Світова економічна криза 1929 – 1933 рр., її причини та наслідки для США. Шляхи подолання кризи

Епоха «вічного американського процвітання» закінчилася раптово. Катастрофу, що насувається, ні політики, ні економісти не змогли помітити чи запобігти. Навпроти, висловлення усіх ведучих державних діячів були повні оптимізму. Так, тридцятий президент США республіканець Калвін Кулідж у своєму посланні Конгресу в грудні 1928 року підкреслив, що «країна може дивитися на сьогодення з задоволенням, на майбутнє — з оптимізмом». Республіканець Герберт Гувер, що прийшов на зміну К. Куліджу, у березні 1929 року обіцяв поширити «проспериті» на всі шари американського суспільства, щоб остаточно розпрощатися з бідністю і щоб у кожного громадянина США були «курча в каструлі і дві машини в гаражі».

Економічний підйом 1920-х років закінчився в 1929 році, коли американська економіка опинилася в найглибшій і руйнівній кризі за всю історію країни. Початок кризи ознаменувався раптовою загальною біржовою панікою 24 жовтня 1929 року і стрімким падінням курсу акцій на Нью-Йоркській біржі, за що цей день одержав назву «чорний четвер». Тоді в Нью-Йорку було продано 12, 8 млн. акцій, чи в 1, 5 рази більше, ніж звичайно. Через кілька днів, у «чорний понеділок» 29 жовтня, було продано 16, 4 млн. акцій. У результаті почалася масова втеча європейських капіталів з Нью-Йоркської біржі, а курс долара став швидко падати, що викликало паніку серед дрібних власників акцій. Падіння курсу акцій торкнулося від 15 млн. до 25 млн. американців, більшість яких відразу розорилися. Цей процес не припинявся протягом трьох із зайвим років, і за 1929-1933 роки загальна вартість акцій знизилася приблизно в 4, 5 рази.

Загальний обсяг промислового виробництва до 1933 року скоротився в порівнянні з 1929 роком на 46%, досягши рівня 1911 року. Особливо сильно криза позначилася у важкій промисловості, оскільки в даному секторі рівень монополізації був вище і фірми, зменшуючи обсяги виробництва, прагнули не допустити різкого падіння цін і відповідно зниження прибутків. Випуск автомобілів скоротився на 80%, виплавка чавуна — на 79, 4%, сталі — на 76%, виробництво прокату — на 74%, а видобуток вугілля — на 42%. Влітку 1932 року виробництво сталі знаходилося на рівні 1901 року, а чавуна — 1896 року. За ці роки обсяг внутрішньої роздрібної торгівлі зменшився в два рази, а експорту й імпорту — відповідно на 75% і 70%.

Загострення проблеми кредитування привело до хвилі масових банкрутств: протягом 1929—1933 років розорилося більш 110 тис. торгових і промислових фірм, 19 великих залізничних компаній, потерпіли крах більш 5, 7 тис. банків і мільйони їхніх вкладників. Тільки в 1932 році збитки всіх корпорацій склали в цілому 3, 5 млрд. дол. Саме в цій самій багатій країні світу кризові явища мали самі руйнівні наслідки в порівнянні з іншими державами Європи й Азії.

Найбільший збиток криза заподіяла аграрному сектору: до 1934 року виробництво пшениці скоротилося на 36%, кукурудзи — на 45%. У результаті різкого падіння попиту на сільськогосподарську продукцію ціни на пшеницю і кукурудзу знизилися в 2, 7 рази, на бавовну — більш ніж у три рази.

Труднощі фермерських господарств збільшувалися ще і тим, що промислові товари дешевшали значно повільніше, ніж продукція сільського господарства. У таких умовах ставало усе сутужніше виплачувати податки і повертати кредити. На сплату боргів ішло понад 40% доходів фермерів, що вело до їхнього масового розорення — за роки кризи біля мільйона ферм було продано з молотка за борги. Безліч людей кидали свої господарства, поповнюючи армію безробітних, а ті, хто залишався на колишнім місці, переходили до напівнатурального самозабезпечення.

З іншого боку, багато городян кинулися в сільську місцевість, щоб хоч якось прокормити себе і своїх близьких. У 1930-1934 роках близько 3 млн. жителів міст перебралися в села. Перед фермерами стала задача забезпечити продовольством усіх прибулих з міст, тому багато хто з них перейшли на натуральний обмін і взагалі не користалися грошима протягом двох років.

Неминучим наслідком кризи було погіршення соціально-економічного положення населення, різкий ріст безробіття. Оскільки ніякої допомоги від держави безробітним не надавалося, а системи соціального страхування в Америці не існувало, то положення було вкрай важким, над деякими нависла погроза голодної смерті. Юрби людей стояли в чергах за безкоштовними обідами, але цієї допомоги явно не вистачало на усіх. Тільки в 1931 році в одному Нью-Йорку від голоду загинуло 2 тис. чоловік.

Незважаючи на запевняння уряду, що всі шари населення рівною мірою понесли «рівні жертви», у дійсності це було не так. Більше усіх від кризи постраждали дрібні і середні фірми, а великі змогли вистояти і справитися з труднощами, оскільки мали можливість скорочувати виробництво за рахунок збереження монопольно високих цін на свою продукцію. У цей період йшов прискорений процес поглинання дрібних і середніх підприємств більш сильними конкурентами.

Недостатньо рішучі дії адміністрації Г. Гувера так і не змогли зм'якшити розжарення соціальних протиріч. Уряд як і раніше вважав, що боротися з безробіттям повинні в основному благодійні організації й органи місцевого самоврядування. У США розгорнувся могутній робочий і демократичний рух. Улітку 1931 року страйкувало більш 40 тис. шахтарів основних вугільних басейнів. Вони виступали проти скорочення заробітної плати і масових звільнень. В грудні 1931 року відбувся перший національний «похід голодних» на Вашингтон. Безробітні жадали від Конгресу й уряду введення в країні федеральної системи соціального страхування. Улітку 1932 року в поході на Вашингтона брали участь ветерани Першої світової війни під гаслом виплати в зв'язку з кризою компенсації за службу в армії. На настійну вимогу Гувера їхні вимоги були відкинуті Сенатом, а самі ветерани силою виселені зі столиці. У грудні 1932 року відбувся другий національний похід безробітних на Вашингтон, але і він не увінчався успіхом.

Найбільш масові рухи протесту в 1932 році були організовані представниками фермерів; вони були спрямовані проти закупівлі сільськогосподарської продукції за низькими цінами. Особливо широкий розмах цей рух придбав в штатах Середнього Заходу. Майже два місяці фермери відмовлялися продавати свою продукцію. До весни 1933 року був початий загальнонаціональний фермерський страйк. Усі ці акції протесту розхитували державу, розжарювали пристрасті в суспільстві. Непослідовні дії адміністрації Г. Гувера викликали невдоволення як у ділових колах, так і серед широких шарів населення.

«Новий курс» Ф. Рузвельта. Економічна криза змусила американський уряд шукати шляхи оздоровлення господарства і розробити комплексну антикризову програму. Рішення цих задач зв'язано з ім'ям великого політичного діяча XX століття Франкліна Рузвельта, представника Демократичної партії, що здобув перемогу на виборах 1932 року. Незабаром після приходу до влади він запропонував «новий курс», спрямований на радикальне рішення проблем країни. Слід зазначити, що політика «нового курсу» була розроблена протягом 100 днів на спеціальній сесії Конгресу, скликаній 9 березня 1933 року.

Суть цієї програми, багато в чому заснованій на теорії видатного англійського вченого-економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946 рр.), коротко можна звести до наступного: відмова від надії на автоматичний вихід із кризи, обмеження стихії вільної конкуренції, упровадження методів державного регулювання економічних процесів у країні, зм'якшення соціальних протиріч, проведення різних реформ у внутрішній і зовнішній політиці США. Серед тих, чиї ідеї також використовувала адміністрація президента Ф. Рузвельта в період, що одержав назву Великої депресії, був відомий економіст Василь Леонт’єв (1906—1999), що виїхав з Росії в 1925 році.

У виступах Ф. Рузвельта постійно звучали заклики повернутися обличчям до «забутої людини», і це знаходило широкий відгук у бідних шарів населення. «Новий курс» одержав підтримку як серед робітників, фермерів, дрібної і середньої буржуазії, так і серед великих підприємців, банкірів, оскільки був спрямований на загальні перетворення в країні.

Варто підкреслити, що «новий курс» не був заздалегідь спланованою і ретельно продуманою програмою, його антикризові заходи часто носили прецедентний характер. Це дало підставу вважати, що уряд Ф. Рузвельта був практично єдиним в історії США, що втілив в життя більше реформ, чим обіцяв в ході підготовки до виборів. У здійсненні «нового курсу звичайно виділяють два етапи: перший, котрий продовжувався з 1933 по 1935 рік, і другий, що почався в 1935 році. У цілому вся програма була довершена в 1938 році.

Адміністрація Ф. Рузвельта проводила реформи, що охоплювали всі сфери економіки. Але мабуть, основним напрямком «нового курсу» можна назвати комплекс заходів для оздоровлення фінансово-банківської системи, оскільки стан цього сектора викликав найбільші побоювання в нового уряду.

Вважається, що основний збиток економіці в 1930—1933 роках нанесли не які-небудь дії Федеральної резервної системи, а скоріше бездіяльність цієї організації, що повинна була провести ряд операцій на відкритому ринку цінних паперів, щоб підтримати банківські резерви і сприяти стабілізації кількості грошей, що знаходяться в обігу, однак вона їх не здійснила. Це привело до того, що ріст грошової маси був настільки незначним, що не зміг зробити стабілізуючого впливу на економіку США.

У перші місяці 1933 року, коли закінчувалося правління республіканців, банківська система виявилася на порозі краху, тому що більшість вкладників кинулися вилучати золото і долари, вважаючи за краще тримати їх у будинку. Усього за два дні, 2 і 3 березня 1933 року, з банків було вилучено 500 млн дол. Банківська криза збільшувалася ще і тим, що самі банки стали викидати на ринок величезну кількість незабезпечених «коштовних» паперів, довіра до яких стрімко падала. У результаті паніки стали закриватися банки, що знаходилися в головних фінансових центрах країни — у штатах Н’ю-Йорк і Іллінойс.

Країна очікувала від нового уряду рішучих дій, що дозволяють зупинити подальший спад в економіці і запобігти негативним соціальним процесам. Незважаючи на те що багато суспільних діячів і політиків виступали з вимогою націоналізувати банки, Ф. Рузвельт не пішов на цю міру, а 6 березня 1933 року оголосив про введення в країні надзвичайного стану і закрив усі банки. Протягом тижня (так званих банківських канікул) був припинений обмін банкнот на золото і воно вилучалося з обігу. За цей час був прийнятий надзвичайний банківський закон, по якому усі банки поділялися на три групи: у першу входили «здорові» банки, їх можна було відкривати відразу; у другу — потребуючі невеликої допомоги, для того щоб знову функціонувати; третю складали безнадійні банки, і їх необхідно було ліквідувати.

Кожен банк міг почати роботу тільки після спеціального дозволу уряду, а міністр фінансів мав право зажадати надання йому будь-якої інформації про діяльність цього банку. Федеральна резервна система повинна була видавати нужденним кредитним установам позички під заставу цінних паперів і державних облігацій, їм дозволялося випускати привілейовані акції, що скуповувалися Реконструктивною фінансовою корпорацією, щоб збільшити обсяг готівки. Після цих надзвичайних рішень з 15 березня почали працювати банки, визнані «здоровими». При цьому їхнє число скоротилося з 6145 у 1932 році до 4890 у 1933-м.

У квітні 1933 року був прийнятий закон, що забороняв вивіз золота за кордон і нагромадження його в приватних руках з метою спекуляції. Для того щоб уникнути гіперінфляції, були здійснені заходи для закупівлі золота в населення за цінами, що перевищує курс долара стосовно золота. До кінця 1933 року його було закуплено на 187, 8 млн. дол., і це дозволило штучно знизити курс валюти. Одночасно почався випуск нових банкнот, не забезпечених золотом, а це означало відхід від золотого стандарту і знецінення долара стосовно золота. У січні 1934 року була проведена девальвація долара, при якій його золотий зміст знизився на 41% у порівнянні з 1929 роком. Почався випуск срібних монет, тобто в країні встановлювався біметалізм. З федеральних резервних банків вилучався золотий запас і передавався казначейству, а замість видавалися золоті сертифікати, що були прирівняні до золота та забезпечували банківський резерв. На початку 1934 року був прийнятий закон про золотий резерв, що встановлював тверду ціну на золото — 35 дол. за тройську унцію (діяла до 1971 року).

Улітку 1933 року був прийнятий закон про банківську діяльність Гласса-Стигала, по якому депозитні й інвестиційні функції банків розділялися, і створена Федеральна корпорація страхування депозитів. Тим самим держава брала на себе страхування внесків, щоб підвищити довіра вкладників до банок і запобігти подальші банкрутства в цій сфері. Держава також зобов'язувалася захищати внески від ризику, зв'язаного з використанням банками коштів.

До початку 1934 року вже майже 80% усіх банків країни застрахували свої депозити. Надалі була встановлена диференційована величина страховки: депозити до 10 тис. дол. підлягали страхуванню на 100%, від 10 тис. до 50 тис. — на 75%, понад 50 тис. — на 50%. У результаті вжитих заходів довіра вкладників до банок стала зростати.

У ці ж роки відбувалося реформування Федеральної резервної системи. Банківський закон (1935) давав раді керуючих ФРС повноваження визначати суми резерву, що залишається в банках — членах ФРС, а також підвищувати чи знижувати рівень обов'язкового резерву. У цей же період було удосконалене законодавство про упорядкування операцій на фондових біржах з метою знизити і навіть заборонити біржові спекуляції. У 1935 році були прийняті тверді заходи для регулювання діяльності холдингових компаній. Усі ці й інші заходи, проведені в кредитно-фінансовій сфері, дозволяли приступити до реформ в інших секторах економіки.

Для подолання кризи в американській індустрії в червні 1933 року був прийнятий закон про відновлення національної промисловості (NIКА). Відповідно до NIКА уряд став сприяти картелюванню промислових підприємств. Уся промисловість була розділена на 17 груп, для яких були розроблені «кодекси чесної конкуренції», щоб встановити єдині ціни на однорідну продукцію, регламентувати для кожного підприємства обсяг виробництва, заробітну плату, тривалість робочого дня, закріплювати при необхідності за конкурентами ринки збуту і т.д. Ті промисловці, що погоджувалися брати участь у «чесній конкуренції», одержували від уряду фінансову допомогу і різні пільги. На період дії цього закону (приблизно два роки) скасовувалася дія антитрестовського законодавства. У такий спосіб розширювалася сфера діяльності держави в економіці.

Для проведення в життя даного закону була створена Національна адміністрація по оздоровленню промисловості, що мала широкі повноваження по впровадженню кодексів «чесної конкуренції» на підприємствах. Через рік кодекси діяли на 95% американських промислових підприємств, де працювало близько 20 млн. чоловік.

У період здійснення «нового курсу» стала особливо помітним особиста участь держави в економіці. Так, у 1933 році було створене Керування долини ріки Теннессі, перед яким поставили задачу освоїти цей найбільш відсталий район. Керування організувало тут будівництво гідроелектростанцій, роботи зі зміцнення ґрунтів, посадці лісів і ін., надавши роботу 40 тис. чоловік. Це був, мабуть, перший і єдиний в історії Сполучених Штатів досвід комплексного розвитку цілого регіону при участі держави.

Через два роки після прийняттяNIКА став зазнавати критики з усіх боків. Робітники виступали проти того, що роботодавці дуже вільно трактують деякі положення цього закону, особливо в сфері трудових відносин. Дрібний і середній бізнес швидко відчув на собі скасування антитрестовських обмежень. Великі корпорації були незадоволені зайвим, на їхню думку, втручанням держави в економіку. Особливо сильна протидію чинили представники консервативних кіл промислового і фінансового капіталу (Моргани, Рокфеллери, Дюпони, Меллони й ін.). Створена Американська ліга волі вимагала відмовитися від державного регулювання в промисловості, знизити податки на великий капітал.

Улітку 1935 року за розпорядженням Ф. Рузвельта кодекси «чесної конкуренції» були скасовані й у багатьох галузях промисловості ліквідовані бюро праці. Проте цей закон, що став непопулярним, сприяв зниженню загальної напруженості і хаосу в промисловості США в 1929-1933 роках.

Серед заходів «нового курсу» значна частина була присвячена аграрній сфері економіки. У травні 1933 року був прийнятий закон про відновлення аграрного сектора, у якому починалася спроба зупинити негативні процеси, що охопили сільське господарство. Була створена Адміністрація регулювання сільського господарства, яка домагалася підвищення цін шляхом зниження обсягів виробництва сільськогосподарської продукції.

Низька купівельна спроможність населення вела до того, що люди не могли купувати необхідні товари, які малися у магазинах і на складах в достатку. Щоб удержати падіння цін і скоротити товарні запаси, сільські підприємці йшли на безпрецедентні кроки по знищенню матеріальних цінностей. Фермери, які добровільно погодилися на скорочення виробництва чи знищення продукції, могли розраховувати на премії з фонду, створеного за рахунок податку на продукцію підприємств по первинній переробці сільськогосподарської сировини. Протягом 1933-1935 років преміальні платежі на ці цілі склали 966 млн. дол. Слід зазначити, що премії в основному діставалися найбільш великим фермерам, що могли відносно безболісно скорочувати посівні площі, зберігаючи при цьому високий рівень своїх доходів. Для дрібних же фермерів примусове скорочення посівних площ означало повне руйнування.

У перший же рік дії цього закону посівні площі під пшеницею були скорочені на 7, 5 млн. акрів, було заорано 10 млн. акрів дозрілого бавовнику. Держава закупила і знищила 6, 2 млн. свиней, 8 млн. голів великої рогатої худоби. Збереглася безліч свідчень тієї пори, коли пшеницю спалювали в топках паровозів, молоко виливали в море, на полях заорювали посіви кукурудзи, картоплі і т.д. А в цей самий час мільйони американців голодували і злидарювали.

Лише в 1938 році була затверджена концепція «завжди нормальної житниці», по якій паритет цін досягався не за рахунок знищення надлишків продукції, а шляхом підтримки стабільно високих цін. Премії фермерам стали виплачувати в рахунок ще не проданих товарів. Одночасно американський уряд усіляко підтримував політику демпінгових цін за кордоном, стимулював експорт пшениці і бавовни, видаючи за це премії.

Проведення «нового курсу» у сільському господарстві призупинило руйнування фермерів, скоротило іпотечну заборгованість на 2 млрд. дол., підвищило загальні грошові доходи фермерських господарств (включаючи державні преміальні платежі) з 4, 7 млрд. дол. у 1932-м до 8, 5 млрд. дол. у 1939 році.

«Новий курс» Ф. Рузвельта був спрямований на рішення численних соціальних проблем, і насамперед однієї з головних для Америки — безробіття. У березні 1933 року був прийнятий закон про допомогу безробітним, у зв'язку з чим була створена Федеральна адміністрація по наданню надзвичайної допомоги на чолі з радником президента Гарри Гопкинсом. Зокрема, ця адміністрація організувала систему суспільних робіт, на яку уряд асигнував більш 4 млрд дол.

Крім того, безробітні направлялися на будівництво швидкісних автострад, аеропортів, мостів і інших об'єктів. Вони працювали на суднобудівних верфях, у річкових портах і т.д. Усією цією трудовою діяльністю керувала Федеральна адміністрація суспільних робіт на чолі з міністром внутрішніх справ Г. Икесом, що були виділені державні засоби на суму більш 3, 3 млрд дол. Узимку 1933—1934 років по лінії ще одного відомства — Адміністрації цивільних робіт — було витрачено 933 млн дол., що дозволило забезпечити зайнятість ще більш 4 млн чоловік.

І все-таки, незважаючи на величезні зусилля, початі адміністрацією Ф. Рузвельта, перші два роки реалізації «нового курсу» не дали помітних результатів — обстановка в країні залишалася напруженої, оздоровлення в економіці не наставало. У передодні нових виборів 1936 року робочий рух загрожувало позбавити президента підтримки.

У цілому по країні в 1933-1939 роках страйкувало більш 8 млн чоловік. Найбільше поширення одержали «сидячі страйки», коли частина робітників залишалася на своїх робочих місцях, а інші цілодобово пікетували підприємства. Усе це сприяло колонізації робочого руху, тобто виникненню різних громадських організацій, профспілок майже у всіх галузях господарства, навіть там, де підприємці особливо противилися їхньому створенню. У 1936 році всі робочі організації ввійшли в єдиний Робочий альянс Америки. Були створені Ліга об'єднаних фермерів і Союз здольників.

До кінця Першої світової війни чисельність Американської федерації праці (АФТ) була найбільшої і складала близько 4 млн чоловік. Потім, у 1920-х роках, АФТ занепала, і насамперед через серйозну кампанію, розгорнутої підприємцями проти профспілок.

У 1930-х роках відбулися важливі зміни, що відродили організований робочий рух і прискорили його розвиток. Змінилося відношення федерального уряду до профспілок: воно стало не ворожим, а доброзичливим. В умовах Великої депресії був прийнятий ряд законів, що захищала інтереси робітників, оскільки уряд сподівався, що сильні профспілки допоможуть послабити наслідку кризи.

Для врегулювання соціальних проблем уряд демократів пішло на ще великі поступки робочому руху, що означало перехід до другого етапу «нового курсу». У липні 1935 року був прийнятий національний закон про трудові відносини, що одержали назву закону Вагнера на прізвище його автора — сенатора Р. Вагнера. За цим законом робітники одержували право організовувати профспілки, а підприємцям заборонялося їх переслідувати за участь у профспілках і страйках, чи звільняти пригноблювати за дачу показань у суді при рішенні трудових суперечок і т.д.

Для дозволу конфліктів між підприємцями і профспілками (і робітниками) було створено Національне управління з трудових відносин, постанови якого могли бути опротестовані лише в арбітражних судах. Правда, закон Вагнера не поширювався на багато категорій трудящих: сільськогосподарських робітників, домашню прислугу, державних службовців і ін. И все-таки цей закон розцінювався як серйозний успіх у справі згладжування соціальних протиріч, оскільки ставив трудові відносини на правову основу.

У 1936 році був утворений Комітет (Конгрес) галузевих профспілок, а до 1935 року відновлена колишня чисельність членів АФТ — 4 млн чоловік (до 1947 року вона збільшилася до 15 млн).

Майже одночасно з законом Вагнера був прийнятий закон про соціальне страхування, по якому в країні вводилося страхування по старості, інвалідності і безробіттю. У страхуванні по безробіттю брали участь спільно федеральні і місцеві влади. Джерелом засобів в основному служило оподатковування підприємців в обсязі 1—3% від фонду заробітної плати. Посібника складали в середньому 11 дол. (чи 36% від заробітної плати) і виплачувалися протягом 9, 4 тижня. Пенсійне забезпечення здійснювалося цілком за рахунок федерального центра. Пенсійний фонд поповнювався шляхом відрахувань не тільки з робітників та службовців, але і з роботодавців. Пенсії виплачувалися громадянам, що досягли 65-літнього віку.

Говорячи про цей період економічної історії США в цілому, слід зазначити рішучу позицію Ф. Рузвельта, що привела до того, що уряд країни вперше в умовах мирного часу стало відігравати значну роль в економіці. Реформи 1930-х років підтвердили теза про необхідність гнучкого і помірного регулювання ринкового господарства з боку держави.

Під час виборчої кампанії 1936 року навколо Ф. Рузвельта згуртувалася широка коаліція ліберально-демократичних сил, що допомогла йому здобути перемогу на виборах. У 1937 році він зміг приступити до реформи вищої судової інстанції країни — Верховного суду, оскільки всі його члени були призначені ще колишніми президентами і відносилися до заходів «нового курсу» дуже стримано. Так, ще в 1935 році, коли найважчі кризові роки залишилися за, Верховний суд за пропозицією найбільших монополій визнав неправомірними і скасував закони про відновлення промисловості й аграрного сектора. У повному розумінні слова вони дійсно були лише підзаконними актами президентської адміністрації. І знадобилася довга боротьба, щоб провести їхній знову через Конгрес уже як закони.

У 1934—1937 роках американській економіці удалося досягти рівня 1929 року, але в 1937—1938 роках вибухнула нова криза, що вдарила по економіці США сильніше, ніж в інших країнах. За ці два роки вона виявилася відкинутої приблизно на 15 років: обсяг промислового виробництва знизився на 36%, виплавка стали — на 44%, випуск автомобілів —більш чим наполовину. У 1938 році ф. Рузвельт почав проводити план так називаного підкачування насоса, тобто збільшення сукупного попиту шляхом здійснення державних вкладень в економіку, що дозволило помітно оживити її, а число прихильників економічної програми Дж. Кейнса в країні істотно зросло.

У цілому ж у 1930-і роки в американській промисловості підсилилася концентрація виробництва, що було реакцією на кризові явища, оскільки великим корпораціям легше вижити в таких умовах. Наприклад, наприкінці 1930-х років на самих великих підприємствах (з виробництвом продукції не менш 1 млн дол.), що складали всего 5, 2% від загальної кількості підприємств США, було зайнято 55% усіх робітників і випускалося 67, 5% валового промислового продукту країни.

Але незважаючи на цілком успішне проведення «нового курсу», темпи розвитку економіки США в 1930-х роках були більш повільними, чим в інших промислово розвитих країнах. У 1929—1937 роках частка США у світовому промисловому виробництві (за винятком СРСР) знизилася з 48% до 42%, а частка у світовому експорті з 42, 2% у 1926-1929 роках до 32, 3% у 1936-1938 роках.

Проте в ряді регіонів світу американцям удалося потіснити своїх конкурентів. Так, у 1930-і роки американські корпорації стали активно використовувати родовища близькосхідної нафти, і в 1938 році вони контролювали вже до 14% її видобутку. Особливо сильний вплив американських капіталів відчувалося в латиноамериканських країнах і Канаді, де загальна сума цих інвестицій у 1940 році збільшилася в порівнянні з 1929 роком на 30% і склала 7, 7 млрд дол.

У цілому ж на світових ринках США зазнавали сильного утиску з боку Німеччини, Японії, Італії, що вело до загострення відносин між ними. У той же час американський уряд закривав ока на агресивні дії цих країн стосовно держав Європи, Азії, Африки. Політика «невтручання», проведена Англією і Францією і підтримувана американським керівництвом, сприяла підготовці до нової світової війни.

У 1935—1937 роках американський Конгрес прийняв кілька актів, що усі разом складали законодавство про нейтралітет США стосовно воєнних дій, проведеним на інших континентах. Було заборонено не тільки експортувати зброя і військові матеріали в конфліктуючі країни (у тому числі і туди, де йшла громадянська війна), але і надавати їм позики і кредити. На практиці могутні фірми УПК всіляко обходили ці закони. Так, вони здійснювали регулярні постачання стратегічної сировини й озброєння в Німеччину і Японію, що сприяло підготовці цих країн до війни.