Бреттонвудська валютна система

Оформлена на валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсі (США), де було створено Міжнародний валютний фонд та прийнято його Статут.

Основні принципи:

· Золото-девізний стандарт, основою якого є золото та дві резервні валюти — долар США та фунт стерлінгів.

· Форми використання золота як основи світової валютної системи:

— збережено золоті паритети валют, у МВФ уведено їхню фіксацію;

— золото — міжнародний платіжний та резервний засіб;

— долар прирівняний до золота, щоб закріпити за ним статус головної резервної валюти;

— для цього ж казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним центральним банкам і урядовим установам за офіційною ціною, установленою в 1934 р., виходячи з золотого вмісту своєї валюти (35 доларів за 1 тройську унцію, яка дорівнює 31, 1035 г).

· Установлений режим фіксованих валютних курсів: ринковий курс валют міг відхилятися від паритету у вузьких межах (±1 % за Статутом МВФ чи ±0, 75 % за Європейською валютною угодою).

· Уперше в історії створено міжнародні валютно-кредитні організації: МВФ і МБРР.

Післявоєнний розвиток системи характеризувався новою розстановкою сил у світовому господарстві. У 1949 р. США належало 54, 6 % капіталістичного промислового виробництва, 33 % — експорту, 75 % — золотих резервів. Частка країн Західної Європи в промисловому виробництві в 1948 р. впала до 31 %, а в експорті товарів — до 28 %. Золоті запаси цих країн знизилися з 9 млрд до 4 млрд доларів, що було в 6 разів нижче ніж у США (24, 6 млрд доларів), і їхні розміри різко коливалися. Великобританія обслуговувала своєю валютою 40 % міжнародної торгівлі. Панування доларової гегемонії США.

Багато країн Латинської Америки та Західної Європи практикували множинність валютних курсів — диференціацію курсових співвідношень валют за видами операцій, товарними групами й регіонами. За 1938—1958 рр. впали курси західноєвропейських валют відносно долара: італійської ліри — у 33 рази, французького франка — у 20 раз, фінської марки — у 7 разів, австралійського шилінга — у 5 разів, турецької ліри — у 2 рази, фунта стерлінгів — на 80 %. Виникнення курсових перекосів — невід­повідності ринкового та офіційного курсів — слугувало причиною масових девальвацій.

Період 1953—1957 рр. характеризувався відносною стабільніс­тю. До 1952 р.Західна Європа досягла довоєнного рівня промислового розвитку завдяки Плану Маршала (програма відбудови Європи, яка була розрахована на 1947—1952 рр. За 4 роки США профінансували поставки продукції, вугілля та харчів у країни Західної Європи на 14 млрд доларів). До 1957 р.європейські валюти отримали статус повністю конвертованих, ринки валюти в Європі було лібералізовано: грошові перекази між резидентами та нерезидентами здійснювались вільно, обсяги міжнародного кредитування та торгівлі іноземною валютою збільшились.

Проблеми з платежами виникли в 1958—1963 рр. Далі розпочався період контролю капіталу (1964—1970 рр.), що характеризувався введенням нового податку (акцизу на купівлю американськими резидентами облігацій і акцій, випущених іноземними юридичними особами), спрямованого на вирівнювання вартості цінних паперів у Нью-Йорку та Європі, де рівень процентних ставок був вищим, та затвердженням на початку 1965 року додаткових форм контролю капіталу: обмеження кредитування американськими банками офшорних позичальників (серед них європейські філіали американських корпорацій), обмеження на прямі закордонні капіталовкладення американських підприємств. Ці обмеження забезпечили стимули для розвитку офшорних фінансових ринків, ураховуючи ринки євровалюти та єврооблігацій.

Загострення протиріч між інтернаціональним, глобальним характером міжнародних економічних відносин та використанням для їхнього здійснення національних валют, які схильні до знецінення (переважно долара), призвело до кризи Бреттонвудської валютної системи (1967—1976 рр.).

Наплив доларів у країни Західної Європи та Японію викликав масовий перехід до плаваючих валютних курсів, а отже, спекулятивну атаку їхніх валют на долар. Франція ввела подвійний валютний ринок за прикладом Бельгії, де він функціонував з 1952 р. Країни Західної Європи почали відкрито виступати проти привілейованого стану долара у світовій валютній системі. Пошуки виходу з валютної кризи завершилися компромісною Вашингтонською угодою групи «десяти» 18 грудня 1971 р.

США не взяли зобов’язань відновити конвертування долара в золото та брати участь у валютній інтервенції. У такий спосіб вони зберегли привілейований статус долара.

Закон про девальвацію (зниження курсу національної валюти по відношенню до іноземної) долара було підписано президентом Р. Ніксоном 3 квітня та затверджено конгресом 26 квітня 1972 р. Підвищення ціни золота було узаконено після реєстрації нового паритету долара в МВФ та повідомлення країн-членів 8 травня 1972 р.

Валютна криза збігалася з енергетичною та світовою економічною кризами.

Пошуки виходу з валютної кризи тривали довго, спочатку в академічних, а потім урядових колах та численних комітетах. «Комітет двадцяти» МВФ підготував у 1972—1974 рр. проект реформи світової валютної системи.