Лекція 14. Серцево-судинна система.

План лекції.

1.Загальний план будови серцево-судинної системи.

 

2.Система кровообігу.

 

3.Будова серця.

4.Будова кровоносних судин.

 

5.Анатомія лімфатичної системи.

 

Система кровообігу складається з центрального органа–серця–таз’єднаних з ним кровоносних судин. Кров до тканин, органів організму рухається кровоносними судинами, які становлять єдину замкнену систему. Рух крові по судинах можливий завдяки скороченням серця – серце своїми ритмічними скороченнями примушує кров рухатись по судинах.

 

Серце –чотирикамерний порожнистий м’язовий орган конусоподібноїформи масою 250-300 г. Розташовується серце між легенями, у так званому середостінні. Лежить воно асиметрично: 2/3 його розміщено ліворуч, 1/3 – праворуч від передньої серединної лінії. Поздовжня вісь серця йде зверху вниз, справа наліво, ззаду наперед. Верхня границя серця проходить по хрящах третіх ребер, права границя – від середини хряща 3-го правого ребра до середини хряща 5-го правого ребра, ліва границя – від середини хряща 3-го лівого ребра до 6-го лівого ребра, нижня границя – від середини хряща 5-го правого ребра до 6-го лівого ребра. В серці розрізняють основу, яка повернена уверх, назад і праворуч, округлену верхівку, що спрямована вниз, уперед і ліворуч від передньої серединної лінії, і три поверхні: грудинно-реберну, легеневу і діафрагмальну. Зовні серце вкрите перикардом –це навколосерцева сумка, що являє собою замкнений серозний мішок. Він складається з двох шарів: зовнішнього фіброзного та внутрішнього серозного. Фіброзний шар переходить у зовнішню оболонку магістральних судин серця і утворює сполучнотканинні тяжі, якими перикард прикріплюється до внутрішньої поверхні грудини. Внутрішній серозний шар ділиться на два листки: вісцеральний, або епікард, і парієнтальний, який щільно зрощений з внутрішньою поверхнею зовнішнього фіброзного шару і вистилає його зсередини. Між вісцеральним і парієнтальним листками є щілиноподібна серозна перикардіальна порожнина, заповнена невеликою кількістю серозної рідини, яка зменшує тертя при роботі серця. Середня оболонка серця м’язова – міокард. Міокард являє собою сітку одноядерних клітин – кардіоміоцитів. Третя (внутрішня) оболонка серця вистилає внутрішню поверхню порожнин серця – ендокард, складається з шару сполучної тканини з еластичними волокнами і непосмугованих м’язових клітин.

 

Серце людини поздовжньою перетинкою поділено на ліву і праву половини. У праву надходить венозна кров, у ліву – артеріальна; ця перетинка не має отворів, і у нормі артеріальна кров не змішується з венозною. Кожна половина поділяється на передсердя (верхня камера) і шлуночок (нижня). Передсердя і шлуночок кожної половини серця сполучаються між собою передсердно-шлуночковим отвором. Ендокард в ділянці цих отворів утворює складки, які називаються клапанами. Правий передсердно-шлуночковий клапан має три стулки(тристулковий), лівий передсердно-шлуночковий клапан має дві стулки,цей клапан називається

 

мітральним.

 

У праве передсердя упадають верхня порожниста вена, нижня порожниста вена, венозний синус,що збирає кров від стінки серця,і

 

невеликі вени серця. На його передньоверхній стінці є додаткова порожнина

 

– праве вушко. Під час систоли кров з правого передсердя через передсердно-шлуночковий отвір надходить у правий шлуночок. Тристулковий (правий) передсердно-шлуночковий клапан забезпечує напрямок руху крові і перешкоджає її зворотній течії під час систоли шлуночка.

 

На внутрішній поверхні правого шлуночка є конусоподібні виступи – сосочкові м’язи, до яких прикріплюється вільний край тристулкового клапана, що не дозволяє йому вивертатися під час систоли у бік передсердя.

 

З правого шлуночка виходить легеневий стовбур, по якому до легенів від серця надходить венозна кров. У місці відходження легеневого стовбура є півмісяцевий тристулковий клапан у вигляді кишеньок, який перешкоджає зворотньому рухові крові у шлуночок.

 

У ліве передсердя упадають чотири легеневі вени,по яких надходитьартеріальна кров з легенів. На його передньоверхній стінці є додаткова порожнина – ліве вушко.

 

Будова лівого шлуночка подібна до будови правого, у ньому теж є сосочкові м’язи, до яких прикріплюється вільний край двостулкового клапана, що не дозволяє йому вивертатися під час систоли у бік передсердя.

 

З лівого шлуночка виходить аорта, отвір у неї теж закривається півмісяцевим тристулковим клапаном.

 

Важливу роль у ритмічній роботі серця відіграє провідна система серця, яка виробляє ритм роботи серця і розповсюджує його по всьому серцю; вона складається з двох вузлів та двох пучків. Вузли: синусно - передсердний,розміщений між верхньою порожнистою веною і правимвушком, відповідає за синхронне скорочення передсердь; передсердно-шлуночковий,розміщений біля перегородкової стулки,відповідає засинхронне скорочення шлуночків. Пучки: синусно-передсердний пучок – передає подразнення з одноіменного вузла на передсердно-шлуночковий вузол; передсердно-шлуночковий пучок Гіса йде по міжшлуночковій перегородці, ділиться на дві ніжки: праву і ліву, які йдуть під ендокардом в міокард шлуночків, забезпечуючи їх ритмічне скорочення.

 

Кровозабезпечення серця здійснюється гілками правої і лівої коронарних артерій, що відходять від аорти відразу за півмісяцевим клапаном.

 

Шлях, по якому кров йде від серця по артеріальних судинах і по венозних судинах повертається до серця, називається колом кровообігу. Розрізняють:

 

- велике коло кровообігу, яке забезпечує кров’ю всі органи і тканини організму; велике коло кровообігу починається з лівого шлуночка серця, звідти кров надходить в аорту, яка галузиться на артерії, артеріоли, капіляри; через стінки капілярів відбувається обмін речовин між кров’ю і тканинами організму – кисень та поживні речовини надходять у тканини, а вуглекислий газ і продукти обміну – у кров;

 

- мале коло кровообігу, у якому відбувається газообмін між повітрям альвеол і венозною кров’ю; мале коло кровообігу починається у правому шлуночку; венозна кров з нього надходить у легеневий стовбур, який поділяється на праву і ліву легеневі артерії, і кожна з них несе кров відповідно у праву і ліву легеню, галузиться на артеріоли, капіляри, які густою сіткою обплітають легені; між венозною кров’ю капілярів та повітрям альвеол відбувається газообмін: вуглекислий газ з легеневих капілярів переходить в альвеоли, а кисень з альвеол – у кров; легеневі капіляри збираються у вени – з кожної легені виходить по дві легеневі вени, які упадають у ліве передсердя.

 

Кровоносні судини поділяються на артерії,артеріоли,капіляри,вени. Артерії –судини,по яких кров надходить до серця. Закономірності

 

розподілу артерій по організму: -артерії відповідають скелету;

 

-артерії розміщуються відповідно (паралельно) до нервових стовбурів, утворюючи нервово-судинні пучки;

 

-артерії супроводжуються венами: великі – однією, середні та малі – двома (пульсація артерій зумовлює течію крові по венах);

 

-артерії супроводжуються лімфатичними судинами.

 

Стінки артерій складаються з трьох оболонок – внутрішньої, середньої та зовнішньої. Внутрішня оболонка утворена плоскими ендотеліальними клітинами, вона гладенька, рівна, що перешкоджає утворенню тромбів. Середня оболонка побудована з гладеньких м’язів і еластичних волокон, які утворюють два шари – внутрішній циркулярний та зовнішній поздовжній. При скорочені цих м’язів під впливом нервових імпульсів змінюється просвіт судини. Зовнішня оболонка побудована з волокнистої та сполучної тканини, у ній проходять судини та нерви.

 

Вени –судини,по яких кров відходить від серця,це транспортнісудини. Стінки вен мають таку ж будову, що і стінки артерій, але вони значно тонкіші, ніж в артерій, і майже зовсім не мають еластичних волокон, чому спадаються. На внутрішній оболонці багатьох вен є клапани у вигляді кишеньок, які протидіють зворотній течії крові. Рух крові по венах

 

здійснюється завдяки скороченням серця, присмоктуючій дії серця і грудної порожнини (у грудній порожнині від’ємний тиск), а також скороченням скелетних м’язів.

 

Капіляри виконують обмінну функцію–через їх стінку кисень тапоживні речовини з крові надходять у тканини, продукти розпаду та вуглекислий газ – з тканин у кров. Стінка капілярів дуже тонка, складається з шару ендотеліальних клітин і базальної мембрани. Коли орган знаходиться у відносно бездіяльному стані, частина капілярів, що постачають йому кров, не функціонують, при посиленій роботі органа його кровопостачання збільшується.

 

Лімфатична система є частиною судинної системи–це додатковерусло стоку рідини від органів та тканин. Лімфатична система складається з шляхів, по яких рухається лімфа, і лімфоїдних органів. Шляхи, по яких рухається лімфа – це лімфатичні капіляри, лімфатичні судини, лімфатичні стовбури, лімфатичні протоки;до лімфоїдних органів відносяться лімфоїдні утворення у слизових оболонках внутрішніх органів, лімфоїдні вузли, селезінка. Лімфатична система не замкнена,рух лімфи відбувається тільки досерця. Лімфатичні капіляри одним кінцем починаються у тканинах, інший кінець переходить у лімфатичну судину. Невеликі лімфатичні судини збираються у стовбури, потім у протоки, які об’єднуються у дві великі – грудна протока та права лімфатична протока. Вздовж лімфатичних судин розташовані лімфатичні вузли; в організмі людини їх біля 400. Вони мають бобоподібну форму, розові-сірий колір, розміром 1-22 мм. Зверху вузли вкриті сполучнотканинною капсулою, у якій є гладенькі м’язові волокна, їх скорочення сприяє відтоку лімфи від вузла і регулює рух лімфи. Від капсули всередину вузла відходять перетинки, по яких проходять кровоносні судини і нерви. Основою вузла є лімфоїдна тканина, яка має велику кількість щілин – лімфатичних синусів. У лімфатичних вузлах утворюються лімфоцити, вони являються механічним та біологічним бар’єром в організмі, тому що у них затримується і руйнується 99% всіх мікробів. Лімфатичні вузли іноді розташовані поодинці, але, як правило, вони розташовуються групами і обслуговують певну ділянку тіла або орган – такі вузли називаються реґіонарними.

 

Всі вузли поділяються на поверхневі та глибокі. Глибокі звичайно розташовані по ходу крупних судин або біля внутрішніх органів, поверхневі

 

– під шкірою і називаються за місцем розташування (напр., пахвовий).

 

 

 

Лекція 15. Сечостатева система.

 

План лекції.

1.Загальний план будови сечової системи.

 

2.Нирки, їх будова; сечовід, сечовий міхур, сечівник, їх будова. 3.Чоловічі статеві органи.

 

4.Жіночі статеві органи.

 

У сечову систему входять органи,які виробляють сечу,та органи,якінакопичують сечу і виводять її назовні. До сечових органів відносяться

 

нирки, сечоводи, сечовий міхур, сечівник. Сечові органи мають трубчастуабо порожнисту будову. У жінок сечові та статеві органи ізольовані одні від одних, а у чоловіків вони сполучаються в передміхуровій частині сечівника (уретри), де відкриваються сім’явиносні парні протоки та 15-20 вивідних протоків передміхурової залози.

 

Нирки –парний орган,вони розташовані по боках хребта на рівні12-гогрудного – 2-го поперекового хребців і прилягають до задньої стінки черевної порожнини; права нирка розташована нижче за ліву. Нирка лежить у м’язовому ложі, утвореному великим поперековим м’язом і квадратним м’язом поперека. Маса кожної нирки 110-140 г, довжина 9-12 см, ширина 4,5-6,5 см. Нирки мають бобоподібну форму; розрізняють передню та задню поверхні, верхній і нижній кінці, латеральний і медіальний краї; на верхньому полюсі нирки розміщена надниркова залоза. До передньої поверхні правої нирки прилягає печінка, правий згин ободової кишки, нисхідна частина 12-палої кишки; до передньої поверхні лівої нирки прилягає шлунок, підшлункова залоза, петлі порожнистої кишки, селезінка, лівий згин ободової кишки. На медіальному, ввігнутому краї, зверненому до хребта, знаходяться ворота нирки, що ведуть до ниркової пазухи. В воротах лежать ниркова артерія, ниркова вена, лімфатичні судини, лімфатичні вузли, нерви і ниркова миска. Нирка вкрита оболонками, що сприяють її фіксації. Нирку оточує жирова капсула, яка уберігає нирку від ушкоджень при струсах. У нирках розрізняють коркову речовину (5-7 мм), розташовану з периферії, і мозкову, яка складається з 7-12 пірамід, звернених верхівками до ниркової пазухи, основою –до коркової речовини; коркова речовина, розташована між пірамідами і утворює ниркові стовпи.

 

Структурно-функціональною одиницею нирки є нефрон, нараховується біля 1 млн нефронів. Нефрон складається з капілярного клубочка і ниркового (сечового) канальця. Сліпий (закритий) кінець ниркового канальця являє собою капсулу Шумлянського-Боумена, яка складається з двох листків– вісцерального і парієнтального, між ними є порожнина (щілина). Всередині капсули розташований судинний клубочок, що тісно прилягає до вісцерального листка капсули. Судинний клубочок–це клубочок капілярів, на які розділяється артерія, що приносить кров до нирки. З порожнини між двома листками капсули продовжується нирковий каналець, який являє собою тонку трубочку з одношаровими стінками. Таким чином, нефрон складається з судинного клубочка, капсули Шумлянського-Боумена і

 

ниркових канальців. Кожний канадець, що відходить від нефрона, поділяється на три відділи: 1)проксимальний, знаходиться біля судинного клубочка, складається зі звивистої і прямої (товстий нисхідний відділ петлі Генле) частин, 2)тонкий сегмент петлі Генле, 3)дистальний каналець, складається з прямої частини (товстий висхідний відділ петлі Генле. Дистальний відділ канальця впадає в збиральну трубочку. Збиральні трубочки утворюють короткі вивідні протоки, які крапковими отворами відкриваються на верхівці сосочка ниркової піраміди, яка переходить у ниркові чашки, а вони – у ниркову миску і сечовід.

 

Сечовід (від кожної нирки відходить1сечовід)–порожниста трубка,яказ’єднує нирку (ниркову миску) з сечовим міхуром; стінка сечовода складається з трьох шарів – слизова, м’язова і з’єднувальнотканинна оболонки.

 

Сечовий міхур – порожнистий орган,є резервуаром для накопиченнясечі, місткість його 500-700 мл, розташований в порожнині малого таза позаду лобкового симфізу. Знизу він прилягає до тазового дна (м’язи промежини). В сечовому міхурі розрізняють дно, шийку, верхівку і тіло. На внутрішній поверхні сечового міхура, в нижній його частині, є трикутної форми гладенька ділянка, на верхівці якого розташований внутрішній отвор сечівника, а в кутках основи містяться отвори сечоводів. Циркулярні волокна м’язового шару в ділянці внутрішнього отвору сечівника і отворів сечоводів утворюють відповідно сфінктер сечового міхура і сфінктери сечоводів.

 

Сечівник (уретра) –це трубка,що простягається від сечового міхура дозовнішнього отвору сечівника, який у жінок відкривається у присінок піхви, а у чоловіків- на головці статевого члена і відноситься до зовнішніх статевих органів. Довжина чоловічого сечівника 18-20см, його найвужчими частинами є перепончаста частина та зовнішній отвір, довжина жіночого – 3-4 см. В уретрі розрізняють передміхурову, перепончасту та губчасту частини.

 

Статеві органи. В процесі еволюції організм пристосувався довідтворення подібних до себе нащадків; цьому сприяли два види спеціальних статевих залоз, які визначають статевий диморфізм (статева різниця організмів). Особливість залоз полягає в тому, що у них розвиваються різні (чоловічі та жіночі) статеві клітини, з’єднання яких дає початок розвитку нового, але подібного до батьківських, організму. Пристосування організму до розмноження з використанням статевих залоз призвело до розвитку шляхів виведення із залоз статевозрілих клітин. Структурно-функціональні та генетичні особливості статевих органів обумовлюють їх диференціацію на чоловічі та жіночі.

 

Чоловічі статеві органи розділяються на внутрішні та зовнішні.

 

До внутрішніх відносяться статева та передміхурова (простата) залози. До статевої залози відносяться яєчко з придатком, сім’яний міхурець, сім’явиносна протока. Яєчко є парним залозистим органом, у якому виробляються чоловічі статеві клітини – сперматозоїди; яєчко складається з часток, кожна частка (їх 150-200) містить канальці, у початковій частині цих

 

канальців (звивиста частина) відбувається утворення (сперматогенез) чоловічих статевих клітин (сперматозоїдів). У тканині яєчок є клітини, які виробляють гормони, тому яєчка є також залозою внутрішньої секреції. Ці гормони впливають на віковий розвиток статевих органів, вторинних статевих ознак, синтез білків, сприяють збільшенню маси кісток та ін. До 10 років розмір яєчка збільшується мало, максимальне збільшення спостерігається у віці 14-15 років. Сім’яні канальні зі всіх часток зливаються, утворюють сім’явивідні шляхи, що переходять у придаток яєчка. До верхнезаднього краю яєчка прилягають сім’яний канатик і придаток яєчка, який головкою зафіксований до верхнього кінця яєчка, а нижнім кінцем- до його нижнього кінця. У придатку яєчка проходить проток придатка, який утворююється при з’єднанні сім’явивідних шляхів яєчка і слугує для проведення сперматозоїдів у сім’явиносну протоку. Сім’явиносна протока – парна, це продовження протоки придатка яєчка; входить до складу сім’яного канатика, який через пахвинний канал проникає в порожнину малого таза і з’єднується з сім’явипорскувальною протокою, яка проходить крізь товщу передміхурової залози і відкривається в просвіт передміхурової частини уретри. Сім’яні міхурці розміщені латерально від сім’явиносних протоків, між дном сечового міхура та прямою кишкою. Нижній кінець міхурців переходить у вивідну протоку, яка з’єднується з сім’явиносною протокою та утворюється сім’явипорскувальну протоку. У сім’яних міхурцях виробляється рідка частина сперми. Передміхурова залоза – непарний орган, розміщується під сечовим міхуром так, що охоплює початок сечівника; в передміхуровій залозі утворюється секрет, який входить до складу сперми і стимулює рухову активність сперматозоїдів.

 

До зовнішніх статевих органів належать статевий член, сечівник і мошонка. Статевий член складається з трьох тіл:парного печеристого танепарного губчастого. В статевому члені розрізняють корінь, головку і тіло. Головка має форму конуса, на ній є вертикальна щілина – зовнішне вічко сечівника, від нижнього краю якого відходить складка, що продовжується на шкіру статевого члена – вуздечка передньої шкірочки статевого члена. Передня шкірочка –вільна складка біля основи головки. Мошонка –шкірно-м’язовий мішковидний орган, в якому містяться яєчка з придатками, початкові відділи сім’яних канатиків та їх оболонки. Мошонка розташована між статевим членом і промежиною.

 

Жіночі статеві органи є внутрішні і зовнішні.

 

До внутрішніх відносяться яєчники, маткові труби, матка та піхва. Яєчник –парний залозистий орган,в якому ростуть і дозрівають жіночістатеві клітини (яйцеклітини), а також виробляються жіночі статеві гормони (естрогени). Яєчник розташований в малому тазі збоку від матки і нижнім (матковим) кінцем за допомогою власної зв’язки прикріплюється до її латерального кута; протилежний (верхній) кінець яєчника обернений до маткової труби і називається трубним. Зверху яєчник вкритий з’єднувальнотканинною оболонкою, під якою знаходиться коркова речовина,

 

а під нею – мозкова. Коркова речовина яєчника містить міхурці (фолікули), у кожному з них розвивається жіноча статева клітина, у мозковій речовині проходять судини і нерви. Формування фолікулів закінчується на момент народження, закладається їх 200-300 тис., до 10 років їх стає у 3-4 рази менше, на початок пубертатного періода залишається біля 16 тис., дозріває з них 300-400 тис. Яєчники не мають протоків. Дозріла яйцеклітина виходить з фолікула при розриві його стінки і опиняється на поверхні яєчника у порожнині очеревини, звідки затягується у просвіт маточної труби. На місці фолікула, що лопнув, утворюється жовте тіло – залоза внутрішньої секреції; якщо яйцеклітина не запліднюється, жовте тіло зникає, при заплідненні яйцеклітини жовте тіло розростається і функціонує як залоза внутрішньої секреції. Естрогени виробляються епітелієм фолікулів, вони впливають на обмін речовин, збільшують синтез глікогена у печінці, відкладання жирової тканини в організмі, регулюють менструальні цикли, сприяють нормальному протіканню вагітності. Матка – непарний порожнистий м’язовий орган, призначений для розвитку заплідненого яйця і виношування плоду в період вагітності; в ній розрізняють дно (верхня, розширена частина), тіло (середня частина) та шийку (нижня, звужена частина). Розміщена матка в порожнині малого таза, між сечовим міхуром спереду та прямою кишкою ззаду, утримується зв’язками та піхвою. Стінка матки має три шари: зовнішній – периметрій (серозна оболонка), середній – міометрій (м’язова оболонка), внутрішній – ендометрій (слизова оболонка). Маткова труба – парний орган довжиною 15 см, одним кінцем труба відкривається в порожнину матки, другим обернена в бік яєчника. Слизова оболонка труби вистелена війчастим епітелієм, війки якого сприяють рухові яйцеклітини в бік матки. Піхва –м’язово-фіброзна трубка довжиною8-10см,верхнім кінцемзростається з шийкою матки, нижнім отвором відкривається в присінок піхви, що утворений малими статевими губами. Слизова оболонка піхви товста і покрита щільними поперечними складками, які утворюють два поздовжні валики; у дівчат отвір піхви закритий складкою слизової оболонки

 

– дівочою перетинкою з невеликим отвором посередині.

 

До зовнішніх статевих органів відносяться великі та малі статеві губи, присінкові залози, зовнішній отвір сечівника, присінок піхви, клітор. Великі та малі статеві губи є складками шкіри, товщу яких утворює жирова клітковина. Великі статеві губи обмежують з боків статеву щілину, у глибині великих статевих губ розміщені малі статеві губи, які обмежують присінок піхви (щілиноподібний простір). У порожнину присінка відкривається сечівник, піхва та вивідні протоки присінкових залоз. До присінкових залоз відносяться велика (бартолінова) залоза присінка та малі (сальні) присінкові залози. Цибулина присінка та клітор відповідають печеристим тілам чоловіків. Клітор знаходиться у верхньому кутку статевої щілини, має головку, тіло та ніжки; тіло присінка утворене двома печеристими тілами, які здатні напружуватися. Спереду тіло закінчується головкою, ззаду воно

 

 

поділяється на дві ніжки, які прикріплюються до нижніх гілок лобкових кісток.

 

 

Тема 3.2. Анатомія органів внутрішньої секреції.