Соціальне управління: сутність, функції, принципи і методи

Соціальне управління як особливий вид людської діяльності виникає з необхідності організації спільної діяльності людей і породжується, з одного боку, поділом праці (в основі якого лежить нерівність здібностей), а з іншого боку - соціально-історичними умовами конкретного суспільства. При цьому соціальне управління є діяльністю, що охоплює весь процес громадського життя, - політичну, економічну і духовну сфери.

Соціальне управління мовою соціології означає свідомий, цілеспрямований вплив на соціальні об'єкти (системи, організації, інститути), явища чи процеси для приведення напрямку і темпів їх розвитку і функціонування у відповідність до дії об'єктивних суспільних законів на макро- і мікрорівнях.

Соціальне управління включає два основних підкласи: управління індивідуальною діяльністю людини і управління колективною діяльністю людей. Найважливішими видами соціального управління є адміністративно-державне (політичне) управління, управління соціально-культурною сферою (духовним виробництвом), управління матеріальним виробництвом.

Люди як головна продуктивна сила пізнають і використовують закони природи і суспільства в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і духовних благ. Об'єктами вивчення при цьому виступають соціальні системи, а предметом - система управліннярізними сферами суспільства й галузями організації соціального життя. Наприклад, управління суспільним виробництвом включає процеси управління національним господарством, галуззю, регіоном, об'єднанням, підприємством, а також управління усередині кожної соціально-економічної системи. Мова йде про рівні управління.

Соціальне управління може реалізуватися на різних рівнях: суспільство як соціальна система; різні сфери суспільства; різноманітні соціальні спільноти; регіональний, галузевий колективи. Соціальне управління підкоряється дії законів і закономірностей, що мають об'єктивний характер і встановлюють загальні, істотні й необхідні зв'язки між досліджуваними явищами.

У рамках соціального управління виділяють дві основні його форми: управління матеріальними ресурсами і управління людськими ресурсами. Останнє включає процеси управління соціальним розвитком, освітою, зайнятістю, працею, соціальним забезпеченням тощо. Це - підвиди соціального управління.

Таким чином, об'єктом і предметом теорії соціального управління як науки виступають соціальні системи і системи управління ними. Соціальне управління виокремлюється з наявних трьох класів управління (технічного, біологічного і управління соціальними системами) і підрозділяється на наступні основні види: адміністративно-державне (політичне) управління; управління соціально-культурною сферою (духовним виробництвом); управління виробничою сферою (матеріальним виробництвом).

Іншими словами, класифікація видів соціального управління відповідає класифікації основних сфер організації суспільства: політичної- області національних і міждержавних відносин, влади і соціальних груп; духовної- області духовного виробництва, розподілу і споживання духовних благ; економічної - області матеріального виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ.

Кожен вид соціального управління включає відповідні рівні (організація – регіон – галузь - держава) і основні форми (управління матеріальними і управління людськими ресурсами), а вони у свою чергу - відповідні підвиди управління.

Поняття менеджмент, адміністрування, керівництво відносяться тільки до класу соціального управління й у цьому змісті поняття менеджмент тотожно поняттю соціальне управління. Розрізняють три основних види менеджменту: соціально-політичний, соціально-економічний і соціально-культурний.

Поняття адміністрування найбільш повне відповідає поняттю влада, оскільки їхня основна функція складається у визначенні політики тієї чи іншої соціальної системи, а поняття керівництво і менеджмент більше відносяться до безпосереднього управління людьми, практичної організації об'єкта соціального управління. Іншими словами, поняття менеджмент, управління, адміністрування і керівництво можуть розглядатися як у широкому, так і у вузькому змісті.

У найбільш загальному виді процес соціального управління можна розділити на дві складені, взаємообумовлені і взаємозалежні частини: адміністративну, областю якої є розробка і визначення політики (як системи цілей, задач і шляхів їхнього рішення), і власне управлінську (оперативну, виконавську, спрямовану переважно на технологічну і технічну організацію об'єкта управління).

Таким чином, менеджмент є процесом планування, організації, мотивації і контролю, спрямованим на розробку і досягнення цілей соціальної системи через інших людей. Влада являє собою центральне, організаційне і регулятивно-контролюючий початок всякої адміністративної діяльності і має універсальну властивість загальності, тобто здатністю проникати в усі види і форми людської діяльності, виникаючи із самої логіки відносин між чи людьми соціальними групами, суспільством і його частинами, тобто суб'єктами, наділеними свідомістю і волею. Загальні організаційні, регулятивні і контрольні функції влади (економічної, політичної, духовної) конкретизуються в різних видах управлінської діяльності, що забезпечують реалізацію поставлених задач і цілей.

Сполучна ланка між двома частинами єдиного процесу соціального управління - безпосереднє керівництво людьми, що забезпечують, з одного боку, розробку і постановку задач, а з іншого боку - їхнє прийняття і виконання. У такім розумінні менеджмент виступає як об'єднуюче поняття всього соціального управління, включаючи його складові частини, рівні і ланки

Під принципами соціального управліннязазвичай розуміють правила, основні положення та норми поведінки, які використовують органи управління у процесі керівництва в силу соціально-економічних умов, що склалися в суспільстві. Отже, принципи соціального управління — це керівні ідеї, вихідні положення, що відтворюють закони розвитку відносин управління.

У трудовому колективі соціальне управління ґрунтується на певних принципах. Серед них розрізняють:

- загальнометодологічні принципи: взаємозв'язку, взаємодії і взаємозумовленості об'єкта і суб'єкта управління; об'єктивності; конкретно-історичного підходу в управлінні; принцип системності;

- специфічні методологічні принципи: плановість, науковість, прогнозування, конкретність, наступність, систематична оновленість, госпрозрахунок, самооплатність тощо (діють, як правило, в управлінській підсистемі і сприяють перетворенню управління в гнучку, ритмічну і планомірно повсякденно чинну систему);

- організаційні принципи, серед яких розрізняють дві групи: а) суспільного поділу праці і влади (принципи ієрархії влади, самоврядування, єдиноначальності і колегіальності керівництва, домірності прав і обов'язків тощо); б) ефективності управлінських рішень та організації робіт. Сюди входять принципи обґрунтованості рішень, моделювання управлінських рішень, добору й розміщення кадрів за професійними ознаками і працездатністю, матеріального і морального стимулювання, ритмічності в роботі, соціального контролю та ін.

Реалізація розглянутих принципів у процесі соціального управління в трудовому колективі здійснюється з використанням матеріальних, моральних та адміністративних засобів. До матеріальних засобівналежать засоби та умови праці, заробітна плата, премії тощо. До моральних — публічна оцінка роботи підлеглих керівниками, подяки, присвоєння престижних звань, нагородження грамотами, подання для нагородження орденами й медалями. Адміністративні засобисоціального управління містять усні розпорядження, письмові накази й розпорядження, різного роду покарання: зауваження, догана й сувора догана, звільнення з роботи.

Система соціального управління включає наступні компоненти: механізм управління, структуру управління, об'єкти управління, функції управління, кадри управління, процес управління. Система управління - це форма реалізації взаємодії і розвитку відносин управління, виражених насамперед у законах і принципах управління, а також з метою, функціях, структурі, методах, процесі і механізмі управління.

Механізм управління створюється і цілеспрямовано змінюється людьми, що здійснюють регламентацію всієї сукупності функцій, форм, методів, важелів і стимулів соціального управління, щоб досягти найбільшої його ефективності в даних конкретно-історичних умовах. Суспільство як складна, багатоцільова соціальна система вимагає, щоб механізм управління забезпечував чітку взаємодію всіх його підсистем і рішення задач, що коштують перед ним. З ці позицій у загальному механізмі управління виділяють економічний, організаційний і соціально-культурний механізми, основу взаємозалежного функціонування яких складають вимоги системи об'єктивних законів соціального розвитку і управління.

Функції управління - це особливі види діяльності, що виражають чи напрямки стадії здійснення цілеспрямованого впливу на зв'язки і відносини людей у процесі життєдіяльності суспільства і управління ім. До основних функцій соціального управління відносяться планування і прогнозування, організація, координація і регулювання, стимулювання і навчання, аналіз і контроль.

Структура відображає склад і співпідпорядкованість різних елементів, ланок і ступенів управління, що функціонують для досягнення визначеної мети. Функції і структура управління є двома сторонами єдиного цілого - організації системи соціального управління і виступають відповідно як зміст і форма процесу управління.

У процесі здійснення функцій соціального управління використовуються різні методи, залежно від рівня управління.

Так, на рівні основного (великого)трудового колективу ефективними показали себе такі методи, як: узгодження формальної і неформальної структур, що сприяє подоланню суперечностей між проектованими й реальними зв'язками і нормами; демократизація управління шляхом підвищення ролі громадських організацій, розвиток самоврядування, залучення працівників до участі у виробленні рішень, виборності керівників, розвиток соціальної активності.

На рівні малого трудового колективу (малої трудової групи) рекомендуються такі методи, як: цілеспрямоване формування складу групи з урахуванням кваліфікаційних, демографічних, психологічних та інших ознак, а також з урахуванням необхідної кількості працівників, розміщення робочих місць; згуртування колективу за допомогою підтримки здорової конкуренції, удосконалювання стилю керівництва, використання соціально-психологічних факторів та ін.

Для окремого працівника можна назвати таку сукупність методів соціального управління: прямі (наказ, завдання); через мотиви й потреби (мотивація, стимулювання); через систему цінностей (виховання, освіта); через навколишнє соціальне середовище (зміна умов праці, статусу в адміністративній і неформальній організації тощо).

Крім розглянутих принципів і методів соціального управління, до нього належать: об'єкт управління; мета управлінського впливу; суб'єкт управління; закони управління; стиль управлінської діяльності, процедури одержання й використання інформації; процес прийняття і реалізації управлінських рішень та їхні результати.

У повному обсязі зміст і закономірності механізму соціального управління вивчаються спеціальними науками – соціологією управління і теорією соціального управління. В даному навчальному посібнику мова йде про технологічну сторону забезпечення ефективного соціального управління трудовим колективом.

Що стосується останнього, слід визнати його залежність від застосування адміністративно-командних й лозунгових засобів. У поєднанні з ідеалізованою економічною ефективністю це призводило до зниження дисципліни праці, відповідальності й організованості.

Тому зараз дуже актуальною є проблема в прогресивній, діяльній системі соціального управління трудовими процесами, яка повинна спиратися на управління умовами життя працівників, а не самими працівниками, створення дієвої системи мотивації, вміле використання соціальних ресурсів колективу тощо.