Політична думка в Україні кінця ХІХ-поч.ХХст.

Починаючи з 40-х років ХІХ ст. і до 20-х років ХХ ст. в українській політичній думці майже неподільно панував народницький напрям. Представники цього напряму в наукових творах та практичній діяльності велику увагу приділяли аналізу подій, пов’я­заних із життям трудових мас, насамперед селянських. Вони вва­жали народні маси головною рушійною силою історії, а інтереси трудового народу — єдиним критерієм суспільного прогресу.

Вагомий внесок до вітчизняного конституціоналізму, теорії прав людини і громадянина, політичної думки за­галом зробило Кирило-Мефодіївське товариство. У «Книзі буття українського народу», відозвах, записках, статуті товариства обґрунтовувались політичні ідеї спра­ведливості, свободи, рівності, братерства, слов'янського союзу українців, росіян, болгар, поляків, словаків, сер­бів, чехів, деяких інших народів за провідної ролі Укра­їни; скасування кріпацтва, станового поділу суспільства, ліквідації національної нерівності тощо. Революційно-ра­дикальне крило товариства, до якого входили Г. Андру-зький, М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда та інші, ке­рувалося «теорією насилля».

***** У другій половині XIX ст. на арені вітчизняної полі­тичної думки з'явилися кілька видатних особистостей, серед яких виокремлювався Володимир Антонович. Він вважав, що національне відродження просувається не від нації ет­нографічної до нації політичної, а навпаки. На його дум­ку, можна змінити зовнішні риси національності, але внутрішні її ознаки незмінні. Вроджена нездатність і не­любов українства до державного життя, вважав мисли­тель, не така вже страшна, бо вільна творча спільність людей краща від держави. Проблеми незалежності й національного відродження України, скасування кріпацтва, самодержавного гноблення порушував О. Кониський. Київську Русь як колиску україн­ського народу, його мови і побуту розглядав П. Житецький. Автором багатьох статей такої ж тематики був Т. Рильський. Ан­тикріпосницькими настроями, гаслами щодо прав і свобод людини, критики станового поділу суспільства були спов­нені твори А. Свидницького. Більшість українських громадсько-політичних діячів середини — другої половини XIX ст. належали до осеред­ків прогресивної української інтелігенції. У 1859 р. почала діяти громада в Києві (В. Антоно­вич, П. Житецький, К. Михальчук, Б. Познанський, В. Синєгуб, Є. Синєгуб, Т. Рильський, О. Стоянов, В. Торський, П. Чубинський та ін.) і майже водночас гро­мади у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі тощо. Провідним ідеологом київської Старої громади був фундатор української політології, основоположник віт­чизняного конституціоналізму Михайло Драгоманов. Прагнучи до поєднання демократи­чних, народницьких і національної ідей на загальній платформі «громадівського соціалізму», проголошуючи примат людини, її прав і свобод над державою і суспіль­ством, спираючись на досягнення міжнародної конститу­ційної думки і подекуди на анархістські політичні вчен­ня, М. Драгоманов критично ставився до унітарних дер­жавних структур, республіканського централізму, край­нощів націоналізму, які, на його погляд, спонукали до примусу особистості, насильництва над людиною, обме­ження її свобод. Найкраща форма по­літичного життя асоціації гармонійно розвинутих особи­стостей в Україні — «громадівський соціалізм», «громадівська праця», які «мусять мати українську оде­жу». Ідею повної автономії України у складі федеративної Росії захищав Максим Ковалевський. Дещо пізніше ідеї соборності, політичної самостійності чи автономії України з позицій марксизму обґрунтовували Ю. Бачинський, М. Порш та ін. Більшість членів Старої громади відмежувалася від радикально-соціалістичних по­глядів почала проповідувати аполітично-культурницькі українознавчі ідеї у складі української безпартійної демократичної організації. М. Грушевський досліджував 3 проблеми: І- проблема народу і українського народу зокрема. Під народом він розумів українське селянство (селецентрична позиція); ІІ проблема- проблема держави. Розвиток ідеї про федералістичну ідею розвитку України у складі Росії. ІІІ – проблема героїв в історії. Люди і історичні постаті – прод.середовище, де вони проживають. У 1891 р. у Полтаві виникло Братство тарасівців, що стало першою українською політичною організацією, яка базувалася на засадах націоналістичної ідеології. У політичній декларації «Вірую» вони розглядали Росію як окупанта, вимагали повної державної незалежності України, вважали, що вирішення національного питання розв'яже соціальні питання, а не навпаки. Микола Міхновський. Він вва­жав, що необмежена свобода всебічного духовного розвит­ку людини та її найкращого матеріального благополуччя можлива у «державі одноплемінного національного зміс­ту», що кожна нація прагне самовиявлення у формі неза­лежної самостійної держави, а «найпишніший розквіт ін­дивідуальності можливий лише в державі, для якої пле­кання індивідуальностей є метою, — тоді стане зовсім зро-аумілим, що державна самостійність — це головна умова існування нації, а державна незалежність — це націо­нальний ідеал у ділянці міжнародник відносин». Липинський. Тільки власна держава врятує україну від економічного розпаду і кривавої анархії; ідеологія – це рушійна сила національного відродження; говорячи про державний устрій – Україна пвинна бути монархією на чолі з гетьманом; суверенна Україна повинна створити тісний союз з Росією та Білорусією і разом шукати союзників у Європі. Донцов. Націоналізм – це світогляд, який повинен стимулювати всі починання життя людини. Моральне та етичне – це є те, що сприяє зміцненню держави. Воля – центральна ідея його світогляду; життя- це боротьба. Сильні нації повинні перемогти слабші. Обґрунтовує ідею ініціативної меншості і творчого насильства. Гуманізм і демократія несумісні з національною ідеєю.

Наприкінці 1845 — на початку 1846 рр. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Виникнення цієї організації було пов’язане з безправним становищем України під владою царської Росії. Жорстока криза російської феодально-кріпосницької системи породила в 40-х роках ХІХ ст. гостру потребу в певних ідеях та нових суспільно-політичних поглядах.

Одним із засновників і найактивніших учасників Кирило-Мефодіївського товариства був професор М. Костомаров. рушійними силами української історії він уважав народні маси, їхню самосвідомість: що свідомішим є народ, то скоріше він знайде самого себе і через самореалізацію самовизволиться. Думки М. Кос­томарова про федерацію, республіканський лад, громадянські сво­боди, що творили його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та в окремих статтях.

Крім Костомарова, активними членами Кирило-Мефодіївсь­кого товариства були М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та ін. Кирило-мефодіївці були добре обізнані з найпередовішими ідеями тогочасних західних учених і філософів, зокрема цікавилися «лівими гегельянцями». Син кріпачки Костомаров, колишній кріпак Шевченко добре розуміли почуття, потреби і прагнення широких народних мас. Ця обізнаність з народним життям поєднувалася в кирило-мефодіївців із глибоким знанням української історії, минулого України. Запозичені із західних джерел ідеї сприймалися ними крізь призму досвіду, набутого в результаті дослідження українського народного життя — як минулого, так і сучасного; на такому ґрунті формувався суспільний світогляд учасників товариства.

Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: 1) побудова слов’янської спілки християнських республік; 2) знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Російській імперії як необхідна умова заснування цієї спілки; 3) поши­рення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення християнського заповіту слов’янами.

Кирило-мефодіївці закликали всіх слов’ян об’єднатися, але так, щоб кожен народ утворив свою суверенну республіку, незалежну від інших, збудовану на демократичних засадах. На чолі кожної з республік мали стояти вибрані на певний час всенародними зборами президент і сейм; передбачалась повна суспільна й політична рівність усіх громадян, здійснювана на засадах громадянської свободи, свободи вірувань. Члени товариства прагнули досягти свого ідеалу не тільки через державні реформи, а й передовсім поширенням освіти, проповіддю християнських та громадських ідей, моральним удосконаленням людей. Особливі надії вони покладали на особисту чесність обраних правителів як одну з головних передумов ідеального суспільного ладу.

Домігшися державної самостійності, слов’янські республіки мали б, на думку Костомарова, установити однакові основні закони (про республіканський лад, скасування кріпацтва тощо); однакову грошову систему; спільно вступати у відносини з іншими державами; утримувати невелике спільне військо за умови існування народної міліції в кожній республіці; мати спільні керівні органи союзу, зокрема президента і конгрес, які б обиралися на чотири роки. Цим обмежувались політико-юридичні зв’язки між слов’янськими республіками; натомість повинні були широко розвиватися ідейно-культурні, релігійні зв’язки, що базувалися б на принципах християнської моралі.

Серед кирило-мефодіївців найбільш рішучу й безкомпромісну позицію щодо проголошення та здійснення програмних настанов займав Т. Г. Шевченко, котрий, будучи колись кріпаком, уже в силу свого соціального стану гнівно засуджував самодержавно-кріпосницький лад Росії.