РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

Візуальна аналітика є мультидисциплінарною метатеорією та комплексом міждисциплінарних методів структурованого візуального спостереження та ідентифікації структурно-анатомічних, психофізіологічних, функціонально-психологічних, соціально-психологічних та соціокультурних ознак образів суб’єктів (індивідуальних або колективних) та створюваних цими суб’єктами візуалізацій акціональних проявів, продуктів матеріальної та духовної культури, означених (сигніфікованих) просторів і середовищ що дозволяє вибудовувати прогностичні моделі їх імовірної взаємодії із середовищем.

Ідентифікація (від лат. «identificare» - ототожнювати) є процедурою впізнання на основі співставлення із еталонною типізацією, тобто, процесом, в якому суб’єкт візуального спостереження на основі співставлення емпіричних даних поточного візуального спостереження із еталонними типізаціями констатує відповідність/невідповідність візуально-спостережуваних проявів зазначених вище ознак цим еталонним типізаціям.

Формування візуальної аналітики як міждисциплінарного напрямку пов’язується із рядом медичних, біоетологічних, психологічних, соціологічних, культурологічних концепцій, що стали своєрідними інвестиціями в створення мета-методу візуальної ідентифікації та візуального моделювання образів людини та її просторово-життєвих проявів, об’єктів та середовищ.

Теоретико-методологічною базою візуальної аналітики слугують праці, які можна поділити на два великі блоки:

А) Філософський та психологічний (психофізіологічний, диференційно-психологічний, психотерапевтичний та клініко-психологічний (патопсихологічний).

Праці Л.С. Виготського та А.Р. Лурії (теорія розвитку вищих психічних функцій); дослідження в галузі психофізіології І.П. Павлова, І.М. Сеченова, В.М. Бехтерєва, О.О. Ухтомського, Н.О. Бернштейна, Н.П. Бехтерєвої, П.В. Бунзена, І. Бріггс-Майерс; психологічної теорії діяльності С.О. Рубінштейна, О.М. Леонтьєва, О.В. Запорожця, Л.Б. Ітельсона; філософсько-аксіологічних теорій тілесного конституювання (В. Биховська, В. Подорога, П. Тищенко, С. Хоружий); екологічної теорії Д. Гібсона; етології К. Лоренца та Н. Тінбергена; нейроестетики І. Ренчлера, Т. Селлі, Л. Маффеї; тілесно-орієнтованого психонаналізу та психоаналітичної (патопсихологічної) діагностики Н. Мак-Вільямс, Е. Кернберга, В. Райха, О. Лоуена, К. Леонгарда, Л. Бурбо, М. Фельденкрайза, І. Рольф, К. Ясперса; морфотипологічних та фізіогномічних класифікацій, розроблених в рамках італійської, французької, німецької, англоамериканської та російської шкіл психофізіологічної морфотипіки, антропологічної фізіогноміки та психосоматики (А. Джованні, Г. Віола, Н. Пенде, П. Ростанд, К. Сіго, В. Манувьє, Ф. Бенеке, В. Штіллер, Е. Кречмер, Й. Таудлер, Р. Вейденрайе, К. Конрад, Д. Брайант, В. Міллз, В. Шелдон, Г. Айзенк, В.П. Крилов, О.О. Богомолець, В.Г. Штефко, М.В. Чорноруцький, М.Ю. Лорін-Епштейн, Я.Я. Рогінський, В.В. Бунак, І.Б Галант, М.О. Воронов); емпіричних досліджень невербальної комунікації (проксеміки, жестики, міміки, пантоміміки, таксики, стилізації одягу, основ графоаналізу) Ч. Дарвіна, В. Бехтерева, С. Данкелла, П. Монтегоцці, Д.Ніренберга та Г.Калеро, А. Піза, І. Сікорського, А. Штангля, Д. Фаста, сестер Соріних, С. Попова, Г. Щокіна.

Частково в розвиток ідей візуальної аналітики зробили внесок теоретики та практики НЛП Р. Бендлер, Д. Гріндер, М. Еріксон. Хоча нині виникає одне єдине проблемне запитання, що чому «передувало», з точки зору розвитку технік калібрування (структурованого візуального спостереження): НЛП візуальній аналітиці, або ж візуальна аналітика – НЛП? Відповідь на нього дасть можливість оцінити роль НЛП в ідейно-практичній еволюції візуальної аналітики.

Автор, маючи з цього приводу власну точку зору, в більшій мірі схиляється до думки про те, що для більш повного освоєння технік НЛП-калібрування оволодіння техниками візуальної аналітики є необхідною передумовою. Адже часто на практиці НЛ-програмісти дозволяють собі такого роду дилетантські висновки щодо ефективності підлаштування на основі «інтуїтивної здогадки» про значення різних невербально-комунікативних сигналів.

Звісно, професійна інтуїція може бути запорукою для висунення правильних ідентифікативних гіпотез, проте чітка верифікація останніх все-таки потребує використання візуально-аналітичних типологій і якісного інструментарію ідентифікації.

[ Див.: Выготский, 1934; Выготский, 1960; Лурия, 1969; Лурия, 1970; Лурия, 1970; Сеченов, 1947; Бехтерев, 1905; Ухтомский, 1962; Ухтомский, 1978; Бернштейн, 1947; Бернштейн, 1966; Бехтерева, Бундзен, 1974; Рубинштейн, 1946; Рубинштейн, 1958; Леонтьев, 1977; Запорожец, 1960; Быховская, Подорога, Тищенко, Хоружий, 2005; Гибсон, 1988; Lorenz, 1940; Tinbergen, 1975, P.507-527; Ренчлер, Селли, Маффеи, 1995, с.191-224; Мак-Вильямс, 2006, с.191-445; Кернберг, 2006, с.70-112; Reich, 1949; Лоуэн, 1996; Лоуэн, 2001; Леонгард, 1993; Бурбо, 2003; Фельденкрайз, 1994; Rolf, 1989; Кречмер, 1995; Хомская, 1987; Милнер, 1973; Павлов, 1951; Ясперс, 1997; Воронов, 2004 ].

Фундаментальні ідеї, що мають теоретичне і прикладне значення для візуальної аналітики, висунуті в роботах зазначених авторів блоку А, можна резюмувати у вигляді наступних положень:

1. Схеми тіла формуються в зоні випереджаючого розвитку (соціалізації) як результат слідів пам’яті в культурі свідомості, що визначає формування нових міжфункціональних відносин в структурах кори головного мозку.

Ці міжфункціональні відносини відтворюються із певним рівнем жорсткості (лінійності) або ж стохастичності на основі нейронних ансамблів, що опосередковують формування домінант – осередків нейродинамічного збудження та периферії у вигляді ділянок гальмування.

2. «Ментальні знаряддя культури» (Виготський), засвоюючись в процесах соціалізації, супроводжують формування відповідних автостереотипів ідентичності – неусвідомлюване Я, реальне (усвідомлюване) Я та ідеальне (імагінальне) Я. Ці ідентичності можуть візуалізуватись у вигляді тілесно-морфологічних та функціонально-поведінкових ознак (атрибуцій), а також знаково-символьних конструктів візуальної культури.

Будучи сформованою, ідентичність у вигляді набору самовіддзеркалюваних атрибуцій на рівні ментального плану психіки задає відповідні програми тілесного самоконструювання та візуального означування просторів та середовищ суб’єкта. Самозконструйована схема тіла, на основі зворотнього інформаційного зв’язку в процесі її самовіддзеркалювань та об’єктних віддзеркалювань, сприяє відтворенню параметрів ідентичності психіки через тілесні реїфікації та функціонально-психічні ознаки. Останні є «згорнутими» у вигляді візуально-структурних атрибуцій схеми тіла індикаторами-маркерами і візуальним «опертям» (supports) психічних диспозицій суб’єкта.

Ідентичність підтримується в значній мірі через задані суб’єкту стартові віддзеркалення значущих інших, які, маючи позитивну або ж негативну спрямованість, формують прийняття/неприйняття відповідних візуалізацій. Візуалізації формуються завдяки когнітивним, афективним, волюнтативним, моторно-поведінковим складовим психічної організації (сенсомоторним та перцептивним схемам-еталонам).

Останні на основі зворотньої афферентації знімають сенсорні поміхи середовища в сприйнятті ідентичності як набору візуальних констант, тобто, ідентичність суб’єкта здійснює первинне самозакріплення-самооб’єктивацію через кінестетичний код (код рухових відчуттів, або ж код вібрацій).

Кожна із цих складових пов’язана на рівні психосоматики із відповідною інформаційною зоною схеми тіла (обличчя, шиї, грудей, рук, геніталій, ніг) та внутрішніх органів.

Кожна із цих зон може містити відповідні мікромаркери когнітивних, афективних, системно-лібідних, волюнтативних, креативних, моторних та інших проявів суб’єкта. Так, обличчя в самому загальному вигляді дає уявлення про персону (соціальну маску), зона волосся – про темпераментально-мотиваційну сферу (драйви та темперамент), лоб – про інтелектуальну сферу та (частково) афекти, ніс – про характеристики лібідо тощо. На основі розгортання цієї ідеї вибудовуються також відповідні типології облич та окремих складових їх інформативних зон, що стають додатковим інструментарієм ідентифікації персони.

В джерелах із психосоматики доводиться також, що внутрішні органи виступають проекційними зонами відповідних циклічних афектів і супутніх їм органічних дисфункцій, які також можуть отримувати свої візуальні «означники». Цю ж думку можна зустріти і в джерелах з тілесно-орієнтованого психоаналізу, де розглядалися тілесні зажими у відповідних інформаційних зонах тіла, а також супутні носіям психотипів органічні хвороби та функціональні розлади.

Тобто, і патоморфні візуалізації також можуть бути інформативними з точки зору визначення ідентичності (по гіперфункції щитовидної залози, ознаках ожиріння або випадіння волосся про особу можна сказати не менше, ніж по ідентифікації форми носа чи губ).

Будь-які візуалізації хвороби на обличчі і в структурі тіла мають «вихід» не лише на диференційну патопсихологію, але і звичайні індивідуально-психологічні відмінності, в рівній мірі як і на фонові особливості соціального середовища, яке побічно сприяє відтворенню тілесного патоморфізму. Доволі часто такого роду протиріччя між соціально-фактичним та віртуальним візуальними образами переносяться в площину символічних експансій, де нав’язливі візуальні сценарії покликані блокувати самосприйняття людей в фактичній реальності.

Приклад 1. Особа має ознаки фрагментарної пікноморфності (окремі жирові сегменти в зоні животу, грудей та шиї). Вочевидь, в психіці має існувати програма депоїзації ліпідів (утворення резервної жирової клітчатки). Оскільки остання є резервним запасом речовин на випадок енергетичних надвитрат, то накопичення цих речовин в психічному плані дає «підготовку до війни», що в афективному вимірі відповідає тривозі перед майбутнім. Якщо дана тривога є витісненою (неусвідомлюваною), то суб’єкт, навіть дотримуючись спеціальної дієти або ж намагаючись в будь-який інший спосіб боротися з ожирінням, не отримує належних результатів.

Приклад 2. Значною проблемою для населення США стало так зване макростресове ожиріння: значна частина населення має надлишкову вагу через посилення фонової соціальної тривожності. Остання нарощується за рахунок двох соціальних чинників: макдональдизації системи харчування та геополітичних амбіцій американського уряду, який намагаєтсья посилювати глобальний контроль в усьому світі, чим створює перманентну загрозу для внутрішньої безпеки населення.

3. Схеми тіла є візуальними текстами, що містять в згорнутому вигляді психобіографію особи, а супутні візуальні атрибуції означених об’єктів, просторів та середовищ стають вторинними інкорпоративами і наративами ідентичності. Як текст структурується не лише морфотип (схема тіла), але і фенотип (тип обличчя), а також різноманітні невербально-комунікативні складові, культурні об’єкти та просторові уречевлення (аксесуари, татуювання, одяг, жести тощо).

Візуальні тексти тіла та об’єктів культури, просторів та середовищ, їх атрибуцій «читаються» за певними схемами-алгоритмами, тобто йдеться про застосування відповідних технік візуального сканування (в термінології НЛП – калібрування, хоча термін «калібрування» частіше вживається практиками НЛП як раз в аспекті ідентифікації візуально-спостережуваних ознак репрезентативних систем) та інтерпретації.

В процесі такого схематизовано-структурованого «читання» відбувається ідентифікація відповідниханатомічних, психофізіологічних, функціонально-психологічних, соціально-психологічних та соціокультурних ознак суб’єктів (індивідуальних або колективних) та створюваних цими суб’єктами візуалізацій матеріальної та духовної культури, що дозволяє вибудовувати прогностичні моделі їх імовірної взаємодії із середовищем.

З точки зору комплексності ідентифікації ці схеми можуть значно різнитися. Наведемо дві з них із відповідними коментарями, [Див.: Попов, 2002, с.36; Щёкин, 2001, с.562-563; Штангль, 1992, с.37-100], щоб, взявши їх за основу, запропонувати власний варіант алгоритму візуально-аналітичного сканування суб’єкта та його культурно-просторових опредметнень.

Г. Щокін пропонує покласти в основу алгоритму візуально-аналітичного сканування три групи ознак:

«1. Основні параметри (стать людини, яка сприймається, вікові особливості індивіда та пов’язані з ним загальні враження щодо пройденого ним життєвого шляху; тип тілобудови та зумовлені ним типові особливості; специфічний людський тип; тип темперамента; тип особи; припущений різновид професійної діяльності людини, яку сприймають). 2. Додаткові (уточнюючі) дані (голова та обличчя; співвідношення частин голови; лоб, зморшки, брови; очі та ніс; рот та підборіддя; мімічні рухи, особливості погляду, окремо сміх та посмішка; особливості ходи, осанка, характеристика стійки та посадки, форма рук та пальців, особливості жестикуляції: жести захисту, оцінки, агресивності, відкритості і т.п.; характеристики голосу та дистанції в спілкуванні (швидкість та гучність мовлення, артикуляція, висота та режим голосу, відстань в розмові та ін.; загальне читання сигналів тіла та характеристика основних рис особи (активність-пасивність, егоїзм-альтруїзм, екстраверсія-інтроверсія, впевненість-невпевненість, відкритість-лицемірство і т.д.; особливості оформлення зовнішньості та територіального оточення; особливості плину поведінкових реакцій) 3. Основні методи візуальної психодіагностики (спостереження, в тому числі в поєднанні з бесідою; метод аналізу документів, в тому числі з нетрадиційних точок зору; біографічний та психографічний методи дослідження персоналу; дослідження почерку (графологічний аналіз); дослідження мимовільних малюнків та схем (психогеометричні методи); колористичні тести (в тому числі експрес-методики без участі досліджуваної людини; морфологічний аналіз; фізіогномічний аналіз; хірологічний аналіз; тілесні та інші візуальні тести; методи непрямого спостереження; серологічні тести)».

Оскільки автор називає наведену схему «загальним макетом дослідження людини засобами візуальної психодіагностики» [Щёкин, 2001, с.561], в який процес ідентифікації рухається від загального до часткового, то можна припустити, що дослідник спочатку «відскановує» родові макроознаки, потім дрібні морфотипологічні та фізіогномічні деталі, невербальну комунікацію (жестика, міміка, пантоміміка тощо), після цього переходить до деталей візуального екзісу та візуальних ознак просторово-територіального оточення.

Цілком слушним в цій схемі є «дедуктивний» принцип її побудови (з точки зору руху візуального спостереження від макро- до мікровізуалізацій).

З іншого боку, схема може бути конструктивно доповнена розмежуванням мікро- та макроознак візуального спостереження, а також візуально-статичних та візуально-динамічних проявів, що дасть можливість диференціювати різні рівні точності візуально-аналітичного сканування.

Наприклад, дослідник може звертатись до макроознак візуального спостереження на фізіогномічному рівні в статиці (форма обличчя та співвідношення його різних зон) і в динаміці (мімічні патерни «типового (мимовільного) виразу обличчя»). З іншого боку, його можуть цікавити і мікроознаки фізіогномічної статики (наприклад, при типологічній оцінці очей за складками повік) та мікроознаки фізіогномічної динаміки (окремі мікромімічні сигнали). Від рівня сканування буде залежати точність та прогностичність ідентифікації візуальних складових суб’єкта.

Другу подібну схему пропонує С.В. Попов. Як видно із схеми, спостережувані інформаційні ознаки досліджуваної особи згруповано в 4 групи: фізичний образ (загально-фізичні, демографічні, та антропологічні ознаки, очі, обличчя, волосся, тілобудова); виразні рухи (міміка, пантоміміка, жести, пози, хода); зовнішній вигляд (мода, стиль, статус, одяг, взуття, прикраси, аксесуари, макіяж, татуювання); спосіб життя (поведінка, дії, вчинки, речове оточення, місця перебування, обстановка, дозвілля, руморологія).

У порівнянні із схемою Щокіна, дана схема може вважатись більш мозаїчною і менш систематизованою, проте такою, що є значущою в візуально-аналітичній практиці. Попов докладно розкриває зміст кожної із складових цієї схеми [Попов, 2002, с.36-41], а тому обмежимося коментарями до його позиції.

Адже схема, попри її зовнішню еклектичність і меншу систематизованість, також побудована за «дедуктивним» принципом, тільки ця дедуктивна спрямованість має дещо інший вектор, ніж у Щокіна.

Попов пропонує рухатись від антропологічно-, демографічно- та фізично-зумовленої морфостатики до соціо-візуального екзісу (складових «переднього плану»-[Goffman, 1959]). Власне, в розгортанні цієї ідеї вже міститься вихід на рівень соціального оточення та того, що в феноменологічній соціології [Див. зокрема: Berger, Luckmann, 1990] прийнято називати габітуалізаціями (узвичаюваннями).

Соціальний досвід типізується і рутинізується (габітуалізується) завдяки приведенню у відповідність норм із уявленнями і очікуваннями соціуму: норми стають більш імовірними завдяки інститутам, а соцальні очікування – більш достовірними завдяки підкріплююче-легітимуючій силі норм.

Нормативне регулювання забезпечує типізацію соціальної поведінки. Типізація починається в той момент, коли певний досвід можна поставити в зв’язок з рішенням нової проблеми, тобто підвести проблему під соціо-нормативний прецедент.

Таким чином, типізація являє собою створення значеннєвих зв’язків шляхом конклюзії первинних фактичних значень із вторинними нормативними значеннями, а в соціальній практиці - самореферентне множення нормативних значень всупереч фактичному виміру дійсності.

“Кожна типізація,- відзначають Шюц і Лукман,- що виникла при “вихідному” рішенні проблеми, застосовується при подальшому рішенні рутинних проблем. Якщо вона завжди виявляється адекватною для вирішення проблем, то може стати завершеною типізацією. Тим самим вона переходить у розряд звичного знання, використання якого є цілком “автоматичним” [Шюц, Лукманн, 1975, с.231].

Об’єктивація типізацій відбувається в знакових системах різного походження, переважним чином – в мові. Конкретизуємо, що під нею тут розуміється саме “речь” (рос.), а не “язык” як метасистема еталонних мовних фігурацій, що використовується в літературному обігу будь-якої спрямованості. Люди виростають у мовному середовищі суспільства, набуваючи разом із мовою нормативно-типові стратегії означення реальності.

Кожна мова має свій потенціал означення, що випливає із смислопродукуючої активності соціальної системи. Так, англомовне середовище приділяє увагу емпіричній сигніфікації чуттєвого досвіду, що пріорітує техніко-економічні та соціально-побутові виміри освоєння життя: мова експлікує смисл через референцію і контрреференцію, протиставлення нормативно-узвичаєного – аномічно-незвичному.

“Усе, що є безсумнівним, - відзначає з цього приводу Шюц,- засновано на звичці: у них містяться рецепти для вирішення проблем, що зустрічаються мені в міру моїх вчинків. Мій запас знання містить варіанти вирішення таких проблем... Якщо новий досвід у новій життєвій ситуації може бути несуперечливим чином поставлений у відповідність з колишньою типізацією, що виникла раніше в подібній ситуації, і тим самим бути включеним у релевантну схему відносин, то тим самим лише підтверджується “правильність” мого запасу знань. Усе, що вимагає відповіді, завдяки актуальному новому досвіду перетворюється за допомогою рутинного плину переживань у природну установку, що є самоочевидною”[Шюц, 1974, с. 28].

Свою схему візуально-аналітичного сканування пропонує також відомий дослідник А. Штангль [Штангль, 1992, с.37-100], який вводить набір критеріїв, істотних для розуміння мови тіла:

1. Ступінь напруження тіла, що оцінюється за шкалою «напруження-перенапруження-розслаблення-припинення напруження-компенсація напруження».

2. Адекватність-неадекватність рухової поведінки в кожній ситуації.

3. Ступінь швидкості або темп.

3.1.Високий темп та швидкі рухи

3.2.Повільні рухи

3.3. Рівно-спокійні рухи

3.4. Рівномірний та нерівномірний темп.

4. Спрямованість рухів: «вперед- вбік- назад- вгору - вниз-суміш або комбінація різних напрямків- назовні (саморозширення)—всередину (самозтягування)».

5. Ширина або величина рухів: «широкий рух - невидимий вузький рух».

6. Дистанція.

6.1. Інтимна дистанція (0-40см.).

6.2. Особиста дистанція (0,4-1,5 м.).

6.3. Суспільна дистанція (від 1,5 до 4 м.).

6.4. Відкрита дистанція (більше 4 м.).

7. Послідовність рухів.

7.1. Ритмічно-повторювані рухи.

7.2. Ритмічно-порушені рухи.

7.3. Розподілені на такти рухи.

8. Форма протікання рухів.

8.1. Точно-пряма.

8.2. Закруглена.

8.3. Куто-гачкоподібна.

9. Кількість або ж частота зміни форм.

9.1. Сильно-усвідомлювана кінесика.

9.2. Напівавтоматизована (автоматизована) кінесика.

9.3. Неусвідомлювана (безсвідома) кінесика.

10. Широта варіативності кінезисів.

10.1. Високоваріативні кінезиси.

10.2. Середньо-варіативні кінезиси.

10.3. Низько-варіативні кінезиси.

Можна легко побачити, що подана Штанглем схема не містить в собі таких рівнів візуально-аналітичного сканування, як ідентифікація ознак візуального символізму просторів та об’єктів культури. З іншого боку, плідність авторських розробок щодо візуальних індикаторів тонкої моторики, проксеміки і мікрокінесики (мікростатики, мікротаксики) важко недооцінити. Штангль вдається до візуально-аналітичної оцінки мікропроявів мови тіла на рівні ходи, постави, способів індикативізації емоційних проявів, моделювання погляду тощо.

Поза увагою автора не залишаються в тому числі і такі деталі візуальної мікроідентифікації, як зморшки, форми пальців, мікрокомпульсії. Для дослідника, який прагне не обмежуватись ідентифікацією візуальних макроознак, а переходити на рівень візуальної мікроаналітики, дана схема буде найбільш прийнятною.

Поруч із запропонованими вище схемами автор даної монографії, маючи власні практичні напрацювання, пропонує схему, що містить 5 рівнів візуально-аналітичного сканування із відповідними їм субрівнями:

1. Візуальна ідентифікація родових соціотипологічних ознак

1.1. Візуальна ідентифікація гендерних ознак.

1.2. Візуальна ідентифікація соціодемографічних ознак.

2. Візуальна ідентифікація структурно-морфологічних та функціонально-поведінкових проявів суб’єкта.

2.1. Візуальна морфотипіка

2.1.1. Візуальна ідентифікація тілесно-морфологічних параметрів.

2.1.2. Візуальна ідентифікація тілесних зажимів.

2.2. Візуальна психоетологія (формалізована ідентифікація функціонально-поведінкових проявів)

2.2.1. Візуальна ідентифікація функціонально-поведінкових проявів за психофізіологічними типологіями.

2.2.2. Візуальна ідентифікація функціонально-поведінкових проявів за патопсихологічними типологіями.

3. Візуальна ідентифікація фізіогномічних патернів

3.1. Візуальна ідентифікація загальних параметрів обличчя.

3.2. Типологічна ідентифікація інформативних зон обличчя.

4. Візуальна ідентифікація невербально-комунікативних маркерів.

4.1. Ідентифікація проксемічних маркерів.

4.2. Ідентифікація пантомімічних маркерів.

4.3. Ідентифікація таксичних маркерів.

4.4. Ідентифікація жестових маркерів.

4.5. Ідентифікація мімічних маркерів.

4.6. Ідентифікація маркерів одягу

4.6.1. Ідентифікація маркерів стилю одягу.

4.6.2. Ідентифікація колористичних маркерів одягу.

4.6.3. Ідентифікація маркерів співвідношення елементу одягу із інформативними зонами схеми тіла.

4.7. Графоаналітична ідентифікація особи

4.7.1. Ідентифікація особливостей заповнення графопростору і графічних маргиналій.

4.7.2. Ідентифікація форми моделювання рядків.

4.7.3. Ідентифікація загальних параметрів почерку.

4.7.4. Ідентифікація маркерів накреслення окремих літер.

5. Візуальна ідентифікація символізму особистих атрибуцій, об’єктів культури, просторів та середовищ.

5.1. Візуальна ідентифікація символізму особистих атрибуцій

5.1.1. Візуальна ідентифікація символізму аксесуарів.

5.1.2. Візуальна ідентифікація символізму татуювань.

5.1.3. Візуальна ідентифікація службових атрибуцій (знаків розрізнення).

5.2. Візуальна ідентифікація символізму об’єктів (продуктів) культури

5.2.1 Візуальна ідентифікація символізму продуктів образотворчого мистецтва та скульптурних композицій.

5.2.2. Візуальна ідентифікація символізму продуктів кінематографії (відеопродукції).

5.3. Візуальна ідентифікація символізму особистих та соціальних просторів та середовищ

5.3.1. Візуальна ідентифікація екзіс-символізму об’єктів архітектури (екстер’єру житла).

5.3.2. Візуальна ідентифікація символізму дизайн-екстeр’єру (інтер’єру) житла.

5.3.3. Візуальна ідентифікація символізму допоміжних технічних засобів.

5.3.4. Візуальна ідентифікація символізму допоміжних особистих та соціальних просторів.

Представлена схема, цілком можливо, потребуватиме доповнення і уточнення з подальшим розвитком теорії та практики візуально-аналітичних досліджень.

В безсвідомому шарі психіки особи (і, додамо забігаючи наперед – суспільства) містяться надлишкові в інформаційно-енергетичному відношенні префігурації (до-образи), які переводяться в три базові коди психіки: вібраційно-польовий-руховий (вібрації), образний (образи) і знаковий (знаки).

За процеси кодування відповідають на органічному рівні підкіркові зони та півкулі головного мозку; при цьому підкірка транслює безсвідомі змісти в свідомість через образи правої півкулі, а ліва півкуля, у свою чергу, перекодовує ці образи в знаки і концептуальні схеми.

Права півкуля обробляє інформаційний потік симультанно і паралельно, а ліва півкуля – сукцесивно і послідовно. Не потребує спеціального доведення те, що паралельна обробка інформації відбувається пришвидченими темпами, в той час як послідовна – уповільненими. Невипадково в типології І.П. Павлова художній тип характеризується як збудливий, а мисленнєвий – як гальмівний (за типологією Юнга – мисленнєвий та емоційний).

Збудливість і загальмованість корелюють як із відповідними морфо-феноструктураціями, так і з жестико-міміко-пантомімічними патернами (а також з відповідною кінесикою, таксикою і проксемікою).

Нейрофізіологічним субстратом вищезазначених проявів слугують ретельно досліджені в роботах І. Майерс-Бріггс міжіндивідні відмінності градієнтів нейронної кіркової активності:

«…між вираженістю логіки та етики в досить великих вибірках досліджуваних спостерігається негативна кореляція, що дорівнює

-0,48 (кореляція вимірюється при фіксованих значеннях активності «потиличних» ірраціональних функцій, щоб вони через механізм задньо-передньої енергетичної асиметрії не спотворювали досліджуваний взаємозв’язок між етикою та логікою.

Така величина кореляції означає, що будь-яке збільшення значення однієї з функцій (наприклад, логіки) призводить до вимушеного зниження величини іншої парної функції (етики, тобто, емоцій), і це зниження зумовлює 23% від загальної дисперсії міжіндивідного розкиду в величині етичної функції. Щоправда, залишається ще 77% дисперсії, в межах яких етика може флуктуювати у різних досліджуваних незалежно від величини «логіки»[Briggs-Myers, McCaulley, 1985, p.44].

Розвиваючи цю ідею, можна припустити, що, при наявності подібних градієнтів кіркової активності як домінантних, через вібраційні мікрокоди, матиме місце (звісно, опосередковано) візуалізаційне корелювання-відображення цих фізіологічних домінант у відповідних фенопатернах (враховуючи що будь-яким проявам на рівні тілесних структур мають відповідати прояви тілесних відчуттів, тілорухів, образів та знаків, які утворюють своєрідну семіотику ідентичності у вигляді взаємно-узгоджуваних візуальних кодів, тобто, йдеться про відповідну конкордатність в ланцюжку «тілесна статика – тілесна динаміка - самосприйняття і самоозначення – стратегії символізації об’єктів, просторів і середовищ»).

Ілюстративний приклад. Раціонали (за типологією Юнга - сенсорики та логіки) мають здебільшого жорстко виражені гострі кути, рельєфність та трикутно-квадратоподібні абриси обличчя, в той час як ірраціонали (за типологією Юнга –емоціонали та інтуїти) – плавний профіль обличчя з елементами круглястості, деякої розмитості окремих зон (зокрема – носа, губ та підборіддя).

Ілюстративний приклад. У ліво- та правопівкульних (мислителів та художників, або ж емоціоналів та інтелектуалів) спостерігаються в процесі спілкування дихотомії ознак в загальних стратегіях риторичної презентації, модальності усної комунікації, кількості субстантивних та предикативних термінів, улюбленій репрезентативній системі та джерелах поповнення лексичного тезаурусу (див. таблицю нижче)

Таблиця 1. Стратегії риторичної презентації ліво- та правопівкульних

Завдяки ліво-правопівкульній асиметрії формується також відповідна вербальна поведінка, яка може піддаватись певній психотипологічній ідентифікації, а також набір маркерів в ланцюжку «морфологічне-кінестетичне-моторне-образне-знакове (символьне)».

Ілюстративний приклад. Особа, яка за типологією Н.Мак-Вільямс [Див.: Мак-Вильямс, 2006, с.197-219] може бути ідентифікована як «асоціальний психопат» (або ж просто - психопатична особистість) повинна мати ряд конкордатних (взаємно-узгоджувальних) візуальних ознак, а саме: морфологічну структуру тіла, що стоїть ближче до атлетичної або ж перехідної (астено-атлетичної), висококоординовані тілорухи (пантоміміку), послаблену міміку, з високою імовірністю віддавати перевагу класично-нормативній або ж спортивній стилізації одягу із червоно-біло-чорною та сіро-блакитною колористичними складовими (афективний зажим – нуль емоцій або ж гіперафективність); в функціонально-поведінковому плані – правопівкульність і гіпермаскулінність (взаємно-конкордатні ознаки), грандіозний образ Я – самосприйняття в руслі «особливої місії», високу конфліктність із оточуючими, експансивно-деструктивну стратегію символізації об’єктів, просторів та середовищ («оволодіти або зруйнувати»).

3. Візуалізації як ідентифікативні маркери і «саппорти» (supports) (підтримувачі) суб’єкта задають схеми його саморозпізнавання не лише на рівні схеми тіла і функціонально-поведінкових проявів, але і продуктів матеріальної та духовної культури, простору, дизайну інтер’єру та екстер’єру та інших складових ідентичності, що виступають її символічним продовженням. Себто, всі візуалізації можна розглядати як мікромаркери, що можуть бути ідентифіковані як мікровияви наскрізної системи «атрактор-ідентичність». Ідентичність (людина, соціальна група, суспільство) визначається наскрізною атрактивною структурою, яка через місію цієї ідентичності визначає її зовнішній (видимий) образ.

Виявлення ідентичності особи стає можливим на рівні встановлення символічних акордансів (ланцюжків), що є ізоморфними з точки зору значень, які вони несуть на рівні образу. Ця ідентичність вказує на ідентичність соціальної групи, а остання – на макроідентичність суспільства.

Ідентичності утворюють ієрархію, що визначає набори супідрядних значень із супутніми візуалізаціями, які вказують на комплементарні їм соціальні та духовні утворення. Кожна ідентичність як багатошарова система є ієрархією супідрядних субідентичностей, яким відповідають супутні значення. При цьому ідентифікація значень візуальним аналітиком та фахівцем в галузі соціології візуального символізму (а ці два міждисциплінарних напрямки перебувають у відносинах смислової взаємодоповнюваності) відбувається за дедуктивним принципом (від загального до часткового). Відновлення проміжних значень в цьому ланцюжку може відбуватись на основі розуміння метапрограмного змісту атрактору.

Ілюстративний приклад. Розглянемо такий предмет одягу, як паранжу, що її носять жінки в країнах Близького Сходу. Паранжа виступає символом знеособленості жінки в соціальному просторі суспільства арабо-ісламскої ідентичності.. При цьому описане мікрозначення перебуває у відношенні включеності у відповідні значення, пов’язані з релігійними установками ісламу: жінка в ісламі позбавлена обличчя, оскільки вона не має душі (образу суб’єктності, пор., показання одного чоловіка в ісламському праві (шаріаті) прирівнюються до показань двох жінок, що може розумітись так: жінка не має тотожної собі суб’єктності, вона є істотою «безобразною», а значить, не відповідає за власні думки і вчинки. З цією безвідповідальністю цілком поєднується образ, створюваний паранджею: особа без обличчя є недієздатною, а значить, залежною від того, хто може дивитись на її обличчя, себто, від свого чоловіка.

Візуалізації, як стане зрозумілим далі, володіють зворотнім програмуючим ефектом щодо будь-якої ідентичності. Ідентичність не тільки відображає себе на видимому рівні (маніфестує відповідні образи), але і, створюючи певні видимості (образи) піддається впливу з їх боку. Паралельно відбувається два процеси: продукування образів та віддзеркалення цих образів в інших об’єктах (суб’єктах також!). При цьому частина зпродукованих суб’єктом образів, будучи віддзеркаленими, піддаються інтерналізації ідентичністю. Ця інтерналізація може мати для ідентичності як мінімум (і це, звісно, спрощення) два наслідки: а) укріплення (посилення) цілісності ідентичності та б) посилення фрагментованості (мозаїчності). Все з