Психологічні властивості індивіда в контексті здатності ризикувати

Згідно з теорією особистості й особистісного зростання, розробленою одним із засновників так званої гуманістичної психології А. Маслоу, всім індивідуумам притаманні не лише фізіологічні, але й психологічні потреби. Останні, так само як і фізіологічні, повинні задовольнятись задля збереження фізичного і духовного здоров’я. До переліку психологічних потреб належить потреба безпеки. Її роль і положення щодо інших потреб відіграє найважливішу роль у розумінні психологічного підґрунтя сприйняття ризику.

У переліку основних потреб людини діє, за Маслоу, певна ієрархія пріоритетів, яка включає п’ять рівнів потреб:

1) самоактуалізації (розвитку здібностей);

2) поваги (самоповаги, визнання);

3) любові і належності (сім’ї, дружби);

4) безпеки (стабільності, порядку);

5) фізіологічна (їжа, вода, сон тощо).

П’ятий (найнижчий) рівень відповідає примітивним (фізіологічним) потребам людини, які служать фундаментом для психо­логічних потреб. Безпосередньо на цьому підґрунті перебуває нижчий рівень психологічних потреб, зайнятий потребою безпеки. Потреби нижчих рівнів вимагають задоволення першочергово. Паралельно з цим виникають потреби більш високих рівнів. Вищий рівень займає потреба самоактуалізації, котра є повною реалізацією талантів, здібностей, можливостей тощо.

Потреба безпеки має власну внутрішню структуру: вона включає не лише забезпечення фізичної безпеки, а й також досягнення почуття захищеності від фізичних та емоційних загроз. Почуття емоційної безпеки (комфорту) можна вважати близьким до почуття захищеності від хвороби. Потреба емоційної безпеки значною мірою визначає сприйняття ризику.

Маслоу наголошує, що тільки-но потреба задовольняється, вона відразу перестає бути мотивацією поведінки. Але потреби не статичні. Для них суттєвими є чинники часу і зовнішні обставини. Так, навіть якщо потреби безпеки вже задоволені, але виникла ситуація, котра безпеку ставить під загрозу ризику, ці потреби знову активізуються як мотивації поведінки. Концепція Маслоу особливо важлива у вивченні ставлення людей до ризику, бо вона дає підґрунтя для розгляду дій індивідуума в ситуаціях, пов’язаних з ризиком, коли такі чинники, як загроза смерті, болю, страждання не проявляються безпосередньо.

У дослідженні психологічних аспектів ризику слід брати до уваги вивчений Маслоу феномен, названий ним комплексом «Йони». Цей термін характеризує відмову людини від діяльності задля повної реалізацї своїх здібностей. Подібно до біблійного пророка Йони, який намагався уникнути відповідальності за пророцтва, більшість людей дійсно не бажають максимально використовувати свої здібності. Замість того, щоб наслідувати цілі, для досягнення котрих вимагається повнота власного розвитку, вони обирають помірність і обмеженість у цілях. Помірність дає їм відчуття безпеки, коли непотрібні ні особливі інтелектуальні зусилля, ні відповідальність за прийняття рішень, ні спроби перебороти спокуси заміни власних смаків і суджень зовнішніми (соціальними) стандартами. Комплекс «Йони» призводить до того, що звичайна людина, обираючи безпеку навіть перед невеликим ризиком, стає істотою з пригніченими або притамованими здібностями і талантами.

Сучасні психологи запропонували теорію, за якою ставлення особи, яка приймає рішення, до ризику визна­чається передусім її прагненням до успіху. Так, людина, яка хоче досягти успіху сильніше, ніж намагається уник­нути невдачі, обиратиме середній рівень ризику. Особи, які бажають уникнути невдачі більше, ніж досягти успіху, схильні до низького або високого рівня ризику. Отже, як­що людина прагне до успіху, вона приймає рішення з та­ким розрахунком, щоб у всіх випадках убезпечитися від невдачі. Невеликий, але гарантований успіх супроводжу­ється допустимим рівнем ризику. Бажання уникнути нев­дачі може ініціювати рішення, яке зовсім не обтяжене ри­зиком або пов'язане з ризиком настільки великим, що на нього можна посилатись як на основну причину краху.

Рішення, обтяжені великим ризиком, приймають агре­сивні особи із вираженою потребою у самоствердженні. Та­кий ризик у перспективі може дати змогу задовольнити потреби. Обережні, малоризиковані рішення приймають незалежні і наполегливі працівники. Потреба в незалеж­ності реалізується в тому, що невеликий ступінь ризику мало залежить від випадковостей. Наполегливість допома­гає домогтися потрібного результату, отримуючи незначні успіхи на кожному окремому етапі.

При прийнятті рішень за умов ризику важливим є фак­тор часу. Малий проміжок часу прискорює прийняття не­обдуманого, малоефективного рішення. Брак часу для ана­лізу призводить до зростання кількості авантюрних рі­шень, породжує помилки, знижує ефективність вибору.

Ступінь ризику підвищує психологічна інерція, яка є наслідком стереотипного уявлення про певні предмети, явища, ситуації, процеси. Вона особливо посилюється у стані напруги, при хвилюванні, поглиблюють її також від­волікаючі дії і часовий фактор. Людина діє за усталеною аналогією, незважаючи на зміни деяких умов, появу но­вих чинників тощо.

Стереотипність, стандартність мислення помітно впли­вають на якість прийняття рішень. Як динамічний стерео­тип визначають форму діяльності людини, вираженням якої є фіксований порядок здійснюваних дій. Стереотипи формуються в процесі навчання, тривалого виконання од­нотипних процесів і операцій в управлінській діяльності і є основою автоматичних навичок. Наявність стереотипних образів може бути позитивним явищем, оскільки дає змогу у типових ситуаціях діяти раціонально, не витрачаючи часу на міркування. Однак, стереотипна реакція за рапто­вої небезпеки, різкої зміни обстановки перешкоджає зна­ходженню оптимального способу дії, зумовлюючи вибір Шаблонних рішень. Отже, виникає суперечність: з одного боку, для прийняття швидкого і правильного рішення вар­то скористатись готовим шаблоном, а з іншого — стерео­тип не забезпечує правильного вибору. Для того щоб стерео­типи сприяли зниженню ризиків, їх кількість повинна бу­ти достатньо великою.

Схильність до ризику залежить і від віку людини. Соці­ально-психологічні дослідження свідчать, що у 25—40 ро­ків відповідальні рішення приймаються швидко і не зав­жди обґрунтовано; у 45—60 років — повільніше, на основі всебічної оцінки вихідних даних. Тому бажано, щоб відпо­відальні рішення (за інших рівних умов) приймали зрілі керівники і менеджери або виробляли їх спільно із моло­дими ініціативними працівниками.

Колективні та індивідуальні рішення теж зумовлюють різний рівень ризику. Групові рішення, як правило, об'єк­тивніші, їх реалізація більш імовірна. При експеримен­тальному дослідженні процесів групового прийняття рі­шень було виявлено явища зрушення ризику і групової по­ляризації, які свідчать, що групові рішення не зводяться до суми індивідуальних, а є продуктом групової взаємодії. Фе­номен зрушення ризику означає, що після проведення гру­пової дискусії зростає рівень ризикованості групових чи ін­дивідуальних рішень членів групи порівняно з персональ­ними (одноосібними) рішеннями. Групова поляризація ха­рактерна для неоднорідних за складом колективів (кілька відокремлених груп (фракцій) з різними інтересами, спря­мованістю, формальними лідерами). Ступінь ризику прий­нятих таким колективом рішень зазвичай є дуже великим (необґрунтованим) через прагнення окремих фракцій до формального лідерства і диктування своїх поглядів та інте­ресів. Тенденція до неусвідомленого ризикування зумов­лена такими чинниками:

1) поділом відповідальності. У будь-якій групі, яка приймає колективні рішення, відповідальність розподіля­ється між учасниками, для багатьох з них це зменшує ост­рах невдачі;

2) ціною ризику. Оскільки ризик має здебільшого пози­тивну цінність, люди демонструють здатність ризикувати;

3) роллю лідера. Авторитетний лідер надає приклад творчого підходу до обговорення і вирішення поставлених перед групою проблем, тому її учасники стають активні­шими і висувають ризиковані ідеї.

Отже, людина, що діє в групі, як правило, готова прий­няти рішення з більшим рівнем ризику, ніж індивід, що діє самостійно. Сформульовано кілька гіпотез, що пояснюють зрушення ризику в групі: дифузії відповідальності, оз­найомлення, лідерства, корисності і ризику як цінності.

Гіпотеза дифузії (поділу) відповідальності ґрунтуєть­ся на переконанні, що групова дискусія породжує емоційні контакти між учасниками, вони відчувають меншу відпові­дальність за ризиковані рішення, оскільки ризик розподі­ляється між ними. Групова дискусія послаблює тривож­ність працівників в ситуаціях ризику. Отже, відповідаль­ність розподіляється між працівниками, і це зменшує страх перед невдачею.

За гіпотезою ознайомлення припускають, що зрушен­ня ризику не є саме груповим ефектом (тобто вона вини­кає в групі, але не належить до наслідків групового впли­ву). Відповідно до цієї гіпотези будь-яка процедура, що сприяє глибшому ознайомленню з проблемою, спонукає працівників до більшого ризику щодо неї. Тому зрушення ризику є не наслідком групової дискусії, а результатом сміливості, яка з'являється завдяки глибшому пізнанню проблеми.

Гіпотеза лідерства побудована на вивченні якостей формальних і неформальних лідерів групи. За гіпотезою, люди, які спочатку (до дискусії) схильні до вибору ризико­ваних рішень, будуть прагнути до лідерства й у груповій дискусії. Тому ступінь групового ризику може бути ре­зультатом впливу лідера групи.

Гіпотеза корисності ґрунтується на тому, що в резуль­таті обміну інформацією в ході дискусії змінюється корис­ність альтернативних рішень. Внаслідок групової взаємодії змінюється також і корисність ризику, тому суб'єктивні значення цінності, які приписують ризику окремі учасни­ки, зближуються у процесі обговорення.

Натепер найпоширенішою є інтерпретація зрушення ризику за допомогою гіпотези ризику як цінності. Вона основана на ідеї, що люди цінують ризик, і в груповій си­туації навіть обережні індивіди прагнуть приймати ризи­ковані рішення, щоб підвищити свій статус у групі.

Ставлення до ризику диференціюється і залежно від то­го, яке службове місце посідає особа, що приймає рішення. За цим критерієм спостерігають певні взаємозалежності:

— чим нижчу посаду займає працівник, тим негативніше він ставиться до нововведень;

— чим нижчий авторитет керівника в колективі, тим він менше ризикує;

— чим нижчий рівень освіти працівника, тим негативніше він ставиться до нововведень.

Заповзятість, поєднана з ризиком, передбачає вміння діяти, орієнтуючись переважно на визначені принципи функціонування організації, а не на нормативні вказівки і розпорядження. Працівник, зазвичай, найуспішніше діє в колективі, що дає йому змогу приймати рішення навіть з правом на помилку, терпимо ставиться до невдачі.

Особливу роль при прийнятті рішень, пов'язаних з ри­зиком, відіграє інтуїція. За невизначеності напрямів роз­витку зовнішнього середовища, жорсткої конкурентної бо­ротьби, зниження частки достовірної інформації саме ін­туїція інколи сприяє прийняттю правильного рішення. Однак цей феномен потребує глибшого наукового пізнан­ня, оскільки він недостатньо вивчений.

Інтуїція (від лат. — пильно, уважно дивитися) — здатність ося­гати істину шляхом безпосереднього її пізнання без обґрунтування з допомогою відповідних доказів.

Ця здатність ґрунтується на попередньому досвіді лю­дини, індивідуальних особливостях і дає змогу приймати правильні рішення без допомоги обґрунтованих доказів, тим самим мінімізуючи ризики. Існує точка зору, що інту­їція є неусвідомленим і непоясненим з наукових позицій, проте реальним компонентом пізнавальної здатності лю­дини. Механізм інтуїції не пов'язаний із логічними дока­зами і обґрунтуваннями. Інтуїтивні рішення можуть бути особливо результативними тоді, коли необхідно вирішити проблему, не вдаючись до традиційних прийомів пізнан­ня, і за відсутності достовірного оцінювання ситуації. На перший погляд, такий підхід несумісний з економічними розрахунками, що вимагають точності. Проте за конку­рентної боротьби, в ситуаціях постійних змін кількість рішень, які приймаються за умов неповної інформації та недостатньої її якості, зростає. Тому вияви інтуїтивного осягнення проблем не можна ігнорувати. Однак орієнту­ватися тільки на інтуїцію при прийнятті рішень немож­ливо.

У стандартній обстановці роль особистості нівелюєть­ся: однакове рішення може бути прийняте зовсім різними людьми. Нестандартні, складні ситуації активізують ори­гінальність мислення, потребу в самоствердженні, неза­лежність, агресивність, самостійність, екстравертність чи інтровертність, егоїзм та ін.

Особи, здатні приймати ризиковані рішення, зазвичай мають такі якості, як віра у власні сили, сміливість і впев­неність, екстравертність (установка на зовнішнє оточення) і т. д. Протилежними рисами є невпевненість у собі, схиль­ність до тривожності, інтровертність (установка на внут­рішні мотиви), які не сприяють прийняттю альтернатив­них рішень. Егоїзм, конформізм взагалі не впливають на диференціювання ризиків, а спрямовані лише на прагнен­ня особи уникнути ризикових ситуацій, що загрожують власному комфорту (часто через перенесення дії факторів ризику на іншого суб'єкта).

На ступінь ризику при ухваленні рішення впливає та­кож оцінювання особою, що його приймає, джерела управ­ління. За цим критерієм працівників поділяють на дві гру­пи: особи з внутрішньою і з зовнішньою стратегією присто­сування до ризику.

Зовнішнє пристосування (екстравертність) до ризику полягає у спробах суб'єкта ризику модифікувати зовнішнє оточення (середовище), щоб отримати деякі переваги (ма­неврування ресурсами, маніпулювання поведінкою контр­агентів (партнерів) під час укладання угод тощо). На­приклад, приймаючи рішення стосовно великих інвестицій, відповідальні екстравертні особи намагатимуться торгува­тися з банком відносно умов позики, ставок відсотків, графі­ків виплат або залучити його до діяльності свого підприємс­тва на правах співучасника (зовнішнє пристосування).

Внутрішнє пристосування (інтравертність) до ризи­ку характерне для осіб, що не надто впевнені у можливості контролювати зовнішнє оточення та впливати на зовнішнє середовище. їх основними інструментами є збирання додат­кової інформації, намагання виграти у часі, залучення ке­рівників до процесу прийняття відповідальних рішень, ге­нерація нових альтернатив. Вирішуючи проблему залучен­ня інвестицій, люди з внутрішнім пристосуванням більше уваги приділятимуть збиранню інформації про можливості банку і його зацікавленість у наданні підприємству креди­ту, ніж осмисленню необхідних моментів у разі провалу операції і падіння авторитету

особи у колективі.

Особи з внутрішнім пристосуванням (стратегією) пов'язують свої успіхи чи невдачі передусім з особистими якостями — здібностями, волею, рівнем інтелекту тощо. Вони відчувають велику відповідальність за свої рішення. Особи з зовнішньою стратегією, навпаки, вважають, що їх­ні поразки і перемоги залежать здебільшого від прямого і непрямого впливу зовнішнього середовища (постачальни­ків, споживачів, конкурентів, профспілок, законів і дер­жавних органів, стану економіки, соціально-культурних, політичних факторів тощо), якими вони не можуть маніпулювати. Особи з внутрішньою стратегією активніші і ці­леспрямованіші в пошуках інформації. Вони легше дола­ють труднощі у складних, мінливих умовах, об'єктивніші в оцінці отриманих результатів і висновках, частіше прий­мають рішення із середнім рівнем ризику, тому що діють відповідно до своїх сил і здібностей, не покладаючись на випадок. Отже, орієнтування на внутрішню чи зовнішню стратегію помітно позначається на

прийнятті рішень, пов'язаних з ризиком.

Пристосуватися до ризику людині допомагають дії, що зменшують імовірність небажаних подій, величину потен­ційних збитків, або розподіляють наслідки ризику серед ін­ших суб'єктів (осіб, підприємств чи суспільства загалом).

Для кожної стадії прийняття ризикованого рішення ха­рактерні свої закономірності. Так, на стадії усвідомлення і попереднього оцінювання (вимірювання) суб'єкт ризику фокусує свою увагу на одній-двох найважливіших (з його точки зору) характеристиках, як правило, на розмірі очіку­ваного доходу, і майже не замислюються про ймовірність втрат. Інформація про конкретну ситуацію формується у суб'єкта ризику в два етапи:

— один з параметрів обирається як деяке обмеження, а інший вважають критерієм (метою), ігноруючи альтерна­тиви, які не відповідають обраним обмеженням;

— з прийнятних варіантів обирають той, який забезпе­чує найбільший рівень параметра, обраного за мету.