Методологія наукового пізнання. Основні форми.

 

Наукове пізнання відрізняється від будь-яких видів пізнання використанням спеціально розроблених методів. Метод – це спосіб побудови і обгрунтування системи філософського і наукового знання, це шлях дослідження і практичного перетворення дійсності, це система правил, принципів і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей розвитку природи, суспільства і мислення або практичної перетворювальної діяльності людини.

Методологія – система принципів і способів організації і побудови теоретичної і практичної діяльності, а також вчення про цю систему.

Наукове знання і сам процес його одержання характеризуються системністю і структурованістю. Насамперед у структурі наукового знання виділяються емпіричний і теоретичний рівні, а сукупність тих дослідницьких процедур, які ведуть до досягнення знання на цих двох рівнях, відповідно поділяється на емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження.

Ці етапи і рівні в науковому дослідженні відрізняються за певними засадами. По-перше, вони відрізняються за гносеологічною спрямованістю (на емпіричному рівні – на вивчення явищ і поверхневих зв'язків між ними, без заглиблення у суттєві відношення, а на теоретичному рівні - на розкриття причин і суттєвих зв'язків між явищами). Головним пізнавальним завданням емпіричного етапу є описування явищ, а теоретичного - їх пояснення.

Емпіричний і теоретичний рівні відрізняються за характером наукових результатів. Основною формою знання, одержаного на емпіричному рівні, є факт і сукупність емпіричних узагальнень. На теоретичному рівні знання фіксується у формі законів, принципів і теорій. Відповідно відрізняються і методи, що використовуються при одержанні цих типів знання. На емпіричному етапі пізнання використовують спостереження, експеримент, індукцію, а на теоретичному – аналіз і синтез, ідеалізацію, індукцію і дедукцію, аналогію, гіпотезу тощо.

Аналіз – це розчленовування цілісного предмета на складники (сторони, ознаки, властивості або відносини) з метою їх усестороннього вивчення.

Синтез – це поєднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей або відносин) предмета в єдине ціле.

Абстрагування – це особливий прийом мислення, який полягає у відхиленні від ряду властивостей і відносин явища, що вивчається, з одночасним виділенням властивостей, що цікавлять нас, і відносин. Результатом абстрагуючої діяльності мислення є утворення різного роду абстракцій, якими є як окремо взяті поняття і категорії, так і їх системи.

Узагальнення – це такий прийом мислення, в результаті якого встановлюються загальні властивості й ознаки об'єктів. Операція узагальнення здійснюється як перехід від конкретного або менш загального поняття та думки до загальнішого поняття або думки. Наприклад, такі поняття, як «клен», «липа», «дуб» та ін. є первин­ними узагальненнями, від яких можна перейти до загальнішого поняття «листяне дерево».

Індукцією називається такий метод дослідження і спосіб міркуван­ня, в якому загальний висновок будується на основі окремих посилок.

Дедукція – це спосіб міркування, за допомогою якого із загальних посилок при необхідності слідує висновок індивідуального характеру. Наприклад, якщо ми знаємо, що всі метали електропровідні, і якщо встановлено, що мідь відноситься до групи металів, то з цих двох посилок при необхідності робимо висновок про те, що мідь електропровідна.

Аналогія – це такий прийом пізнання, при якому на основі схожо­сті ознак об'єктів стверджується їх схожість і в інших ознаках.

Моделювання – це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення і дослідження його копії (моделі), що заміщає оригінал з певних сторін, який цікавить пізнання.

Спостереження – це цілеспрямоване сприйняття явищ об'єктивної дійсності, в ході якого ми одержуємо знання про зовнішні сторони, властивості та відносини об'єктів, що вивчаються.

Різниця між емпіричним і теоретичним етапами пізнання виявляється також у різномуспіввідношенні чуттєвого і раціонального моментів у методах, формах пізнання, що використовуються на кожному етапі. Звичайно, чіткої межі між емпіричним і теоретичним пізнаннями не існує. Так, емпіричне дослідження хоча й зорієнтоване на пізнання і фіксацію явищ, постійно проривається на рівень сутності, а теоретичне дослідження шукає підтвердження правильності своїх результатів у емпірії. Експеримент завжди теоретично навантажений, а будь-яка абстрактна теорія має емпіричну інтерпретацію.

Всі описані методи пізнання в реальному науковому дослідженні завжди працюють у взаємодії. Їх конкретна системна організація визна­чається особливостями об'єкта, що вивчається, а також специфікою того або іншого етапу дослідження. У процесі розвитку науки розвивається і система її методів, формуються нові прийоми і способи дослідни­цької діяльності. Завдання методології як науки полягає не тільки у виявленні та фіксації прийомів, що вже склалися, і методів дослідни­цької діяльності, але і в з'ясуванні тенденцій їх розвитку.

 

4. Наукове пізнання і творчість

 

Т ворчість – це активна взаємодія суб'єкта та об'єкта, в ході якої суб'єкт цілеспрямовано змінює оточуючий світ, створює щось нове відповідно до вимог об'єктивних законів, а також перетворює самого себе. Більш коротко творчість можна визначити як продуктивну людську діяльність, у ході якої створюються якісно нові матеріальні та духовні цінності.

Як специфічно людська властивість творчість виникає в процесі та на основі праці як здатність людини створювати з певного матеріалу нову дійсність з метою задоволення різноманітних людських потреб. Творчість як людська діяльність, що перетворює природу і соціальну дійсність, нерозривно пов'язана з пізнанням. Це пояснюється тим, що перетворююча діяльність людини є свідомою діяльністю, яка спирається на знання як результат пізнання.

У свою чергу, весь пізнавальний процес прогнозується творчістю. Не можна назвати жодної форми пізнання, яка була б «чистим відо­браженням», копіюванням об'єкта. Творчі компоненти наявні людині і у складі чуттєвих уявлень, і у системі понятійних образів як у живому спогляданні, так і в емпіричному, і в теоретичному пізнанні.

Отже, людина як суб'єкт пізнання – не пасивна споглядальна істо­та, котра механічно відображає природу, а активна творча особистість, яка реалізує в пізнанні свою свободу. Творчість є специфічним видом людської діяльності, в якій реалізується воля, мета, інтереси, здібності суб'єкта. У цьому процесі задіяний весь творчий потенціал людини (органи чуття, пам'ять, мислення, уява, фантазія, інтуїція та ін.) в їх єд­ності та взаємодії. І це стосується будь-якого виду творчості, включаючи і творчість у науковому пізнанні.

З гносеологічної точки зору наукова творчість є не що інше, як конструювання наукових образів об'єкта, що вивчається. Винятково важливу роль у цьому процесі відіграють уява і, особливо, інтуїція. Інтуїція (лат. intuitio, від intueor — уважно дивлюсь) – спосіб осягнення істини через безпосереднє чуттєве споглядання чи умогляд, на відміну від опосередкованого, дискурсивного характеру логічного мислення.

Інтуїція – це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокрем­леному стані, об'єднуються в єдину систему. Основні характеристики інтуїції при дослідженні: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання. Інтуїція – це здатність суб'єкта робити у процесі пізнання висно­вок, який є науковим відкриттям, не усвідомлюючи проміжних ланок аргументації.

Отже, аналізуючи взаємозв'язок творчості і наукового пізнання, слід пам'ятати, що творчість є атрибутом наукового пізнання. Наукове пізнання – це завжди пошук і відкриття нового, відкриття раніше невідомих підходів і рішень, цілеспрямоване досягнення істини, активна (а не споглядальна, пасивна) діяльність суб'єкта в будь-якій її формі.

 

Питання для самоконтролю

1. Яка проблематика гносеології?

2. Яка філософська дисципліна вивчає процес пізнання?

3. Вкажіть структуру пізнавального процесу.

4. Що таке істина? Які її особливості?

5. Що є критерієм істини?

6. Перелічіть основні методи наукового пізнання.

7. В чому особливість емпіричної форми пізнання?

8. Як співвідносить наукове пізнання та творчість? Поясніть.

 

Рекомендована література

Основна:

1. Філософія: Навч. Посіб. /За ред. І.Ф.Надольного. - К.: Вікар, 1999. - 624 с

2. Філософія: Підручник / Г. А. Заїченко, В. М. Сагатовський, І. І. Кальний та ін./ За ред. Г. А. Заїченка та ін. – К.: Вища шк., 1995.

3. Петрушенко В. Л. Курс лекцій: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти IІІ–IV рівнів акредитації. – 4-е вид., – Львів: «Новий світ – 2000», 2006. – 506 с.

4. Подольська Є. А. Філософія. Підручник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006.

5. Філософія. Курс лекцій: Навч.посібник. / Бичко І.В., Табачковський В.Г. та ін. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1994. -576 с.

Додаткова:

1. Порус В. Н. Рациональность. Наука, Культура. – М., 2002 – 234 с.

2. Рикер П. Конфлікт інтерпретацій. – К., 2000. – 236 с.

3. Поппер К. Реализм и цель науки // Современная философия науки. – М.: Наука, 1996. – С. 143-154.