Джерела педагогіки

Наукові узагальнення (закономірності, закони, теорії) робляться на основі конкретних

фактів, дослідження явищ і процесів. Педагогіка має як теоретичні, так і практичні джерела. До

них відносять:

а) народну педагогіку;

б) твори вчених-філософів;

в) твори класиків педагогіки;

г) результати сучасних педагогічних досліджень;

д) передовий педагогічний досвід;

е) державні документи з питань освіти і виховання;

є) дані суміжних з педагогікою наук.

Дамо коротку характеристику цих джерел

а) Педагогіка виникла з насущних потреб життя суспільства як необхідність передачі

молодшим поколінням досвіду, традицій (мисливці вчили полювати, майстри – виготовляти

знаряддя).

Покоління за поколінням вносили свій внесок у духовну культуру народу, нагромаджували

знання про способи передачі цієї культури. Так виникла народна педагогіка. Сьогодні народною

педагогікою ми називаємо сукупність емпіричних знань і досвіду народу, що стосується навчання

і виховання. Вона має свій конкретний вияв у етнопедагогіці, пов'язаній з конкретною етнічною

приналежністю педагогічних традицій (наприклад, українській педагогіці). Основна сфера

застосування народної педагогіки – родинне та громадське виховання, форма викладу – усна,

стиль – художній (афоризми, крилаті слова і вирази, притчі й заповіді, казки, приказки і прислів'я,

які легко і міцно запам'ятовуються). Основні компоненти української етнопедагогіки:

родинознавство (фамілогія), батьківське виховання, материнська школа, народна дидактика,

педагогічна деонтологія. Народна педагогіка – вічне і невичерпне джерело педагогічної науки.

Наука завжди використовувала кращі надбання народної педагогіки.

б) Тривалий час педагогіка як наука розвивалась у складі філософії.

Філософські системи Стародавнього Китаю, Індії, Греції, Риму, створені такими видатними

мислителями, як Конфуцій, Сократ, Платон, Арістотель, Демокріт, Марк Квінтіліан, містили

ідеї і положення, пов'язані з питаннями виховання людини, формування її особистості, визначення

її становища у суспільстві.

У період середньовіччя значним був вплив церкви на виховання. Багато педагогічних ідей

розвивались в рамках богослов'я – теології. В цей період виник томізм, який розвинувся в один з

напрямів сучасної філософської думки багатьох країн Заходу – неотомізм (від імені відомого

теолога Фоми Аквінського).

В епоху Відродження нові педагогічні ідеї знаходять своє відображення в творчості

філософів-гуманістів: „ Школа радості” Вітторіно да Фельтре (Італія), „Гаргантюа і

Пантагрюель” Франсуа Рабле і „ Досліди” Мішеля Монтеня (Франція), „ Похвала глупоті” Еразма

Роттердамського (Голландія).

Це наклало свій відбиток і на нинішній розвиток педагогіки. Філософія стала

методологічною основою педагогіки, тобто педагогічні дослідження та теоретична інтерпретація

їх результатів завжди опираються на сукупність вихідних філософських ідей: ідеалістичних чи

матеріалістичних. Філософські теорії лежать в основі численних педагогічних концепцій та

виховних систем. Основні з них: неопрагматизм, неопозитивізм, екзистенціалізм, неотомізм,

діалектичний матеріалізм.

Неопрагматична педагогіка розуміє виховання як процес соціалізації особистості, її

представники А.Маслоу, К.Роджерс, С.Хук та ін. бачать суть виховання у самоствердженні

особистості. У своїй поведінці людина має керуватися лише своїми бажаннями і волею. Джерело

розвитку особистості знаходиться у ній самій. Суспільство повинно лише сприяти або не заважати

цьому розвитку. Неопрагматизм – провідний напрям педагогіки США.

Неопозитивізм прагне осмислити комплекс явищ, викликаних науково-технічною

революцією. Його часто називають “новим гуманізмом” або “сциєнтизмом” (від англ. Sciеnce –

наука). Його послідовники П.Херс, Дж.Вільсон, М.Уорнок та ін. виступають за деідеологізацію

системи виховання, за утвердження справедливості як вищого принципу відносин між людьми.

Основне завдання виховання – формування раціонально мислячої людини, здатної

самопрограмувати свій розвиток.

Екзистенціалізм ( екзистенція – внутрішня сутність людини ) визнає особистість вищою

цінністю, унікальною, неповторною. Виховання, на думку Дж.Кнеллера, У.Барета, О.Ф.Больнова

та ін., мало чим допомагає особистості: людина є те, що вона сама з себе зробить. Життя, природа,

інтуїція – ті сили, що допоможуть визначити шляхи самореалізації особистості. Учитель

зобов'язаний перш за все піклуватися про створення вільної атмосфери, не обмежувати процес

самовираження особистості, вчити її дивитись лише в себе.

Неотомізм – релігійне філософське вчення. Неотомісти (Ж.Марітен, У.Каннінгем,

Р.Лівінгстон та інші) визнають існування об'єктивної реальності, але ставлять її в залежність від

волі Бога. Людину розглядають як єдність матерії і духу. Душа людини – орган “надіснування”,

тому виховання має будуватися на пріоритеті духовного начала. Педагогіка неотомізму стоїть за

виховання загальнолюдських доброчинностей: доброти, людяності, готовності до самопожертви і

т.п. Вона вважає, що лише ці якості можуть врятувати нашу цивілізацію. Мета виховання –

християнське вдосконалення людини на землі, підготовка до “вічного” життя.

Вітчизняна сучасна педагогіка має у своїй основі загальні положення діалектики, як-от:

– зумовленість виховання як суспільного явища потребами суспільства і умовами його

розвитку;

– наявність джерела розвитку людини як особистості поза нею, визнання виховання як

чинника цього розвитку;

– можливість вивчати педагогічні явища і процеси в русі і розвитку, розкривати зв'язки

між ними, внутрішні суперечності;

– необхідність аналізувати в єдності теорію і практику, бо практика – джерело пізнання і

критерій істинності знань.

У своєму розвитку українська педагогіка вбирає і кращі ідеї світової педагогіки

ідеалістичного спрямування:

– опора виховання на загальнолюдські моральні цінності;

– визнання унікальності, неповторності особистості;

– необхідність створення умов для вільного розвитку особистості;

– гуманізація системи виховання.

Гуманістична педагогіка спирається на екзистенціалізм. Відбувається перехід від

матеріалістичної педагогіки до гуманістичної.

в) Виділення педагогіки як окремої самостійної науки із складу філософії відбулось у XVII

столітті. Англійський філософ Френсіс Бекон у своєму трактаті “Про достоїнство і примноження

наук” (1623 р.) у перелік існуючих на той час наук включив і педагогіку. Але справжнє

закріплення статуса педагогіки як науки сталося завдяки працям чеського педагога Яна Амоса

Коменського (1592 -1670) “Велика дидактика”, “Материнська школа”, “Світ в малюнках ” та ін.

У своїй основній праці “ Велика дидактика ” (1632 р.) він виклав свої погляди на роль освіти,

підхід до визначення змісту, принципів, методів і форм навчання. Ним науково обґрунтована

класно-урочна система, яка була започаткована в Україні і Білорусії у братських школах і широко

застосовується досі.

Виразником педагогічної думки того періоду став англійський філософ Джон Локк (1632 –

1704). В основі його педагогічної концепції, викладеної у творі “ Думки про виховання ”, лежить

матеріалістичний емпіризм. Тобто, джерелом знань він вважав досвід. Його ідеал виховання –

джентльмен, що поєднує в собі витонченість старої англійської аристократії з діловими якостями,

необхідними майбутнім капіталістам.

Україна в цей час переживала розквіт державності, школи, педагогіки. Козацька шкільна

система була самобутнім явищем не лише української національної педагогіки, а й європейської. В

Україні існували дяківські, церковно-парафіяльні, братські, січові, козацькі і полкові школи.

Середню ланку освіти представляли слов'яно-греко-латинські школи і колегіуми, вищу – академії

(Києво-Могилянська, Острозька). Теоретична педагогічна думка виражалась у працях І.Гізеля

(“Синопсис”), М.Смотрицького (“Граматіка словенская”), Е.Славинецького (“Громадянство

звичаїв дитячих”), Ф.Прокоповича (“Перше учення отрокам”, “Духовний регламент”).

Значний внесок у розвиток педагогічної думки зробили французькі просвітителі XVIII

століття Д.Дідро, К.Гельвецій, П.Гольбах і особливо Ж.-Ж. Руссо (1712 –1778), автор відомої книги

“ Еміль або Про виховання ”. Вони вважали чуттєвий досвід єдиним джерелом знань, розвитку

інтелекту, моральних сил і естетичних смаків дитини, відстоювали природовідповідність у

вихованні. Ж.-Ж. Руссо належить ідея “вільного виховання” в залежності від індивідуальних

особливостей і здібностей дитини. На його думку, головне у вихованні – створення найбільш

сприятливого середовища для розвитку природних задатків дитини.

Серед українських просвітителів найяскравішою фігурою був Г.С.Сковорода (1722 –1794),

який виступав проти церковно-схоластичного і феодально-аристократичного виховання, проти

придушення людського розуму. У своїх віршах, байках і притчах, практичній діяльності він

відстоював ідеї природовідповідності виховання, викладання рідною мовою, використання

народного досвіду виховання, всебічного розвитку дитини, заснованого на трудовому вихованні,

прагнув зробити освіту доступною для всього народу.

Ідеї демократизації народної освіти та школи розвивав видатний швейцарський педагог

Йоган Генріх Песталоцці (1746-1827). На його пам'ятнику в Івердоні вибиті слова: “Все для

інших, нічого для себе”. Усі гонорари він витрачав на влаштування виховних закладів. У своїх

відомих творах “ Лінгард і Гертруда ”, “ Як Гертруда вчить своїх дітей ”, “ Книга для матерів ” він

відстоював, услід за Ж.-Ж. Руссо, природовідповідність у вихованні, вимагав поєднання

виховання з продуктивною працею дітей, розробив методику початкового навчання дітей рідної

мови, математики, географії, малювання.

Йоган Фрідріх Гербарт (1776 – 1841) – німецький психолог і педагог, послідовник

Й.Г.Песталоцці намагався теоретично обгрунтувати педагогіку, показати її зв’язки з філософією та

психологією, висунув ідею виховуючого навчання. Свої педагогічні погляди виклав у творах „

Загальна педагогіка, виведена з мети виховання”, „ Нарис педагогічних читань” та інші.

Педагогічні думки Й.Песталоцці продовжив і розвинув також німецький педагог Адольф

Дістервег (1790 –1866). Найбільш відома його робота “ Керівництво для німецьких вчителів ”. За

піклування про підготовку учительських кадрів і роботу із вчителями його називали учителем

учителів.

Особливо великий вклад у розвиток педагогічної думки Костянтина Дмитровича

Ушинського (1824-1870). Працюючи в Гатчинському сирітському інституті викладачем

словесності, потім інспектором, будучи інспектором класів Смольного інституту шляхетних

дівчат, він демократизував систему навчання і виховання, встановлював гуманні відносини з

вихованцями, застосовував передові методи навчання і виховання.

Свою педагогічну систему К.Д.Ушинський викладав у статтях (“Про народність у

громадському вихованні”, “Про користь педагогічної літератури” та ін.). Найбільш відома праця

педагога “ Людина як предмет виховання ” (1868) – найвище досягнення класичної педагогіки.

Тут він показав своє розуміння педагогіки як теорії виховання, тобто цілеспрямованого процесу

формування “людини в людині”, вказував на важливість пізнання об'єктивних закономірностей

виховання. Він писав: “ Якщо педагогіка хоче виховувати людину у всіх відношеннях, то вона

повинна перше пізнати її також в усіх відношеннях ” 1. Ним створені підручники для початкової

школи “ Детский мир” і “Родное слово ”, за якими навчалося не одне покоління і принципи

побудови яких використовуються в сучасних підручниках.

 

1 Ушинський К. Д. Вибрані педагогічні твори: В 2-х т. – К.: Рад. школа, 1983.-Т.1.-С.199.

Ідеї народності у вихованні розвивав не лише К.Д.Ушинський, а й інші українські педагоги:

О.Духнович (“Народна педагогія”), І.Бертишевський (“Педагогія руська”).

Педагогічна думка в Україні розвивалася завдяки відомим письменникам та громадським

діячам Т.Г.Шевченку, І.Франку, Л.Українці, Б.Грінченку, П.Кулішу, М.Грушевському, С.Русовій,

Х.Алчевській та іншим, які створювали книги для початкового навчання рідною мовою, всіляко

сприяли становленню національної школи.

Значний вклад у розвиток педагогіки внесли вчені і практики радянського періоду:

А.С.Макаренко, С.Т.Шацький, П.П.Блонський, А.П.Пінкевич, М.М.Пістрак, С.Х.Чавдаров,

Г.Г.Ващенко, В.О.Сухомлинський. Вони створили нову методику виховання – виховання у

колективі, виховання засобами колективної праці, розробляли інші педагогічні проблеми.

В.О.Сухомлинський, сільський вчитель і академік, у надрах тоталітарної радянської системи

пристрасно обстоював ідеї виховання гуманізму, обрав девізом свого життя любов до дітей. “ Що

було найголовнішого у моєму житті? Без вагань відповідаю: любов до дітей.” 1 – діалогом із

самим собою розпочинає Василь Олександрович книгу “ Серце віддаю дітям ”, яка увійшла у

скарбницю світової педагогічної літератури.

г) Сучасна педагогіка розвивається в результаті діяльності значного числа вчених–

педагогів, які працюють у науково-дослідних інститутах та вищих навчальних закладах. Вища

наукова установа в галузі педагогічних і психологічних наук – Академія педагогічних наук

України, створена у 1992 році. Вона здійснює науковий супровід галузі і забезпечує її

перспективний розвиток. Найбільш відомими педагогічними діячами сучасності є такі провідні

вчені: В.Г.Кремінь, О.В.Сухомлинська, М.Д.Ярмаченко, В.М.Мадзігон, О.Я.Савченко, О.В.Киричук,

М.Б.Євтух, І.Д.Бех, І.А.Зязюн та інші.

д) Важливим джерелом педагогіки є передовий педагогічний досвід. Особливо яскраво це

проявилося в середині 80-х років ХХ століття, коли на педагогічному горизонті з'явилась ціла

плеяда творчо працюючих вчителів, яких назвали вчителями-новаторами. Вони висунули низку

педагогічних ідей, втілення яких дозволяло вчителям перейти на якісно новий рівень відносин з

учнями – відносин співробітництва. Назвали цю систему ідей педагогікою співробітництва. Вона

містила такі ідеї, як навчання без примушування, постановка важких цілей, пошук опори, надання

вільного вибору, випередження, викладання великими блоками, різноманітність форм роботи,

формування інтелектуального фону класу, залучення учнів до самоаналізу. А основним було

ставлення до учня як до особистості, індивідуальності, віра в його можливості і здібності.

Доктор психологічних наук, академік Шалва Олександрович Амонашвілі виробив систему

оцінки і самооцінки у навчанні, де учням початкових класів відводилася активна роль, вони

навчалися оцінювальним діям і судженням. Оцінювання та рецензування своєї роботи та робіт

однокласників вони проводили згідно еталонів (критеріїв), що робить оцінку змістовною.

Донецький вчитель математики і фізики Віктор Федорович Шаталов у своїй роботі

проводив викладання матеріалу великими блоками, вчив учнів згортати і розгортати матеріал

(користуватися опорними сигналами і конспектами), відділяв теоретичне викладання від

розв'язування задач, дозволяв розв'язування задач удома на вибір самого учня, використовував

щоденне оцінювання, відкритий облік знань (із можливістю перездачі матеріалу), “тихе”

(магнітофонне) опитування, взаємоконтроль, уроки відкритих думок, метод ланцюжка при

перевірці розв'язаних учнями вдома задач та низку інших прийомів, які дозволяють учневі

навчатися переможно, відчувши впевненість у собі, відповідальність за свої дії і вчинки.

Учитель-філолог Євген Миколайович Ільїн (м. Санкт-Петербург) будував свої уроки на

основі “яскравої конструктивної деталі”, складного “морального запитання”, творчого прийому.

Він прагнув збудити думку учнів при аналізі художнього твору, вчив висловлювати і відстоювати

власні ідеї в процесі дискусії.

Вчителька початкових класів Софія Миколаївна Лисенкова використовувала на уроках

мови і математики опорні схеми, вчила дітей колективній навчальній роботі через коментування,

вважала, що добре спрацьовує ідея випередження, тобто попереднє розглядання деяких, найбільш

складних моментів матеріалу, який має вивчатись через 2-3 місяці.

Михайло Петрович Щетінін з метою всебічного гармонійного розвитку дітей (особливо в

сільській місцевості) започаткував школи-комплекси, які поєднують загальну освіту з

 

1 Сухомлинський В. О. Вибр. твори: В 5-ти томах. – Т.З. – К.: Радянська школа, 1977. – С.7.

поглибленим естетичним і фізичним вихованням, проводив експериментальну роботу щодо

використання методики “занурення” у процесі навчання.

Ігор Петрович Іванов розробив теорію колективного творчого виховання, в основу якої

поклав систему колективних творчих справ, що мають суспільну спрямованість, вчать школярів

самостійно планувати роботу, розподіляти між собою обов'язки, діяти творчо і активно,

самостійно аналізувати і оцінювати зроблене, організовувати дитяче самоврядування на

демократичних засадах.

Ігор Павлович Волков з метою формування творчих здібностей дітей запропонував

включити у програму початкової школи уроки творчості, відкрив у школі кімнату дитячої

творчості, куди учні завжди могли прийти і знайти собі заняття до душі, запровадив творчі

книжки, в яких фіксувались усі види робіт, виконані учнями за власним бажанням.

За останні десятиліття педагогами досягнуто суттєвих успіхів у розробці нових технологій

навчання, виховання, самоосвіти та самовиховання. Управління навчальним процесом

поліпшується завдяки впровадженню інформаційних технологій, нових наукових розробок. Деякі

школи набули статусу авторських, стали експериментальними майданчиками, увійшли до складу

науково–виробничих комплексів, є важливими базами для розвитку педагогіки.

е) Основним державним документом, в якому висвітлюється політика України в галузі

освіти, є Закон України “Про освіту ”, нова редакція якого затверджена Верховною Радою

України 23 березня 1996 року. Він утверджує всебічний гармонійний розвиток особистості як мету

освіти, визначає право громадян на освіту та соціальний захист учнів. У законі сформульовано

основні принципи освіти, визначено повноваження органів управління освітою, поставлено

питання про необхідність державних стандартів освіти, охарактеризовано систему освіти та

висвітлено низку інших важливих положень.

У травні 1999 року набрав чинності Закон України „Про загальну середню освіту ”,який

визначив правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи загальної

середньої освіти, що сприяє вільному розвитку людської особистості, формує цінності правового

демократичного суспільства в Україні. У ньому загальна середня освіта визначена обов’язковою

основною складовою безперервної освіти. Навчання триватиме 12 років.

ІІ з’їзд працівників освіти України розглянув, обговорив і схвалив Національну доктрину

розвитку освіти України в ХХІ столітті, яка затверджена Президентом і вступила в силу. Вона

ставить завдання розвитку освіти на першу чверть ХХІ століття, серед них такі, як підвищення

якості освіти, поліпшення громадянського виховання, управління системою освіти та інші.

є) Педагогіка пов'язана з низкою суміжних наук, які теж вивчають людину. Цей зв'язок

полягає в:

– спільному дослідженні загальних проблем, як–от: переходу до навчання

шестиліток, навчання паралельного із лікуванням та ін.;

– використанні результатів досліджень, отриманих іншими науками: даних

фізіології про функціональний розвиток та працездатність у різні вікові періоди життя,

відомостей про основні психологічні новоутворення, процеси і стани особистості, що

формується;

– застосуванні в педагогічних дослідженнях загальнонаукових методів

(спостереження, експерименту) та методів інших наук (математичного моделювання,

соціологічного опитування);

– розробці понять з різних галузей знань для поглиблення розуміння суті педагогічних

явищ: педагогічної технології, диверсифікації освіти (проникнення освіти у нові сфери, скажімо

інформатику);

– творчому освоєнні ідей, народжених іншими науками: синергетичного (на основі

самоорганізації) підходу до виховання, діяльнісному підходу до розвитку особистості.

Ми вже вказували на зв’язок педагогіки з філософією, яка є методологічною основою

педагогіки. Психологія озброює педагогіку знаннями умов і механізмів протікання внутрішніх

процесів формування особистості. Фізіологія служить природничо-науковою базою педагогіки.

Соціологія пропонує дані про вплив соціального середовища на людину і відносини між людьми,

соціоніка – про типи людей. Етика служить основою морального виховання, естетика –

естетичного виховання.

Певні зв'язки має педагогіка з історією і літературою, антропологією і географією,

медициною та екологією, економікою, археологією.