Іван Малкович
(Нар. 10 травня 1961 року) Відкрите обличчя, ніжна, майже дитяча усмішка, світло-русяве волосся, довгі пальці музиканта. А ще — делікатність в усьому: у жестах, у розмові. Це — Іван Антонович Малкович, самобутній поет гуцульського краю, який народився в селі Нижній Березів на Косівщині. Ось як написав про нього Дмитро Павличко: «...Він має музичну освіту, що благодатно відбивається на його творах. Літературними вчителями цього автора можна назвати Євгена Плужника та Богдана-Ігора Антонича. Але, приглянувшись уважніше до його поезії, побачимо, що в нього є третій і, можливо, найголовніший наставник — Павло Тичина. Вчитися для Івана Малковича — як, зрештою, для кожного справжнього митця — не значить наслідувати в письмі, а бути подібним лише у світовідчуванні, у жаданні певної естетичної досконалості... Але ж це поет, цілком своєрідний, справдешній. Його варто знати вже хоч би за те, що він у жодному слові своєму не покривив почуттям, що він дуже цільний у тому настрої, котрий можемо назвати уболіванням за добротою, лагідністю життя, що він у кожному образі являє свіжість і вишуканість...» З кожною осінню залишається чимраз менша жменька слів, які весь час хочеться мати із собою, про суть яких хочеться думати – просто думат і все. І коли все ж навжуєшся щось записати, завжди ризикуєш здатися банальним, адже так багато людей любили ці слова, дихали ними. Прагнеш простотий природної вишуканості, а натомість все частіше доводиться згадувати Горація: «Звідки, наприклад, цей глечик, якщо ти до амфори брався?..». Правда, чомусь чимдалі охот ніше братися саме до глечиків: гарний, доладний глечик іноді кращий за амфору… А втім, завжди зостаються бодай три розкоші; перечитувати улюблених (яких чомусь також меншає), укладати уявні антології і довго-довго вдивлятися у вікно. І.Малкович
|