МОВНА ОСОБЛИВІСТЬ ЕПІСТОЛЯРІЮ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

У статті аналізується мовленнєвий етикет епістолярної спадщини Лесі Українки, описуються функціональні категорії ввічливості у листах, а саме: звертання та прохання. Розглядається мовленнєвий етикет як функціональна підсистема мови зі своїм набором знаків і граматикою.

Ключові слова: епістолярій, мовленнєвий етикет, Леся Українка.

Speech etiquette of Lesya Ukrainka’s epistolary heritage is being analyzed in the article. Functional categories of politeness in the letters are also described, namely: appeals and asks. Speech etiquette is considered as functional subsystem of the language with its set of signs and grammar.

Key words: epistolary, speech etiquette, Lesya Ukrainka.

 

Актуальність дослідження мовленнєвого етикету зумовлена тим, що останнім часом з’явилася необхідність виробити рекомендації щодо збереження й стабілізації традиційних мовно-етикетних елементів. Аналіз епістолярію дає можливість простежити, як у текстах листів збігаються мовні лінії комунікативних ситуацій, а саме, коли одночасно постає носій живої мови і майстер літературної мови та художник слова.

Проблема форм ввічливості в мові поряд із практичною актуальністю становить і певний теоретичний інтерес, її дослідження допомагає виявити деякі особливості „мовного мислення”, специфіки мовної поведінки.

Без знаття прийнятих у суспільстві форм етикету, без вербальних форм вираження ввічливих стосунків між людьми, індивід не може ефективно, із користю для себе і оточуючих здійснювати процес спілкування.

Мета дослідженняполягає у спробі дослідити та проаналізувати мовні особливості епістолярію Лесі Українки, виокремити основні формули категорії ввічливості у листах.

Наукова новизна статтіполягає в тому, що ще не було досліджено конкретних функціональних форм категорії ввічливості у листах Лесі Українки.

У ході роботи було використано різноманітні джерела, зокрема, статті С. Богдан „Формули етикету в українській епістолярії”, „Листи її, неначе сплески світла…” (Мовний етикет в епістолярії Катерини Білокур), Н. Петриненко „Віч-на-віч з Лесею Українкою”, О. Мацько „Формули ввічливості в дипломатичному спілкуванні” тощо.

Великий митець належить не лише своїй епосі. Художні образи, ідеї переживають автора, стають надбанням поколінь, цілих народів, які кожного разу прочитують по-своєму, із погляду свого часу, його завдань і потреб, щоразу відкривають нові пласти закладених там думок, почуттів, проблем. До таких митців, що пережили свій час, і їхні твори збагатили скарбницю духовної культури, належить Леся Українка. Сама постать поетеси як людської особистості має колосальну притягальну силу, якусь магічну привабливість. Це була людина виняткової мужності й принциповості, духовної краси і мистецького обдарування. Великий поет України і жінка з трагічною долею ввійшла у свідомість багатьох поколінь як символ незламності й боротьби. До когорти сильних духом її прилучив здійснений нею життєвий і творчий подвиг. Талант Лесі Українки поєднав пристрасть Прометея, мудрість філософа, хист художника-майстра.

Самобутність кожного народу, поряд з іншими характерними рисами, виявляється передусім в особливостях національної мови, а отже, і в специфіці мовленнєвого етикету, який виражає сукупність найрізноманітніших чинників (соціальних, історичних, культурологічних) і є виразником моральності нації, її духовного всесвіту.

Мовний етикет – „це сукупність словесних форм ввічливості, прийнятих у певному колі людей, у певному суспільстві, у певній країні”. Це функціональна підсистема мови із своїм набором знаків (слів, стереотипних фраз) і граматикою (правилами поєднання знаків). Кожен знак цієї підсистеми має свою значеннєву й етикетну вартість, яка випливає з його співвіднесеності з іншими знаками. Для кожної стандартної етикетної ситуації існує впорядкована сукупність знаків, або парадигма, яка дає можливість мовцеві вибрати один із цих знаків, узявши до уваги його вартість, що визначає відмінність цього знака від інших знаків у цій мікросистемі [6, с. 80]. Так, наприклад, в українській мові для ситуації вітання є одиниці: Добрий ранок!, Добрий день!, Добрий вечір!, Вітаю!, Привіт! та інші.

Епістолярна спадщина Лесі Українки посідає особливе місце в історії вивчення мовленнєвого етикету. Її вирізняє, насамперед, орієнтація на народне мовлення українців, по-друге, звернення до традицій мовленнєвого етикету інших народів. І, що не менш важливо, неповторна індивідуальна манера листування. Але, без сумніву, глибинне знання етикету рідного народу було для Лесі основним і визначальним у формуванні її власного мовленнєвого етикету. У цьому нас переконують листи. І нам одразу зрозумілішою й виразнішою постане роль поетеси в збереженні душі рідного народу – його мови, у розширенні сфер її функціонування. Лесин епістолярій на цьому тлі видається унікальною, дивовижно врятованою схованкою, бо даруватиме нам скарби, які зближують, єднають, відкривають і підкоряють людські серця.

Листи Лесі Українки зберегли для наших сучасників велику кількість варіантів етикетних формул, притаманних різним говіркам України, стилістично диференційованих виразів, які є окрасою нашої мови і значною мірою визначають сутність духовності українського народу.

У звертаннях переважають слова, які вказують на родинні зв’язки й стосунки з різними людьми: мамочко, дядьку, дядино, тіточко, родино, пане, пані, друже; у прощаннях – бувайте, прощайте, будьте здорові, добраніч, уклін, кланяюся; у вибаченнях – вибачайте, прости, не гнівайся, даруйте, не сердьтеся, нехай вибачить, прошу пробачити; удячність найчастіше виражається словами спасибі, дякую, прийміть подяку, приношу подяку, дяка за… Особливо різноманітний ряд формул прохання: будь ласкава, будь ласка, з ласки Вашої, майте велику ласку, коли Ваша ласка, просьба, попрошу, прошу Вашої ласки, вчини мені ласку… [2, с. 16].

В окремих листах трапляються поодинокі вирази, не типові для українців (бабушка, папа, до свіданія). Це зумовлено, мабуть, тим, що українською мовою в сім’ї Косачів із дітьми спілкувалася тільки мати, яка „з гідною подиву впертістю перекладала” для них „підручники на українську мову і сама вчила їх, у той час, коли всі найбільші патріоти користувалися російською мовою…”. Саме мати прищепила Лесі з дитинства любов до рідного слова, зробила все для того, щоб мова народу, серед якого вона зростала, була для неї найближчою.

Як ніхто інший, Леся добре знала ціну листам „з рідного краю, та ще й від приятелів”. Хоч не раз жалкувала, що доки дійдуть листи на чужину, „то мають вже не сучасний, а хіба історичний інтерес”. Із гіркотою Леся писала й про те, що листи не можуть замінити не тільки розмову, а й „ навіть мовчання удвох, сам на сам ”, бо „ якби могло писане слово справді вимовити все, що так глибоко почувається, а то воно все виходить наче холодне чи офіціальне… ” [2, с.17]. Але незважаючи на всі згадані „недоліки” листів, мабуть, жоден інший жанр не може так глибоко й повно передати внутрішній світ людини, відтворити її психологію. Адже коли Лесі було важко, вона іноді писала листи, які потім нікому не відправляла. У листі до М. П. Косача від 21 березня 1899 року пише: „Я часом навмисне пишу листи з тим, щоб потім подерти, се „одкриває клапан” і лихий настрій вилітає з повітря, як чад”. А тому прочитання листів – то завжди своєрідне доторкання до струн серця, відкриття найсокровеннішого. Мабуть, зовсім не випадково найпрекрасніші і найтрагічніші Лесині сторінки – перлина світової поезії в прозі „ Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами… ” – написані як відгук на листування її щирого, так рано втраченого друга і коханого С. К. Мержинського, що формою нагадують своєрідну молитву чи лист-елегію, це і дає можливість розкритися найпотаємнішому, дає змогу словом виповісти те, що давно невідворотно було „на дні її серця”.

У листах – Лесині радощі й печалі, тривоги й сподівання, „дні праці і ночі мрій”. Там – її невичерпна любов і одержимість, фантастична стійкість і беззахисність… Увесь непростий світ її взаємин із рідними людьми. Зрозуміло, що впродовж тривалого часу листування ставали іншими стосунки Лесі з адресатами, не завжди однаковим був її внутрішній стан…

У листах до друзів, до людей „одного племені” вона віддавала перевагу звертанню „ товаришу ”: „ Шановний і дорогий мій товаришу! ” (До І. Я Франка, ХІІ, с. 11), „ Товаришу милий” (До Г. М. Хоткевича, ХІІ, с. 192), „Люба, дорога товаришко” (До О. Ю. Кобилянської, ХІІ, с. 338), „Бажаю тобі сили, енергії і охоти до роботи, так як і сьому товариству… ” [1, с. 65].

Особливої ваги надавала вона початковій формулі – звертанню, своєрідному вступному акордові подальшої розмови, який задає певну тональність, відповідний стиль і ритм усього листа. Тому й виважувала Леся щоразу кожне слово, добираючи в мовній скарбниці найбільш доречне в конкретній ситуації листування. Свідчень виваженості кожного варіанта є немало в її листах [5, с.31].

Особливою теплотою й ніжністю сповнені звертання до сестри Ольги, яка була рідною їй „не тільки по крові, але й по духу”. Нагадаємо деякі з них: „Милая Лілеєнька!” (До О. П. Косач, ХІ, с. 157); „Моя Лілія, моя білая, моя любая!” (До О. П. Косач, ХІІ, с. 416); „Лілея моя!” (До О. П. Косач, ХІ, с. 192); „Мій Лільчик золотий, і рожевий, і іскристий!” (До О. П. Косач, ХІІ, с. 414), „Моя Ліліціка!” (До О. П. Косач, ХІ, с. 326)… Для найдорожчих її серцю людей Леся шукала й добирала в мові такі звертання, які передавали б неповторність кожної особистості, а водночас її особливе ставлення до них. Якщо ж таких слів вона не знаходила, то творила їх сама.

Вирізняються також формули, орієнтовані на усне мовлення українців (мабуть, не раз чуті Лесею від „ люде волинського ”) та народнопісенні традиції, а саме: „ ти не сердись, моя дорога мамочко, не в’яли мого серця ” (До О. П. Косач (матері), ХІІ, с. 235), „ …бувайте здорові і музам милі ” (До Ф. П. Петруненка, ХІІ, с. 356); „Ще би я Вас об одній речі красненько попросила, якщо не буде то для Вас клопотливо…” (До О. І. Франко, Х, с. 90); „Вибачайте ласково!” (До М. І. Павлика, ХІ, с. 83); „Цілую тебе, мамочко, голубочко, ластівочко!” (До О. П. Косач (матері), ХІІ, с. 161) тощо.

Особливо часто до складу таких виразів входить здрібніло-пестлива лексика, відчувається вплив фольклору: „Тепер я одважусь просити Вас хорошенько…” (До О. Ю. Кобилянської, ХІ, с. 140); „лапку твою стискаю” (До О. П. Косач (сестри), ХІ, с. 330); „Бувай здоровенькі” (До Л. М. Драгоманової, ХІ, с. 78); „Будь здорова, моя золотая” (До О. П. Косач (сестри), ХІІ, с. 355).

Не є таємницею і той факт, що сучасному поколінню українців маловідомі часто вживані Лесею такі етикетні вирази, як „Сердечно здоровлю” (До В. М. Гнатюка, ХІ, с. 372); „Поклін всій родині” (До І. Я. Франка, ХІ, с. 373); „Не беріть за зле, що я мовчала” (До А. М. Драгоманової, ХІ, с. 81); „Бажаю Вам сили, здоров’я і всіх гараздів” (До родини Косачів, ХІ, с. 222).

Ці вирази, які визначають специфіку національного етикету, не входили до активного словника українців (панове громадо, побратими, товариство, добродію, добродійко). Циркуляри начебто їх не забороняли, бо вживалися в історичній прозі, як архаїзми. Але слова були в повсякденному вжитку української інтелігенції, яка в часи „нового Вавилону” неабиякими зусиллями берегла їх для прийдешнього. Їхня „присутність” у Лесиних листах зумовлена, мабуть, не тільки тонким чуттям і глибинним знанням рідного слова, а ще й тим, що їх „вічно мандрівна родина” однаково цінувала й любила говірки „найріднішого рідного краю Волині” і зеленої Буковини, милої серцю Полтавщини і загадкової Галичини. Через те, як відзначав Олесь Гончар, „Лесина поезія ткалася із ясних барв народних діалектів, говірок, що „постачали їй той багатющий мовний матеріал, який шляхом відбору, завдяки лінгвістичному чуттю поетеси потім ставав загальнонаціональним набутком”. Не меншою мірою ці слова стосуються Лесиного епістолярію [3, с. 236].

Таким чином, Леся по краплині вбирала все найсокровенніше з мовленнєвого етикету рідного народу, тим самим збагатила його скарбницю і розширила лексичні можливості. Водночас вона прокладала стежки й до інших земель і народів.

Своєрідність епістолярної спадщини поетеси в тому, що вона органічно пов’язана з листуванням великих родин Косачів та Драгоманових. У цих родинах освічених українців національне виховання ґрунтувалося на любові до рідної культури, народних традицій, на осягненні здобутків загальнолюдської культури.

У листах Леся Українка постає перед нами не тільки як поетеса-лірик, драматург-новатор, прозаїк, публіцист, перекладач, критик, громадський діяч, а й як любляча, ніжна дочка, сестра, дружина. І всі ці риси злилися воєдино в образі ліричної героїні, мужньої й сильної патріотки, борця проти всякого насильства над людиною й водночас ніжної і тендітної жінки.