ВОДНІ ОБ’ЄКТИ МІСТ

 

Проблема забруднення та виснаження водних ресурсів існувала завжди. Ще в Стародавньому Римі будували акведуки для постачання безпечною питною водою і „ Cloaca maxima ”– каналізаційну мережу, та басейни-відстійники, так звані „дортмундські колодязі”.

Загальна маса забруднювачів гідросфери становить більше 15 млрд т/рік. До небезпечних забруднювачів відносять солі важких металів, феноли, пестициди, нафтопродукти, синтетичні поверхнево-активні речовини (СПАР), мінеральні добрива. Разом із хімічним забрудненням для водойм небезпечним є термічне і біологічне забруднення.

Міста є потужними джерелами забруднення водних басейнів. У великих містах України з розрахунку на одного жителя, з урахуванням забруднених поверхневих стоків, щодоби скидається у водоймища близько 1 м³ забруднених стоків.

Забруднення водних об’єктів у містах розглядають в двох аспектах: забруднення води в зоні водоспоживання і забруднення водних об’єктів у межах міста за рахунок його стоків.

У зоні водоспоживання забруднення води є важливим чинником, який погіршує загальний екологічний стан міст. Воно зумовлено скиданням недоочищених та неочищених стоків комунально-побутових та промислових підприємств, розташованих вище за зону водозабору даного міста, забрудненням поверхневих вод річковим транспортом, надходженням у водоймища добрив і отрутохімікатів, що використовуються на приміських територіях агропромислового комплексу.

Головними джерелами полютантів для водних об’єктів є атмосферні опади та стічні води, які класифікують за їх походженням та складом:

– стічні води комунальних підприємств;

– стічні води промислових виробництв;

– стоки систем зрошення;

– стічні води зі сільськогосподарських об’єктів.

Для водних об’єктів встановлюють водоохоронні зони. Їх розміри приймають за такими показниками:

– водосховища – не менше 500 м;

– малі річки завдовжки до 50 км – 100 м;

– малі річки завдовжки 50–100 км включно – 200 м;

– малі річки завдовжки 100–200 км – 300 м.

У межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги, які встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм вздовж урізу води в меженний період шириною:

– великі річки – 100 м;

– середні річки, водосховища площею понад 3 га – 50 м;

– малі річки, водоймища площею менше 3 га – 25 м.

У водозахисних зонах та прибережних смугах забороняється будівництво будь-яких споруд, крім гідротехнічних і гідрометричних, розміщення полігонів твердих побутових відходів і неутилізованих промислових відходів, складів нафтопродуктів та складів для зберігання отрутохімікатів і мінеральних добрив.

На території водоохоронних зон забороняється:

– використання стійких та сильнодіючих пестицидів;

– влаштування кладовищ, скотомогильників;

– скидання неочищених стічних вод.

Міста потребують потужних очисних споруд. Функціонування очисних споруд з механічним та біологічним способами очистки є ефективним запобіганням забрудненню, яке спричинено скиданням стічних вод. Запобігання забрудненню водного басейну в межах міст, яке викликає забруднення заміських сільськогосподарських угідь, є дуже складним. У зонах підвищеного зволоження близько 20 % добрив і отрутохімікатів, що вносяться в ґрунт, потрапляє у водотоки і розповсюджується по гідрографічній мережі. Це, у свою чергу, може призводити до евтрофікації водоймищ, яка ще більше погіршує якість та безпечність води.

Евтрофікація водойм – збагачення водойм великою кількістю біогенних речовин, що спричинює збільшення біопродуктивності і масове розмноження фітопланктону, який здебільшого складається з синьо-зелених водоростей. Масове розмноження та подальше їх відмирання стає вторинним джерелом забруднення.

Водні екосистеми під впливом фізичних, хімічних і біологічних факторів здатні до самоочищення. Але здатність водойм до самоочищення не безмежна, і при аварійних або залпових скидах неочищених стічних вод вона може бути порушена внаслідок загибелі біоти.

Особливу проблему становить проникнення забруднених поверхневих стоків у води підґрунтя. Поверхневі стоки міст завжди мають підвищену кислотність. Якщо під містом розташовуються крейдяні поклади і вапняки, проникнення в них кислих вод неминуче призводить до утворення антропогенного карсту. Порожнечі, що виникають в результаті антропогенного карсту безпосередньо під містом, можуть являти серйозну загрозу для будівель і споруд.