виконання закону²³.

Входження до складу Польщі. Після розпаду імперії у 1918 р. Галичина увійшла до складу Польщі. 10.07.1919 прийнято закон, що передбачав примусове вилучення лишків поміщицьких земель, площа яких перевищувала 60-180 га з наступним їх продажем селянам шляхом парцеляції. Через суперечки між землевласниками та безземельними селянами 15.07.1920 сейм приймає закон про земельну реформу, що передбачив організацію селянських господарств площею не більше 15 га шляхом парцеляції. Викуп землі встановлювався на рівні 50% вартості. Проте цей закон не було реалізовано. Після стабілізації обстановки в країні та укладення в березні 1921 р. мирного договору з Росією 17.05.1921 приймається новий закон, який заборонив відчуження землі у поміщиків без повної компенсації. Парцеляція земель жорстко контролювалася, протягом 1918-1938 рр. в Галичині було парцельовано 800 тис.га, проте лише мізерна їх кількість дісталася українським селянам²⁴.

Приєднання до складу СРСР. У 1939 р. відбувається приєднання Галичини до складу СРСР. 28.10.1939 прийнято Декларацію Українських Народних Зборів Західної України про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських та великих державних урядовців²⁵. Законом про включення Західної України до складу СРСР і з’єднання її з УРСР від 01.11.1939²⁶ Галичина була приєднана до УРСР. Таким чином, на цю територію було поширено радянське земельне законодавство.

Невідкладно було здійснено розподіл панських земель. Розподілено 107,1 тис.га і наділено землею 57,3 тис. господарств. Були встановлені граничні норми землекористування на один двір – 7 га, в окремих районах – до 10 га. Проте проведенню земельної реформи (у т.ч. колективізації, що планувалася) перешкодила війна з Німеччиною. Після окупації німецькими військами конфісковані у поміщиків землі повертаються колишнім власникам, вже до весни 1942 р. було відновлено 57% маєтків. Німецька влада встановлює значні податки: з кожного га землі 7-8 ц зерна, 600-700 л молока з корови, понад 100 яєць від курки. Після визволення західних областей протягом 1944-1945 рр. землі повертаються селянам, яким вони були надані до війни, а згодом проводиться колективізація, яка до 1950 р. завершується повністю (колективізацією охоплено 1,5 млн. господарств – 98%)²⁷.