Проблема відновлення справжнього буття людини.

І 1.Екзистенціальний психоаналіз як антропологічний напрям. Екзистенціальний психоаналіз - вчення, яке вивчає смисл життя в практичному аспекті, в аспекті його значення для людини. Він виявився підсумком розвитку європейської думки останніх двох століть та увібрав у себе досягнення таких напрямків, як філософський ірраціоналізм – (А.Шопенгауер, С.К’єркегор), „філософія життя” (Ф.Ніцше, В.Дільтей), інтуїтивізм (А.Бергсон), екзистенціалізм (М.Гайдеггер, К.Ясперс, А.Камю), філософська антропологія (М.Шелер, Х.Плеснер), психоаналіз (З.Фройд, К.Г.Юнг, А.Адлер, К.Хорні, Е.Фромм), гуманістична психологія та ін.

Уперше термін „екзистенціальний психоаналіз” був запроваджений Ж.-П.Сартром. Він зазначає, що це метод, призначений для виявлення в строго об’єктивній формі суб’єктивного вибору, через який кожна особистість робить себе особистістю, тобто дає собі знати про те, що вона є.

Екзистенціальний психоаналіз виходить із первинності буття людини у світі, зіткнення з яким породжує у кожної людини базові екзистенціальні проблеми, стрес і тривогу. Зрілій особистості вдається успішно опанувати ними, неспроможність це зробити призводить до психічних порушень. Несвідомі та захисні механізми, відкриті психоаналізом, витлумачуються екзистенціальною психологією на онтологічній основі. Під несвідомим розуміють сукупність потенціалів, які залишаються не реалізованими. Повнота буття залежить від ступеня реалізації своїх можливостей. Межа, яка розділяє свідоме й несвідоме, є межею особистісної свободи.

Особливу роль у формуванні екзистенціального психоаналізу відіграла феноменологія та екзистенціалізм. М.Гайдеггер, який вважається засновником екзистенціалізму, був учнем Гуссерля, створив свою версію феноменології, застосувавши категорію інтенційності не до свідомості, як це робив Е.Гуссерль, а до буття. За М.Гайдеггером, буття інценційне, тобто не може існувати чисте буття (як у Сократа чи Платона). Буття завжди звернене на якесь інше буття. Виходячи з цього головним предметом філософії М.Гайдеггера виявляється людське існування – екзистенція.

Інтенційність буття людини виражається у її екзистенціалах, до яких належать страх, надія, турбота і т.п. Буття, таким чином, завжди виступає як залучення у якесь інше буття, як присутність, „тут-буття”, „буття-у-світі” - Dasein. Людина може забути про свою екзистенцію і сприймати своє власне життя як сукупність фрагментів часу, наповнених фрагментарними, розрізненими відношеннями. При цьому людина не сприймає скінченність свого існування, тобто ланцюг фрагментів не передбачає свого закінчення: умирають виключно інші. Лише повернення людини „обличчям до смерті” може повернути людині її екзистенцію.

Запроваджений в обіг М.Гайдеггером термін „ Dasein ” виявився фундаментальним поняттям і для екзистенціальної психології. Людвіг Бінсвангер, Медард Босс, Ролан Кун, Віктор Франкл роблять висновок, що підхід аналітика до пацієнта повинен бути феноменологічним, тобто терапевт повинен входити у світ пацієнта і переживати феномени цього світу.

2.Психоаналітичний вимір людської екзистенції. Людвіг Бінсвангер (1881-1966), заслуговує особливої уваги серед інших психоаналітиків-екзистенціалістів. Саме він став розробником спеціального аналізу, який отримав назву – Daseinsanalyse. Запропонований Л.Бінсвангером екзистенціальний аналіз – це метод аналізу особистості у всій повноті та унікальності її існування (екзистенції).

Л.Бінсвангер визначає екзистенціальний аналіз як феноменологічний аналіз актуального людського існування. Він не відмовляється як Ж.-П.Сартр від ідеї про несвідоме психічне, а просто змінює його тлумачення: один із феноменів перебуває у фокусі свідомості, у той час коли решта утворює „горизонт” і є потенційно усвідомлюваним. Л.Бінсвангер заперечує динамічну силу несвідомого, його зв’язки з біологічними потягами, а також заперечує те, що несвідоме є резервуаром дитячих витіснених потягів.

У концепції Л.Бінсвангера заперечується причинний зв’язок між мотивуючим значенням, яке перебуває за порогом свідомості і осмисленою дією індивіда, а також те, що принцип задоволення є єдиним мотивуючим фактором людської поведінки. Л.Бінсвангер вважає, що фрейдизм досить примітивно зводить вищі прояви людської свідомості до того, що свідомістю не є. Л.Бінсвангер також заперечує фройдівську інтерпретацію сновидінь. На його думку, потрібно інтерпретувати саме „явний” зміст сновидіння. За ним не приховується якийсь скритий, витіснений у несвідоме зміст. Сни зовсім не обов’язково є виконанням бажань, як вважав З.Фройд, у них є стільки ж типів активності, які є й у станах неспання. У своїй праці „Сновидіння та існування” Л.Бінсвангер зазначає: „сновидіння є не чим іншим, як однією з форм людського існування загалом”.

Класичні психоаналітики вважають, що існує чіткий символічний метод, у відповідності до якого образи мають приземлене символічне значення (для будь-якої людини), а вся спрямованість значення виходить із біологічної потреби. Daseinsanalyse не може прийняти такий одномірний зв’язок. „Те, що психоаналіз називає символом, - наголошує Л.Бінсвангер, - для Dasein-аналізу є такою ж первинною реальністю, як і те, що „подавлено” чи що символізується. Справжнє значення символу у світі індивіда визначає значення символізованого не лише для аналітика у його спробах інтерпретувати символ, але і для самого індивіда. У Dasein-аналізі символ і те, що символізується модифікуються одне в одне”.

Справжнє буття особистості виявляється завдяки заглибленню у себе з метою вибрати незалежний від зовнішніх обставин „життєвий план”. Відкритість людини майбутньому характерна для справжнього існування. Коли вона зникає, людина починає себе відчувати закинутою, її внутрішній світ звужується, можливості розвитку залишаються за горизонтом видимого і тоді виникає невроз. Людина починає пояснювати те, що з нею відбувається як результат детермінації минулими подіями, а не власними актами вибору - домінує модус „закинутості” (минуле).

Завдання екзистенційного аналізу в тому, щоб допомогти людині усвідомити себе свободною істотою, здатною вибирати. Психічне захворювання – це гранична несправжність, максимальна віддаленість від свободного трансцендування. Невротики не бачать імовірнісного характеру буття („буття-можливості”) і конституюють статично завершені „світи”. Звуження буття-у-світі індивіда призводить, за Л.Бінсвангером, до того, що частина феноменів залишається за межами горизонту бачення і не може тематизуватися. Вираженням цього є невротичні симптоми. Звідси, завдання психоаналітика – розширити горизонт бачення і допомогти пацієнту здійснити автентичний вибір.

Відмовляючись від біологічного критерію психічного „здоров’я” чи „хвороби”, Л.Бінсвангер розглядає їх у дусі вчення М.Гайдеггера про „справжнє” і „несправжнє” існування. Індивід сам обирає своє існування як хворе, і всі події його внутрішнього світу пов’язані з цим вибором. Хвороба розглядається як стан людини, яка відмовилася від власного проектування власного майбутнього. Л.Бінсвангер намагається пояснити хворобу тим, чи іншим вибором пацієнта і практично нічого не говорить навіть про вплив на нього сімейного, родинного оточення. Усе зводиться до першопочаткової недостатності, обмеженості екзистенційної структури, яка задає „горизонт досвіду” людини.

Головна тема “історії хвороб” Л.Бінсвангера – фанатичне, відчайдушне прагнення людини до недосяжного ідеалу бути іншим, аніж вона є. Описуючи ситуації своїх пацієнтів, Л.Бінсвангер ігнорує соціально-психологічні фактори, наприклад, сімейні. Уся дійсність зливається у нього у світ „закинутості” і людина повинна прийняти свою фактичність і „закинутість”, інакше наступає хвороба.

Л.Бінсвангер намагався протягом своєї діяльності заперечити причинно-наслідкові пояснення психічних явищ і одночасно хотів обґрунтувати психологію й психіатрію як науки про людину. У результаті емпіричні спостереження та клінічний матеріал постійно не узгоджувався з його теоретичними моделями. Психічна хвороба – вищий ступінь несправжності, коли порушується цілісність існування, модус „закинутості” домінує над усіма решта. Головною характеристикою психічного здоров’я Л.Бінсвангер вважає трансцендування, вихід за власні межі.

Те, що люди взагалі можуть стати невротиками, зазначає Л.Бінсвангер, є знаком закинутості екзистенції і її можливого падіння, тобто знаком її кінечності, її трансцендентальної обмеженості та несвободи. Усвідомлюючи себе „закиненою”, людина повинна, проте, вибирати себе сама. Відмова від вибору призводить до несправжнього існування, а у крайньому випадку - до неврозу. Таким чином, робить висновок Л.Бінсвангер, не минулі події, дитячі фіксації та ідентифікації зумовлюють невроз. Самі фіксації та ідентифікації відбуваються через те, що буття у світі даного пацієнта має особливу „конфігурацію”, яка формується ще в дитинстві. Оскільки екзистенція обмежена, якийсь один модус існування стає домінантним і звужує горизонт світосприйняття. У результаті відбувається або зведення всіх модусів до одного – єдиного, або виникає різка суперечність між різними сторонами людського існування. Л.Бінсвангер наводить ряд форм такого руйнування цілісності особистості (історії хвороби „Лолли Восс”, „Еллен Вест”, „Ільзе”, „Юрга Цюнда”).

Причину захворювання він убачає у первинній звуженості горизонту досвіду даної екзистенції, що надалі призводить до нездатності осмислювати багато феноменів, які складають світ людського існування. Вони залишаються за горизонтом, але діють, і викликають тривогу, страх, нав’язливу поведінку. Одночасно відбувається відрив духовного виміру від тілесного. Ідеальне існування, ідеалізований світ протиставляється низькому світові, у який „закинений” індивід. Більшість симптомів інтерпретуються Л.Бінсвангером як результат ходіння пацієнтів по замкненому колі, прагненням досягнути створеного власною уявою абсолютного ідеалу й усвідомленням своєї повної невідповідності цьому ідеалові, ідентифікація себе з повною протилежністю цьому ідеалові. Унаслідок неуспішності всіх цих спроб пацієнти взагалі відмовляються визначати своє життя і передають себе повністю у владу інших, втрачають власне „Я” і втікають у психоз. Це втрата себе у світі. Світ психозу – це повна „несправжність, але психоз є результатом вибору самої людини.

Наукова психологія критикує екзистенціальну психологію за те, що остання заперечує причинність. Проте останньою заперечується лише „груба” причинність: „це” спричинено „цим”. Не заперечується взаємозв’язок, заперечується лише спрощений погляд на причини. Екзистенціальна психологія заперечує механічне перенесення із природничих наук у психологію принципу причинності, а не взаємозв’язок та послідовність поведінкових подій. М.Босс, наприклад, говорить про мотиви, а не про причини. Мотивація завжди передбачає розуміння відношень між причиною й наслідком. М.Босс наводить приклад: вікно закрите вітром і вікно, яке зачинила людина. Вітер – причина того, що вікно закрилося, людина ж мала мотив зачинити вікно. Мотивація й розуміння – дієві принципи при екзистенціальному аналізі.

Екзистенціальна психологія заперечує, що за феноменами є дещо, що їх пояснює чи слугує причиною їх існування. Феномени є те, що вони є у всій своїй безпосередності, вони не фасад чи деривати чогось ще. Л.Бінсвангер розуміє причинність (зумовленість теперішнього минулим) як результат самовідчуження свободної екзистенції, яка перетворює сама себе з можливості в необхідність, у предмет. Суб’єктивний смисл і причинність, на його думку, виключають одне одного. У класичному психоаналізі ж людина виявляється не творцем свого майбутнього, а пов’язаною з минулим, при чому сама цього не усвідомлює.

Згідно екзистенціальної психології, у традиційному психоаналізі немає жодної теорії особистості. Це і її мінус, і її плюс. Відсутнє практично саме поняття „особистість”. Здебільшого використовується поняття „людина”. Є також поняття „самості”, яка у екзистенціальній психології розуміється як відкритість людини світові.

Світ людини в екзистенціальній психології характеризується чотирма вимірами, між якими відсутня ієрархія: фізичне, соціальне, психологічне та духовне. Наука про людину повинна описати людське існування у його цілісності. Якщо З.Фройд зводить екзистенцію людини до гіпотетичних універсальних законів, то на думку екзистенціалістів, поняття „буття-у-світі” призначене для того, щоб підкреслити нерозривну цілісність суб’єктивного та об’єктивного. Дихотомія - „об’єкт-суб’єкт” визнається як помилка Декарта, а картезіанська картина світу – як наслідок відчуженого сприйняття дійсності. Ні суб’єктивне, ні об’єктивне не є первинним. Світ – це структура значимих зв’язків, які створює сам суб’єкт.

Буття-у-світі, за Бінсвангером, яке передбачає цілісність людської екзистенції, має три модуси:

Ø Umwelt – фізичний світ, який з нами поділяють всі живі організми;

Ø Mitwelt – соціальний світ, сфера спілкування з іншими людьми;

Ø Eigenwelt – світ самості (у тому числі тілесної), притаманний лише людині;

Про порушення такої єдності свідчать невротичні симптоми. Тому, коли критики екзистенціальної психології ведуть мову про те, що Eigenwelt – це головний модус у Л.Бінсвангера, а два інші світи не співвідносяться один з одним, то це неправильно. Просто світ самості – це основа, на якій будуються зв’язки з іншими модусами, а koinonia поєднує ці модуси. Саме про порушення єдності трьох модусів свідчать неврози.

Поділ тілесного й духовного, на думку Л.Бінсвангера, знімається в онтології М.Гайдеггера. У межах Dasein-аналізу тілесність людського існування не заперечується, вона розглядається як „закинутість”. Людина ситуаційно визначена і зазнає зовнішнього впливу. Але цей вплив не визначає поведінку людини, він розглядається як можливість вибору. Людина приречена бути свободною, так як зустрічає єдину необхідність - постійно вибирати.

М. Босс також вважає, що у М.Гайдеггер долає дуалізм суб’єктивного та об’єктивного, хоча підкреслював, що Dasein – це не людина, а тут-буття, відкритість, просвіт, у якому виявляється смисл буття. Буття-у-світі долає розрив між суб’єктом і об’єктом і відновлює єдність людини у світі.

Екзистенціальна психологія протистоїть розгляду людини як речі. Людина свободна і тільки вона відповідальна за своє існування. Світ людського життя Л.Бінсвангер ототожнює із світом „турботи” М.Гайдеггера. Подолання своєї „несправжності” (людина – річ, предмет) М.Гайдеггер убачає у радикальному відокремленні екзистенції від зовнішнього світу. Але чи так долається несправжність? Л.Бінсвангер однозначно відповідає „ні”: адже вибір здійснюється у тому ж світі „турботи”. Людина свободна змінювати лише соціальні ролі, вона приречена „грати” все життя. Л.Бінсвангер вважає, що соціальне життя нелюдське, але воно необхідне і є хоча і несправжньою, але універсальною стороною людського існування. За словами Гете, „яким би не було суспільство жахливим, людина немислима без людей”.

Можна зробити висновок, що екзистенціальна психологія вважає людину унікальною істотою на землі. Їй не можна знайти місце у філогенезі тваринного світу, не руйнуючи при цьому людської суті. Людина – не тварина і на неї не можна переносити відкриття, які зроблені у експериментах над тваринами. Екзистенціальна психологія визнає, що людське існування має підґрунтя, спадковість чи долю, але люди свободні створювати на цьому підґрунті багато чого, відповідно до свого вибору, що є недоступним для інших видів істот.

Заслуги екзистенціальної психології у тому, що вона, по-перше, здійснила боротьбу з картезіанським поділом людини на психіку й сому. Психіатри-екзистенціалісти витлумачують людину як неподільне ціле. Немає окремих психічних і фізичних явищ, а є лише людські феномени. По-друге, екзистенціальна психологія розкритикувала механічний принцип причинності, завдала критики органічному напрямку, відповідно до якого органічні зміни мозку викликають певні психічні порушення, а також критикувала психоаналітичний напрямок, у якому та ж сама формула виражалася у підгонці психічного життя під вузькі схеми причинних зв’язків.