Методи економічного обгрунтування галузевого розміщення виробництва

 

 

Перед складанням планових документів обґрунтовуєтся розвиток і розміщення галузей господарс­тва. Розробляються схеми розвитку та розміщення галузей господарства (промисловості, транспорту, сільського господарства) і промисловості (машинобудування, металургії, хімічної, легкої, харчової тощо).

Держава регулює важливі галузі і виробництва, розвиток яких не під силу великим фірмам і компаніям: паливно-енергетичного комплексу, гірничодобувних підприємств, чорної і кольорової металургії, деяких галузей машинобу­дування та хімічної промисловості. Методи обгрунтування базуються на економічних заходах та правових важелях управління економікою. Галузеві схеми розміщення господарства Укра­їни завжди повинні бути науково обгрунтованими, мати рекомендаційний, а не директивний характер.

Техніко-економічне обгрунтування (ТЕО) розвитку й розміщення окремих об'єктів господарства (як нових, так і старих) після уточнення й затвердження є підставою для підготовки проектної документації.

Етапи економічного обгрунтування галузевого розміщення виробництва:

1) аналіз сучасного розвитку і розміщення галузі;

2) визначення основних умов і факторів розвитку галузі та окремих підприємств на перспективу;

3) вибір варіантів і визначення оптимального варіанта розміщення галузі.

Перший етап – виявляють диспропорції (невідповідності між окремими стадіями) в розвитку й розміщенні виробництва, виробничі резерви (потенційні можливості) та визначають шляхи їх, усунення.

Другий етап - досліджують основні умови і фактори можливостей розвитку та розміщення виробництва. Вирішальним фактором є потреба господарства (ринку) у певному виді продукції. Тому, що від забезпеченя цих потреб залежить від розвитку суміжних галузей (наприклад, зростання обсягів видобутку руди пов’язано з виробництвом відповідного обладнання).

Важливим також є фактор - виробничо-технічні особливості та рівень розвитку науково-технічного прогресу у галузі. Наприклад, на підприємства, які випускають однакову продукцію за різними технологічними процесами, впливають різні фактори розміщення (виробництво азотних добрив із природного газу тяжіє до газопроводів, а з коксівного газу - до коксохімічних підприємств).

Велике значення має ресурсний фактор. Галузі розрізняють за показниками енерго-, матеріало-, водо-, трудо- і капіталомісткості, які враховують витрати ресурсів на виробництво одиниці продукції, екологоємність виробництва (нормативи і стандарти), що характеризують рівень зменшення негативного впливу на природне середовище.

При розміщенні виробництва обов’язково враховують транспортний та споживчий фактори. Одним із методів такого урахування є виробничо-збутове зонування - визначення економічних меж рівнозначних виробничо-транспортних витрат. Раціональний радіус перевезення про­дукції Р розраховують за формулою

Р = (П₂ – П₁ + Т₂ Д): (Т₁ + Т₂),

де: П₁, П₂ - приведені витрати на одиницю продукції у пунктах виробництва; Д - відстані між пунктами П₁, П₂; Т₁, Т₂ - транспортні ви­трати на 1 т/км при перевезенні від одного пункту до другого і від другого до першого.

При розміщенні наукомістких виробництв обов’язково враховують наявність у регіоні наукових центрів і висококваліфікованих кадрів, можливості їх на­вчання.

На розміщення багатьох підприємств впливають кілька факторів. Наприклад, у виробництві калійних добрив основним є сировинний фактор, тоді як у виробництві паперу, крім сировинного, має значення й фактор забезпечення водою.

Галузі промисловості класифікують за рівнем впливу на них факторів розміщення. Так, за матеріаломісткістю виробництва розрізняють галузі високо-, середньо- і нематеріаломісткі. Високоматеріаломісткі га­лузі мають чітко визначену сировинну орієнтацію - це окремі галузі кольорової металургії, чорна металургія, важке машинобудуван­ня, лісова промисловість та ін. До енергомістких належать виробництва синтетичного каучуку, хімічного волокна, синтетичних смол, пластмас, алюмінієва промисловість тощо; до трудомістких - приладобудування, радіотехнічна, текстильна, взуттєва, швейна тощо; до галузей, зорієнтованих на споживача, - нафтопереробна промисловість, сільсько­господарське машинобудування, меблева та ін.

Сукупність умов розміщення регіонів має свою специфіку, за якою визначають, сприятливі чи не­сприятливі вони для розміщення конкретних типів підприємств. Україна в цілому несприятлива для розміщення ресурсо­містких, особливо водо- та енергомістких підприємств, тому що, майже всі регіони вододефіцитні. Незначні й резерви для розміщення великих гірничодобувних підприємств (відкритої розробки) на основі відчуження земельного фонду, тому що більшість земель має сільськогосподарське призначення.

Україна, відносно добре забезпечена трудовими ре­сурсами і має високий науковий потенціал, відчуває дефіцит товарів народного споживання. Тому сприятливі умови для розвитку й розміщення підприємств легкої, харчової, машинобудівної промисловості. Під час вибору місця локалізації нових підприємств використовують територіальні баланси різних видів ресурсів:

1) обсяг ресурсних можливостей і забезпечення виробництва сиро­виною обгрунтовуються балансовими та промисловими запасами ресурсів району;

2) забезпечення виробництва ресурсами багатоцільового призна­чення (паливно-енергетичні, лісові, водні, земельні тощо) здійснюється відповідно до територіальних балансів цих видів ресурсів з урахуванням плати за їх використання;

3) потреби в трудових ресурсах розглядаються з урахуванням за­безпечення ними як основного виробництва, так і інфраструктури на основі територіальних балансів трудових ресурсів, які розробляють за де­мографічними показниками руху населення.

Третій етап –відповідно до вибраних місць розміщення підприємств та обсягів виробництва розробляють кілька можливих варіантів розвитку галузі. Варіанти розміщення обґрунтовують методом мінімізації приведених витрат, які обчислюють за формулою

В_п = С + Е_н К > min,

де С - собівартість продукції з урахуванням транспортування до споживача; Е_н - нормативний коефіцієнт ефективності капітальних вкла­день (0, 12); К - капітальні вкладення.

З усіх варіантів вибирають той, у якому приведені витрати (В_п) є найменшими (табл. 5.1). Оптимальним є третій варіант.

 

Таблиця 5.1

 

Порівняльна ефективність виріантів розміщення цементного заводу

 

Варіант	Собівартість 1 т. цементу С, грн.	Питомі капітальні вкладення на 1 т К, грн.	Нормативний коефіцієнт ефективності галузі, Е н	Приведені витрати В н на 1 т, грн.
А			0, 17	18, 6
Б			0, 17	18, 4
В			0, 17	16, 3

 

 

Розглянуті методи по суті є елементамиекономічної експертизи (оцінки) перспективного розвитку виробництва.

Екологічна оцінка нового розміщення виробництва. Згідно з чинним законодавством, екологічну експертизу обов'язково мають проходити всі прогнозні розробки (схеми розвитку й розміщення галузей, регіональні схеми розви­тку й розміщення продуктивних сил), техніко-економічне обгрунтування нових і реконструкція старих підприємств, а також проекти їх будівни­цтва, усі нові технології, нові товари, обладнання та інша продукція. Позитивний висновок державної екологічної експертизи є підставою для відкриття фінансування всіх програм і проектів. Мета екологічної екс­пертизи - визначення екологічної безпеки будь-якої господарської діяльності, критерії - діючі стандарти й нормативи природного середо­вища та впливу на нього людської діяльності. Екологічна експертиза передбачає: оцінку впливу на навколишнє середовище (ОВНС); про­гнозування стану природного середовища; висновки й рекомендації щодо зменшення негативного впливу; експертні висновки щодо можливості реалізації проекту.

Основні етапи еколого-економічної оцінки проектів.

Перший етап – оцінка екологічного допуску вироб­ництва. При цьому сумарний обсяг його викидів не може бути більшим за гранично допустиму концентрацію (ГДК) їх у повітрі й воді: С_i : ГДК_i = 1,

де С_i - фактична концентрація i -ї речовини; ГДК_i - гранично допу­стима концентрація i -ї речовини.

Якщо таке співвідношення неможливо забезпечити, розрахунок здійснюють за формулою V: ГДВ ® 1.

де V - обсяг викидів забруднювальних речовин; ГДВ - гранично допустимий їх викид.

Другий етап – розрахунки і порівняння витрат на охорону навколишнього природного середовища за проектним і базовим (норматив чи еталон) варіантами: В_і = В_б,

де В_і - приведені витрати у і -й варіант будівництва; В _б - приведені витрати на базовому підприємстві. З кількох варіантів обирають оптимальний.

Третій етап пов'язаний з подоланням негативного впли­ву виробництва в регіонах, де забруднення більше за ГДК. Критерієм екологічної оптимальності проекту є мінімум впливу об'єкта будівництва на природне середовище, який визначають за формулою:

П = Р_м + К_з > min,

де Р_м - ресурсомісткість об'єкта; К_з - коефіцієнт забруднювального впливу об'єкта будівницт­ва. З усіх варіантів вибирають варіант з мінімальними показниками.

Четвертий етап – оцінка економічної ефективності природозахисних заходів за формулою:

Е = [(С_б - С) + (К_б - К) E_н] A + (У – У_б) А,

де С_б, С – поточні витрати базового й проектованого підприємства на одиницю продукції; К_б, К – питомі капітальні вкладення; А – річний обсяг виробництва; У, У_б – річне запобігання втратам на одиницю проду­кції.

З усіх варіантів обирають один із найбільшим ефектом (Е).

Разом з екологічною експертизою раціональності розвитку і розміщення виробництва оцінюють й соціальну небезпеку цих розробок. Соціальна безпечність проектів розвитку виробництва враховує безробіття, соціальне напруження, національні особливості, рівень та особливості життя населення, – це найважли­віший фактор поліпшення економічного розвитку країни. Методи його регулювання – правові, адміністративні, економі­чні.

У розрахунках використовують також затверджені техніко-економічні та нормативні показники, звідси і назви методів – техніко-економічні, нормативні.

Спеціальні методи. Найбільше значення для дослідження взаємозв'язків між підприєм­ствами різних галузей мають балансові методи розрахунків ресурсів, готової продукції. Їх застосовують для аналізу, прогнозування й регу­лювання розвитку динамічних систем з постійними потоками ресурсів і продукції (“витрати – випуск”, “виробництво – споживання”, “завезення – вивезення”, в загальному вигляді “прибуток – витрати”). Типові баланси застосовують у прогнозуванні та управлінні економікою (баланси трудо­вих ресурсів, палива і енергії, грошових витрат тощо).

Для розміщення виробництва, врахування його зв'язків з підприємст­вами інших галузей використовують міжгалузеві баланси (табл. 5.2).

 

Таблиця 5.2

 

Схема міжгалузевого балансу

 

Галузь-споживач
Галузь виробництва	Сукупний суспільний продукт
Проміжний продукт	Кінцевий продукт	Усього
l	…	j	…	n
Вартість сукуп-ного суспіль-ного продук-ту	Поточні матеріаль-ні витрати	І квадрант	ІІ квадрант
l		…		…
	…	…	…	…	…	…	…
i		…		…
	…	…	…	…	…	…	…
n		…		…
Вартість кінцевого продукту	ІІІ квадрант	ІV квадрант
Доходи трудя-щих		…		…
Чистий доход галузі		…		…
Усього		…		…

 

 

Балансовий метод передбачає використання економіко-математичної матричної моделі, по горизонталях якої показано розподіл продукції j -ї галузі, а її вартість виражається рівнянням

x_i = Yx_ij+V_i .

По вертикалях балансу зазначається структура вартості продукції галузі: матеріальні витрати, витрати на робочу силу V_i , чистий дохід т_i, а вартість усієї продукції виражається рівнянням

x_i = Yx_ij+V_i + т_i.

Рівність правих частин обох рівнянь є необхідною ознакою міжгалузевого балансу.

Модель має чотири квадранти:

І – розподіл між галузями проміж­ної продукції;

II – речова структура національного доходу – кінцева продукція Y (її важливі складові частини – фондова продукція f, необхід­на продукція Z, кінцева продукція y);

ІІІ – вартісна структура національного доходу (по господарству в цілому обсяг кінцевих показ­ників ІІ і III квадрантів має бути однаковим);

IV – крім загальної суми крайніх горизонталей і вертикалей (їх рівність є третьою обов'язковою умовою міжгалузевого балансу) показує доходи трудящих і підприємств невиробничої сфері внаслідок перерозподілу доходу, утвореного в сфері матеріального виробництва.

Міжгалузеві баланси розробляють як у межах країни, так і по регі­онах.

Територіальні баланси розробляють також для земельних, лісових, водних, трудових ресурсів тощо. Їх використовують за простою формулою (без III і IV квадрантів) і у внутрішньогалузевих розрахунках.

До економіко-математичних належить і метод моделювання. Складання галузевих і територіальних схем, балансів дозволяють створювати певні моделі розвитку та розміщення виробницт­ва. Найпростішою, але надійною моделлю для одержання достовірного результату є закрита виробничо-транспортна задача. За її умо­вою, з пунктів 1 і 2 (постачальники) необхідно відправити вантаж (продукцію) в пункти А, Б, В (споживачі). Треба знайти найефективніший варіант зв'язків між постачальни­ками і споживачами, тобто Х_ij - невідома кількість продукції, яку слід перевезти від i- го постачальника j -му споживачеві.

Критерієм оптимальності є мінімум транспортних витрат: F = YС_ij x_ij → min.

Для розв'язання оптимізаційної задачі розміщення враховують при­ведені витрати на виробництво продукції – для кожного варіанта розміщення складають матрицю, знаходять F для цієї матриці, а потім з усіх варіантів обирають варіант з мінімальним результатом, який і буде оптимальним.

Економіко-математичне моделювання використовують обережно, оскільки економічні системи (об'єкти моделювання) є настільки складними, що навіть детальне моделювання їх елементів вимагає значної кількості обмежень та генералізації, а це наперед спрощує реальну картину. Така модель визначає тільки деякі напрями й тенденції, а тому її доповнюють іншими науковими обгрунтуваннями. Пере­лік галузей економіки, по яких розробляються прогнози та програми розвитку, порядок і терміни їх розроблення визначаються Кабінетом Мі­ністрів України.