Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Неоднорідність праці як основа соціальних розбіжностей між людьми




У самому загальному виді нерівність означає, що люди живуть в умовах, за якими вони мають нерівний доступ до обмежених ресурсів матеріального й духовного споживання.

Джерела, що визначають нерівність працюючих, можна згрупувати в три групи (табл. 3.1):

Таблиця 3.1 - Джерела нерівності працівників

Економічні Політичні Моральні
Розподіл суспільства на класи й страти Законодавство Гендерна нерівність
Галузевий розподіл Суспільні інститути Кастова нерівність
Професійна структура суспільства Інтереси політичних груп і їхнє лобіювання Сформовані підвалини, звички
Поділ праці   Менталітет
Виховні аспекти
Світоглядні аспекти
Релігійні аспекти
Здоров'я людини

Соціально-економічна нерівність (неоднорідність) праці - це наявність різних за змістом і умовами праці видів трудової діяльності, пов'язаних з відмінностями в техніко-технологічній оснащеності виробництва, з одного боку, і в рівні розвитку, трудовому потенціалі самих працівників, з другого.

Для опису системи нерівності між групами людей у соціології широко застосовують поняття «соціальної стратифікації».

В перекладі з латинської strata - це верства, пласт, прошарок. Соціальна стратифікація вказує на розшарування суспільства на різні соціальні верстви, групи, спільноти. Вона відображає соціальну неоднорідність суспільства, різне соціальне становище його членів, їх соціальну нерівність.

В соціології існує декілька підходів щодо пояснення причин соціальної нерівності, а значить і соціальної стратифікації. Так в основі функціоналістських теорій (Т. Парсонас, Т. Девіс, І. Мур) закладено ідею про те що деякі види діяльності суспільство вважає більш важливими в порівнянні з іншими. Тому люди, які виконують ті соціальні функції, повинні бути більш кваліфікованими, отримувати значно вищу платню. Функціоналісти вважають, що стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства, що вона природна, необхідна, неминуча, бо пов'язана з багатоманітністю потреб, функцій і соціальних ролей. Згідно марксистської школи соціології, в основі нерівності лежать відносини власності та характер, ступінь і формула володіння нею. Панує той, хто володіє засобами виробництва. Вся історія людства - це історія боротьби класів, тому розвивається конфлікт, який з часом завершиться ліквідацією експлуатації.

Марксистську школу вважають представником конфліктного підходу до аналізу соціальної стратифікації. Конфліктний підхід набуває розвитку у М.Вебера, який виділяє крім економічного і такі критерії, як соціальний престиж (успадкований чи набутий статус) і приналежність до певних політичних кругів чи партій. Ідея багатомірної стратифікації набуває розвитку у П. Сорокіна, який вважав, що неможливо дати єдину сукупність критеріїв приналежності до якої-небудь страти і бачив у суспільстві три групи диференційованих ознак: першу утворюють такі характеристики, якими люди володіють від народження (етнічна приналежність, статеві особливості, родинні зв'язки і т.д.); друга включає ознаки, пов'язані з набутим соціальним статусом і виконанням відповідної ролі (різні види професійно-трудової діяльності): третю групу утворюють елементи «володіння» (власність, матеріальні і духовні цінності, привілеї, підвищені права, можливість керувати людьми і т.д.).

І хоч, як бачимо, існує різноманіття думок та підходів до проблеми соціальної стратифікації, все ж виділяємо загальну позицію. Соціальна стратифікація - це природна і соціальна нерівність між людьми, яка проявляється в їх соціальному житті і має ієрархічний характер: вона підтримується і регулюється різними інституціональними механізмами, постійно відтворюється і модифікується, що є умовою впорядкованого існування будь-якого суспільства та джерелом його розвитку.

Кожне суспільство має свою систему соціальної стратифікації: закрита, жорстка і відкрита стратифікація. Приклад закритої стратифікації є кастовий устрій в Індії, країнах Африки. Відкрита стратифікація не знає формальних обмежень переходу з однієї страти в іншу та цілої низки інших заборон.

Слід розрізняти поняття «нерівність» і «несправедливість». Нерівність це соціальне обумовлений і необхідний стан. Несправедливість - це прояв егоїстичних інтересів, і вона має дестабілізуючий характер. Несправедливість шкідлива як для суспільства в цілому, так і для конкретного індивіді існує такий напрямок як егалітаризм, який обґрунтовує необхідність рівності в розподілі багатства та доходів. Це антипод ієрархії, хоч в кінцевому рахунку - просто міф.

Існує одномірна та багатомірна стратифікація. Одномірна здійснюється шляхом виділення груп, спільноти людей за якою-небудь однією соціальною ознакою. Багатомірна стратифікація дозволяє виділити стійкі групи, спільності які мають цілий набір узагальнених ознак.

Основними соціальними ознаками диференціації працівників, є:

- рівень забезпечення матеріальними й соціальними благами (житло, можливості оздоровлення і відпочинок, медична допомога тощо),

- розміри середньої зарплати, різного роду доплати, середній дохід на одного члена родини, рівень освіти і культури,

- ступінь розвитку трудової і суспільної активності, характер проведення дозвілля та ін.

- наявність професійно-кваліфікаційних груп, їх поділ за інтересами, запитами, орієнтаціями, ставленням до праці, престижністю.

Диференційований вплив неоднорідності праці можна простежити за двома основними напрямами:

по-перше, через зміст праці, у якому виявляється її виробничо-технічна сторона;

по-друге, через характер праці, у якому виявляється її соціально-економічна сторона.

Залежно від ролі у виробничому процесі розрізняють такі основні трудові функції:

- енергетична, котру працівник виконує як джерело руху засобів праці;

- технологічна, у якій працівник безпосередньо обробляє предмет праці, об'єднуючи тим самим предмет і засоби праці;

- контрольно-регулювальна, яка полягає в спостереженні і контролі за рухом предмета і засобів праці, у здійсненні налагодження й регулювання устаткування;

- управлінська, пов'язана з підготовкою та організацією виробництва, а також керівництвом виконавцями.

Поєднання тих чи інших функцій з затратами часу на їхнє виконання характеризує зміст конкретних видів праці; зміни в їхньому поєднанні ведуть до змін змісту праці. Так, різний ступінь механізації праці визначає різне співвідношення функцій конкретної праці: ручна, механізована, автоматизована, а також різний ступінь насиченості її розумовою діяльністю, тобто змістовність праці.

Змістовність праці характеризується рівнем складності, різноманітністю виконуваних працівником трудових функцій, ступенем використання інформації для вирішення виробничих завдань, а також виробничою самостійністю і відповідальністю працівника.

Відмінності в трудових функціях, в неоднорідності праці приводять до соціальної різнорідності груп людей, закріплених за різними видами праці. У процесі функціонування цих груп формуються певні стійкі зв'язки між їхніми членами, встановлюються соціально-трудові норми й відносини, складається соціальна структура виробничого колективу.

Під соціальною структурою в соціології праці розуміють сукупність соціальних спільнот і груп, пов'язаних стійкими взаємними відносинами з приводу їхнього суспільного становища (соціального статусу), соціальних ролей у різних сферах життєдіяльності виробничого колективу.

До структури виробничого колективу входить сукупність різних соціальних груп. Залежно від змістовності праці розрізняють дві великі групи працівників: фізичної і розумової праці. Основна соціальна відмінність між ними полягає у видах енергії, що витрачається в процесі праці: фізичної і м'язової — у першій групі і розумово-нервової і психічної — у другій. Додаткові відмінності визначаються їхньою роллю в організації праці, умовами праці й побуту, рівнем і способом оплати праці, культурно-освітнім рівнем, змістом дозвілля та ін.

За відмінностями у змісті функціональних ролей і характері виконуваних службових обов'язків на виробництві утворюються функціональні групи: робітники, інженерно-технічні працівники і службовці.

Робітники, загальною функцією яких є безпосереднє виконання операцій виробничого процесу, поділяються на основних і допоміжних. Основні робітники є учасниками безпосереднього виготовлення продукції, для випуску якої сформований виробничий колектив. Допоміжні робітники обслуговують основний процес, сприяючи його ефективному здійсненню.

Інженерно-технічні працівники і службовці виконують функції управління та організації виробництва, його науково-технічного забезпечення, підготовки, обробки й використання інформації. їхня праця має управлінський чи виконавський, творчий чи репродуктивний характер.

Залежно від структури і взаємозв'язку виконуваних трудових функцій усі працівники розрізняються за професійно-кваліфікаційними групами.

На основі кваліфікації, що характеризує обсяг і структуру знань і навичок, складність діяльності та трудових функцій, виокремлюють групи робітників некваліфікованої праці, малокваліфікованої, середньої і високої кваліфікації. Серед керівників розрізняють групи вищої, середньої і нижчої ланки. Фахівці і технічні виконавці бувають першої, другої і третьої категорії.

Таким чином, професії розрізняються за складністю праці і кваліфікацією працівників. Можуть бути професії простої праці, професії рівнопредставленої простої і складної праці і професії переважно складної праці. Цим групам відповідають різні кількості ступенів кваліфікації, складність кожного ступеня і час їхнього освоєння. Усім професійним і кваліфікаційним групам відповідає свій рівень зарплати, освіти, загальної культури, структури цінностей, трудової і соціальної активності.

Вивчення, аналіз та оптимізація соціальної структури трудових колективів необхідні менеджеру для пропозиції і реалізації ефективних методів і соціальних технологій, спрямованих на згладжування нерівності працівників, компенсацію її наслідків.

Успіх трудової діяльності багато в чому залежить і від того, як людина ставиться до праці, що є одним із визначальних ознак характеру праці.

Ставлення до праці може бути позитивним, негативним та індиферентним (нейтральним, байдужим). Воно виражає зв'язок між працівником і працею з приводу виробництва й розподілу матеріальних і духовних благ.

За своєю природою ставлення до праці являє собою складне соціальне явище. Структурно це відображається в єдності трьох взаємопов'язаних елементів: 1) мотивів та орієнтації трудової поведінки; 2) реальної (фактичної) трудової поведінки і 3) вербальної поведінки, яка полягає в оцінці працівниками трудової ситуації.

Перший з елементів, мотиваційний, пов'язаний з виникненням і управлінням трудовими мотивами та установками, якими керуються працівники в трудовій діяльності.

Другий структурний елемент ставлення до праці – трудова поведінка являє собою сукупність форм трудової активності. Основними серед них вважаються якість та обсяг виконаної роботи, дисциплінованість і ініціативність, раціоналізаторська й винахідницька діяльність, багатоверстатне обслуговування і поєднання професій, використання передових методів праці й сучасних ресурсозберігаючих технологій. Разом із суспільно-політичною і духовною активністю трудова складає основу соціальної активності людини.

Третій з елементів ставлення до праці має оцінний характер, пов'язаний із суб'єктивними переживаннями працівників, їхнім внутрішнім станом та емоційними оцінками, викликаними виконуваною роботою.

Таким чином, у суб'єктивному за формою свого вираження ставленні до праці переплетені форми як реальної, так і вербальної поведінки, що знаходить своє відображення в показниках і факторах цього ставлення.

Показники ставлення до праці виступають як в об'єктивній, так і в суб'єктивній формі. До об'єктивнихпоказників належать ступінь відповідальності й сумлінності в роботі, ступінь ініціативи й рівень дисциплінованості. В остаточному підсумку вони знаходять відображення в кількості і якості продукції, що випускається.

До суб'єктивних показників належать: загальна задоволеність роботою, так і часткова задоволеність різними її сторонами: рівнем зарплати, змістом та умовами праці, стосунками в колективі.

Фактори ставлення до праці:

1) Об’єктивні фактори охоплюють зміст і характер праці, обставини та умови конкретної трудової діяльності. До таких факторів належать, по-перше, соціально-демографічні особливості працівників: стать, вік, освіта, стаж роботи,а також особистісні характеристики — інтереси, потреби, установки, ціннісні орієнтації, світогляд. По-друге — особливості виробничого й невиробничого середовища, які поділяються на прямі (об'єктивні специфічні умови трудової діяльності — характеристики виробничої ситуації) і непрямі (система сімейного і шкільного виховання, вплив засобів масової інформації).

2) Суб'єктивні фактори - очікування і рівень домагань працівників, їхні ціннісні орієнтації, поінформованість і власну оцінку окремих сторін трудової діяльності.

Як свідчать результати соціологічних досліджень, загальна задоволеність працею визначається саме суб'єктивними факторами і практично не залежить від факторів виробничого середовища. Так, незадоволеність однією стороною роботи (наприклад, стосунками в бригаді) може стати причиною незадоволеності роботою в цілому, хоча інші умови праці такі ж, як і на подібних підприємствах.

Таким чином, відношення до праці пов'язується із соціальною активністю людини й виражається в її поведінці й трудовій діяльності.

Отже, праця, беручи участь у якій люди вступають у соціальні відносини, є загальною базою, джерелом усіх соціальних явищ. У процесі та в результаті праці змінюються становище різних груп працівників, їхні соціальні якості, зміст їхніх соціальних ролей, у чому й полягає сутність праці як базового соціального процесу.

На ґрунті соціальної неоднорідності праці утворилися такі види груп:

1. Традиційні та нові групи

Під традиційними розуміють групи, які довго існують і добре інтегровані в соціально-економічну систему. Нові – це знов виникаючі групи, які не володіють визначеним статусом. Можуть бути перспективними або неперспективними. Представниками цих груп виступають селяни – дрібні фермери, наймані робітники сфери агропромислового комплексу; продавці, інші наймані робітники сфери товарів та послуг.

2. Домінуючі групи

Цій групі властиві специфічні процеси міжгрупового лідерства і господарювання груп над іншими. До цієї групи можна віднести робочий клас (в умовах індустріалізації); інженерно-технічна інтелігенція (в умовах «масової» автоматизації та роботизації); менеджери (в умовах «управлінської культури»).

3. Маргінальні групи

Ці групи займають проміжну позицію в соціально-економічній структурі і містять в собі риси декількох груп. Також до цієї групи можна віднести осіб, що не належать ні до однієї з соціальних груп. Представниками групи є приватні власники (але не роботодавці); бідне населення з деякими ознаками середнього класу; робітники, зайняті у містах, але проживаючі у селі; деякі категорії висококваліфікованих робітників; нижня ланка керівників (лоуер – менеджери); профспілкові активісти.

4. Проблемні групи

До цієї категорії належать групи, що займають несприятливу позицію на загальному соціально-економічному фоні з точки зору загальноприйнятих економічних стандартів. До проблемних груп можуть також належати ті, інтереси та потреби яких достатньо довго не реалізуються.

До цієї групи належать безробітні; міжрегіональні та міжетнічні мігранти; працюючі матері-одиначки; представники шкідливих і важких ділянок праці (шахтарі, металурги тощо).

5. Закриті, відкриті, перехідні групи

Відкритість та закритість груп характеризується можливістю міжгрупових переміщень. Перехідні групи – це групи, що відрізняються нестабільністю і зміною складу. До цих груп можна віднести осіб, які працюють на підприємствах з можливістю або неможливістю вертикального пересування кадрів по кар`єрній драбині; осіб, які отримали дефіцитні блага (прописку, місце проживання і т. і.).

6. Номінальні групи

Номінальна група засновується на схожості зовнішніх ознак багатьох людей. До неї відносяться особи однієї спеціальності, роду занять, особи, що отримують однакову заробітну плату тощо.

7. Реальні групи

Реальна група засновується на реальних фактах, тобто дійсних контактах і взаємодії. До цієї групи можуть входити представники як номінальних, так і не номінальних групи (друзі, сокурсники, колеги).

 

 







Дата добавления: 2014-11-10; просмотров: 1198. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2021 год . (0.006 сек.) русская версия | украинская версия