Б) Соціально-психологічний та соціологічний. 2 страница

Якщо для підлаштування використовуються різноманітні символи, то для безсвідомого іншої людини вони виступають ідентифікуючими ознаками свого/чужого.

В практиці НЛП прийнято розрізняти т.зв. дзеркальне підлаштування (підлаштування-«мавпування»), комплементарне підлаштування (доповнююче підлаштування), трансферентне підлаштування (на основі переносу образу), підлаштування на метарівні.

Дзеркальне підлаштування передбачає просте відтворення-віддзеркалення невербально-комунікативних ознак об’єкта візуального спостереження. Таке підлаштування вважається примітивним з точки зору техніки, і тому, при недостиатній досвідченності НЛ-програміста може легко помічатись реципієнтом, наслідком чого стає втрата раппорту.

Приклад. Одна людина підлаштовується під жести іншої, дзеркально схрещуючи руки на грудях і ритмічно стукотить ногою по підлозі в такт стукоту співрозмовника.

Комплементарне підлаштування означає візуалізацію сигналів, спрямованих на конструктивне доповнення і продовження невербально-комунікативних проявів реципієнта (частіше – в напрямку розблоковування негативних психічних станів – напруженості, недовіри і т.п.).

Приклад. В вищенаведеному прикладі суб’єкт підлаштування, замість схрещування рук на грудях, розгортає долоні тильною стороною до співрозмовника, демонструючи тим самим жест відкритості, спрямований на деблокацію недовіри (даний жест є комплементарним, або ж доповнюючим в ситуації недовіри).

Трансферентне підлаштування (на основі переносу образу) використовується на основі психоаналітичних методів та технік і означає ідентифікацію-відігравання того образу, який є бажаним для реципієнта комунікації (співрозмовника). В терапевтичній практиці представники юнгіанської аналітичної психології бувають частіше схильні до експлуатації трансферентного підлаштування, ніж ортодоксальні фрейдисти.

Приклад. Суб’єкт підлаштовування «вловлює» (на основі інтуїції або ж формалізованого візуального сканування), що реципієнт комунікації бачить (хотів би бачити?) його в образі «наставника» і починає грати подібну роль.

Підлаштування на метарівні відбувається за рахунок обрання більш високого логічного рівня (в НЛП – рівня культури, критеріїв, ідентичності та місії).

Ілюстративний приклад. Суб’єкт підлаштовування, помітивши ознаки соціального походження партнера по комунікації (наприклад, ознаки представника селянства) на ходу вигадує собі біографію, яка за своїми ознаками має співпадати з соціальною ідентичністю реципієнта комунікації. В політичних комунікаціях підлаштування здійснюється, наприклад, по лінії розстановки відповідних акцентів в рекламно-пропагандистських лістівках із біографіями відомих політичних лідерів («народився в селянській родині», «виріс в шахтарському середовищі» тощо).

При «потраплянні в резонанс» із символічними ознаками суб’єкта, що містяться в довготривалій пам’яті, об’єкт спостереження ідентифікується як «символічно свій», при наявності ознак неконгруентності - як «символічно чужий». Підбір символів при цьому може здійснюватись з урахуванням колективно-усвідомлених уявлень (соціальних стереотипів) та безсвідомих фігурацій – архетипів колективного безсвідомого. При цьому резонанс може мати цілком неекологічні наслідки для реципієнта впливу.

Ілюстративний приклад. В багатьох країнах було заборонено такі методи НЛП, як 25-ий кадр та використання звуків, що не сприймаються на рівні свідомості.Через це все більше уваги забирають легальні – візуальні, вербальні та інші техніки нейролінгвістичного програмування. Першими на науковому рівні (тобто з консультаціями професіоналів, створенням окремих центрів) їх почали використовувати такі відомі політики, як Рональд Рейган та Маргарет Тетчер. Зокрема, відомий спеціаліст з НЛП, який консультував Вільяма Клінтона впродовж обох президентських кампаній США, Ентоні Роббінс, в своїй книжці зазначає, що Р.Рейган, балотуючись в президенти, постійно використовував у телевізійних роликах образ ведмедя, який для американців є “сильним негативним символом Росії”. Також застосовувалися зловісні музика й освітлення, і в результаті Р.Рейган отримав імідж “сильного президента”, який знає, як побороти радянську загрозу. О.Ситников згадує про спеціалістів з нейролінгвістичного програмування Трилевана та Гергена, які працювали з Рейганом, а потім – з Дж. Бушем. Фактично ж, сьогодні жодні вибори на Заході не проходять без застосування НЛП – причому ще й досі застосовують недобросовісні та заборонені техніки. Так, на виборах Президента США в 2000 році сталася ситуація, коли Республіканську партію звинуватили в тому, що вона впливає на підсвідомість телеглядачів: у відеорекламі про реформу медичного страхування Джорджа Буша під час асоціювання демократів Альберта Гора з бюрократами (bureaucrats) двадцять п’ятим кадром проходило слово “пацюки” (rats). Ситуацію, щоправда, “зам’яли”, проте спеціалісти вважають її типовим прикладом застосування заборонених технік НЛП [Більш детально див. у зв’язку з цим: Аронсон, Пратканис, 2000].

Суб’єкт домагається відповідного ефекту шляхом маніпулювання складовими сцени або ж особистого переднього плану. Мільйонер будує невирізнюваний серед решти будинків «сіренький» особнячок; адвокат, що шукає солідних клієнтів і не має знаймства у відповідних колах, тримається підкреслено офіційно і надягає супердорогий одяг; жінка, що потрапила на вечірку інтелектуалів, при недостатньо високому інтелектуальному рівні намагається грати в їх ігри і обговорювати наукові теми; чоловік для приховування гомосексуальних уподобань, просторово дистанцієються від свого партнера-чоловіка на очах сторонніх людей тощо.

Містифікація – це механізм штучного символічного ускладнення соціальної дії, призначений для підвищення навіюваності адресата і нав’язування йому думки про «невідтворюваність» створеного соціальними акторами перформативу та елективність самого акту спостереження того, що відбувається на «соціальній сцені».

Слово «містифікація» у висхідному значенні пов’язується із грецьк. «містес», що означає «той, хто спроможний бачити крізь туман». Тому в візуально-символічному аспекті використовується різного роду містифікуюча символіка.

«Оскільки в містеріях часто доводилося мати справу з людьми, що упустили свої філософські, духовно сприятливі можливості, зали для посвячення живо нагадували жахи Гадесу. Все це супроводжувалося вражаючими ритуальними драмами. Після успішного проходження жорстоких випробувань з пастками та небезпеками кандидат отримував почесний титул Містес, тобто, «той, хто бачить крізь туман або ж занавіс». Це означало також, що здобувач поставав перед занавісом, який може бути зірвано на найвищих ступенях посвячення»[Холл, 2006, с.53].

Соціальна дія може штучно ускладнюватись візуальними символами, що мають значення езотеричних і часто супроводжують різного роду симуляції і профанації (більш детально – див. розділ 3 даної монографії). Однак символи ці вводяться задля утвердження думки про «особливість» того, що відбувається.

З іншого боку, в ситуацію можуть вводитись і цілком звичайні, ординарні символи, послуговування якими має справити враження ексклюзивності якостей агента соціальної дії та того дійства, яке він розігрує перед публікою.

Ілюстративний приклад 1. «Фахівець в царині біоенергетики» - жінка, яких нині можна немало зустріти в різних оголошеннях по телебаченню та в друкованих ЗМІ – містифікує зовнішність, чіпляючи на лоба мітку («око Шиви»), декоруючи шию і вуха масивними сережками та ланцюжком у поєднанні із строкатою хусткою із китицями та відповідними езотеричними атрибутами (скляна куля, карти Таро, чітки тощо). Всі візуальні атрибути мають справити враження того, що відбувається дещо особливе, на клієнтів, які користуються послугами «гадалки».

Ілюстративний п риклад 2. Жінка, прибувши на побачення із чоловіком, зберігає щодо нього значну фізичну дистанцію. У відповідь на його запитання ускладнено жестикулює, зберігаючи при цьому мовчазність або ж, час від часу, видаючи небагатослівні ремарки. У відповідь на пропозицію чоловіка «піти в кафе», вона ексклюзивізує останню, відмовляючись відвідати кафе, що знаходиться поруч («я звичайні кафе не відвідую»). Все вищеперераховане, вочевидь, спрямовується на моделювання образу «таємничої і неповторної» леді.

Гофманівська концепція соціальної драматургії є надзвичайно продуктивною для візуально-аналітичних досліджень як на рівні звичайних міжособових мікроінтеракцій, так і для соціальних перформативів системного рівня, наприклад, політики (у вимірі політичних комунікацій – політичної реклами, пропаганди тощо).

В якості візуальних мікроперформативів можуть розглядатись складові брендінгових стратегій політичних партій, які маніпулюють різними візуалізаціями для містифікування цільової аудиторії. Доволі часто така містифікація виглядає комічно, а її замовники використовують візуальні символи неконгруентно і неадекватно, запозичуючи відповідні символічні конструкти у інших сил без усвідомлення внутрішньої навантаженості останніх.

Ілюстративний приклад 3. Найвідоміші в Україні політичні сили – БЮТ, «Наша Україна» і «Партія регіонів» обрали візуальну символіку, що може вважатись усвідомленою і «значущою» хіба що для невибагливих «ваньок».

В символіці БЮТ фігурує «обрізане» християнське серце на білому фоні суперетизованої політики (своєрідне квазірелігійне домагання розмістити поруч політику і «християнство» - лише таке християнство може розміщуватись поруч із політикою). Звісно, що на підсвідомому рівні відбувається програмування електорату, який, стикаючись із далеко «нехристиянською» стратегією політичної сили, потужно розчаровується.

Аналогічно символіка «Нашої України» при її ампліфікативному аналізі видає некомпететність модераторів: традиційно використовуваний в північному буддизмі помаранчевий фон (штучно використовуваний як «енерджайзер» в умовах помаранчевої революції) у поєднанні із «типово українським» символом – підковою (чомусь ще і перевернутою??) дешифрується наступним чином: «сонячна енергія» червоної (в юдео-християнському символізмі–обезбоженої) людини-Ісава («Ісав» в перекладі з давньоєврейської – «червоний») із перевернутою душею (варто було б горе-модераторам подумати хоча б над тим, щоб повернути підкову нагору, а не донизу!!!).

В такий спосіб «візуальне кодування на соціальний оптимізм» обертається дискредитацією політиків, які, візуально-символічно домагаючись одного, декларують інше. Адже в існуючих тлумаченнях партійної символіки домінують інші версії: підкова – це, мовляв, український символ «везіння» і «вдалості». Іміджбілдери не утруднили себе замислитись над таким елементарним візуальним маркером, як «перевернутість» самої підкови.

Це майже те ж саме, що перевернута чашка, або будь-яка судина, що символізує душу. Ще «краще» вчинили іміджбілдери партії регіонів, обравши синьо-біле оздоблення для партійного стягу: партія тим самим чітко поєднала етичний перфекціонізм із високою духовністю (щоправда, не реалізувавши відповідних програм підвищення духовності і моральності серед партійних лідерів та функціонерів).

З вищезазначеного напрошується елементарний висновок: три домінантні політичні сили в партійні системі України візуально «повчають» населення тому, що навряд чи реалізують в своїх політичних практиках.

Б.5. Концепція «культурного капіталу», розроблювана представниками теорії західного неомарксизму де символ (як складова стратегій символоутворення) є лише одним із різновидів соціального капіталу, що забезпечує соцально-просторову відокремленість соціальних груп, відмарковує їх дискримінований чи гегемонічний статус і виконувані в суспільстві символьно-залежні або ж символьно-підпорядковані ролі (А. Грамші, П. Бурд’є).

Символи в цій концепції можуть відповідним чином кумулюватися різними суб’єктами, як і гроші, статуси та інші капіталоморфні складові. Той, хто накопичує не лише символи, але і піднімається на ідеологічний метарівень задля накопичення стратегій символізації, або ж ще вище – задавання еталонів-констант символізації- зреалізовує символічне насильство.

Концепція символічного насильства Бурд’є [Бурдье, 1993] є яскравим продовженням марксистської теорії класової гегемонії в символічному просторі. Бурд’є переводить фокус уваги з панування і дискримінації із сфери реїфікантів (засобів виробництва) в сферу сигніфікантів (візуальної феноменології в топології соціальних просторів, екзісів та соціальних фасадів). Бурд’є цілком правий, коли намагається «інкримінувати» пануючому класу приховане символічне насильство, що змінює зазвичай традиційні форми класово-соціального гноблення і узалежнення фінансово-майнового різновиду.

Такого роду «діяльність» правлячих і гегемонічних груп по насадженню стратегій символізації повсякденного досвіду і керування самим процесом насадження, власне, не є чимось новим для історії.

Проте в суспільствах минулого відповідні акценти на рівні соціальних «фасадів» житла знаті, стилізації її одягу інших візуальних атрибутів були розставлені більш чітко. На сьогодні такі «розстановки» здійснюються через приховану топологію соціального простору¸ де відповідні реляції задають не класи, які існують в дійсності, а класи, які існують на папері. Саме такі «фіктивні» класи і соціальні групи, рольова поведінка яких часто спрямована на дисонанс із статусними складовими, є новим «штрихом» в соціальному портреті епохи постмодерну.

«Отже, до числа стратифікуючих механізмів, що визначають і формують соціальну нерівність, треба сьогодні включити рівень культурного споживання, а також індивідуальну чи колективну готовність і вміння надати власному культурно-комунікативному профілю риси комерційно-статусні. Зрозуміло, що такого роду здатність і вміння залежить від рівня й якості освіти, а також соціалізуючих можливостей сім’ї та найближчого суспільного оточення. Завдяки цьому “люди, які контролюють суспільні цінності..., мають можливість знайти користь і для себе” [Смелзер, 1994, с. 280]. У цьому аспекті соціальна нерівність полягає в нерівному доступі до засобів соціальних комунікацій, у нерівних можливостях грамотно “зіграти себе” навіть у випадку доступу до них, а також у нерівних можливостях організації сцени, аудиторії, символічного супроводу і контролю над перебігом комунікативної взаємодії.

Дійсні особистісні чи колективні властивості у такій взаємодії не мають визначального значення тоді, коли “артист” підібраний вдало, технікою самопрезентації він володіє досконало, а процес презентації, визнання контролюється і своєчасно корегується, залаштуння надійно втаємничене, прибрана з поля зору негативно налаштована частина аудиторії чи коментаторів, – значна вірогідність “успішної постановки”[Огаренко, 2008, с.145].

Б.6. Постмодерністсько-фікціоналістська – символ розглядається як одна із симуляційних знакових конструкцій, синонім знаку, який не позначає нічого або ж інші нереферентні знаки (безреферентний семіотичний конструкт) (Ж. Лакан, Ж. Бодрійяр, М. Фуко).

«Еквівалентом тотальної нейтралізації значеників за допомогою коду виступає миттєвість вердикту моди або ж будь-яке повідомлення в рекламі чи мас-медіях. Так відбувається скрізь, де пропозиція поглинає попит, де запитання поглинає відповідь – або ковтає його і випльовує у придатній для декодування формі, або ж саме його утворює і наперед визначає в передбаченій формі. Повсюдно той же самий «сценарій», себто, сценарій «спроб і помилок» (як у морських свинок під час лабораторних тестів), сценарій, що імітує цілий пучок варіянтів для вибору…»[Бодрійяр, 2004, с.105].

Соціологи-постмодерністи наполягають на поширеності явища символу без референта, знака без десигнату. Це стосується не лише окремих символів, але і симуляційних соціальних практик, де відбувається продукування позначень заради позначень. Останні стають інструментом символічної спокуси і перманентного «референдуму» на предмет символічних умовностей, які просто-таки каскадом сипляться із масової культури.

Ілюстративний приклад. Симуляцією кохання в відеокомунікаціях є еротика та порнографія, в яких продукуються знаки любові без об’єкта позначення. Це гіперреальність надсильних почуттів і екстремальних тваринно-фізіологічних потягів, позбавлених «недосконалості» звичайної людини (яка в своєму дійсному вираженні представляє собою скоріше суміш першого і другого).

В соціології постмодерністського напрямку в аналізі візуального символізму прописано як мінімум два тематичних вектори:

- вектор дослідження символічного центру і символічно-субкультурних маргіналій соціальної системи, співвідношення символізму знання і влади;

- вектор дослідження символічної конверсії в інфляційних проявах соціальності.

На першому плані для постмодерністів, як і для «фігураціоністів» з когорти Н. Еліаса, стоїть проблема символізму в археології влади. Археологія етимологічно і, (додамо), історико-логічно пов’язана із «архівом» (грецьк. «архе» - влада, (першо)-влада).

Архів, у свою чергу, представляє собою сукупність дискурсивних осадів у вигляді схем відтворення символічних та знакових пропозицій (думок).

В відтворенні символів, для постмодерністського бачення, провідну роль відіграє їх кратична наповненість: якщо наново спродуковані символи призводять до зростання влади (безвідносно до того, чи є це економічна, політична, медична влада тощо), то вони стають дискурс-формуючими (вірно і зворотнє: дискурс-формуючі символи призводять до зростання і укріпленння влади). Відбувається перехід символьних конструктів в статус дискурсивних формацій.

“Архів, пише Фуко,- це передусім закон того, що може бути висловлено, система, яка обумовлює появу висловлювань як одиничних подій... це те, що визначає рід дійсності висловлювання-речі, система його функціонування... Опис архіву розгортає свої можливості (і принципи оволодіння цими можливостями) виходячи з дискурсів, які тільки щзо перестали бути виключно нашими; його поріг існування встановлений розривом, що відокремлює нас від того, що ми не можемо більше сказати, і від того, що виходить за межі нашої дискурсивної практики…

…Археологія розташовує свій аналіз на іншому рівні: феномени вираження, відображення і символізації для неї – не більше ніж явища із загального матеріалу до відшукання формальних аналогій або ж перенесення смислу… Поле відносин, що характеризує дискурсивну формацію – ось точка, відправляючись від якої можуть бути помічені, локалізовані і визначені символізація і вплив (Курсив мій – Ю.Р)»[Фуко, 1996, с.128-129].

Отже, ми з деякою долею імовірності могли б припустити, що архів виступає структурно-мотиваційною передумовою для смислоутворення, оскільки створити смисл можливо лише в акті ви-словлювання, судження (або ж як мінімум – перцептивної категоризації). Величина архівуючого апріорі в цьому випадку буде визначатиме, яка кількість готових векторів смислоутворення буде надана в розпорядження того, хто висловлюється і продукує висловлювання як одиничні події, а значить і те, яким буде ступінь свободи символотворення.

Немає сумнівів і в тому, що ступінь свободи смислоутворення і смислоекспансії визначатиме в соціальному масштабі і ступінь впливовості соціальних систем. Адже, у відповідності із логікою міркувань Фуко є підстави припускати, що існують дискурсивні формації, тон в яких задається іншокультурними та іншоцивілізаційними апріорі.

Б.7. Фрактально-соціоаналітична – символи розглядаються як візуальні трансгрессиви архетипів.

Цей підхід в своїй методологічній основі наближається до синтезу модернізованого юнгіанства із загальною теорією систем та символічного інтеракціонізму, проте містить ряд ідей, що не співпадають із автентичними напрацюваннямиавторів зазначених напрямків. Йдеться про ряд уточнень, що випливають із розуміння природи символів, архетипів та відносин інформаційного обміну між ними на соціальному макрорівні комунікації.

По-перше, йдеться про відносну варіативність у виборі стратегій символізації щодо множини архетипів. Ця варіативність на індивідному рівні майже не зреалізовується, проте, може бути цілком доступною для відповідних макрорегулятивних інституцій. Останні, хоча і є обмеженими щодо виходу із стану символічної підлвладності архетипових конструктів, проте мають відносну свободу у виборі архетипових сегментів, що піддаються символізації.

По-друге, в теорії стверджується що соціуми не завжди обирають автентичні стратегії символізації власного досвіду, а можуть керуватися символічними імплантантами, привнесеними з зовнішніх символічних полів. Такого роду розщеплені метапрограми смислоутворення і символ-білдінгу відтворюють стан, що наближається до хаотичного і шизоморфного (відмінність буде полягати лише в масштабі поширеності соціопаталогії: звичайна шизофренія стсуватиметься розщепленості індивіда, в той час як соціошизофренія – розщепленості соціальної метапрограми).

Ілюстративний приклад 1. Символічним розщепленням можна вважати використання юдейської і грецької символіки в Росії опісля Жовтневого перевороту 1917 р. Добре відомі всім червона зірка, серп і молот нє є автентичними російськими символами. Водночас є підстави стверджувати, що задовго до Жовтневого перевороту символічне розщеплення сталося ще в період «прорубування» вікна в Європу Петром І. Йдеться про символізацію такого розщеплення у вигляді двоголового орла (який, до речі, виражає імліцитне роздвоєння влади, образ «роздвоєного» в собі самодержавства).

По-третє, символічні конструкти розглядаються в теорії через призму символічної трансгресії.

Символічна трансгресія – це процес перетворення беззначеннєвих складових колективного безсвідомого в символи, значення і коди соціальної системи, утворення в соціальній системі механізмів підтримання макроідентичності.

В більш елементарному вираженні символічна трансгресія стає можливою там, де індивід, мікроізоморфний соціальній системі (або соціальна система, макроізоморфна індивіду) дозволяє собі адекватне поводження із безсвідомим: свідомість за даних обставин лише конвертує безсвідомі змісти у відповідні набори символів.

Останні розподіляються на два відносно автономні потоки: коди соціальної системи і циркулятивні значення (або ж значення, що забезпечують символічно-інформаційний обмін).

Коди соціальної системи - це символічні інструменти відбору соціальних значень, завдяки яким потоки значень поділяються на системно-імманентні та системно-чужорідні. Поток системно-імманентних значень «стикується із свідомістю» [Луман, 1999, с.223], що відтворює режим автопоейсісу.

«Пряма співстикованість систем комунікації лише з системами свідомості, від вибірковості яких вони, таким чином, виграють, не будучи ними специфіковані, діють як панцир, що перешкоджає в основному, впливу сукупної реальності світу на комунікацію. Жодна система не могла б бути достатно складною, щоб витримати це, і, тим не менш, зберегти автопоейсіс. Лише завдяки такому захисту змогла розвинутись система, реальність якої полягає в оперуванні з одними тільки «знаками». Однак слід прийняти до уваги, що число систем реальності є надзвичайно великим…»

Системно-чужорідні значення не сприяють відтворенню автопоейзісу, а тому піддаються з боку соціальної системи різним формам маргиналізації, периферизації, табуїзації, інверсної ізоляції.

Внутрішньо-системні механізми символічного захисту діють не просто як цензура (своєрідне Над-я в соціальному організмі), а саме як адаптери безсвідомого до вимог свідомості. Чужорідними для символічного досвіду системи виявляються ті значення, які не можуть бути циркулятивними, тобто, забезпечувати інформаційно-символічний обмін. Такі значення позбавлені соціального смислу не тому, що є об’єктивно-обезсмисленими (таких значень взагалі не існує), а тому, що вони «розпізнаються» на рівні кодів системи як нефункціональні щодо подальшої трансгресії і автопоейсісу. За рахунок подібних значень створюються множинні фонові шуми, які приборкуються соціальними системами через ідеології та інші паноптикуми тестування значень.

Розвиваючи ідеї, закладені в концепціях символічного інтеракціонізму Міда, Кулі, Гоффмана та Фуко, автор в своїх роботах [Див. з цього приводу: Романенко, 2005; Романенко, 2007] приходить до висновку про те, що «нормативний соціотип в здійснює “управління” (звичайно, в метафоричному контексті, бо me не є суб’єктом) І завдяки релевантним колективному підсвідомому соціальним перформативам, Взагалі, соціальна система тяжіє до тоталізації перформативності, кількісного і якісного удосконалення “паноптикуму” (М. Фуко) – невидимої дисциплінарної влади, не в розумінні фізичного примусу, а в плані невидимої присутності узагальненого Іншого (в символічних дериватах образів та мікросценаріїв) завдяки латентним символічним регулятивам, представленим в побутовій моралі, громадській думці, освіті тощо. Окремі символи, що присутні в означених практиках, виступають трансформерами ідентичностей при їх цілеспрямованому використанні різними агентами соціалізації.

Ілюстративний приклад. «Ідея трансформації, переходу в архаїчних міфах кодувалася через різні символи – арка, вогнище, човен. Перехід означає подорож, яка була результатом яких-небудь змін в умовах життя людини. Шлях починався з порогу, людина переходила арку і залишалася без охоронних чар рідного дому, в невідомому та потенційно небезпечному світі. Човен як засіб переходу напряму був пов’язаний із тривалим переходом, подорожжю. А от вогнище володіло значно більш глибоким змістом, оскільки асоціювалося передусім з вогняною стихією, яка була відповідальною за перетворення, трансформацію, зміни. Темна ніч відступала, як тільки запалювався вогонь, їжа набувала невідомих раніше характеристик (смак, колір, запах), сама людина в світлі вогнища ставала перетвореною»[Свирепо, Туманова, 2004, с.12].

Б.8. Семіотична і семіологічна.

Семіотику слід розуміти як загальну теорію дослідження феноменів комунікації, які розглядаються як побудова повідомлення на основі конвенційних кодів, чи знакових систем, а мову – як систему знаків, що виражають ідеї семіотики і є ні чим іншим, як об’єктифікацією, чи самовиразом, розуму певного типу. Посередником між світом і людиною, сферою предметів та сферою смислів є знак. Принцип принципової арбітрарності знаку, принцип системно-історичної обумовленості знаку, принцип асиметричного дуалізму, принцип меж семіотичної системи і принцип багаторівневого семіозису – відповідно основні принципи семіотики.

Семіологія – це загальна теорія дослідження феноменів комунікації, які розглядаються як побудова повідомлення на основі конвенційних кодів або ж знакових систем. Про семіологію кажуть, маючи на увазі визначення, яке було дане Фердинандом де Сосюром [Цит.за: Яворська, 2000, с.115-117].

Він писав, що мова – це система знаків, що виражають ідеї, і тому порівняна з письмом, символічними ритуалами тощо. Це найважливіша серед систем. Отже, можна уявити науку, яка вивчає функціонування знаків у громадському житті, що таке знаки і які закони ними керують. Він назвав її семіологією (від гр. “знак”). Ще термін “семіологія” вживають в тих випадках, коли мова йде про дисципліну загального порядку, яка вивчає знаки взагалі, включаючи і лінгвістичні.

Терміном “семіотика” користувалися Ч.Пірс та Ч.Моріс [Цит за: Эко, 1998]. Проте Р.Барт [Барт, 1998] перевернув сосюрівське визначення, трактуючи семіологію як транслінгвістику, яка вивчає всі знакові системи як такі, що зводяться до законів мови. Терміну семіотика надавали перевагу радянські та американські дослідники.

А.Соломонік [http://www.repiev.ru/articles/Semiotics_Special.htm.] визначає семіотику як науку про знаки, знакові системи та семіотичну діяльність. Остання складова в цьому формулюванні потребує додаткових роз’яснень. Справа в тому, що семіотична діяльність присутня як у чисто семіотичних дослідженнях, так і в складі всіх інших наук. В першому випадку вона становить те, що можна назвати загальною семіотикою або семіологією. У другому випадку – часткові семіотики.

У будь-якому дослідженні онтологічної реальності створюються знаки і часто знакові системи. Тому слід розрізняти, коли діяльність по їх створенню та обробці є чисто семіотичною (тобто семіологічною), а коли вона належить тим галузям науки, в лоні яких вона здійснюється та проводиться, не виходячи за чітко окреслені межі окремих дисциплін. Робота зі знаками та знаковими системами в межах будь-якої науки, виконана в концептах цієї науки, належить їй, і становить її часткову семіотику.

Отже, робота зі знаковими системами соціології, а саме з конструюванням соціальної реальності за допомогою ідеології, соціальною комунікацією, зі знаковими системами політичної реклами в такому ключі є соціологічною діяльністю, хоча і носить семіотичний характер.

Її не можна відокремити, на думку А.Соломоніка [http://www.repiev.ru/articles/Semiotics_Special.htm.], від власне соціології, органічну частину якої вона становить. Те, що в основі такої роботи лежать знакові системи, не змінює суті справи.

У візуальній комунікації У.Еко [Эко, 1998] виділяє п’ять кодифікаційних рівнів:

1. Іконічний рівень (ми просто приймаємо, що та чи інша конфігурація зображує чи то коня, чи то стіл, чому це так нас не цікавить. Можна виділити певний тип іконічного знака, який має сильний емоційний тип – нехай це буде “гастрономічний” іконічний знак, про нього іде мова, коли певні якості об’єкта подаються так виразно, що викликають відповідне бажання, не обмежуючись лише чистим означуванням, що це “гаряче”, “холодне”, “ніжне” (наприклад ароматний парок, що іде від чашки кави Якобс, крапельки вологи на пляшці Sprite, ніжна шкіра малюка і т. п.).