Організація продуктивних сил

 

1. Основи економічного районування

2. Економічне районування як науковий метод територіальної організації господарства

3. Територіальна структура господарства

 

 

Економічне районування відображує територіальний поділ праці, а тому районоутворення є важливою умовою регіонального управління господарством. Раціональна територіальна організація про­дуктивних сил в економічних районах сприяє більш повному використанню природних, трудових і матеріальних ресурсів, підвищенню ефективності виробництва.

Ефективність регіональної політики залежить від чіткого визначення території регіону, його меж, природно-ресурсного та соціально-економічного стану. Регіон – це об'єкт регіональної політики, – тому велике значення має економічне районування країни, тобто виокремлення на її території самостійних регіонів, які представляють економічні райони.

 

 

4.1. Основи економічного районування

Економічний район – це територіальне цілісна частина народного господарства країни, яка має такі ознаки:

- спеціалізація як основна народногосподарська функція (спеціалізація району на певних виробництвах і послугах певною мірою відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на раціональний поділ праці з іншими районами);

- комплексність – як взаємопов'язаність найважливіших складників економіч­ної й територіальної структур району;

- керованість – наявність певних галузевих і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов'язаності складових частин, що дозволяє трак­тувати район як цілісну систему та організаційний осе­редок територіального управління народним господарст­вом.

Об'єктивною основою економічного району є терито­ріально-виробничі комплекси.

Основи економічного районування України, – а спо­чатку це було фізико-географічне районування, – створю­валися досить давно.

Серед засновників районування був І. Кирилов (1689–1737), укладач першого атласу Росії. У праці “Квітучий стан Всеросійської держави” він дав географічний опис на під­ставі поділу на 12 губерній. В. Татищев (1686–1750) запро­понував проект нового поділу на губернії й провінції з урахуванням історичних, економічних та національних ознак. М. В. Ломоносов (1711–1765) запровадив у Росії термін “економічна географія”. Економічні райони, на його думку, повинні були виокремлюватись не за адміністративними характеристиками, а за особливостями народного господар­ства та зв'язку з природним середовищем.

У 1834 року в “Земледельческой газете” з'явилось району­вання за смугами з урахуванням занять населення та сіль­ськогосподарської спеціалізації.

У 1842 року з'явилась “Економічна карта” для спеціаль­ного районування промисловості Росії. Територія поділя­лася на шість “країв”, що їхні контури наближалися до географічних зон.

П.П. Семенов-Тян-Шанський (1827) писав, що “для рай­онування не можна користуватись адміністративним по­ділом, бо більшість губерній неоднорідна, а повітова одиниця занадто дрібна”. На перше місце він висував при­родно-історичні умови, як-от ґрунти, орографія. Далі йшли економічні ознаки: система господарств, поділ землі за угіддями, надлишок чи брак найважливішого збіжжя, сту­пінь розвитку промисловості.

У 20-ті роки в Радянській Росії економічне районування досліджувалося у зв'язку з планом “ГОЕЛРО”. Формування й розвиток економічних районів стали тоді результатом територіального поділу праці. Обумовлено дві районотвірні засади – економічна та енергетична, а зв'язки усередині районів та між ними здійснювалися за допомогою транспортних магістралей.

Економічний принцип полягав у тому, що у вигляді району виокремлювалася своєрідна, по змозі економічно завершена територія, яка, завдяки сполученню природних особливостей, навичкам виробничої діяльності та культурної спадщини населення, являла собою ланку в загальному ланцюгу народного господарства країни. Це можна трактувати і як засаду “економічної цілісності”, що уможливлює створення проекту господарського розвитку, який передбачає оптимальне використання можливостей за мінімальних витрат.

Нині, економічний район розглядається як спеціалізо­вана територія країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району повинна визначати галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукції та її доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна ефективність спеціалізації оцінюється як з погляду найдоцільнішого територіального поділу праці у масштабі країни, так і з погляду найповні­шого використання місцевих ресур­сів району.

Ще за часів роботи над мережею економічних районів було описано два різновиди процесів та явищ: тенденція до членування виробництва, що виявлялася у поділі праці, спеціалізації й концентрації, та тенденція до інтеграції початкове порізнених частин. Ускладнення територіальної структури народного господарства вимагало подальшого розвитку теорії економічного районування. М. Колосовський запровадив поняття ТВК. Серед нових властивостей ТВК відзначалася впорядкованість внутрішньої структури, де на рівні підсистем утворювались тривкі сукупності ви­робництв – енерговиробничі цикли. Нові територіально-виробничі системи (ТВК та ЕВЦ) успадкували різні властивості районних комбінатів: ТВК – здатність формувати економічний район, ЕВЦ – спосіб внутрішньої само­організації на основі комбінування.

Україна, можливо, перегляне сучасну мережу з 9 економічних районів, запропоновану Ф. Заставним. У більшості країн світу за основу управління територією взято економічне районування.