Виникнення і загальна характеристика неолібералізму

Помітну роль в буржуазній політичній економії XX ст. грає неолібералізм, що зробив спробу створити власне вчення про народне господарство на базі синтезу ідей нової історичної школи неокласики і традиційного лібералізму. Методологічно неолібералізм найбільш близький до нової історичної школи (особливо до праць К. Бюхера і В. Зомбарта), для якої характерне трактування процесу суспільного розвитку як повільної, поступової еволюції. Залежно від зміни деяких рис капіталістичного ладу (механізми управління економікою, конкретні форми товарного виробництва і ін.) представники обох течій виділяли різні «порядки», «ступені» і «стилі» організації господарського життя суспільства.

На відміну від неокласики в методологічному інструментарії неолібералізму маржиналізм не займає самостійного, а тим більше центрального місця. Він, звичайно, враховується неолібералами як поширений в буржуазній політекономії теоретичний прийом, але не застосовується ними як найважливіший інструмент дослідження.

На відміну від авторів неокласичних теорій зростання і виробничих функцій, що зосередилися на дослідженні кількісних аспектів капіталістичного відтворення, неоліберали ставили в голову кута якісні, інституційні проблеми. Рішення таких проблем вони вважали достатньою передумовою для усунення фундаментальних кількісних диспропорцій процесу відтворення. Тому в неоліберальній літературі проблема темпів господарського розвитку і регулювання економічного зростання не грає помітної ролі.

З традиційним лібералізмом неолібералізм ріднить перш за все ідея індивідуальної свободи на основі всемірного зміцнення і заохочення приватної власності на засоби виробництва. Разом з тим неоліберали на відміну від своїх попередників оцінювали процеси господарського життя з макроекономічних позицій, а не мікроекономічних - з погляду інтересів окремих приватних підприємців - власників підприємств.

Крім того, неолібералізм відрізняється від «старого» лібералізму епохи капіталізму вільної конкуренції тим, що він виступив за активне державне втручання в економіку.

Неолібералізм формувався одночасно з кейнсіанством. Обидва учення виражали реакцію буржуазної політекономії на кризу 1929 - 1933 рр., що підірвала традиційні уявлення про саморегульованість капіталізму. Проте, якщо Дж. М. Кейнс пояснював недуги капіталізму хронічним недоліком ефективного попиту, що при невтручанні держави в економіку позбавляє цей лад достатніх стимулів до розвитку, то основоположники неолібералізму бачили безпосереднє джерело всіх бід в підриві довершеної конкуренції і в монополізації господарства, що порушує дію ринкових регуляторів виробництва. Тому об'єктом державного втручання неоліберали на відміну від кейнсіанців вважали не сам процес відтворення, а інституційні основи механізму формування прибутку і конкуренції.

В цілому неолібералізм вніс помітний внесок в процес пізнання в рамках буржуазної політекономії, зробивши серйозні висновки з кризи 1929 - 1933 рр. Він показав, що без активного регулювання державою інституційних основ господарського механізму, направленого на створення солідних загальних умов ведення ринкового господарства і жорстких рамок для конкурентної боротьби, капіталізм приречений на глибокі потрясіння і ставить під загрозу власну життєздатність. Ця ідея неолібералізму після другої світової війни в тій або іншій формі і мірі одержала визнання правлячих кругів країн Заходу і знайшла відображення в їх економічній політиці.

Неолібералізм репрезентований багатьма школами, ві­домішими з яких є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле). Але головну роль в розробці теорії неолібералізму зіграли німецькі економісти, і в першу чергу В. Ойкен, що заклав його основи і створив його методологію. Ідеї неолібералізму набули широкого поширення після другої світової війни у ФРН, а також у ряді інших країн Заходу. До основ неолібералізм відноситься перш за все вчення про два типи економічного ладу, об'єднуюче всіх його прихильників. Будучи наріжним каменем методології неолібералізму, воно є економічним варіантом теорії ідеальних типів суспільних систем видного буржуазного філософа і соціолога М. Вебера.