Зміст лекції. 1. Поняття про суспільну систему, основні теоретичні підходи до суспільства як системи.1. Поняття про суспільну систему, основні теоретичні підходи до суспільства як системи.
Сьогодні в соціологічній літературі пропонуються найрізноманітніші «набори» компонентів соціальної системи, що відрізняються як за характером, так і за кількістю. Проте, при детальному розгляді такого підходу стає очевидним, що він потребує методологічного диференціювання. Так, спираючись лише на структурний аналіз компонентів соціальної системи, неможливо відрізнити її від поняття «структура суспільства». Наприклад, О.К.Улєдов виділяє такі основні компоненти системи: - діяльність, - потреби, - відносини, - суб‘єкти життєдіяльності. За В.М.Красновим, основний компонентний ряд системи включає: - соціальні суб‘єкти, - суспільні потреби, - людську діяльність, - культуру - суспільні відносини. Таким чином, соціальна система – це єдність суспільних потреб, інтересів, суб‘єктів та об‘єктів діяльності, засобів діяльності і суспільних відносин. В такому трактуванні вона дублює соціальну структуру, розглянуту нами у попередній темі, а саме, структурно-диспозиційне, кількісне поєднання соціальних суб’єктів та соціальних явищ.
Визначення, за яким можна відрізнити соціальну систему від соціальної структури, можна сформулювати так: Соціальна система – це особлива інтегруюча якість взаємозв’язків між соціальними явищами та соціальними суб’єктами. Основним постулатом можна висунути твердження, що суспільство – це певний механізм, в якому: 1. усе взаємопов’язано; 2. усе детерміновано певною складноорганізованою метою; 3. усе рухається у певному напрямку; 4. усе виконує певне завдання.
В ХІХ столітті у філософській та соціологічній думці виокремлюються два основні різновиди системних уявлень про суспільство: системно-механістичний та системно-органістичний. Системні ідеї, що розвиваються на основі механіцизму, ставлять у центр класичну теорію механізму: поняття механізму системи. Відповідно до основних ідей механіцизму робота механізму забезпечується функціональною спеціалізацією його частин, а також їхньою інтеграцією в єдине ціле. Механізм не має власного джерела розвитку; його внутрішні зміни вносяться ззовні. Системний механіцизм у соціологічній площині знаходить свій вияв у теоретичній спадщині італійського соціолога Вільфредо Парето (1848—1923), який є автором однієї з перших цілісних концепцій соціальної системи. В її основі — механістичне розуміння суспільства, котре складається із сукупності соціальних атомів - людей. Соціальна система подібна до природної системи, яка збудована з атомів і молекул. Для В.Парето суспільство — це система, що перебуває у стані рівноваги («еквілібріма»; від лат. aequilibris — те, що перебуває у рівновазі), але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується і відновлюється. Всі частини соціальної системи тісно взаємопов’язані й механічно впливають одна на одну. Суттєвою характеристикою соціальної системи, згідно з В.Парето, є соціальна гетерогенність, тобто неоднорідність, яка визначається первинною нерівністю індивідів-атомів. Кращі з них утворюють еліту, якій підкоряються всі інші; еліта й нееліта становлять відповідно вищий і нижчий прошарки суспільства. Найкращі з представників низів піднімаються вгору і входять до еліти, деякі члени якої деградують і опускаються донизу в маси: відбувається так звана циркуляція, або коло обіг еліт. Якщо ж стара еліта загниває, не поповнюється з низів, то настає спочатку ера застою, потім — ера революцій, що порушує суспільну рівновагу. Оновлення правлячої еліти відновлює «еквілібріум». Уведене В.Парето поняття рівноваги системи згодом посідає чільне місце у структурному функціоналізмі й використовується його представниками для розробки механізмів стабільності соціальних систем, забезпечення дієвого соціального контролю і прийняття ефективних управлінських рішень. Системно-органістичні уявлення про суспільство розвиваються засновниками соціології О.Контом і Г.Спенсером. Для них суспільний організм — складне ціле, що формується за законами доцільності; його особливістю є наявність саморегулюючих процесів. Суспільний організм, або соціальна система, — це динамічне утворення, що перебуває у постійному розвитку, як і кожний живий організм. Якщо прихильники системно-механістичних уявлень про суспільство наголошують на стані рівноваги, то представники органіцизму звертають увагу передовсім на динамічні процеси всередині соціальних систем за аналогією до фаз розвитку живих організмів від їхнього зародження до розквіту і наступної загибелі.
Одночасно із системно-механістичними та системно-органістичними типами соціологічного знання наприкінці ХІХ — на початку XX ст. формується ще один тип системних уявлень про суспільство, який умовно можна назвати гібридним, або синтезованим, бо виникає він внаслідок злиття основних елементів перших двох типів. Це передусім теза про розвиток суспільства, який відбувається від етапу механічного до етапу органічного руху. Його представниками вважають Ф.Тьонніса й Е.Дюркгайма. УФ.Тьонніса «органічна» община (або ґемайншафт) протистоїть «механічному» суспільству (або ґезельшафту). В історичному розвитку відбувається перехід від стану з перевагою відносин зразка «ґемайншафт» до стану з перевагою відносин «ґезельшафт», які мають утворити універсальне суспільство й універсальну державу. Натомість Е.Дюркгайм описує протилежне співвідношення «органічного» і «механічного», втіленого у солідарності. Він оголошує саме суспільство найбільш природним і органічним типом соціальності, заснованим на зростаючому розподілі праці. Саме розподіл праці — це той механізм, який у сучасному суспільстві створює міцний соціальний зв’язок і стає цементуючою силою, перетворюючи суспільство у гармонійну цілісну єдність. Тому механічна солідарність давнього суспільства, заснована на примусовій силі «колективних уявлень» і суспільних норм, поступається місцем органічній солідарності сучасного суспільства, яка забезпечує цілісність і міцність соціальної системи. {Така відмінність у розумінні понять «органічне» і «механічне» у двох мислителів існує, очевидно, тому, що вони застосовують їх до різних феноменів: Ф.Тьонніс — щодо спільнот і суспільства як великої спільноти, а Е.Дюркгайм — щодо солідарності та її різновидів. Але в обох випадках є прагнення поєднати і порівняти органічне й механічне, що перебувають у діалектичному взаємозв’язку, це й дає можливість вважати обох соціологів представниками третього, синтезованого підходу в системному розгляді суспільства. Очевидно, буде правильним висновок, що Ф.Тьонніс недооцінює сучасне суспільство, в якому наявні, крім механічних, також органічні взаємозв’язки, хоч і не такою мірою, як у спільнотах, а Е.Дюркгайм, навпаки, переоцінює це суспільство, де органічна солідарність є, по-перше, також вимушеною, зумовленою розподілом праці, а по-друге, ця солідарність є радше бажаним, аніж реальним, досить поширеним станом у стосунках між людьми}.
У марксистській соціологічній концепції суспільство також трактується як живий організм, який перебуває у постійному русі й розвитку, її суттю є акцент на залежності та обумовленості всіх соціальних підсистем (політичної, духовної тощо) від економічної підсистеми, яка ґрунтується на матеріальному виробництві та певних формах власності.
Структурний функціоналізм, творчо використовуючи ідеї О.Конта, Г.Спенсера, Е.Дюркгайма та інших класиків соціології, суттєво розширює системні уявлення про суспільство. У центрі уваги перебуває загальна система дії, однією з підсистем якої є соціальна система. Суспільство і є цією соціальною системою, володіючи найвищим рівнем самодостатності щодо середовищ, котрі її оточують. Згідно з Т.Парсонсом, будь-яка соціальна система має дві основні осі орієнтації: перша вісь — «зовнішнє — внутрішнє», тобто орієнтація системи або на довкілля, або на власні проблеми. Друга вісь — «інструментальне — консуматорне», або орієнтація системи на теперішні чи довготривалі потенційні потреби й цілі. Тому чотирма основними функціональними категоріями соціальної системи є функції інтеграції (внутрішнє), відтворення (теперішнє), адаптації (зовнішнє) та ціледосягання (довготермінове). Ці функції соціальної системи забезпечуються відповідними підсистемами: адаптації — економічною, ціледосягнення — політичною, інтеграції — підсистемою правових інститутів і звичаїв, відтворення — підсистемою вірувань, моралі та органів соціалізації включно з інститутами освіти і виховання.
2. Взаємозв’язок елементів диспозиційного рівня соціальної системи. Смислового значення соціальної системи надає соціальній структурі саме наявність диспозиційного рівня. Без нього уся суспільна структура не мала б цілісності, характеризувалася би станами та процесами аномії, розшарування, відчуження, секуляризації і т. ін. Зрештою, не було б суспільства як такого, тому що неможливо було б: 1. ділитися особистими духовними, розумовими та матеріальними здобутками індивідів 2. неможливий був би глобальний обмін знанням як продуктом пізнання, серед яких науки, ідеологія, технології тощо. 3. неможливі були б глобальні соціальні проекти: будівництво, накопичення, збереження, і т.д.
В загальному диспозиційну схему зародження, розвитку і функціонування соціальних явищ у людській спільноті можна представити у такій послідовності:
1. Соціальна дія – 2. Взаємодія – 3. Діяльність – 4. Процеси – 5. Відносини.
Дана схема може читатися так: соціальна дія індивіда веде до реакції взаємодії (приклад: привітання веде до зустрічного привітання); людська взаємодія породжує спільну діяльність (приклад: розпалювання вогнища – дія (діяльність), яка є продуктивнішою при розподілі обов’язків та злагодженій взаємодії); діяльність є елементом, з якої складаються процеси (приклад: побудована на взаємодії, проте спеціалізована соціальна діяльність слідчого, прокурора, адвоката, судді складається в єдиний комплексний і довготривалий юридичний процес суду;) сукупність окремих процесів породжує відносини (приклад: стосунки у родині будуються на основі спостередення та аналізу процесів, які відбуваються внаслідок діяльності членів сімї). Поняття «дія», «соціальна дія» уперше запровадив і обґрунтував М. Вебер. Дія — людська поведінка, якій суб’єкт надає певного сенсу (мотивації). Соціальною дією називають дію, яка за своїм сенсом, що вкладає в неї діючий індивід чи група, орієнтована на відповідну поведінку інших співучасників взаємодії, тобто на певні очікування. Соціальний зв'язок – це соціальна дія, що виражає залежність людей чи груп, зумовлену спільною діяльністю конкретних спільностей, у певний час, для досягнення тих чи інших цілей. {На думку М. Вебера, соціальна дія має принаймні дві необхідні ознаки: по-перше, вона повинна мати суб’єктивну мотивацію індивіда чи групи, бути усвідомленою; по-друге, орієнтованою на минулу, нинішню чи очікувану в майбутньому поведінку інших людей (друзів, рідних, колег тощо)}. Соціальними взаємодіями є взаємозумовлені соціальні дії, пов’язані причинною залежністю, за якої дії одного суб’єкта є одночасно причиною і наслідком відповідних дій інших суб’єктів. У них кожна соціальна дія зумовлена попередніми і зумовлює наступну дію. Соціальні взаємодії — це форма соціальних зв’язків, що реалізуються в обміні діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, уміннями, навичками та у взаємному впливі людей, соціальних спільнот. {Людина, спілкуючись з друзями, родиною, колегами, знайомими і незнайомими людьми, стає суб’єктом соціальних взаємодій. Об’єктивною основою соціальної взаємодії є спільність чи розбіжність інтересів, близьких чи віддалених цілей, поглядів. Її посередниками, проміжними її ланками, наприклад у сфері праці, є знаряддя і предмети праці, матеріальні й духовні блага та досвід. Для позначення соціальної взаємодії в соціології використовується спеціальний термін «інтеракція». Інтеракція — динамічна взаємодія і співвідношення між двома чи більше перемінними, коли величина одної перемінної впливає на величину інших перемінних. Головна особливість соціальної взаємодії полягає в тім, що вона є процесом впливу індивідів один на одного. Інакше кажучи, у процесі взаємодії має місце вплив свідомості, інтересів, потреб, поведінкових установок однієї людини на іншу та навпаки. Соціальні взаємодії за формами прояву є складнішими за соціальні дії. До соціальних взаємодій належать окремі соціальні дії, статуси, ролі, відносини, символи тощо}. Соціальна взаємодія відрізняється від дії зворотним зв’язком. Дія індивіда може бути спрямованою і не спрямованою на іншого індивіда. Тільки дію, спрямовану на іншу людину (а не на фізичний об’єкт), ту, яка породжує зворотну реакцію, слід кваліфікувати як соціальну взаємодію.Отже, взаємодія — двобічний процес обміну діями між людьми. Соціальна діяльність - сукупність дій окремих особистостей у соціальній організації у зв’язку з досягненням певних цілей, реалізацією інтересів і задоволенням потреб. Основні форми практичної діяльності: - трудова, - економічна - соціально-перетворююча діяльність. основні форми духовної діяльності: - духовно-теоретична - духовно-практична діяльність. Можна виділити і такі види діяльності в полі суб‘єктно-об‘єктих відносин як: - перетворювальний, - пізнавальний - ціннісно-орієнтаційний. Соціальний процес - взаємодія людей, що визначає функціонування і зміни в людських стосунках, у становищі соціальних груп, окремих індивідів, тобто в соціальній структурі. Це може бути серія соціальних явищ. Соціальні відносини - усталена, така, що історично склалася за конкретних умов, місця і часу, система зв’язків між окремими індивідами й соціальними спільнотами, які беруть певну участь в економічному, політичному й духовному житті, мають певний соціальний статус, спосіб життя, джерела і рівні доходів та особистого споживання. Слід розрізняти такі позиційні характеристики макросистеми як «суспільне» та мікросистеми, як «соціальне». Одне і те ж позиційне поняття, наприклад, діяльність, будучи розглянуте на різних рівнях, може мати іншу структуру, зміст, значення, види. Суспільні явища є проявами соціальних явищ у глобальному масштабі; водночас, окремі соціальні події та явища, не будучи глобальними та масштабними, можуть зовсім не вплинути на роботу загальної суспільної системи.
{Якісно видно розмежування мікро-, мезо-, макрорівнів на прикладі явища соціальної взаємодії. Міжособистісна взаємодія - це певна система вчинків, при допомозі яких суб'єкти відносин намагаються змінити установки або поведінку інших. Даний вид взаємодії більшою мірою, ніж інші, опосередковується психофізіологічними чинниками, бо безпосередньо пов'язаний із спілкуванням суб'єктів і характером їх соціальної поведінки. Групова взаємодія - більш високий рівень взаємодії, при якій виявляються соціальні установки групи, її цінності. Вона базується на додатковій системі показників: відносин у групі, характері лідерства, групових установок. Соцієтальна взаємодія (рівень спільності та суспільства) завжди є опосередкованою. Оскільки, суб'єкти взаємодії можуть не мати безпосереднього контакту і не мати чітких уявлень один про одного. На цьому рівні діють закони, представлені у вигляді культури, моралі, правових установок, які роблять взаємодію у певній мірі нормативною. Соцієтальний рівень дає можливість аналізувати процес взаємодії на рівні функціональних систем (освіти, виховання, соціального контролю, інститутів влади...) або соціальних структур і визначати характер взаємодії, який детермінує соціокультурні цінності}.
Зміст і різницю деяких видів суспільних та соціальних явищ, відносин, процесів та діяльності вкладемо у таблицю. В ній ми не відображаємо прямих залежностей між соціальним та суспільним, вони запропоновані як самостійні приклади сегментів соціальної та суспільної реальностей:
Розглянемо ще раз специфіку суспільного і соціального на прикладі поняття «суспільний процесс» та «соціальний процесс». Суспільний процес - послідовна зміна станів суспільства або його окремих систем. До таких процесів відносять: прогрес, регрес, розвиток, зміну (поколінь, способів виробництва, моделей суспільної організації), акумуляцію, інтеграцію, дезінтеграцію, розквіт, занепад тощо. Суспільний процес – це такий стан суспільної системи, який виникає внаслідок сукупної дії соціальних процесів на соціальному мікрорівні, але не дорівнює їм. Соціальний процес – сукупність однонаправлених і повторюваних соціальних дій людей, що визначають функціонування і зміни у людських стосунках, становищі соціальних груп, окремих індивідів. Соціальні процеси можуть характеризувати: 1) зміни в структурі особистості (формування установок, ціннісних орієнтацій чи мотивації поведінки); 2) взаємодію кількох індивідів (спілкування, конфлікти); 3) внутрішню і міжгрупову взаємодію (адаптація, згуртування, спільна праця). Соціологи Р.Парк і Е.Берджес запропонували таку класифікацію соціальних процесів: кооперація, конкуренція, пристосування, конфлікт, асиміляція, амальгамізація, підтримки кордонів і створення системних зв‘язків. Кооперація – це узгодженість дій індивідів з метою досягнення загальних цілей. Головний зміст кооперації полягає у взаємній користі (наприклад, створення організацій, клубів в підтримку зелених; заснування приватних бізнесових фірм тощо). Конкуренція – це боротьба між індивідами, групами, спільнотами за володіння цінностями (гроші, влада, статус, любов). Конкуренцію можна тлумачити і як спробу досягнення винагороди шляхом усунення суперника. Конкуренція може носити особистісний або безособовий характер. Пристосування (адаптація) – прийняття індивідом або групою культурних норм, цінностей і еталонів дій нового середовища, коли норми, засвоєні у старому середовищі, не призводять до задоволення потреб, не створюють прийнятної поведінки. Або, пристосування – це формування типу поведінки, придатного для життя в умовах зміни зовнішнього середовища. Пристосування характеризується такими особливостями, як підпорядкування, компроміс, терпимість. Асиміляція – процес взаємного культурного проникнення, через який особистість і групи приходять до загальної культури, яка поділяється всіма учасниками (американізація емігрантів). Амальгамізація – біологічне змішування двох або більше етнічних груп чи народів, внаслідок якого вони стають єдиною групою. Підтримання кордонів – збереження соціальних кордонів групи.
{Наприклад, розквіт Римської імперії як суспільної системи супроводжувався посиленням таких протилежних за спрямованістю процесів як і нтеграція, адаптація, асиміляція, амальгамізація з одного боку, та конкуренція, конфлікти з іншого. Суспільний процес розпаду (дезінтеграції) Радянського Союзу характеризувався як соціальними, так і політико-економічними процесами на рівні міжсуспільних (міждержавних та навіть міжкультурних і міжцивілізаційних) відносин, в яких вагому роль зіграло соціальне явище співставлення якості життя тощо. Це приводить до думки, що суспільствами рухають не окремі типові соціальні факти, події чи явища, відносини чи процеси, а їх специфічні глобальні комбінаційні комплекси, які неможливо зрозуміти, розглядаючи їх елементи окремо}.
Кожна індивідуальна дія, а відповідно, уся система подальших взаємодій та взаємовідносин ґрунтується на співвіднесенні із такими елементами диспозиційної локації, як:
- Потреби – Інтереси – Цінності – Норми – Традиції – Ролі – Статуси. Такий порядок вказує на те, що інтереси найчастіше базуються на потребах, норми пердставляють собою об’єктивовані, систематизовані та структуровані цінності, традиції є результатами сукупності потреб, інтересів, цінностей та норм, а ролі розподіляються відповідно до традицій і набувають певного статусу відповідно до ціннісно-смислової спрямованості своєї соціальної та суспільної місії. Наприклад: первісною потребою людини є потреба продовження роду; вона продукує зацікавленість у обєднанні із представниками протилежної статі; цінністю відповідно стає наявність сімї; відсутність сімї вважається відхиленням від норми; виробляються традиції, що укріплюють сімейні взаємозв’язки як норму; голова сімї виконує роль зберігача традиції; відповідно, має найвищий статус у сімї. Представляючи цей набір як систему, слід пам’ятати про наявність двох соцієтальних рівнів існування даних диспозицій: індивідуальний (особистий) та суспільний (колективний). { У випадках, коли диспозиційний набір індивіда не відповідає диспозиційному набору спільноти, найчастіше індивід з неї виключається або від неї ізолюється. З іншого боку, кожен індивід вільний обрати собі чи створити самостійно групу з відповідним його уявленням чи становищу диспозиційним набором}. Потреби - стани організмів та систем, які виражають необхідність їх забезпечення певними благами для підтримання біологічного та соціального виживання і самореалізації. Розрізняють потреби за: - особливостями об‘єкта, суб‘єкта і продукту діяльності. - на основі діяльності (матеріальні, соціально-політичні і духовні потреби). - характером сприяння соціальному прогресу («позитивні «і «негативні» потреби) Інтереси - спосіб задоволення соціальним суб‘єктом потреби у благах або зацікавлення у їх здобутті. Інтереси діляться також на матеріальні, соціальні та духовні. Цінності – це матеріальні предмети, ідеї чи якості, щодо яких індивід або група займають оцінювальну позицію, приписуючи їм особливу роль у житті, відчуваючи необхідність у них, намагаючись оволодіти ними. Соціальні норми – правила поведінки, очікування і стандарти, які регулюють поведінку людей, суспільне життя відповідно до цінностей певної культури і зміцнюють стабільність та єдність суспільства. Традиції – елементи соціокультурної спадщини, які передаються з покоління в покоління. Мотиваційно-рольовий комплекс є зазвичай підґрунтям діяльнісно-процесуального, проте можлива і зворотня детермінація: нові процеси породжують нові мотиви, цінності, традиції. В такому порядку відлік повинен йти від окремої дії індивіда.
Таким чином здійснюється розвиток суспільно та соціально взаємодії в замкнутому колі взаємної детермінації, який іноді має еволюційний, а іноді революційний, стрибкоподібний характер.
3. Соціальні явища та соціальні процеси як характеристики взаємодій у соціальній системі.
Найбільш цікавими і практично значущими для розуміння реального стану і суті відносин у межах соціальної мікросистеми є явище соціальної стратифікації та пов'язаний із ним процес соціальної мобільності. Слід зазначити, що в різних джерелах вони розглядаються і як відносини, і як факти, і як акти, і навіть не всі дослідники приймають їх як однозначно існуючі, не кажучи вже про оціночне ставлення до них. Однак, на нашу думку, основним фактом, що лежить в основі соціальної стратифікації та соціальної мобільності, є факт існуючої в усіх суспільствах соціальної нерівності, який в різних своїх іпостасях має як позитивні, так і негативні нюанси. Соціальна стратифікація (від лат. Stratum - шар і facio - роблю) – поділ суспільства на вертикально розташовані верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту, стиль життя тощо. {Соціальна нерівність – одна з найгостріших соціальних проблем, увагою до якої характеризуються не лише соціально-філософські теорії, починаючи від самого їх становлення (конфуціанство, буддизм, демокрітівські, платонівські та аристотелівські моделі соціальної нерівності), а й практичні управлінські системи – політична, юридична, економічна тощо. Уся система управління побудована на різних моделях соціальної стратифікації: у стародавньому індійському суспільстві – на кастах; у соціалістичному суспільстві Маркса – на класах; у сучасному демократичному суспільстві – на верствах. Цілий розвиток соціальних систем підпорядковується детермінанті соціального поділу – на наділених владою і підлеглих, багатих і бідних, на розумово та фізично працюючих, талановитих та безталанних, еліту та масу тощо. Одні мислителі вбачають у нерівності соціальне зло, тоді як інші – соціальне благо (серед українських мислителів ідею соціальної нерівності схвалювали представники консервативного спрямування – Г. Сковорода, П. Юркевич; ідею соціальної рівності відстоювали представники ліберально-демократичного спрямкування – Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко)}.
У соціології вихідні ідеї теорії соціальної стратифікації були закладені К.Марксом, М.Вебером та П.Сорокіним, а на сьогоднішній день активно розробляються Т.Парсонсом, К.Девісом, І.Муром. Два напрямки, один з яких відстоює негативне значення соціальної нерівності, а другий – позитивне, оформилися у два сучасні підходи – конфліктологічний та функціональний відповідно.
|
