Відбудова матеріальної бази української культури. Розвиток освіти і науки

З усіх радянських республік і країн антигітлерівської коаліції Україна зазнала чи не найбільших людських, матеріальних і духовних втрат та спустошень. На фронтах, у гітлерівських і сталінських катівнях загинули тисячі духовних провідників нації: учителів і священиків, учених і музикантів, письменників і акторів, журналістів і художників. Сотні міст, тисячі шкіл залишились без шкільних приміщень, клубів, бібліотек, театрів, церковних храмів, історичних пам'яток. Тільки в Києві гітлерівці зруйнували 140 шкіл, підірвали Київський університет, спалили драматичний театр Червоної армії, театральний інститут, пограбували музеї, архіви, Печерську лавру тощо. Численні культурні цінності, евакуйовані на початку війни до Росії та інших республік СРСР, вивезені до Німеччини та її союзників, лише частково були повернуті в Україну.

Війна, людиноненависницька атмосфера, породжені ними жорстокість і бездуховність скалічили душі мільйонів людей, деморалізували суспільство, нанесли глибокі рани його духовності, негативно позначились на всьому зрізі культури: культурі життя, виробництва, побуту, спілкування. Але вони не вбили споконвічного потягу українського народу до вершин освіти і науки, не знищили його глибинні пласти духовності, мову, пісню і думку. Культ особи Сталіна, атмосфера доносів і пошуку ворогів, яка продовжувала культивуватись у повоєнні роки, голод 1946—1947 pp., каральні акції проти УПА, підпілля ОУН, кривава операція "Вісла", масові депортації супроводжувались масштабною атакою на українську національну ідею, яка з подачі ідеологів більшовизму трактувалась не інакше, як українсько-німецький націоналізм. Усе це ще більше поставило під загро-

зу гуманістичні цінності українського народу, а водночас додало йому сил у боротьбі за національно-культурне відродження. У цьому виявилась одна з чудових прикмет українців, які, оплакуючи загиблих рідних і близьких, живучи в бараках і землянках, думали про завтрашній день, про майбутнє, про навчання дітей.

У процесі звільнення міст і сіл від гітлерівців підіймалися з руїн і згарищ школи, сільські хати-читальні, бібліотеки, клуби, відновлювалась діяльність кінотеатрів, музеїв, друкарень, майстерень художників і скульпторів. Тут треба віддати належне і радянським владним та партійним структурам, які на одне з чільних місць висунули програму відбудови матеріальної бази культури, розвитку освіти в усіх областях України, включаючи західні, Буковину, ізмаїлля, Закарпаття. Як пріоритетне перед закладами освіти і культури ставилося завдання комуністичного виховання трудящих і боротьби з ідеологією "українського буржуазного націоналізму'. Вже на початку 1944/4 5 навчального року, коли останні українські села визволяли від загарбників, у республіці діяло 25,9 тис. шкіл, у яких навчалось 4,5 млн учнів. Широку підтримку дістав рух під гаслом: "Ремонт і відбудову школи — своїми силами", який зародився на Житомирщині. Методом народної будови за перше повоєнне п'ятиріччя в Україні було споруджено 2,4 тис. шкіл.

Для підготовки учителів створювались короткочасні курси, відкривались педагогічні класи, педагогічні училища та учительські інститути. Тисячі учителів зі східних областей було направлено на Волинь, Буковину, Закарпаття, у Галичину, сюди завозились підручники, зошити, навчальне приладдя, розгорталась плідна робота з ліквідації неписьменності та малописьменності, що дало змогу за короткий час навчити писати і читати 270 тис. чол. дорослого населення, охопити школою переважну більшість дітей і підлітків. Освіта для дорослих набула дальшого розвитку і в східних областях республіки.

Вже в першому повоєнному році в Україні працювало 156 шкіл робітничої та 575 шкіл сільської молоді, переважно вечірніх й заочних. Для дітей-сиріт та дітей-інвалідів відкривалися дитячі будинки, інтернати, заохочувалось опікунство. На початку 50-х років майже усіх дітей шкільного віку було охоплено семирічним навчанням, зросла кількість учнів у 8— 10-х класах. із 34,5 тис. шкіл, які функціонували в республіці, 11 тис. були середніми.

Розвиток освіти як основи всієї культуримав суперечливий характер. З одного боку, на підставі Закону СРСР про зміцнення зв'язку школи з життям (1958) семирічка замінювалась восьмирічкою, стимулювалося здобуття середньої освіти, було відкрито понад 80 шкіл-інтернатів, у яких навчалося більш як 20 тис. учнів переважно з багатодітних або неповних сімей. З іншого боку, відбувалась профанація ідеї політехнізації освіти, що призвело на практиці до зміни пріоритетів освіти: акцент робився на підготовку учнів до виробництва. З цією метою на шкоду загальноосвітнім предметам значно більше часу відводилось урокам праці та виробничій прак-

 

тиці. Водночас зростала мережа професійно-технічних училищ, у яких на початку 60-х років навчалось понад 220 тис. учнів. Чільне місце відводилось ідеологізації навчального процесу, запровадженню обов'язкового вивчення російської мови. Новий шкільний закон давав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання, що завдало відчутного удару українському шкільництву. До того ж у містах і селищах міського типу, населення яких швидко зростало за рахунок села, масово відкривались школи з російською мовою навчання, в яких під виглядом "двомовності" фактично утверджувалась російська одномовність.

Зазначені суперечності ще більшою мірою були характерні для вищої і середньої спеціальної освіти, мережа закладів якої після реевакуації і відновлення довоєнних вищих закладів освіти та технікумів помітно розширилась. Уже в 1945 р. в Україні діяло 150 вищих закладів освіти(14 у західних областях), у яких навчалося понад 137 тис. студентів, 532 технікуми із загальною кількістю учнів 164 тис. До середини 50-х років кількість вищих закладів освіти збільшилась до 160, технікумів — до 584, а кількість студентів і учнів зросла, відповідно, до 200 тис. і до 228 тис. Було відновлено роботу 7 університетів: Київського» Харківського, Львівського, Одеського, Дніпропетровського, Чернівецького, а згодом й Ужгородського. Шефську допомогу викладацькими кадрами та літературою надавали університети та інститути Москви, Ленінграда та інших міст, водночас продовжувався відплив науковців і талановитої молоді в Росію та інші республіки. Було значно розширено підготовку спеціалістів впровадженням заочної та вечірньої форми навчання, особливо учителів та інженерних і агрономічних працівників. До вузівських аудиторій прийшли тисячі демобілізованих воїнів, у тому числі й інваліди війни, заохочувався прийом на навчання працюючої молоді з підприємств і колгоспів.

Помітнізміни відбувалися у змісті та методах освіти. Разом з посиленням курсу на так звану марксистсько-ленінську підготовку молоді, ігноруванням досвіду західних країн, навчальний процес все-таки збагачувався, впроваджувались новітні здобутки науки і техніки, аразомз тим насаджувався сталінізм як останнє слово марксизму. З боку партійних і державних органів, спецслужб посилювався контроль за діяльністю шкіл, училищ, технікумів і вищих навчальних закладів, за ідейною спрямованістю навчально-виховного процесу, тривала "чистка" професорсько-викладацьких й учительських колективів від "неблагонадійних", здебільшого національно свідомих фахівців. У 1946 р. була заборонена шкільна "Читанка" лише за те, що в ній Київ був віднесений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згадувалось про боротьбу проти "німецьких окупантів". Дедалі більше звужувалася сфера вживання української мови, ігнорувалося вивчення історії нашого народу, його культури, національних традицій в усіх ланках освіти і в усіх регіонах, включаючи західний. Це викликало негативну реакцію як студентів, так і громадськості. У листі до Сталіна група студентів Чернівецького університету в 1947 р. наполя-

гала на припиненні русифікації університету. Всі викладачі, зазначалося в листі, — бояться, щоб їм не "пришили" націоналізм, читають лекції російською мовою. Водночас нагадувалось, що в університеті в Празі є кафедра української мови.

І все ж 50-ті — початок 60-х років характеризуються розширенням доступу дітей і молоді до знань, підвищенням рівня освіти серед населення, збільшенням інтелектуальної верстви в його складі.

У повоенні роки подальшого розвитку набула наука, зміцнювалась матеріальна база наукових установ в Україні, особливо тих її галузей, що були пов'язаніз військово-промисловим комплексом. Ще в березні 1944 р. до Києва повернулася з евакуації президія АН УРСР, і було поступово розгорнуто роботу 29 її науково-дослідних інститутів, а влітку філії установ Академії наук відкрилися у Львові. За період з 1950 до 1960 р. кількість наукових установ зросла з 462 до 488, у півтора рази збільшилась кількість наукових співробітників. У відбудову і подальший розвиток вітчизняної науки зробили помітний внесок президенти Академії наук, вчені зі світовими іменами О. Палладій (з 1946 p.), Б. Патон (з 1962 p.).

Зусилля українських учених зосереджувались переважно на розробці загальносоюзних проблем у галузі технічних, фізико-математичних, хімічних, медичних, біологічних наук. Саме в Україні було розроблено і виготовлено першу в Європі універсальну малу електронно-обчислювальну машину "МЕОМ", в інституті електрозварювання опрацьовувались унікальні технології і модерна зварювальна апаратура з використанням електроніки. Українські інтелектуали були залучені до опрацювання програм ядерних озброєнь, ракетно-космічної техніки.

Розвиток науки, її сподвижницька роль у розвитку суспільства і духовному житті народу гальмувались диктатом центру, командно-адміністративними методами управління, некомпетентним втручанням партійно-державного керівництва. ідеологічні кампанії, розгорнуті сталінським керівництвом, боротьба проти схиляння перед західною наукою і культурою, гоніння на генетику, кібернетику, так звана "лисенківщина" — все це вкрай негативно позначилось як на долі окремих учених, так і на розвитку української науки взагалі.

Особливо драматичні наслідкимав сталінізм для розвитку суспільних і гуманітарних наук, які ще в довоєнний час вдалося перетворити в слухняну служницю компартійного режиму, його ідеологічний рупор. Нищівна критика нових напрямів науки, зокрема генетики і кібернетики, супроводжувалась утвердженням сталінізму як методологічної основи усіх наук і насамперед суспільних. По-справжньому каральні акції було вчинено супроти науковців інституту мови і літератури АН УРСР у постанові Політ-бюро ЦК КП(б)У "Про спотворення та помилки у висвітленні історії української літератури в "Нарисі історії української літератури" (1946). Авторам М. Плісецькому, Є. Кирилюку, І. Пільгуку С. Шаховському та ін. інкримінувалося намагання представити історію української літератури в бур-

жуазно-націоналістичному дусі, у відриві від історії російської літератури та її благотворного впливу, висувалося звинувачення у відступі від марксизму-ленінізму, замовчуванні класової боротьби.

Ще більшого остракізму зазнали українські історики. У постанові ЦК КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу інституту історії України Академії наукУРСР" (1947) гостро критикувалися праці періоду війни "Короткий нарис історії України", "Нарис історії України", перший том "Історії України" за "спроби відродження буржуазно-націоналістичної схеми історії України М. Грушевського". За так звані політичні помилки було звільнено з посади директора інституту М. Петровського, вчинено справжній погром кадрів у його колективі, посилювався ідеологічний контроль за підручниками з історії і нагляд за її викладанням у школах, технікумах, вищих навчальних закладах. Невдовзі інститут історії України було реорганізовано в інститут історії. Відтепер вся історія українського народу, починаючи від найдавніших часів, мала розглядатися тільки під кутом зору єдності з російським народом як його "старшим братом".

Для свого утвердження тоталітарний режим використовував культурно-освітні заклади: клуби, бібліотеки, музеї, монументальне мистецтво. Вже за перше повоєнне п'ятиріччя кількість клубних закладів збільшилась на 10 тис. і становила в 1950 р. 28,7 тис., з яких 26,7 тис. було на селі. Тут діяло також 29 тис. бібліотек, книжкові фонди яких поповнювалися здебільшого політично-пропагандистською літературою та художніми творами, що прославляли Сталіна. Водночас не припинявся процес руйнації і нищення національної книги: сотні назв наукових та художніх творів вилучалися цензурою під вивіскою Головліту з книжкових фондів, посилювався контроль за видавничою діяльністю, засобами масової інформації, експозиціями музеїв, репертуаром театрів, мистецьких колективів. До речі, на початку 50-х років в Україні діяло 137 історичних, меморіальних, краєзнавчих, природничих і мистецьких музеїв. Помітною подією в культурному житті стало відкриття у квітні 1949 р. Державного музею Т. Г. Шевченка в Києві як важливого осередку пропаганди літературно-художньої спадщини Кобзаря.

Отже, в ході звільнення українських земель від гітлерівців у селах і містах дедалі ширших масштабів набували відбудова і спорудження нових установ освіти й культури, відновлювалась діяльність клубів, бібліотек, кінопересувок, музеїв.

Відродження культурного життя України після визволення від німецько-фашистських окупантів відбувалося вкрай важко і неоднозначно. Разом з відбудовою матеріальної бази освітнього й духовного життя, українська культура потрапила під посилений ідеологічний тиск сталінського режиму, зазнавала постійних переслідувань, нищилась як культура національна і формувалась як різновид класової ідеології.

 

11.3. Літературно-мистецькі процеси на тлі ідеологічних репресій і хрущовської "відлиги";

Із закінченням війни сталінське керівництво різко змінило акценти в національно-культурній політиці, особливо в Україні. Те, що ще вчора заохочувалося пропагандистською метою, видавалось героїчним і позитивним з історичного минулого українського народу (героїзм і нескореність козацтва, військовий і державницький хист Б. Хмельницького, визвольні мотиви української класичної літератури і мистецтва тощо), тепер оцінювалось не інакше, як спроби буржуазно-націоналістичної ідеалізації минулого, рецидиви хвильовизму, шумськізму, скрипниківщини, петлюрівщини і мазепинства. Водночас новий курс супроводжувався певною глорифікацією (перебільшенням) ролі російської культури, відродженням імперської психології та великодержавного шовінізму. Ця лінія викликала ще більший опір з боку національно-патріотичних сил, особливо ОУН-УПА, а також національно свідомої інтелігенції, творчої молоді, що спричинило посилення ідеологічного терору та репресій на ниві культурно-національного відродження.

Провідником сталінської репресивної політики в культурно-науковій та літературно-мистецькій сфері були головний на той час ідеолог партії А, Жданов, а після його смерті М. Суслов. Так звана жданівщина означала справжню війну проти творчої інтелігенції, національно-патріотичних сил, стратегія якої була сформульована в цілому ряді постанов ЦК ВКП(б) і продубльована відповідними рішеннями ЦК КП(б)У.

Тон нових ідеологічно-каральних акцій проти українського культурно-національного відродження задав Й. Сталін ще ЗО січня 1944 p., коли в Кремль було викликано О. Довженка, а також М. Бажана, О. Корнійчука, М. Рильського для обговорення кіносценарію "Україна в огні". Спробу видатного майстра слова О. Довженка правдиво змалювати долю українського народу в роки воєнного лихоліття Сталін оцінив як ревізію ленінізму, як "вилазку проти партії, радянської влади"¹.

Усім органам цензури було надіслано директиву "не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О. Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку". Осмислюючи цю ситуацію, О. Довженко записав у своєму щоденнику: "Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм... в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?"². ЦК КП(б)У 12 червня 1944 р. спеціальною ухвалою "Про Довженка О.П." вивів його з Комітету по сталінських преміях, з редакції журналу "Україна", увільнив від обов'язків художнього керівника Київської кіностудії, а секретар ЦК К. Литвин вимагав активніше критикувати дов-женківські погляди.

¹ Див.: Культура і життя. — 1994. — 3 вересня.

¹ Довженко О. Я. Твори. — К., 1986. — Т. 5. — С 191.

 

Розгортання кампанії з викриття націоналізму в українській літературно-мистецькій творчості провадилось на тлі збройного опору підпільної боротьби УПА-ОУНсталінізації західних областей України,які знаходили моральну підтримку частини творчої інтелігенції, молоді в східних регіонах республіки. Певна синхронність каральних акцій простежується у постановах ЦК КП(б)У "Про підвищення пильності, посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України" (лютий 1946 р.) і "Про журнал "Вітчизна" (жовтень 1946 p.), які націлювали на використання всіх засобів — від ідеологічних до військово-каральних — для викорінення національної свідомості й фізичного знищення її носіїв. У цих та інших циркулярах, у виступах партійних ідеологів, матеріалах преси піддавались гострій критиці діячі української культури за прояви "буржуазного націоналізму", "безідейності", "національної обмеженості", нагніталась атмосфера страху, погроз і підозри. До того ж усе це робилось на тлі неврожаю і масового голоду 1946—1947 pp., що охопив більшість областей України і забрав життя сотень тисяч людей.

Важким ударом по духовності українського народу, особливо в західних областях України та Закарпатті _f стали так звані Церковні собори у Львові (березень 1946 р.) гвМукачеві (1947 р·), на яких було інспіровано ліквідацію Української греко-католицької церкви. Категорично заборонялась діяльність Української автокефальної православної церкви, інших конфесій. Життя Руської православної церкви ставилось під повний контроль Москви, її партійно-державних органів.

Чорні дні для української культури настали з весни 194 7р-, коли Сталін відрядив до України для розправи з провідниками національно-культурного відродження свого соратника Л. Кагановича на посаду першого секретаря ЦККП(б)У. Очевидно, його "досвід" розгрому "хвильовизму", гальмування своєрідного ренесансу української культури 20-х років виявився необхідним тепер, коли Україна переживала новий спалах національного пробудження.

З прибуттям до Києва Л. Каганович ініціював прийняття вже зазначеної постанови про політичні помилки і незадовільну роботу інституту історії України, а також цілу низку "викривальних" заходів щодо діяльності творчих спілок. За його вказівкою було підготовлено довідки про "націоналістичні прояви" у творчості багатьох письменників України, зокрема М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, А. Малишка, ухвалено спеціальну постанову "Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали "Звезда" і "Ленинград". У ній літератори України звинувачувались у тому, що опинилися "на позиціях обивателів і до самого останнього часу не бачили гострих і різких ухилів націоналістичного характеру". За особистою вказівкою Кагановича, у вересні 1947 р. "Радянська Україна" опублікувала статтю Ф. Єневича "Про націоналістичні помилки М. Рильського". До речі, згодом редактор одержав листа від студентів зі Львова, в якому Ф. Єневич порівнювався з "собакою",

 

що застрелив Пушкіна. Звичайно, листа не опублікували, а М. Рильського примусили каятися і публічно "визнавати помилки і гріхи".

У ході реалізації постанови ЦК ВКП (б) щодо опери В. Мураделі "Велика дружба" ряд провідних українських композиторів був підданий критиці за формалістичний напрям, за те, що вони, мовляв, не позбулися буржуазної і націоналістичної ідеології. Йшлося, зокрема, про історичні мотиви у творах М. Вериківського "Маруся Богуславка", "Пан Коньовський", "Сагайдачний" та ін., про музику львівського композитора М. Колесси, про Другу симфонію Б. Лятошинського.

Виникає питання, що ж так непокоїло партійне керівництво у творчості українських письменників, композиторів, чому воно обрушилося на них з ідеологічними репресіями? Річ у тім, що українська література — поезія, проза, драматургія — прагнула збагатити національні традиції, започатковані у творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, художньо втілити загальнолюдські цінності та почуття, насамперед любові до свого народу, рідної землі, материнської мови. З новою силою засяяв образ Матері, в якому уособлювалась тема жінки-матері в її ніжнодушевних, героїчних і трагічних рисах, і тема матері-України, яка винесла на собі воєнне лихоліття і важкі повоєнні випробування. Письменники зверталися до народних джерел, фольклору, звеличували героїчні подвиги своїх предків, формували національну гордість, почуття самоповаги і нескореності. Очевидно, саме ці мотиви викликали переполох у можновладців, заражених духом великодержавності та шовінізму.

У "Мандрівці в молодість" М. Рильського, в романах "Жива вода" Ю. Яновського, "Його покоління" І. Сенченка, у повісті П. Панча "Голубі ешелони" та в інших творах пріоритети віддавались не класовим, не корпоративним, а загальнонаціональним цінностям, найбільшою з яких е сама людина. Тут слід мати на увазі, що українська література, як і мистецтво, навіть на материковій землі ніби розкололася на два протилежних стани: з одного боку, прихильники національно-культурного відродження, борці за правдиве і неупереджене відображення минулого свого народу, його історії, за оборону його національних скарбниць, насамперед мови, а з іншого — захисники та апологети тоталітарної системи, її співці, що творили панегірики Сталіну, писали доноси і наклепи, проповідували двомовність українців. Все це породжувалось не стільки ментальністю нашого народу, скільки самою системою, яка паразитувала на заохочуваних нею суперечностях у лавах творчої інтелігенції, підігрівала атмосферу самопоїдання.

Перед спокусою прославитись не спинився і О. Корнійчук, який на шпальтах "Правди" таврував вияви українського патріотизму як буржуазно-націоналістичний ухил, заявляв, що в середовищі українських письменників живуть і продовжують шкодити соціалістичному будівництву бацили хвильовизму. До кінця викорчувати буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії та літератури закликав і М. Бажан, хоч особисто він немало зробив для збагачення української культури.

У повоєнні роки зазвучала драматично-героїчна література і поезія учасників визвольних змагань ОУН—УПА. Це ще маловідома нашому загалу поезія опору та національно-визвольної ідеї, вірші-протести, пісні-марші, що продовжили традиції поезії стрілецьких січовиків. Твори вояків Української повстанської армії М. Боєслава, П. Гетьманця, П. Василенка та ін., написані мовою віри, надії, нескореності, любові до України і ненависті до її ворогів, тільки через десятиліття вливаються в духовну скарбницю українського народу.

Незважаючи на цькування і заборони, основні сили української творчої інтелігенції залишилися вірними синами своєї землі, не стали на коліна, не склали зброї, підтримували моральний дух свого народу, його віру в майбутнє.

Центральною темою творчості письменників, художників, композиторів залишалася проблемалюдини, війни імиру, праці та рідної землі, героїзму ібоягузтва, але підходи до цихтем, діапазон художньо-мистецьких засобів їх вирішення були досить різноманітними. Не маючи змоги доносити до людей окремі перлини літературно-художньої творчості, частина інтелігенції зуміла зберегти їх у своїх архівах і шухлядах. Йдеться, зокрема, про "Розстріляне безсмертя" та "Третю роту" В. Сосюри, "Хрещатик і любов" І. Сенченка, спогади Ю. Смолича та ін. Тільки тепер до нас дійшли деякі твори П. Тичини, А. Малишка, М. Рильського, В. Швеця, П. Воронька, О. Гончара, П. Дорошка, І. Качуровського, Ю. Клена, Т. Осьмачки, О. Ольжича.

Як заключний акорд агонії сталінізму, апогей "жданівщини" можна розглядати критику творчості В. Сосюри, насамперед його епохального вірша "Любіть Україну", написаного ще в 1944 р. Майстру високої поезії більшовицький режим не міг простити слів: "Не можна любити народів других, якщо ти не любиш Вкраїну". Виступ "Правды" в 1951 р. став сигналом для нової хвилі ідеологічно-репресивних акцій, масових арештів, особливо в західних областях України. Проте наближалася смерть тирана, з якою людство пов'язувало настання кращих часів і глибоких змін. Та фізична смерть Сталіна (1953) не означала смерті сталінізму як ідеології, практики тоталітарного режиму, не призвела до відмирання системи.

Наступники Сталіна, зокрема Г. Маленков, а ще більше М.Хрущов, розуміли, що радянській моделі соціалізму, в тому числі її культурно-ідеологічній ланці, треба надати хоч трохи привабливої форми, лібералізувати її. Викриття злочинної діяльності Л. Берії, ініційоване зверху, амністія, часткова реабілітація жертв сталінських репресій, постанова XX з'їзду КПРС про подолання культу особи і його наслідків, публічна критика беззаконня і зловживань владою, деяке розширення прав союзних республік, активізація міжнародних контактів створили враження потепління суспільного клімату. За влучним висловом І. Еренбурга, у країні настала "відлига", яка торкнулася і сфери культури.

Для духовного життя України, як й інших республік СРСР, хрущовська "відлига" стала помітним культурно-національним пробудженням, очищенням від найбільш негативних явищ сталінщини, від грубого свавілля і терору.

 

Під натиском громадськості переглядались деякі стереотипи культурної політики, зростав інтерес до національних духовних цінностей, розгорнулась реабілітація частини репресованих діячів науки, культури, мистецтва. Невдовзі після XX з'їзду партії були реабілітовані письменники В. Еллан (Блакитний), В. Чумак, М. ірчан, Г. Косинка, І. Микитенко, 3. Тулуб, відомі діячі української культури — драматург М. Куліш, режисер Л. Курбас, кінорежисер О. Довженко, припинились нападки на А Малишка, М. Рильського, В. Сосюру, були зняті звинувачення з композиторів В. Мураделі, Г. Жуковського, Б. Лятошинського, М. Колесси. Треба лише мати на увазі, що це була реабілітація людей, а не тих ідей і цінностей, які вони сповідували, особливо української ідеї.

На культурно-мистецькому і науковому житті певний слід залишило пишне святкування 300-річчя Переяславської ради, яку партійні документи кваліфікували як історичний акт возз'єднання України з Росією. За Україною закріплювався статус "другої серед рівних республік", що дало поштовх частковому усамостійненню культурного життя, розвитку освіти, науки, літератури і мистецтва. На зміну сталінським морозам, за образним висловом В. Симоненка, хрущовська "відлига" вдарила, наче "грім з ясного неба".

Лібералізація позитивно вплинула на морально-духовну атмосферу, стимулювала творче, наукове і культурне життя, сприяла підвищенню інтересу до історії українського народу, його культури, традицій, звичаїв, мови. Було започатковано видання журналів "Радянське літературознавство", "Український історичний журнал" (1957), відновлено часопис "Всесвіт". Арсенал літературно-художніх і мистецьких творів поповнювався новою тематичною спрямованістю, жанрами і філософським осмисленням минулого і сучасного, стали проростати нові дослідницькі й аналітичні тенденції художнього пізнання. Дедалі більшого поширення набували історичний роман, документальна повість, але догматичні схеми, кон'юнктура, заідеологізованість стали досить помітними в творчості багатьох літераторів і художників.

Відлига не означала послаблення партійного контролю за усіма сферами культури, політичного цензурування видавничої справи, засобів масової інформації. Якщо у 1956 р. було 309 цензурних втручань, то в 1957 р. — 489. Було вилучено, зокрема, з журналу "Дніпро" п'єсу І. Микитенка "Як сходе сонце", серед дійових осіб якої фігурували М. Грушевський, С. Петлюра, В. Винниченко, мала виконуватись пісня "Ще не вмерла Україна".

І все ж певна розкутість, хоч і стримувана ідеологічними догмами, сприяла появі творів, що відкривали нову сторінку в українській літературі. Йдеться про "Поему про море" і "Зачаровану Десну" О. Довженка, "Прапороносців", 'Таврію", "Людину і зброю" О. Гончара, "Гомоніла Україна" П. Панча, "Вир" Г. Тютюнника, "Правду і кривду" М. Стельмаха, поетичні збірки "Троянди й виноград" М. Рильського, "Проміння землі" Л. Костенко, "Правда кличе" Д. Павличка, ряд поезій М. Бажана, П. Тичини, А Малишка, В. Сосю-ри, П. Воронька та ін. У 1962 р. було встановлено Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка, якою відзначалися і літературно-мистецькі твори.

Доба "відлиги" дала щедрий грунт для появи покоління "шістдесятників", життя якого, за визначенням М. Вінграновського, мало подвійну

сутність: "Одну офіційну, казенну, для вчителів та оцінок у школі, а другу — поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт, піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву..."¹ Творча молодь виступила проти лакування і прикрашання дійсності, намагалась ламати догми і шаблони, її творчість виходила не лише за рамки традиційних форм, за межі методу "соцреалізму", а й звучала як протест проти системи, пробуджувала національну свідомість. Ті, хто повірив у хрущовську критику культу особи, відчували солодкий смак свободи, намагалися говорити і писати правду, прагнули дальшого поступу і демократії. Це була спроба розкріпачення духу, і її робили поети, вчені, художники, музиканти, юристи, зокрема В. Симоненко, І. Світличний, Л. Костенко, Є. Сверстюк, Д. Павличко, В. Стус, А. Горська, В. Зарецький, В.Чорновіл, О. Заливаха та ін. Після нищення і цькування української духовності в ЗО—40-х роках, початок 60-х заявив про себе як вияв нового національно-культурного пробудження і відродження, духовної опозиції тоталітарній системи, поширення нонконформізму.

Коли реформи Хрущова почали задихатися, а сам він дедалі частіше вдавався до адміністрування й окриків щодо творчої інтелігенції, коли вона розчарувалась у його щирості, коли знову активізувалась політична цензура, посилились переслідування, зародився дисидентський рух (Л. Лук'я-ненко, І. Кандиба, П. Григоренко), з'явився "самвидав".

Благотворний вплив "відлиги" відчули всі сфери української культури. У середині 50-х років у республіці діяло близько 70 професійних театрів. На сценах Київської, Львівської, Харківської, Одеської опер, академічних драматичних театрів було поставлено ряд нових творів національної і зарубіжної класики, в чому велика заслуга режисерів Ф. Верещагіна, С. Дан-ченка, С. Сміяна, В. Оглобліна та ін. Поряд з уже відомими майстрами сценічного мистецтва Н. Ужвій, П. Нятко, А. Гашинським, О. Кусенко, П. Ку-манченко з'явились і нові імена — Ю. Мажуги, А. Роговцевої, Л. Кадиро-вої, Б. Ступки, С. Олексенка та ін. і хоч за еталон усе ще ставилися зразки російської театральної школи, помітно стали відроджуватись традиції М. Садовського, Л. Курбаса, М. Терещенка.

Подальшого розвитку набуло музичне мистецтво, причому виразніше заявила про себе тенденція до витоків національної народної музики і пісні, збагатились жанри музичних колективів. З інтересом були зустрінуті оперні твори Г. Майбороди, В. іубаренка, Ю. Мейтуса, А. Кос-Анатоль-ського, К Данькевича, В. Кирейка, М. Колеси. Новими барвами зазвучала українська пісня П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, А. Філіпенка, А. Штога-ренка, Є. Козака. Світову славу Україні принесли дивовижний і неповторний голос, рідкісна виконавська культура і феноменальний талант Бориса Гмирі, чиє ім'я внесено до Міжнародної енциклопедії "Who is who?" (19б2), а за соціологічним опитуванням 1992 р. увійшло до списку 100 найславет-

¹ Див.: Київ. — 1983. — № 3. — С. 8—9.

ніших українців. У репертуарі відомого співака було понад 300 українських народних пісень та романсів, сотні музичних творів, оперних арій вітчизняної та зарубіжної класики. Особливо подобались Б. Гмирі вокальні твори на слова Т. Шевченка, він першим проспівав заборонену в радянські часи пісню на вірші братів Лепких "Чуєш, брате мій", а за три місяці до смерті (1969) виконав душевну пісню на слова О. Олеся "Сміються, плачуть солов'ї". Поряд з неперевершеним талантом знаменитого Б. Гмирі світ почув нові чудові й милозвучні голоси українських оперних та естрадних співаків: Л. Руденко, Ю. Гуляева, Д. Гнатюка, Є. Мірошниченко, А. Солов'я-ненка, М. Кондратюка, Д. Петриненко, Μ. Стеф'юк, 3. Христич та ін. Зросла виконавська майстерність Державного заслуженого академічного народного хору їм. Г. Верьовки, Державної заслуженої капели бандуристів України, Державної заслуженої академічної капели "Думка", Державного заслуженого симфонічного оркестру України, народних хорів Закарпаття, Гуцульщини, Полісся, інших регіонів.

До традицій національного танцю дедалі частіше почало звертатися хореографічне мистецтво, що принесло світову популярність Державному ансамблю танцю України ім. П. Вірського. На цих засадах у поєднанні з модерними прийомами народився Художньо-спортивний ансамбль українського балету на льоду. Примітною рисою часу стало створення цілого ряду аматорських колективів, які за виконавською майстерністю мало чим поступалися професійним, зокрема таких ансамблів, як "Ятрань", "Дніпро", "Ватра", "Веснянка", "Дарничанка" тощо. Взагалі роки "відлиги" дали імпульс розвитку художньої самодіяльності, кількість колективів якої на початку 60-х років сягнула 200 тис., а число учасників перевищило 3,5 млн чол. На поглиблення національної самобутності художньої самодіяльності благотворний вплив мали творчі колективи західних областей, які прагнули ознайомити всю республіку зі своїм багатовіковим самобутнім скарбом.

Народна пісня поповнилась репертуаром Українських січових стрільців, Української повстанської армії, але виконання на сцені цих пісень офіційно було заборонено і суворо переслідувалось так само, як і справляння релігійних обрядів, виконання колядок, щедрівок, додержання народних звичаїв. Однак саме в ці роки компартійні структури зробили спробу надати деяким народним обрядам і звичаям так званого соціалістичного змісту, розробляючи централізовано сценарії комсомольських весіль, реєстрації новонароджених, свят урожаю, масових гулянь.

Деяке потепління суспільного клімату позитивно відбилось на розвитку образотворчого і монументального мистецтва, архітектури. Однак тут більше, ніж в інших сферах, виявився принцип партійно-державного замовлення, нав'язування ідеологічно запрограмованої тематики й об'єктів. Заохочувались насамперед твори тих художників, які стежили за кон'юнктурою. Разом з тим чимало полотен, створених Т. Яблонською, В. Задорожним, В. Чеканюком, С. Григор'євим, Д. Шостаком, Т. Голембієв-ською, що присвячувались перемозі над фашизмом, дружбі народів, трудовим подвигам, відзначалися досить високими естетичними й художні-

 

ми цінностями. із захопленням були сприйняті громадськістю твори на шевченківську тематику Г. Меліхова, М. Божія, Д. Безуглого, а також на історичні теми Л. Ходченка, В. Полтавця, М. Кривенка.

Серед пам'ятників повоєнних десятиліть переважали ті, що увічнювали пам'ять радянських воїнів, партизан, міфологізацію встановлення радянської влади в різних регіонах республіки. Після XX з'їзду замість знесених скульптур Сталіна масово почали з'являтися монументи на честь Леніна, більшість з яких не мала художньої цінності. Водночас було встановлено пам'ятники Т. Шевченку в Москві та Дніпропетровську, І. Франку в Києві та Львові, Лесі Українці й І. Котляревському в Києві, М. Коцюбинському в Чернігові, Панасу Мирному в Полтаві та ін. Твори українських монументалістів дістали світове визнання. Це пам'ятники Т. Шевченкові в Торонто і Палермо (М. Вронський, О. Олійник), Нью-Йорку (О. Ковальов і В. Бородай), Лесі Українці в Канаді (Г. Кальченко) та ін.

Заслуговує окремого розгляду розвиток народного декоративного вжиткового мистецтва, з давніх часів притаманного українському народу Йдеться про народне ткацтво, килимарство, вишивку, різьблення, художній розпис, інтарсію та інкрустацію, дерев'яні й керамічні вироби, оздоблення шкіри, металів тощо. Великої шани заслужила творчість народних майстрів і умільців М. Примаченко, К Білокур, Т. Пата, Г. Василащук, Ґ. Верес, 3. Перестюка.

"Відлига" торкнулася і кіномистецтва Украти,яке,з одного боку, прагнуло зберегти певну самобутність, національний колорит, а з іншого — дедалі більше втрачало національні риси. Духом творчості О. Довженка була просякнута робота І. Савченка "Тарас Шевченко", в якій головну роль виконав С. Бондарчук, екранізація української театральної класики ("Украдене щастя", "Назар Стодоля", "Мартин Боруля"), створення фільмів на історичну тему ("Ярослав Мудрий", "Устим Кармалюк", "Легенда про княгиню Ольгу" та ін.). Світового визнання здобули кінорежисери С. Параджанов, Ю. іллєнко, М. Мащенко, актори Ю. Шумський, Г. Юра, І. Миколайчук, Н. Наум, М. Гринько, К. Степанков. На жаль, український кінематограф продовжував переживати стагнацію, породжену лінією на денаціоналізацію мистецтва, політикою відторгнення українського кіно від національно-патріотичної проблематики. Великої шкоди кіномистецтву, як і телебаченню, завдавали грубе адміністрування, партійне втручання у творчий процес, ігнорування гуманістичних цінностей.

Про непослідовність -хрущовської лібералізації свідчать погрозливі слова і розноси лідера партії на московській виставці творів молодих художників (грудень 1962 p.), що стали сигналом для нового "закручування гайок", оголошенням своєрідної "холодної війни" творчій інтелігенції, повсюдної боротьби з будь-якими новаціями, модернізмом, абстракціонізмом тощо. Стріли партідеологів і спецслужб полетіли насамперед у молоде покоління "шістдесятників" — І. Драча, Л. Костенко, М. Вінгранов-ського, В. Некрасова, літературознавців О. Бабишкіна, І. Дзюбу, В. Яременка, І. Світличного, на адресу "Літературної України" за публікацію творів "колишніх носіїв буржуазного націоналізму".

Треба віддати належне М. Бажану, М. Рильському, П. Тичині, А. Малишку, О. Гончару, П. Загребельному та ін. за їх підтримку і захист молодих літераторів.

Двірцевий переворот у Кремлі (жовтень 1964 р.) призвів не тільки до падіння Хрущова, а й припинення реформаторського курсу, лібералізації культурної політики. Настала нова хвиля карально-ідеологічних репресій у сфері української культури, розгорнулась ще потужніша русифікація, на зміну кволим спробам гуманізації подули холодні брежнєвські вітри реанімації сталінізму. Однак могутню опозицію, очолену "шістдесятниками", дисидентами, патріотами, зламати було не так просто, та й часи настали інші, у світі назрівали суттєві зміни.

Отже, повоєнний період розвитку зарубіжної та української культури суперечливий і неоднозначний. З одного боку, було піднято з руїн матеріальну культуру, подальшого розвитку набули освіта, наука, збагатилась літературно-художня скарбниця національних культур народів, більш динамічними стали інтеграційні процеси. З іншого боку, поширення дістали негативні явища, відхід від правди, порнографія, аморальність.

Завершення збирання основних етнічних земель у межах УРСР сприяло своєрідному "возз'єднанню" української культури, її соборності, що було додатковим стимулом до культурно-духовного відродження і консолідації української нації. У літературі й мистецтві по-новому осмислювався сенс людського життя як найвищої цінності, утверджувались модерні форми, дух гуманізму. Поглиблення розколу світу, "холодна" війна, ідеологічна боротьба, агонія сталінізму негативно позначились на культурі та духовності в обох частинах світу: як у країнах радянської системи, так і в західному світі. У СРСР, у тому числі в Україні, а також, певною мірою, в країнах "народної демократії" тривали репресії та культурно-національний геноцид, провадилась розгнуздана антирелігійна пропаганда, ідеологізовувалась і одержавлюва-лась духовність. У західних державах поряд з примноженням кращих здобутків літератури і мистецтва, під гаслом "масової культури" нерідко тиражувались низькопробні твори, насаджувались культ насилля, бездуховність.

Смерть Сталіна, критика культу його особи, хрущовська "відлига" та спроби лібералізації суспільства дали поштовх культурно-національному пробудженню, культурному обміну з західними країнами. Провідниками цих процесів виступили "шістдесятники" та дисиденти. Незважаючи на численні втрати, українська культура не тільки вижила, а й досягла певного злету. Запорукою цього було те, що творцем і носієм духовної і матеріальної культури залишався нескорений український народ.

Осмислення трагічних наслідків "холодної війни", воєнного та ідеологічного протиборства для світової культури, врахування уроків минулого переконливо свідчать, що тільки шлях утвердження цілісності світу, об'єднання демократичних інтелектуальних сил усіх націй може служити інтересам цивілізації всього людства.