Компоненти структури особистості

Коротка назва підструктури	До даної підструктури відносяться	Співвідношення біологічного й соціального
Підструктура спрямованості	Переконання, світогляд, особистісні змісти, інтереси	Соціальний рівень (біологічного майже немає)
Підструктура досвіду	Уміння, знання навички, звички	Соціально-біологічний рівень (значно більше соціального, ніж біологічного)
Підструктура форм відображення	Особливості пізнавальних процесів (мислення, пам'яті, сприйняття, відчуття, уваги); особливості емоційних процесів (емоції, почуття)	Біосоціальний рівень (біологічного більше, ніж соціального)
Підструктура біологічних конституціональних властивостей	Швидкість протікання нервових процесів, баланс процесів збудження й гальмування і т.п.; статеві вікові властивості	Біологічний рівень (соціальний практично відсутній)

 

{Американський психолог Гордон Олпорт розкриває структуру особистості у термінах системного підходу, звертаючи увагу на її відкритість зовнішньому світу, здатність перетворювати себе і навколишнє середовище завдяки реалізації планів, проектів і цілей. Згідно з поглядами Теодюля Рібо структура особистості охоплює багато в чому залежні від будови тіла прагнення, бажання і почуття людини. На думку французького психолога Альфреда Біне (1857—1911), головними елементами особистості є пам'ять і характер. За концепцією німецького філософа, психолога, фізіолога Вільгельма Вундта (1832— 1920), перший рівень структури особистості становлять відчуття, другий — почуття та емоції, а третій — зв'язок між волею та усвідомленням власного «Я». Багато в чому ці підходи збігаються з поглядами англійського філософа Герберта Спенсера (1820—1903), німецьких філософів Теодора Ліппса (1851—1914), Олександра Пфендера (1870—1941) та ін. До найзагальніших ознак ієрархічної будови особистості Айзенк відносить інтро- та екстровертивні особливості людини. Всупереч цьому Кеттел виділяє 16 основних чинників особистості, які належать до одного ряду і водночас є відносно незалежними. Серед них шизотимія — циклотомія, сила «Я» (домінантність) — підлеглість, необережність — передбачливість, підозрілість — довірливість, гідність — аморальність тощо. На основі цих чинників він пропонує статистичне виділяти шість чинників другого і наступних порядків. Уявлення про структуру особистості за теоріями Айзенка і Кеттела покладені в основу методик тестових випробувань, які набули широкого застосування у країнах Європи й Америки.

Згідно з поглядами С. Рубінштейна, головними компонентами при аналізі структури особистості є: на першому рівні — спрямованість, установки, інтереси і потреби людини; на другому — здібності; на третьому — темперамент і характер. В. М'ясищев виділяє такі елементи структури особистості: домінантні відносини (для чого людина живе); психічний рівень особи (чого досягла людина); динаміку реакцій (темперамент людини); загальну структуру (цілісність особистості). Згідно з концепцією А. Ковальова, структура особистості охоплює такі рівні: темперамент; спрямованість, яку визначають потреби, інтереси та ідеали людини; здібності як сукупність інтелектуальних, вольових і емоційних якостей людини. К. Платонов розкриває структуру особистості за допомогою чотирьох видів особливостей: соціально обумовлені особливості (здебільшого моральні якості та спрямованість); біологічно обумовлені (темперамент, здібності та потреби); досвід (обсяг та якість знань, навичок, умінь та звичок); індивідуальні особливості психічних процесів}.

Узагальнене відображення сукупності соціальних якостей особистості фіксується в понятті соціальний тип особистості. Основу для соціальної типологізації особистості можуть становити різні системи потреб, соціальних інтересів, становище за статусом і роль в системі соціальних відносин тощо.

{Теоретична типологізація передбачає виділення типів на підставі теоретично обґрунтованих критеріїв, а емпірична — на ґрунті багаторазового перебору властивостей складних соціальних об'єктів з метою виявлення стійкого поєднання їх. Одержані емпіричним шляхом типи мають перевірятися логічним доведенням, а дані теоретичної типології потребують емпіричної перевірки у конкретних дослідженнях}.

Емпірично обґрунтовану соціологічну типологію особистості започаткували американський соціолог Вільям Томас та Флоріан Знанецький у дослідженні особливостей адаптації особи до нових умов соціальної організації. Виділені типи особистості — "представник богеми", "філістер" та "творча людина" — відображали три різні шляхи адаптації: представник богеми пристосовується до ситуаційних умов, не знаходячи твердої опори в собі та пливучи за течією; філістер спирається на традицію, не виявляючи соціальної гнучкості й також не знаходячи стабільної опори в собі; творча людина спирається на власні сили і здатна змінювати моделі поведінки відповідно до динаміки соціальної організації.

У 1914 р. Э.Шпрангер описав шість "ідеальних типів"особи, обумовивши, що в чистому вигляді вони не зустрічаються, а є лише тенденціями.

1) теоретичний - прагнення до пізнання;

2) економічний - пошук корисності і прагнення її реалізувати;

3) естетичний - прагнення до враження, переживання і самовираження;

4) соціальний - прагнення до спілкування, у тому числі до любові;

5) політичний – воля до влади і бажання підкорятися їй;

6) релігійний – пошук вищого сенсу життя.

Кожна з тенденцій має, по Шпрангеру, багато мір і форм прояву.

Серед розгорнутих у 20-ті роки досліджень соціальної типології особистості найширший резонанс мали роботи Г.Д. Лассуелла, який здійснив типологію політичних діячів, виходячи з особливостей їхнього ставлення до різних фаз політичної дії. У книзі "Психопатологія і політика" Г.Д. Лассуелл розглянув різні підходи до типології особистості в політиці і на підставі аналізу феномену "політичної людини", виділеного Шпрангером, детально вивчив типи особистості політичних агітаторів та адміністраторів, використавши при цьому психоаналітичний підхід до соціологічного аналізу матеріалів з біографій та історій хвороби політичних активістів, що страждали від розладу психічного здоров'я.

{У межах психоаналітичного підходу виникли також теорії "соціального характеру", що з'явилися напередодні та після Другої світової війни як спроба соціологів пояснити процеси деіндивідуалізації, поширення конформізму та авторитаризму, виникнення тривожних тенденцій тоталітарного переродження демократичних держав та претензій фашизму і комунізму на світове панування. У межах теорії соціального характеру опрацьовувались питання взаємозв'язку соціально типових характеристик особистості й динаміки суспільних перетворень. Один з творців цієї теорії Б. Фромм підкреслював, що соціальний характер як сукупність особистісних характеристик більшості членів певної соціальної групи стає вирішальною передумовою того чи іншого політичного вибору за умов соціальної нестабільності, характерної для перехідного стану суспільства. Цим, наприклад, він пояснював той факт, що "нижчий середній клас" Німеччини, який завжди вирізнявся любов'ю до сили, ненавистю до слабких, агресивністю тощо, саме в період перебудови країни після Першої світової війни сприйняв нацистську ідеологію та сприяв приходові фашизму до влади. Б. Фромм зробив значний внесок до соціальної типології особистості, а виділені ним соціальні типи ("некрофіли" та "біофіли", "конформісти", "ескапісти" та ін.) стали відправною точкою для численних емпіричних досліджень у соціології, соціальній психології та соціальній психіатрії}.

Деякі інші типології:

 

Теорія
марксизм	вихідною теоретико-методологічною посилкою для соціальної типології особистості є категорія "суспільно-економічна формація". Відповідно до виділення двох основних видів виробничих відносин, в антагоністичних формаціях	марксизм виділяє два основні типи особистості: експлуататора і експлуатованого (раба і рабовласника; феодала і селянина; капіталіста і робітника). В умовах соціалізму - особистість комуністичного суспільства.
Німецький соціолог Зіммель	вважав, що соціальні якості людини проявляються незалежно від характеру тієї чи іншої соціальної взаємодії	виділяв такі соціальні типи особистості як "аристократ", "цинік", "бідняк", "кокетка".
Американський вчений У.Джемс		вивів таку типологію особистостей: фізична особистість (проявляє піклування в першу чергу про тіло, їжу, гроші, одяг); соціальна особистість (людина, яка в першу чергу намагається бути лідером); духовна особистість (людина, яка відрізняється високим рівнем розвитку інтелектуальних, моральних, релігійних почуттів).
Наш сучасний вітчизняний соціолог Піча		виділяє традиційний, технократичний, неадаптований і гармонійний типи особистостей.
Деякі вітчизняні науковці	виводять типологію особистостей залежно від співвідношення індивідуальних і колективних (соціальних) якостей в особистості.	перевага індивідуальних якостей служить основою для формування авторитарного, толерантного та конформістського типу особистості. Перевага соціального над індивідуальним створює демократичний тип особистості. Вплив соціально-політичної системи дає змогу виділити соціально активний та пасивний тип особистості.

У книзі "Одинокий натовп" (1950) Д. Рісменом запропонований підхід, за яким виділяються типи соціального характеру, домінуючі в різні періоди історичного розвитку суспільства. Тут вичленовуються типи соціального характеру, що відповідають узагальненим типам суспільного устрою — традиційному, індустріальному, споживацькому. Перехід від традиційного до індустріального суспільства пов'язується з виникненням нового типу особистості, яка орієнтується не стільки на традиційні регулятори поведінки, скільки на внутрішню ініціативу, прагнення до нововведень та змін. Внутрішньо орієнтована особистість епохи індустріального розвитку суспільства є прикладом особистості перехідного періоду. З одного боку, вона виявляє ініціативу та цілеспрямованість щодо перетворення природи і суспільства, аз іншого — має сильну внутрішню інерцію, зумовлену існуванням традиційних регуляторів способу життя, збережених насамперед у сімейному мікросередовищі.

У працях американських соціологів Абрахама Кардінера та Алекса Інкельса було введено до соціології та концептуально інтерпретовано термін "базисний (основний) тип особистості". Базисна особистість немовби репрезентує своє суспільство і постає у двох іпостасях: по-перше, як тип особистості, що статистично найчастіше зустрічається (наприклад, конформіст у тоталітарному суспільстві), а по-друге, як найяскравіший представник цінностей певного суспільства, навіть якщо реальні представники цього соціального типу в меншості (наприклад, " ударник " та " новатор " у радянському суспільстві епохи сталінізму).

Концепція базисної особистості є важливою методологічною засадою аналізу особливостей розвитку особистості як об'єкта соціального експерименту, здійсненого прихильниками комуністичної ідеології та практики глобальної перебудови суспільства. На різних етапах розвитку радянського суспільства домінуючими були різні базисні типи особистості.

1. Особистість, "розчинена" в суспільстві, не виділялася із системи традиційних суспільних зв'язків і засвоїла колективістську ідеологію, в межах якої окрема людина — лише функціонально визначений елемент суспільної системи, який тільки в ній знаходить смисл функціонування, а в її цілях — власну гідність і цінність. Цей тип особистості домінував у СРСР аж до початку періоду, який було названо "застоєм". Саме в цей період відбувався "процес відокремлення особистості від держави", приватизації інтересів та відчуження їх від інтересів тоталітарної системи.

2. Особистість, відчужена від суспільства, відповідає періодові поступового занепаду тоталітарної ідеології і характеризується подвійною системою цінностей. Одна система призначалася для внутрішнього використання як виявлення власних "егоїстичних" інтересів, а інша — для пристосування до зовнішніх вимог, умов жорсткого ідеологічного контролю. Людина, що живе у двох вимірах морального та ідеологічного простору, багато в чому відрізняється від "одномірної" особистості общинно-колективістського типу, для якої індивідуальне — лише нескінченно мала краплина в єдиному суспільному потоці. І хоча вона відчувала себе нескінченно малою величиною стосовно соціуму, це відчуття мало якісно іншу природу — не розчинення у "спільній справі" та "спільному інтересі", а протистояння їм у формі глибокого внутрішнього відчуження.

3. Амбівалентна особистість. Процес демократизації, що ґрунтувався на принципах політичного та економічного плюралізму, попри всю непослідовність створив передумови для формування демократичної свідомості суспільства та особистості. Проте суперечності переходу від тоталітарної системи до демократії зумовлюють і переважання "перехідного типу" особистості, який характеризується амбівалентністю — двоїстим, суперечливим ставленням до перспективи розвитку суспільства.

Свідомість амбівалентної особистості формується з двох складових — демократичних ціннісних уявлень, з одного боку, і тоталітарних орієнтацій, породжених у жорсткій нормативній системі закритого суспільства, — з іншого. Кожному типові суспільного устрою, що є недавнім минулим (тоталітарна система), його декларованим майбутнім (стабільна й розвинена демократія) та сьогоденням (перехідний нестабільний стан), відповідають такі типи соціально-політичних орієнтацій:

1) одноманітність — тоталітарний "монотип";

2) плюралізм — взаємоузгоджена різноманітність, або демократичний "політип";

3) амбівалентність — взаємовиключна різноманітність, або перехідний "амбітип".

{Якщо "монотип" забезпечує членові суспільства своєрідний психологічний комфорт, ставлячи мінімальні вимоги до адаптивних ресурсів, то демократичний "політип" вимагає постійного психологічного напруження, оскільки сам об'єкт адаптації значно ускладнюється порівняно з тоталітарним ціннісно-нормативним монолітом. Не всі члени суспільства здатні адаптуватися до плюралістичних норм, відчуваючи тугу за "твердою рукою" і підтримуючи навіть у стабільних демократичних державах ідеї авторитарного і тоталітарного правління. Тим паче психологічно нестерпним стає "амбітип", коли фактично зруйнованим виявляється об'єкт адаптації, а механізми пристосування, зберігаючись функціонально, починають працювати вхолосту. Звідси аналогії з роздвоєнням особистості, "соціальною шизофренією" як феноменом одночасного існування особистості та суспільства у двох ціннісно-нормативних світах, що не пересікаються}.

Враховуючи, що за умов нестабільного суспільства особистий вибір є однією з головних передумов вибору суспільного, на особливу увагу заслуговують такі типові форми вияву амбівалентного типу особистості.

Конформно-амбівалентний тип особистості. Для нього є характерним некритичне прийняття будь-яких соціально-політичних альтернатив, а також підтримка політичних рішень, лідерів і організацій, які взаємно виключають одна одну.

{ У республіках колишнього Союзу цей тип свідомості виявив себе в майже одностайному голосуванні за Союз та незалежність від Союзу, а вже у суверенних державах — в обранні на найвищі державні посади символічних політичних лідерів, які поєднують у собі взаємо-виключні риси комуністичного минулого та антикомуністичної перспективи з химерним поєднанням минулого та майбутнього у "перехідному" сьогоденні. Конформно-амбівалентна свідомість не може зберігатися довго без руйнівних соціальних та психологічних наслідків для особистості й суспільства. Вичерпання конформно-амбівалентного типу свідомості, що по-своєму стабілізує суспільство, призводить до дедалі більшого поширення реакції, протилежної амбівалентній, — негативізму}.

Нігілістично-амбівалентний тип особистості. Схильний до заперечення будь-яких альтернатив суспільного розвитку, до негативізму у ставленні до будь-якої організованої політичної сили. Переважання таких реакцій призводить до відмови від політичного життя в усіх його формах, крім стихійного висловлювання невдоволення та протесту.

{ У посттоталітарному суспільстві недовіра буквально до всіх політичних організацій та владних структур набуває характеру "масової епідемії". Вражаючою ілюстрацією вияву цього типу свідомості є лані досліджень, проведених протягом 90-х років Інститутом соціології НАН України, під час яких більшість громадян України негативно оцінили І попередній, і сучасний, і навіть майбутній уряди щодо наслідків їхньої діяльності й потенціалу розв'язання соціально-економічних проблем України. Нігілістично-амбівалентна свідомість чинить опір будь-яким спробам вивести суспільство з кризи перехідного періоду. Ті стихія — це поглиблення кризи, що постійно підкидає хмиз до тліючого багаття незадоволення всім й усіма. Будучи в стабільному суспільстві долею люмпенізованих та маргінальних верств, цей тип свідомості за умов затяжної кризи набуває масового поширення. Знайшовши ідеологічну доктрину в нехитромудрому гаслі "чим гірше, тим краще", він перетворюється на стихію руйнування матеріальних і духовних засад суспільного життя}.

Мозаїчпо-амбівалептний тип особистості. Характеризується суперечливим поєднанням елементів демократичної свідомості, що формується, та тоталітарних структур, що поступово руйнуються. До того ж основний конфлікт мозаїчної свідомості полягає в суперечності між демократичним ідеалом та реальними темпами і масштабами демократизації, що породжує намагання будь-якими засобами прискорити процес демократичного оновлення, у тому числі й засобами з добре засвоєного тоталітарного арсеналу - - посиленням боротьби з "ворогами демократії".

{Якщо конформно-амбівалентна свідомість веде суспільство до авторитарної форми правління (по суті, до неототалітаризму), а нігілістично-амбівалентна — до бунту, закономірним фіналом якого буде загальний хаос або (правильніше, "та") диктатура, то мозаїчна свідомість здається найбільш гнучкою, здатною в міру руйнування ідеологічних стереотипів минулого до сприйняття демократичних норм. Переважання того чи іншого типу свідомості зумовлює і можливий варіант розвитку суспільства: до авторитарної влади, до бунту та диктатури або до демократичної еволюції }.

 

3. Структурно-рольова теорія особистості.

 

Основні положення рольової теорії особистості були сформульовані американськими соціологами Дж. Мідом в і Р. Мертоном, а також активно розроблялися Т. Парсонсом. Рольова теорія особистості описує її соціальне поводження двома основними поняттями: “ соціальний статус “ і “ соціальна роль “.

Будь-яка людина займає багато позицій в суспільстві, бо бере участь в найрізноманітніших групах і організаціях. Кожна з цих позицій може мати і для самої людини, і для оточуючих більше або менше значення, оцінюватися по-різному. Кожна людина має набір соціальних і особистісних статусів, оскільки бере участь у багатьох великих і малих групах.

 

Соціальний статус позначає конкретне місце, що займає індивід у даній соціальній системі. Певна позиція в соціальній структурі групи або спільності, що пов'язана з іншими позиціями через систему прав і обов'язків, є "статус". Сукупність вимог, пропонованих індивіду суспільством, утворить зміст соціальної ролі. Соціальна роль - це сукупність дій, що повинна виконати людина, що займає даний статус у соціальній системі. Кожен статус звичайно включає ряд ролей.

 

Необхідно розрізняти два види статусу - особистий і соціальний.

Соціальний статус вживається у двох значеннях - широкому і вузькому.

- З широким слововживанням пов'язане становище, яке людина займає об'єктивно в соціальній структурі суспільства.

- У вузькому смислі соціальний статус - становище людини, яке вона автоматично займає як представник великої соціальної групи (професійної, класової, наукової, демографічної і т.д.).

Особистісний статус - становище, яке людина займає в малій, або первинній групі, в залежності від. того, як вона оцінюється за її індивідуальними якостями. Якщо соціальний статус відіграє пріоритетну роль серед незнайомих, то особистісний - серед знайомих людей, які й становлять первинну, малу групу.

В процесі соціальної взаємодії соціальні і особистісні статуси можуть не співпадати. Така ситуація виникає тоді, коли індивід займає високу статусну позицію в одній соціальній групі і низьку - в іншій, і коли права і обов'язки одного статуса суперечать правам і обов'язкам іншого статуса або перешкоджають їх виконанню.

Наприклад, народний депутат Л. може мати високий рейтинг серед своїх виборців, але одночасно бути посереднім або поганим оратором. В цьому випадку ми маємо справу з неспівпадінням статусів першого роду. Але можлива і зовсім інша ситуація. Той же самий народний депутат може виявитися тіньовиком або тісно пов'язаним з корумпованими колами. В цьому випадку виникає принципова несумісність двох статусів: характерні ознаки поведінки тіньовика або корупціонера знаходяться у вражаючій суперечності зі статусом народного депутата, з необхідними для нього професійно-політичними характеристиками - бути професійним політиком і чесною перед законом людиною.

 

Якщо статус розглядається як місце в ієрархії, його називають рангом. Ранг статуса визначає те, яким він є - високим, середнім чи низьким.

Скажімо, один і той же пан К. як книголюб - ціниться дуже високо в колі близьких друзів, але товариші по службі вважають його посереднім інженером, а в сім'ї дружина і діти споглядають на нього навіть зпогорда. Зрозуміло, що у пана. К. три різних статуса, які мають три різних ранги: високий, середній і низький. Рідко кому вдається мати високий статус у всіх групах, де йому приходиться брати участь.
Кожну людину можна охарактеризувати статусним набором (цей термін введений американським соціологом Р. Мертоном). Статусний набір - сукупність всіх статусів, який займає індивід. В цьому наборі статусів завжди знайдеться ключовий, або головний. Головним статусом називається найбільш характерний для даного індивіда статус, за яким його виділяють оточуючі або з яким вони ототожнюють його.

Для жінок в традиційному суспільстві головним найчастіше був статус домогосподарки, для чоловіків - і тоді, і тепер - статус, зв'язаний з основним місцем праці або заняття: "директор фірми", "менеджер", "робітник на промисловому підприємстві", "професор", "працівник ДАТ" і т.д. Головним виступає той статус, який визначає стиль життя, коло знайомих, манеру поведінки і т.п. Для наукової інтелігенції головним найчастіше є не місце праці або рід занять, а вчений ступінь, а для менеджерів - посада або ієрархічний ранг.

В залежності від того, чи займає людина певну статусну позицію завдяки наслідуваним ознакам (стать, раса, національність) або завдяки власним зусиллям, відрізняють два види статусів: статус, який приписується, і статус, який досягається.

Приписаний статус не співпадає з природженим. Негр - природжений статус. Чоловік - природжений статус, який описує стать. Українець - природжений статус, який засвідчує національність, а от громадянин України
- це приписаний статус. Хоча і стать як природжений статус, і громадянин, як приписаний статус, можна змінити за бажанням. У точному розумінні природженим є біологічно успадкований статус. Точно кажучи приписаним є соціальне набутий, але однаковий назвою з природженим і приписаним статусом.
Досягнутим називається статус, який людина одержує завдяки власним зусиллям, бажанню вільного вибору, заслугам, званню і т.д. Статус директора підприємства, комерційного банку, депутата, професора, чемпіона світу або президента країни можна, як правило, досягти застосовуючи свої знання, вміння, наполегливість, навички, завдяки величезній праці, долаючи труднощі і перешкоди на шляху досягнення мети.

Спеціалісти виділяють також змішаний статус. Він має риси і приписаного і досягнутого статусів.

Наприклад, звання доктора наук є досягнутим статусом, але пізніше воно перетворюється у приписаний, бо вважається по життєвим, хоча і не наслідуваним. Спеціаліст-інженер - приписаний статус, але в результаті банкрутства підприємства став безробітним не за своєю волею і після реєстрації на біржі праці одержав статус безробітного.

В реальній життєдіяльності соціальний статус особистості як співвідносна категорія, що функціонує лише у відповідності зі статусом інших людей, проявляється в різних ролях, які виконує в процесі взаємодії з оточуючими людьми дана особистість.

В будь-якій взаємодії індивіди виконують певні ролі. В кожній соціальній ситуації одні люди виконують більш важливі, інші менш важливі ролі, але кожна з них здійснюється за певним "сценарієм". Поняття соціальної ролі означає сукупність вимог, які пред'являють до осіб, що займають певні соціальні позиції.

 

Існує два основних підходи в межах теорії соціальних ролей. Вперше поняття ролі було систематично представлено представником символічного інтеракціонізму Дж. Мідом в 1934 р. Ролі уявлялись ним як результат дослідного і творчого процесу взаємодії, як очікувальна поведінка взаємодіючих індивідів.

Другий підхід був запропонований американським соціологом Л. Лінтоном у 1936 р.; пізніше він став складовою частиною функціоналізму. Прихильники цього підходу відкидають як ідею прийняття ролі в якості характерної форми взаємодії, так і ідею побудови ролі в якості її результату. Вони розглядають соціальну роль як динамічну сторону соціального статусу, як його функцію, зв'язану з набором норм, у відповідності з яким особистість повинна вести себе в певних ситуаціях.

 

Отже, статусний набір - сукупність всіх статусів, які належать одній людині. Р. Мертон ввів в соціологію ще одне поняття - "ролевий набір", який позначає сукупність ролей (ролевий комплекс), асоційованих з одним статусом індивіда. Кожен статус зазвичай включає ряд ролей.

Так, під статусом університетського професора розуміються такі ролі, як "викладач", "дослідник", "наставник молоді", "автор наукових праць", "спеціаліст зі своєї галузі знань" тощо. І кожна роль у повному наборі вимагає особливої манери поведінки і спілкування з людьми. Навіть подібні ролі професора - "викладач" і "наставник" - передбачають різне відношення до студетів. Перша полягає у додержанні формальних норм і правил: читання лекцій, перевірки домашніх завдань, прийом екзаменів. Друга вимагає неформального спілкування зі студентами в якості мудрого порадника або старшого друга. Кожна роль в ролевому наборі постає, таким чином, сукупністю неподібних на інші відношення. З колегами по кафедрі у професора складаються одні взаємовідносини, з ректоратом - другі, з видавництвом - треті; студентами - четверті. В підсумку ролевий набір формує набір соціальних відносин.

Прогрес засвоєння людиною соціальної ролі включає в себе три основних компоненти:
• інтерналізацію (тобто глибоке внутрішнє засвоєння) індивідом мотивацій орієнтирів поведінки;

• надання з боку суспільства індивіду сприятливих для нього умов діяльності у відповідності приписаними йому (і ним самим обраними) ролями;

• дотримання з боку виконуючих свої ролі індивідами належних рівнів стосовно колективних експектацій (Т. Парсонс).

 

У функціонуванні соціальних ролей можна виділити три основних блоки:
• уявлена роль - система певних очікувань і соціальних груп, орієнтована на суб'єкти ролевої поведінки;

• суб'єктивно сприймана роль - сукупність тих специфічних експектацій, які приписує сама собі людина, що має певний статус, тобто суб'єктивна уява про те, як вона повинна вести себе у взаємодії з особами інших соціальних статусів;
• програвана роль - реально втілена в конкретних вчинках поведінки даної особистості, що володіє цим статусом, стосовно іншої особи (інших осіб) з іншим або однаковим статусом.

 

Виконання соціальної ролі - це завжди реальна поведінка людини в певній ситуації, яка може відрізнятися від приписаної ролі. Все тут залежить від того, як ми усвідомлюємо дану роль, як ведемо себе в певній ситуації, чи виходимо за рамки життєвого "сценарія" чи ні.

Відомо, що офіціанти в ресторані з публікою ведуть себе інакше, ніж на кухні, а професор веде себе по-різному, розмовляючи зі студентами в фойє і перед ними з лекцією в аудиторії.

Таку позицію, коли індивід відділяється від тієї ролі, яку він виконує, Т. Парсонс назвав ролевою дистанцією.

В ролевій теорії важливе місце відводиться також питанням прийняття ролі і розв'язанню ролевих конфліктів. Соціальні ролі виникають і здійснюються за умов соціальної взаємодії людини з іншими людьми. Але сама соціальна взаємодія стає можливою і ефективною лише тоді, коли взаємодіючі індивіди правильно сприймають і однозначно оцінюють ролі. Цей процес американський соціолог Т. Шибутані назвав прийняттям ролі.

Він включає в себе:

1) сприйняття жестів, що заміщують ідентифікацію з іншою людиною;

2) проекцію на неї своїх власних тенденцій поведінки.

Якщо соціальна роль в достатній мірі інтегрована в структуру людської особистості у процесі її соціалізації, то її взаємодія з іншими учасниками соціального процесу відбувається без конфліктів. Проте між поведінковою та іншими блоками ролевої структури можливі певні розбіжності, які призводять до виникнення внутрішньо особистісних, міжособистісних, внутрішньо групових та інших конфліктів, в тому числі специфічних ролевих конфліктів, які виникають в ситуації, коли людина, як показав Р. Мертон, стикається із суперечливими вимогами двох або більше несумісних ролей. Іноді людина виявляє, що вона одночасно виконує дві і більше ролей. Ця ситуація ставить перед нею суперечливі вимоги.

Так часто буває, наприклад, коли працюючі жінки мусять задовольняти одночасно ролеві очікування працівниці, дружини, матері, домогосподарки. При цьому ролеві очікування можуть знаходитися в конфлікті між собою. Один із можливих шляхів подолання конфлікту - визнати деякі ролі більш важливими, ніж інші, і надати їх виконанню пріоритетне значення.

Підводячи підсумки сказаному, наголосимо, що саме через свої статусні позиції і обумовлені ними ролі особистість включається в розмаїття соціальних відносин. Якщо статус характеризує включеність особистості в соціальну структуру суспільства, то соціальна роль втілює в собі скоріш включеність особистості в культуру, міру культурного розвитку людини.

Одна з перших спроб систематизації ролей була почата Т. Парсонсом. Він вважав, що кожна роль описується 5 основними характеристиками:

· емоційної - одні ролі вимагають емоційної стриманості, інші - розкутості;

· способом одержання - одні пропонуються, інші завойовуються;

· масштабом - частина ролей сформульована і строго обмежена, інша - розмита;

· нормалізацією - дія в строго встановлених правилах, або довільно;

· мотивацією - на особистий прибуток, на загальне благо.

 

Соціальну роль варто розглядати в двох аспектах:

· рольового чекання,

- рольового виконання.

Між ними ніколи не буває повного збігу. Але кожний з них має велике значення в поводженні особистості. Наші ролі визначаються насамперед тим, чого очікують від нас інші. Ці чекання асоціюються зі статусом, що має дана особистість.

 

У нормальній структурі соціальної ролі звичайно виділяються 4 елементи:

· опис типу поводження, що відповідає даної ролі;

· розпорядження (вимоги), зв'язані з даним поводженням;
· оцінка виконання запропонованої ролі;

· санкції - соціальні наслідки тієї чи іншої дії в рамках вимог соціальної системи.

Соціальні санкції за своїм характером можуть бути моральними, реалізованими безпосередньо соціальною групою через її поводження (презирство), чи юридичними, політичними, екологічними.

Слід зазначити, що будь-яка роль не є чистою моделлю поводження. Головною сполучною ланкою між рольовим чеканням і рольовому поводженням служить характер індивіда, тобто поводження конкретної людини не укладається в чисту схем.

Отже, певна позиція в соціальній структурі групи або спільності, що пов'язана з
Отже, саме через свої статусні позиції і обумовлені ними ролі особистість включається в розмаїття соціальних відносин. Якщо статус характеризує включеність особистості в соціальну структуру суспільства, то соціальна роль втілює в собі скоріш включеність особистості в культуру, міру культурного розвитку людини.

 

4. Процес соціалізації особистості, його складові та етапи.

 

Складний процес засвоєння соціальних ролей і культурних потреб, який починається з малечого віку і закінчується в глибокій старості (зі смертю людини) визначається в соціології поняттям "соціалізація" (лат. socialis - суспільний). Під соціалізацією розуміється процес входження (включення) індивіда у соціум, що породжує зміни в соціальній структурі суспільства і у структурі особистості. Останнє обумовлюється соціальною активністю людини і її здатністю при взаємодії із середовищем не лише засвоювати його вимоги (адаптація), але й змінювати це середовище, активно впливати на нього (інтеграція), визначати свій "життєвий світ".

 

«Соціалізація» є основним поняттям, яке описує включення індивіда в соціальну цілісність, соціальну структуру суспільства. Соціалізація - це процес оволодіння людиною знаннями, навичками, вміннями та формування норм соціальної поведінки, цінностей і ідеалів. Психологічної основою соціалізації виступають стандартизація, стереотипізація поведінки, наслідування зразка.

Процес соціалізації в соціології розглядається як двоєдиний процес інтеріоризації і екстеріоризації.

Під інтеріоризацією розуміється перехід зовнішніх за своєю формою процесів у внутрішні процеси свідомості, за яким вони зазнають відповідну трансформацію, узагальнюються, стають здатними до подальшого розвитку. Під екстеріоризацією розуміється об'єктивація внутрішнього світу людини в її практичній діяльності.

Найважливішими елементами соціалізації є: 1) соціальне середовище; 2) людина як суб'єкт діяльності; 3) спілкування; 4) суб'єкт соціалізації. В ході взаємодії особистості із середовищем утворюються суб'єктивні феномени соціалізації. Вони знаходять своє віддзеркалення в таких особистісних системах, як соціальні потреби і інтереси, соціальні орієнтації і позиції, стратегічна організація поведінки, соціальна активність. Перші дві системи називають мотиваційними, третю - організуючою, четверту — реалізуючою.

1. Соціальні потреби і інтереси перш ніж стати джерелом суспільної активності глибоко усвідомлюються особистістю, стають її ідеальним усвідомленням. Потреби виражають її особливий