Культура повоєнного зарубіжжя

Характерна особливість повоєнного розвитку світової культури полягає в тому, що до неї долучилася культура України як однієї з фундаторів і членів ООН. Після набуття статусу суб'єкта міжнародного права перед Україною відкривався шанс для інтеграції у світовий культурний простір. Проте "залізна завіса", атмосфера "холодної" війни, культурно-ідеологічне протистояння звели цей шанс до мінімуму. інтеграційні процеси під

 

девізом "інтернаціоналізації" обмежились здебільшого рамками СРСР і країн "народної демократії". Однак декади і дні української літератури і мистецтва в Москві, столицях союзних республік, обмін культурно-мистецькими колективами, науковою і художньою літературою з Чехословач-чиною, Польщею, Угорщиною, Румунією, Болгарією та іншими країнами, приїзд діячів культури з цих держав у республіку, обмін у підготовці кадрів інтелігенції — усе це частково сприяло взаємозбагаченню духовними цінностями, а водночас збереженню національної самобутності, усвідомленню ідентичності народів.

У сусідніх з Україною країнах "народної демократії" подальшого розвитку набули середня і вища освіта, відкривались нові заклади культури, театри, музеї, але все це відбувалося в умовах гострого суспільного напруження, зумовленого експортом сталінськоїмоделі соціалізму в ці країни, встановленням там прорадянськихрежимів, нав'язуванням "культурноїреволюції" за більшовицьким зразком. Отже, сусідні народи наштовхнулись на ідеологізацію культури, збіднення її змісту і форм, гальмування творчих потенцій письменників, художників, митців. і все-таки, на відміну від радянських республік, де нівелювання національних культур мало запрограмований характер, у цих країнах повніше зберігались національні особливості, народні традиції, самобутність культури, більша терпимість виявлялась у ставленні до релігії, культових споруд і пам'яток історії.

Ситуація почала змінюватися з 1948— 1949 pp., коли в Албанії, Болгарії, Польщі, Румунії, Угорщині, Чехословаччині, в Східній Німеччині, Монголії, а згодом у Китаї, Кореї, В'єтнамі, на Кубі посилились репресії проти старої інтелігенції, почалися судові процеси над діячами науки і культури, руйнувались духовні святині, викреслювалися з пам'яті цілі пласти національних цінностей, штучно нав'язувались метод так званого соцреалізму, класовість і партійність літератури та мистецтва. За таких умов одна частина творчої інтелігенції шукала порятунку на Заході, а друга була відчужена від культурно-мистецького життя, від наукової та педагогічної роботи за політичними мотивами.

Незважаючи на партійно-державний нагляд, у повоєнний час болгарська, польська, чеська, словацька, угорська, румунська, сербська, хорватська та інші культури збагатились новими творами письменників, художників, музикантів, архітекторів. Особливість їх розвитку полягала в тому, що вони виявили більшу життєстійкість романтичної традиції, підтримуваної вищою національною свідомістю, рухом опору комуністичним режимам, благотворним впливом західноєвропейської культури, наявністю національної еліти.

У Польщі, наприклад, плідно працювали письменники Л. Кручковський, Я. івашкевич, К Галчинський, Т. Бреза, живописці Ф. Коварський, Й. Краєв-ський, графік Т. Трепковський, скульптор С. Горно-Поплавський та ін. із середини 50-х років у польському мистецтві набули поширення модерністські впливи, зокрема абстрактне мистецтво, сюрреалізм, поп-арттощо.

 

У чеській і словацькій літературах провідними темами повоєнного періоду були боротьба з нацизмом, утвердження миру, збереження духовних цінностей, морально-етичні проблеми. Твори 3. Плугаржа, Я. Ма-тейка, А. Запотоцького, Р. Яшика, поезія А. Плавки, Я. Костри та ін. набули популярності й за межами Чехословаччини. В чехословацькому кінематографі важливе місце зайняла історична тема, про що свідчили високохудожні фільми "Ян Гус", "Ян Жижка" та ін.

Повоєнні роки характеризуються ще однією примітною рисою культурного процесу, пов'язаною з українським і зарубіжним аспектами. Вона зумовлена третьою хвилею еміграції. Українська діаспора суттєво збільшилась як у республіках СРСР, так і в західних країнах. Проте якщо в Російській Федерації, республіках Середньої Азії і Закавказзя українці були позбавлені будь-яких можливостей для задоволення своїх культурно-національних потреб, а окремі діячі культури (М. Зощенко, Г. Ахматова та ін.) зазнали остракізму, то українська діаспора в західних країнах дістала змогу подбати про збереження рідної мови, розвиток національної школи, примноження культури своїх предків.

Завдяки підтримці західних демократій,меценатству, доброчинним пожертвуванням, українська діаспора на Заході продовжувала, з одного боку, репрезентувати кращі здобутки своєї національної культури, літератури і мистецтва, українського побуту в світі, а з іншого — сприяла засвоєнню модерних напрямів зарубіжної культури, взаємозбагаченню духовності. Вже восени 1945 р. було створено Центральне представництво української еміграції, яке легалізувало українську політичну генерацію, сприяло відновленню Українського вільного університету, шкіл, гімназій. В американській зоні Німеччини в 1947 р. налічувалось 24 українські школи-гімназїі, в яких працювали 432 учителі й навчались 2880 учнів, у англійській зоні — відповідно 4 гімназії, 96 учителів, 720 учнів. Було відновлено діяльність Наукового товариства імені Т. Шевченка, а в Аугзбурзі Д. Дорошенко відновив Українську вільну академію наук. В. Кубійович виступив організатором створення унікальної "Енциклопедії Українознавства" в 10 томах.

З 1963 р. став виходити журнал "Український історик", у 1965 р. заявило про себе Українське історичне товариство. Б. Крупницький опублікував книгу "Основні проблеми історії України" (1955), а Н. Полонська-Василенко виступила з працею "Дві концепції історії України і Росії" (1964). У 1963 р. кардинал Йосиф Сліпий створив у Римі Український католицький університет, а згодом Музей українського мистецтва і книгодрукування.

З осені 1945 р· в еміграції стало діяти об'єднання Мистецького українського руху (МУР), до якого увійшла група талановитих письменників: У. Самчук, В. Петров, І. Костецький, Ю. Косач, І. Багряний, В. Барка, Т. Осьмачка, Ю. Клен, Є. Маланюк, Ю. Шевельцев, Б. Кравців, І. Кошелівець. Вони започаткували серію "Мала бібліотека МУРу", часописи "Рідне слово", "Українська трибуна", "Заграва", "Литаври", "Київ". Засновуються десятки літера

 

турних, драматичних, музичних колективів: капела бандуристів, хор "Україна", налагоджується видавнича справа. Об'єднавчою ідеєю для української діаспори були дії, спрямовані на оборону України від колонізаторської політики Москви, усамостійнення і відновлення національної державності. У збірці "Правдоносці" (Мюнхен, 1948) Яр Славутич наголошував, що ідеалом змагань за незалежність України має стати:

Не поля кпин, не пасіка ласкава, і не балки, де чайка проквиля, А суверенна, кована держава, Бо в ній — і труд, і воля, і земля.

Українські художники в діаспорі продовжували традиції М.Бойчука — школи монументалістів з елементами раннього Ренесансу, освоювали стиль імпресіонізму, характерного для західного мистецтва. Звичайно, слід зазначити, що після Другої світової війни в еміграції зійшлися творчі сили різних шкіл і напрямів, які представляли різні регіони України: Наддніпрянщину, Галичину, Слобожанщину, Донбас, Південь, Закарпаття, що дало змогу за умови збереження місцевої специфіки збагатити загальноукраїнські традиції. До того ж багато української інтелігенції, учених, професорів, лікарів, інженерів після переселення до США, Канади, Аргентини та інших країн світу почали працювати у провідних державних і приватних інституціях, в університетах, роблячи помітний внесок у скарбницю світової цивілізації і створюючи відповідний імідж Україні.

Власне тут ми і підходимо до з'ясування деяких особливостей культури західного зарубіжжя у повоєнний період. Повоєнна розруха сприяла новому злету, з одного боку, сюрреалізму, а з іншого — експресіонізму та абстракціонізму. В такий спосіб частина митців намагалася уникнути реалій дійсності. Культура відчула великий приплив інонаціональних елементів і розширення комерціалізації. Значно зросла кількість приватних шкіл, коледжів, університетів, кіностудій, театрів тощо з одночасним збільшенням бюджетних витрат на розвиток освіти, науки, засобів масової інформації. Зокрема, у США в 1964 р. було створено окрему Національну академію техніки, фінансувались найважливіші програми Національної академії наук США, Каліфорнійської та Чиказької академій. З 1965 р. почала функціонувати Національна академія освіти.

Помітним явищем у західній культурі був техніцизм (технократизм) — своєрідний культ техніки як один зі спадкоємців класичного позитивізму, що, на думку англійського письменника Ч. Сноу, призвело до розколу єдиної культури на "дві культури": культуру наукову (вчені-приро-дознавці й техніки) і культуру "гуманістичну" (художня інтелігенція). Внаслідок пріоритетів, які віддавались розвитку природничо-технічних наук, відбувалася певна абсолютизація матеріально-речових потреб і цінностей на шкоду духовно-творчим і моральним.

 

В архітектурі під впливом техніцизму дедалі більшого поширення набув функціоналізм (Ф. Райт), прихильники якого віддавали пріоритети не художньо-естетичним цінностям будівель, а здебільшого технічним, експлуатаційним, стверджуючи, що форма, мовляв, автоматично випливає з функції. Позитивні ідеї функціоналізму сприяли модернізації архітектури, що дістало розвиток у сучасному дизайні.

Культурне життя Західної Європи розгорталось на тлі ідеології лібералізму, філософії екзистенціалізму (Мартин Гайдегтер, Жан-Поль Сартр), ідей Карла Поппера, сформульованих у працях "Відкрите суспільство та його вороги" (1945), "Злиденність історичного методу" (1957) та ін. Великої гостроти набула боротьба між противниками марксизму та його прихильниками.

Найхарактернішим для зарубіжної культури був подальший розвиток поряд з високою так званої "масової культури", яку традиційна радянська культурологія оцінювала як кризу культури. Більшість західних культурологів схильні трактувати "масову культуру" як народну, культуру мас, доступну для найширших верств населення. У літературі останніх років дедалі частіше замість терміна "масова культура" вживається поняття "популярна культура" як синонім народної. На думку деяких авторів, технічний прогрес призводить до поступової переорієнтації виробництва на споживацький тип матеріальної культури, що знаходить відображення в прагненні до розкоші.

У художній культурі, поряд з домінуванням ідеалів естетичної категорії красоти, серед окремих груп населення поширюється культ бридкого і потворного. Тут треба мати на увазі, що науково-технічний прогрес привів до своєрідної революції у сфері засобів інформації, телетрансляції, тиражування художніх творів. Сформувалась комерційна індустрія культури на ґрунті використання телебачення, радіо, звукозапису, кіно, інших засобів комунікації, що дало змогу модернізувати старі напрями мистецтва і дати поштовх новим, у тому числі авангардизму: поп-арт, ретро-стиль тощо.

Масова культура дістала широке поле дії саме у сфері естрадного мистецтва, яке має порівняно легший доступ до масової свідомості та націлене здебільшого на дозвілля і розваги. На Заході продовжувала формуватись ціла індустрія розваг, що тиражувала культуру "серійного" виробництва. Разом з тим, завдяки цій індустрії розширились можливості для прилучення дедалі ширших верств населення до художніх цінностей високої культури. У мистецтві під гаслом боротьби з руйнівними тенденціями модернізму формувався своєрідний "постмодерністський коктейль" поєднання старого і нового. Міжнародні мистецькі фестивалі молоді в Зальцбургу, Байороті, Единбургу засвідчили як збереження національних традицій, так і ламання міжнаціональних бар'єрів. Масова культура насаджувала конформізм, вона мала протидіяти поширенню комуністичної ідеології, захищати західне суспільство. А вже в рамках масової культури народилась поп-культура як своєрідний протест, бунт або контркультура. "Попарт" (від англ. popular art) — популярне, загальнодоступне мистецтво — одна з течій модернізму, що зародилася у Великобританії і США спочатку

в живописі та скульптурі, а потім набула поширення в інших сферах масової культури. За визначенням теоретиків "поп-арту", будь-який предмет за певних умов перетворюється у витвір мистецтва шляхом його естетизації. "Поп-арт" у мистецтві — це своєрідна композиція побутових предметів: пом'ятих автомобілів і старих фотографій, пофарбованих білим кольором старих черевиків і електромоторів. Кіно, телебачення, звукозапис, а згодом і відео почали витісняти традиційні форми залучення людей до культури: сімейне читання, домашню музику. Тому частина політологів, зокрема американський вчений Д. Макдональд, схильні вбачати в масовій культурі пародію на високу культуру.

Щодо високої культури, то в повоєнні роки вона набула на Заході потужного розвитку, що зумовлювалось подальшою демократизацією західних держав, піднесенням життєвого рівня, освіти і загальної культури, виробництва та побуту. Висока культура проростала на ґрунті народної, зокрема фольклору, на національних традиціях. У Франції, наприклад, в образотворчому мистецтві набув поширення неореалізм (А. Фужерон, Ж. Люрса), дуже популярними стали малюнки Ж Еффеля. Однак, як і в США, Великобританії, Західній Німеччині, італії, переважали модерністські напрями — абстрактний експресіонізм, абстрактний сюрреалізм, неоконструктивізм тощо, а звідси поширювались на інші континенти—в Азію, Африку, Латинську Америку.

На ґрунті модернізму проростали "інтелектуальний роман", "інтелектуальна драма", концептуальне мистецтво. Літературу психоаналізу в США представляли У. Фолкнер, Дж Стейнбек, Е. Колдуелл, Дж Селінджер, Дж. Чівер, поети Р. Фрост, К. Сендберг, Т. Ретке. Значного поширення набула "масова белетристика" (пригодницькі, кримінальні, еротичні романи і повісті). У модерністській літературі Франції популярність здобули прибічники екзистенціалізму Ж.П. Сартр, А. Камю, С. де Бовуар.

Якщо спробувати вичленити деякі спільні риси повоєнного авангардизму на Заході, то головним героєм у літературі найчастіше виступає не особа, а сам словесний текст, в образотворчому мистецтві, у скульптурі — пластична чи акварельна конструкція, у музиці акцент робиться на оригінальності звуку, голосі окремих інструментів. Часом форма почала затіняти зміст твору або й втрачати свою роль. Серед течій екзистенціоналіз-му 50—60-х років заявив про себе абсурдизм, прибічники якого відходять від реальності, життя і смерть видають за безсилля людини, а її дії — за безглуздий абсурд, і нерідко абсурд стає і змістом, і художньою формою творів літератури і мистецтва. Прикладами течій абсурдизму автори досліджень наводять п'єси Е. іонеско "Урок", "Носоріг", "Спрага і голод", С. Беккета "Кінець розваг" та ін.

Своєрідність культурного життя західного зарубіжжя в другій поло-вині40-х — першій половині 60-хроків полягала в тому, що, на відміну від довоєнних років, дещо спадає інтенсивність процесу сприйняття США культурних цінностей з Європи, хоча вивезення умів тривало. Водночас

 

США разом з планом Маршалла нав'язують Європі свої стандарти культури, причому найчастіше засобами масової інформації, маскультури. Деякі культурологи розглядають цей процес як "американізацію" національних культур Європи, який у наступні роки набув характеру культурної агресії і про який на весь голос заговорили французи, італійці, греки, німці та ін., оскільки він почав загрожувати їхній культурній самобутності. Стурбований цими процесами Віллі Брандт запитував європейців: "Невже ми хочемо стати американцями?".

Створене ще в роки війни "Інформаційне агентство США" (USIA), потужна радіостанція "Голос Америки", американські центри культури, бібліотеки перетворили європейські країни на своє культурно-інформаційне поле. Популярними в середовищі молоді стають американські гангстерські фільми "Малюк і Нельсон", "Біла спека", "Вони живуть вночі", фільми жахів. У 1946 р. на італійські кіноекрани, наприклад, було випущено 60 американських фільмів, у 1948 р. — 688. У них пропагувались роль США у визволенні Європи від фашизму, винахід атомної бомби, страх перед світовою катастрофою, рекламувались американський спосіб життя, високий рівень споживання, матеріального забезпечення, а водночас й американські товари. Більш як 2 тис. коледжів та університетів США, в яких навчались понад 6 млн чол., широко відкрили свої двері й для європейців, вихідців з країн Азії, Африки, Латинської Америки, оскільки американська освіта ставала дедалі престижнішою у світі.

Американізація торкнулася і стилю одягу, і світу музики, танців, у якому найпопулярнішим став джаз, а він, у свою чергу, породив рок-н-рол — своєрідне поєднання джазу, пісні й танцю. Його підхопили відомі ансамблі "Бітлз" і "Роллінг Стоунз" у Великобританії, звідти він знову повернувся до США, а далі став світовим популярним явищем. Рок-зірки набувають трансатлантичного поширення, а американський варіант англійської мови як мови НАТО став поширюватись на більшості континентів світу.

Осмислюючи тенденції розвитку зарубіжної культури повоєнного періоду, нові явища, течії, творчі методи, стилі, що зміцнювались або започатковувались у літературі, образотворчому мистецтві, музиці, театрі, архітектурі, включаючи модерні, не можна випускати з поля зору те, що цей процес відбувався з урахуванням національних особливостей і традицій кожної країни, не стримуючи при цьому інтеграційних тенденцій. Голлівудські фільми, масова культура, легалізація порнографії, сексуальна революція, позашлюбні зв'язки та інші явища поставили під загрозу загальнолюдські цінності, традиційні звичаї народів. Не змогли протистояти цим процесам світові релігії, насамперед християнство, яке в повоєнні роки переживало стагнацію та міжконфесійні чвари, послаблювалось діяльністю протестантських та фундаменталістських сект.

 

Важливим інструментом міжнародного співробітництва у сфері освіти, науки і культури стало ЮНЕСКО —^: спеціалізована установа ООН, статут якої набрав чинності в листопаді 1946 р. Україна стала членом ЮНЕСКО в 1954 р. і включалася в реалізацію деяких її програм, спрямованих на боротьбу з неписьменністю, у розвиток освіти, підготовку кадрів, вивчення і поширення національних культур, охорону довкілля, пам'яток культури. Благотворний вплив місій ЮНЕСКО особливо відчули народи країн Азії, Африки, Латинської Америки, багато з яких у повоєнний період здобули державну незалежність. Значне місце відводилось міжнародній інформації у сфері культури, видавничій діяльності. "Кур'єр ЮНЕСКО", часописи "Культура", "Перспективи освіти", "Музеум" та ін. відіграють важливу роль у культурному обміні народів планети. Гальмом цих процесів були політика "холодної війни", ідеологічне протистояння.