Історія походження і розвитку української мови

Історія кожної мови якнайтісніше пов’язана з історією її носія. Слов’янські мови походять з одного джерела – праслов’янської (спільнослов’янської) мови, від якої й успадкували спільні або подібні тенденції розвитку.

Розпад праіндоєвропейської спільності, з якої виділилася праслов’янська мовна єдність бронзового віку, – ІІІ тис. до н.е. На думку вчених[1], праслов’янська єдність розпалася приблизно в ІV – VІ ст. н. е., а десь із VІІ ст. можна говорити про консолідацію трьох етномовних груп: західнослов’янської, південнослов’янської та східнослов’янської. Близько VІІІ – ІХ ст. на сході Славії оформляється мова східних слов’ян – давньосхіднослов’янська (прадавньоруська).

У ІХ – ХІІІ ст. східні слов’яни мали могутню давньоруську державу– Київську Русь. Ця ранньофеодальна держава протягом ІХ – Х ст. об’єднала всі східнослов’янські племена (полян, деревлян, сіверян, ільмен, кривичів, радимичів, уличів та ін.), що зумовило руйнування родоплемінної мовної єдності і початок формування спільної мови східних слов’ян, яка дістала назву давньоруської мови. У складі давньоруської мови ІХ – ХІІІ ст. виділялися кілька діалектних масивів, межі між якими не були виразними і мінялися протягом історії давньоруської народності. Українська мова розвинулася з південного давньоруського діалектного масиву.

У зв’язку з монголо-татарською навалою у другій половині ХІІІ ст. і розпадом Київської Русі розвинулися говіркові територіальні відмінності. Оскільки процеси мовного об’єднання в цей період загальмувалися, з’явилися передумови для поділу східних слов’ян на три народності (українську, російську й білоруську) та формування мов цих народностей. Мовні особливості південнодавньоруського племінного, а надалі територіального діалекту ХІ – ХІІІ ст., а також періоду формування української народності (ІV – поч. ХVІІ ст.) перетворилися у відмінні риси мови української народності, а згодом й української нації [29].

Дещо відмінну періодизацію історії української мови на основі даних про фонологічні зміни пропонує Ю. О. Карпенко (Українська гіпотеза) (Мовознавство.– 1993. – № 5. – С. 3 – 8). Він виділяє такі періоди:

1. Кінець ІІ тис. до н. е. – ІІ ст. н. е. – праслов’янська мова.

2. ІІ ст. н. е. – ІV ст. – спільна мова східних і південних слов’ян.

3. ІV – Х ст. – спільносхіднослов’янська мова.

4. ІV – VІІ ст. – антська мова; VІІІ – Х ст. – давньоруська.

5. ХІ – ХІV ст. – давньоукраїнська мова.

6. ХV – ХVІІІ ст. – староукраїнська мова.

7. ХІХ – ХХ ст. – нова українська мова.

Гіпотеза про походження східнослов’янських мов із однієї давньої мови – спільноруської прамови – належить О. О. Шахматову. Вона була підтримана багатьма ученими. Походження української мови в радянському мовознавстві висвітлювалося за схемою: індоєвропейська спільність (мовної родини) – праслов’янська спільність (слов’янської групи мов) – східнослов’янська (спільноруська мова) – українська мова. Проте прихильники теорії самостійного розвитку української мови (І. Огієнко, С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, В. Ганцов, П. Ковалів, Ю. Шевельов та ін.) піддавали гострій критиці теорію О. Шахматова про спільноруську прамову. Так, посилаючись на праці М. Грушевського, який вважав, що слов’яни, виділившись з індоєвропейської спільноти, займали територію від Карпат до Валдайської височини, Подніпров’я та між Віслою й Німаном, тобто на землях пізнішої України, І. Огієнко робить висновок, що вже на своїй прабатьківщині спільнослов’янська мова розпадалася на окремі говори, які в процесі свого розвитку виросли в окремі слов’янські мови. На думку вченого, на Сході слов’янства ніколи не було й не могло бути якоїсь однієї спільної руської мови[2].

Дослідження О. Потебні, П. Житецького, М. Максимовича науково обґрунтували самостійність, автохтонність розвитку української мови. У наш час цілісність, старожитність української мови від самого світанку розвитку східнослов’янських мов обстоюють Г. Півторак, В. Русанівський та інші українські дослідники. Г. Півторак[3] вважає, що процес становлення східнослов’янських мов не був синхронним. Найраніше він розпочався з української мови через те, що майже вся територія нинішньої України була частиною прабатьківщини слов’ян. Увібравши в себе значну частину праслов’янської мовної спадщини, протоукраїнські діалекти протягом VІ – ІХ ст. розвивалися, виявляючи чимало специфічних українських або українсько-білоруських діалектних рис і менше – російських особливостей. Цей процес тривав і в епоху Київської Русі. Рубежем, від якого є вагомі підстави вважати українську мову самостійною, згідно з теорією Г. Півторака, є ХІ – ХІІ ст., коли остаточно оформляється своєрідність фонетичної системи української мови [29].

Відомі й інші погляди на проблему походження української мови. За теорією Ю. Шевельова[4], у розвитку української мови виділяються чотири періоди від часу розпаду праслов’янської мови: 1) протоукраїнська мова (VІІ – ХІ ст.), 2) староукраїнська (ХІ – ХІV ст.), 3) середньоукраїнська (кінець ХІV – початок ХVІІІ ст.) і 4) нова українська мова.

Різне бачення загальної картини формування східнослов’янських мов свідчить про творчий пошук істини, особливо важливий для національно-мовної свідомості українців, чия мова в історичному минулому не раз зазнавала утисків і заборон, насильницької асиміляції в інтересах тих держав, до складу яких входила Україна.

Завдання 1. Яке слово є застарілим?

а) полковник; б) офіцер; в) генерал; г) сотник.

Завдання 2. Яке слово є застарілим?

а) прапор; б) герб; в) бунчук; г) гімн.

Завдання 3. У якому варіанті є застарілі слова?

а) токариха, шевчиха, повариха, ковалиха; б) кравчиха, рибачиха, теслиха; в) старостиха, цариха, москалиха, чумачиха; г) чоботариха, дзвонариха, дячиха, секретариха.