Філософське розуміння істини. Поняття практики.

 

Результатом пізнання, його найважливішим здобутком є досягнен­ня істини.

Істина – адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта. Інакше кажучи, істина – це правильне відображення дійсності. Першою і вихідною ознакою істини, яка означає, що істина зумовлена в кінцево­му підсумку реальною дійсністю, практикою і незалежністю змісту іс­тинного знання від окремих людей є її об'єктивність.У цій тезі увага наголошується на незалежності від суб'єкта саме змісту істини. Вод­ночас положення про об'єктивність істини не означає, що вона є еле­ментом об'єктивного світу. Будучи результатом суб'єктивної діяльності людини, істина в той же час у своєму змісті відтворює дійсність, а отже, не залежить від суб'єкта. Наприклад, І. Ньютон відкрив основні закони класичної фізики, закон всесвітнього тяжіння у XVII ст., хоча дані закони діяли, проте лише Ньютону вдалося їх відкрити, з'ясувати їхню сутність, завдяки своїй обдарованості, тала­новитості.

Пізнання людиною абсолютної істини «в цілому» – суперечливий процес. Таку істину людина пізнає не відразу, не цілком, а поступово, частинами. На цьому шляху існують не лише елементи абсолютного знання, а й помилки, заблудження, відносна істина.

Відносна істина – це неповне, незавершене, неостаточне знання, котре в процесі пізнання уточнюється, поглиблюється. Воно визначаєть­ся рівнем розвитку науки в даний період. Скажімо, наші знання про Космос, про фізичні процеси, про людину, суспільство та ін.

Істина завжди конкретна. Це один з основних принципів діалек­тичного підходу до пізнання, який передбачає точне урахування всіх умов (у соціальному пізнанні – конкретно-історичних умов), в яких пе­ребуває об'єкт пізнання. Отже, абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Вимога конкретності істини означає, що об'єкт пі­знання слід розглядати в тих умовах місця та часу, у тих зв'язках та відношеннях, у яких він виник, існує і розвивається.

Незнання або ігнорування цих меж перетворює наші знання з іс­тини на заблудження (хибу, оману). Заблудження – це неправильне, викривлене, ілюзорне відображення дійсності; це невідповідність на­шого знання сутності речі, недостовірність суб'єктивного знання про предмет його об'єктивному змісту. Наприклад, у процесі пізнання можливе перебільшення моменту відносності істини, твердження про те, що всі істини відносні, що в процесі пізнання ми не зможемо досягнути ніякого абсолютного знання, його елементів, частинок тощо. Таке перебільшення моменту відносно­сті істини характерне для релятивізму (від лат. – відносний). Протилежний цьому напрямок у філософії має назву догматизму (від грец. – думка, положення). Догма – це поняття, ідея, вчення, котре вважається істинним за будь-яких умов. Заблудженняслід відрізняти від неправди – навмисного спотворення істини в корисливих цілях, і пов'язаної з цим передачі свідомо неправильного знання, так званих софізмів.

Основна проблема теорії істини полягає у встановленні відповідності між отриманими знаннями та реальними об’єктами, які постійно розвиваються. Важливим аспектом цієї проблематики є критерій істини(мірила достовірності люд­ських знань, їхньої відповідності об'єктивній дійсності). Питання про критерій істини по-різному вирішувалося в історії філософської думки. Одні філософи оголошували критерієм істини ясність думки (Р.Декарт), другі – чуттєвість, безпосереднє сприйняття того чи іншого положення речей (Л.Фейєрбах), треті – загальнозначущість (О. Богданов), четверті – корисність (Дж.Дьюї).

Основним критерієм істинності є практика. Проте практику не можна вважати єдино можливим критерієм істини. Таким критерієм на певних станах пізнання може виступати і виступає відповідність наших знань законам логіки (так званий логічний критерій), частково інтуїція (інтуїтивне почуття достовірності) та інші чинники. Однак найбільш надійним, основним і ведучим критерієм істини була і залишається практика.

Практика (від грец. – діяння, активність) – це цілеспрямована предметна діяльність людей метою, якої є перетворення дійсності. У широкому розумінні практика розглядається як цілісна система діяльності людини, досвід всього людства.

Людська практика складна за своєю структурою. До неї входять ряд елементів, які свідчать про це. Основним елементом практики є праця як доцільна діяльність людини з перетворення природи, пристосування її речей до своїх потреб; предмет пізнання – речі, явища, процеси, їх сторони, властивості, відношення, котрі входять у процес пізнава­льної діяльності людини; мета – ідеальне передбачення результату пізнання, на досягнення якого спрямовані пізнавальні дії; мотив – усвідомлене спонукання, вольова дія, що спрямована на пізнання того чи іншого його об'єкта, основа потреби; потреба – необхідність, що спо­нукає суб'єкт пізнання до активних дій щодо реалізації цієї необхід­ності; засоби пізнання – сукупність прийомів абстрактно-логічного мислення людини, котре здійснюється в різноманітних формах і методах (поняттях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях, індукції, дедукції, ідеалізації, формалізації та ін.), і технічного оснащення процесу пізнання (приладів, матеріалів, устаткування для здійснення експериментальної діяльності); і, нарешті, результат пізнання – сума знань, котрі людина отримала в процесі пізнання.

Основні функціїпрактики пізнання проявляються:

1. Практика є джерелом пізнання тому, що всі наші знання зумовлені передусім її потребами.

2. Практика є основою пізнання і його рушійною силою. Вона пронизує всі сторони, моменти, форми, ступені пізнання від його початку і до його кінця.

3. Практика є кінцевою метою пізнання, оскільки останнє здій­снюється не заради простої допитливості. Всі наші знання розрахо­вані врешті-решт на те, щоб повернутися знову в практику й активно впливати на її розвиток.

4. Практика є вирішальним критерієм істини, тобто дозволяє відо­кремити істинні знання від хиби.