Студопедия — Б) Соціально-психологічний та соціологічний. 1 страница
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Б) Соціально-психологічний та соціологічний. 1 страница






Фундаментальні ідеї, що мають теоретичне і прикладне значення для візуальної аналітики, висунуті в роботах зазначених авторів блоку Б, можна резюмувати наступним чином.

Серед соціально-психологічних напрацювань монографічного та науково-публіцистичного характеру, що стали теоретико-методололгічною основою для візуальної аналітики та соціології візуального символізму представлені концепція соціальної детермінації перцептивних структур М. Маккобі та І. Модіано; екопсихологічні концепції ненормативного психічного розвитку та соціалізації Г. Дігнера; емпіричні дослідження соціо-групової генези психічних захворювань Е. Кооса та Х. Штайнхаузена; каузальна теорія субкультурної свідомості В. Готтшлаха; теорія соціального макростресу Дж.Мака та К. Бенке; трансактний аналіз Е. Берна; Circumplex-теорія В. Шварца та емпіричні дослідження етнокультурних автостереотипів, що проводилися в її рамках.

[Маккооби, Модиано, 1971; Deegener, 1981, 1990; Koos, 1966; Steinhausen, Gobel, 1982; Gottschlach, 1971; Boehnke, 1992; Берн, 1993; Schwartz, 1990, 1992].

В концепції соціальної детермінації перцептивних структур автори звертають увагу на порушення тілесної самоідентифікації під впливом надмірної розвиненості структур абстрактного мислення при придушенні та периферизації сенсорно-перцептивної складової формування картини світу. Ментальне самозамикання суб’єкта, його своєрідна інтелектуальна аутизація йде на шкоду сенсорно-перцептивним структурам, суттєво збіднюючи і спотворюючи (за рахунок генералізації, редукції і елімінації) безпосереднє сприйняття. Оволодіння операціями абстрактного мислення ускладнює зворотні зв’язки із тілесно-морфологічними проявами, результатом чого стає соціально-набута шизоїдність (шизоморфність).

Шизоїдні та шизоморфні прояви піддаються спостереженню в тому числі серед так званих здорових людей, які поділяють об’єкти сприйняття на такі, які щось означають, і на такі, які нічого не означають. У шизоїда формується широка «зона беззначеннєвості», в реальності утворюються «пустоти», які насправді є заповненими, але на які людина перестає реагувати як на щось значуще. Згадаємо шизоїдне реагування на їжу, яку людина жує, не замислюючись при цьому, що вона жує, на одяг, який вона автоматично надягає, не помічаючи, що вона надягає і т.п.

В дослідженнях Дігнера було доведено зв’язок між психосоматичними розладами та соціально-статусними чинниками особистого позиціонування. Виявляється, такі хвороби, як радикуліт, захворювання дихальних шляхів (трахеїти, ларингіти, фарингіти, гайморити тощо), а також деякі хворобливі стани мають закономірні показники розподілу серед представників різних соціальних груп. Загальна емпірична закономірність полягає в тому, що по мірі підвищення соціального статусу (при переході до вищої страти) зростає кількість тотальних функціональних відхилень, на відміну від відхилень на рівні окремих симптомів у представників середньої та нижчої страти.

Коос, Штайнхаузен і Гобель в своїх дослідженнях змогли довести, що соціальні експектації, створювані вчителями, впливають на мотивування учнів-представників різних соціальних груп. Вербально- і невербально-комунікативні маркери позитивного заохочення, поблажливості і лойяльності, що відображають належне соціально-статусне «заземлення» представників вищого класу, з часом призводить до ефекту «виривання із усередненості». Отже, символічний менеджмент вимогами та очікуваннями є дієвим (хоча і допоміжним) засобом психічного перепрограмовування особи.

Готтшлах і Бенке впровадили поняття «макросоціального стресу» (makrosozialer Stress), що є засадничим для формування відповідних параметрів поведінки – екстеріоризуючих або інтеріоризуючих. Висока сенситивність до соціально-макростресових чинників стає умовою для формування екстеріорізованої (орієнтованої на зовнішній світ) поведінкової програми, в той час як низька сенситивність – інтеріорізованої поведінкової програми.

Узагальнюючи представлені в своєму дослідженні спостереження, Бенке формулює три центральні тези:

- «Не тільки об’єктивні обставини макросоціальних небезпек, але і ставлення до себе має вплив на психічне здоров’я».

-«Сприйняття макросоціальних стресорів детерміноване індивідуальною, груповою та культуральною оцінкою». В контексті другої тези особистісна оцінка є медіатором між макросоціальними чинниками і психосоматичними та функціонально-поведінковими проявами особи.

- «Вплив макросоціального почуття небезпеки на психічне здоров’я залежить в першу чергу від індивідуального переживання цього почуття небезпеки». Як видно, в третій тезі розглядається зв’язок між ціннісними структурами світорозуміння, емоційними переживаннями та станом психосоматичного благополуччя особи.

У зв’язку з цим Шварц і Бенке в своєму аналізі представлених взаємозалежностей виходять з того, що:

1) психічне здоров’я перебуває під загрозою, якщо особа часто переживає внутрішній конфлікт, оцінку потенційних стресорів;

2) психічне здоров’я перебуває під загрозою, якщо уявлення особи знаходяться в протиріччі з оцінками інших людей з одного культурного середовища.

В аналізі символізму в сучасній світовій соціології співіснують такі конкурентні концепції, як:

Б.1. Ідеографічно-фактографічна (візуальний символ розглядається як одна зі звичайних, хоч і дещо специфічних, соціальних ознак, що виступає синонімом знаку та образу в соціальних типізаціях, а також своєрідним «фоновим супутником» культурного поля. Персоналіями, вписуваними в фактографічно-ідеографічну парадигму можуть вважатись Р.Тайлор, Д. Фрезер та Л. Леві-Брюль [Див. з цього приводу: Тэйлор, 1988; Фрэзер, 1992; Леви-Брюль, 1993].

Символи розглядаються зазначеними авторами в контексті виконуваної ролі субститутів реальних об’єктів і як складова частина магіко-анімістично-тотемістсько-фетишисткого світогляду первісної людини. Саме ця первісна людина використовує символи як підкріплююче-опорні конструкти в досягненні нею бажаних цілей в полюванні (мисливстві), рослинництві та побутових обрядах.

Субституціональна роль символів та символізму в первісній культурі навряд чи може піддаватись сумніву, оскільки пов’язана із цілим шаром культурних диспозицій людини сучасності. Остання користується символами в їх симуляційному вимірі, часто віддаючи перевагу певним замінникам і сурогатам високовартісних об’єктів.

Ілюстративний приклад. Його наводить П. Бурд’є у збірнику статей «Соціологія політики»[Див. з цього приводу: Бурдье, 1993]. Розглядаючи тематику символічного насильства, автор зауважує, що для зниження соціально-дискримінаційного тиску на нижчі верстви сучасна промисловість вдається до випуску різних низькосортних, але нагадуючих елітні зразки товарів-замінників. Так, замість високовартісної спальні «А ля Людовік» представник нижчого класу може купити аналог-замінник, виготовлений із дешевшого дерева за відповідними технологіями. Тобто, споживач користуватиметься дешевими меблями як субститутом (замінником) меблів для вищого класу.

Магічна роль символів для первісної людини виконувалася за рахунок «зарядження» повсякденного оточення, його інспірації символьними побудовами, що перетворювалися на аналоги нав’язливих ідей. Ці магічні обсесиви, будучи покладеними в основу ритуальних практик, мали виконувати свою контрфобічну функцію і утворювати знаково-індексне середовище.

Б.2. Інтеракціоністська (візуальний символ розглядається як ресурс соціальної взаємодії, що ґрунтується на експозиції соціальним суб’єктом власної ідентичності через віддзеркалення в значущих інших, а також через самовіддзеркалення індивідності в образі особи: Д. Г. Мід, Ч. Кулі).

Розглядаючи самість, Д. Мід, розташовує її в соціальному досвіді і соціальних процесах. Мід прагне представити самість з погляду біхевіоризму:

“… саме там, де один реагує на те, що адресує іншому, і де цей власний відгук стає частиною його поведінки, де він не тільки чує себе, але реагує на себе, звертається і відповідає собі точно так само, як йому відповідає інша людина, ми маємо поведінку, в якій індивіди стають об’єктами для самих себе” [Mead, 1962, p.139]. Самість, таким чином, — просто інший аспект цілісного соціального процесу, частиною якого стає індивід.

Отже, автор формулює власні висновки, вводячи в соціологічне теоретизування низку понять, які дозволяють описати формування перформативної соціальної дії та взаємодії в наступний спосіб.

Першопочатково у соціальних взаємодіях представлена нерозрізнювана cамість «І», яка, в процесі виконання індивідом виконавських ролей («role-taking») зазнає відповідних віддзеркалень цих ролей, і трансформується в «Я»-очима-іншого (me), себто, в дзеркальне Я. Дзеркальне Я формує сам індивід, інтерпретуючи в той чи інший спосіб на нього реакції середовища. В залежності від реакцій середовища, дзеркальне Я зазнає генералізації [generalization] (позитивної чи негативної), і, набуваючи контрольованості, відтворюється в подальших інтеракціях. Отже, соціальна поведінка особи стаючи дедалі більш контрольованою, стає і більш перформативною, а особа, зазнаючи втрати «І» на грунті інтерпретації реакцій середовища в процесах вторинних віддзеркалень, стає актором в соціальному театрі, який займається симулюванням самості, себто, стає гравцем в соціальному театрі і приймає участь в різних соціальних спектаклях.

Загальний механізм розвитку самості знаходиться в площині рефлективності чи здатності несвідомо ставити себе на місце інших і діяти як вони. У результаті люди здатні аналізувати себе, як розглядали б їх інші, Мід говорить:

“Саме за допомогою рефлективності — оборотності досвіду індивіда на самого себе — цілісний соціальний процес привноситься в досвід індивідів, що беруть участь у ньому; саме таким способом, що дозволяє індивіду приміряти відношення іншого до себе на себе, індивід здатний свідомо пристосовуватися до цього процесу і модифікувати процес, що виникає, у будь-якій даній соціальній дії з погляду свого пристосування до нього” [Mead, 1962, p.139].

Дана теза є добре пояснюваною не стільки з точки зору соціального біхевіоризму, прихильником якого і вважав себе Мід, скільки з позиції структурного психоаналізу: у індивіда з дитинства формується потреба в дзеркалізуванні або ж дзеркалізації (англ. The mirroring), тобто, баченні себе в Іншому або ж себе як Іншого. Таким чином, соціальна система отримує самовідчуженого або ж розщепленого суб’єкта, якому потрібні різноманітні форми захисту від власної індивідуальності, від справжнього себе.

Самість як суматив віддзеркалень також дозволяє людям брати участь у розмовах з іншими. Тобто людина усвідомлює, що говорить, і, як наслідок, здатна відслідковувати, що вимовляється в даний момент, і визначати, що буде сказано далі.

Існують соціальні системи, яким бракує аутодзеркалізації і самореферентності: вони стикаються із проблемою неприйняття власного нормативного соціотипу, формування якого здійснюється за канонами іншої культури. Скажімо, даний феномен можна спостерігати в Росії, яка по черзі дзеркалізує себе на рівні соціальної моралі, етикету та мистецтва Німеччини, Франції, США.

Б.3. Структурно-функціоналістська та неофункціоналістська (символ виступає одним із необхідних механізмів адаптації і вертикальної культурної регуляції – Т. Парсонс, Н. Луманн).

В теорії Парсонса символи розглядаються як складова системи культури, що слугує посередником у взаємодії агентів і об’єднує особу з соціальними системами. Культура розуміється автором «в якості структурованої та упорядкованої системи символів, що слугує орієнтирами для агентів, інтерналізованими аспектам системи особи та інституціоналізованими зразками в соціальній системі» [Parsons, 1990, p.32].

Можна побачити, що в контексті запропонованої Парсонсом моделі особи відбувається пасифікація соціальних агентів на користь символічних зразків культури, які стають своєрідними «ціннісними фатумами» для обмежених у творчому виборі індивідів.

Водночас Парсонс дає доволі глибоке пояснення того, яким же чином відбувається інтерналізація символів особою і – побічно- утворення візуально-символічних маркерів статусно-рольових та макросоціальних ідентичностей.

Він вводить концепт «потребнісної диспозиції»[Parsons, Shils, 1951, p.111-113], яка формуєтьcя як своєрідний вектор каналізування біологічної енергії особи суспільством. Якщо особа в соціальній дії формує власні потребнісні диспозиції, а останні скеровують її цілепокладання, то останнє супроводжується різними символьними експозиціями та інтерналізаціями.

При цьому особа інтерналізує культурні символи, за Парсонсом, набагато більше, ніж «креативізує» останні. Тобто, в своїх маскоподібно-рольових виявах (згадаємо, що слово «персона» перекладається саме як «маска») людина в суспільстві виступає як своєрідна експозиція різних символьних конструктів. Останні виражають не стільки людину, скільки створювану символами-кодами редукціоністську модель людини, бажану для суспільства.

Код передбачає наявність репертуару символів, і деякі з них будуть співвідноситися з певними явищами, у той час як інші до певного часу будуть незадіяними, не значущими. Сигнал у кодах передається за принципом вибору з двох можливостей (можна позначити як опозицію “так” “ні”), взагалі при описі комунікативних процесів користуються бінарним методом.

Код представляє собою систему імовірностей, яка накладається на рівноймовірність висхідної системи, забезпечуючи тим самим можливість комунікації. Код є системою, яка встановлює репертуар протиставлених одне одному символів, правила їх поєднання, оказіональна взаємно однозначна відповідність кожного символу якомусь одному об’єкту означення.

Людина може засвоювати символи більш-менш екстерналізовано/інтерналізовано, в залежності від того, чи маємо ми справу із ієрархізовано-закритим (кастовим, становим) або ж лібералізовано-«відкритим» (буржуазним, необуржуазним) суспільством.

Закриті суспільства «наполягають» (звісно, через носіїв статусно-рольових комплексів із цензурним призначенням) на жорстких візуальних експозиціях відповідних символів-ідентифікаторів соціальностатусних та соціально-рольових позицій особою. Адже саме в такий спосіб закрите суспільство убезпечує себе від всіляких девіацій індивіда «вправо і вліво».Тим самим суспільство відкрито «гвалтує» особу нав’язуванням їй внутрішньо-неприйнятних візуальних символізацій.

Ілюстративний приклад. В тоталітарній системі СРСР трудящі символічно демонстрували вождям свою «відданість» і «солідарність», проходячи повз трибуни Мавзолею та інших культово-ідеологічних споруд. І хоча значна частина людей (особливо в період «застійного» розвиненого соціалізму) робила це без внутрішньої переконаності в правоті подібних дій, навіть такого роду брехне-перформанси справляли зворотній вплив на виконавців. Останні заднім числом переконували себе і інших, що робили «правильно» (добре відоме для соціальної психології когнітивізму явище: коли людина робить щось, що не відповідає її переконанням або ж є відверто хибним, вона заднім числом переконує реальних або ж потенційних свідків такого факту в тому, що вона все одно чинила правильно)[Більш детально див.: Майерс, 2006; Аронсон, 2001].

Відкриті суспільства уможливлюють латентну інтерналізацію символів і не потребують наочно-дійового демонстрування останніх, використовуючи більш складні і згорнуті коди, ніж візуальні та кінестетичні (частіше – знаково-концептуальні). Тобто, чим примітивнішим в аспекті використання символів є суспільство, тим частіше в ньому використовуються саме візуальні символи.

Тут Парсонс беззаперечно правий: примітивні культури тяжіють до максимальної візуалізації, вони є гранично візуальними (а не концептуальними). Достатньо порівняти рівень візуальної і концептуальної «навантаженості» культури європейського класицизму і сучасної масової культури, що тяжіє до цього самого варварського візуального примітивізму [Див. з цього приводу: Бодрийяр, 2002].

Автор в одній із своїх робіт [Див. з цього приводу: Романенко, 2005, с.14-15], розвиваючи вищезазначені ідеї Парсонса і Лумана щодо сигніфікативних функцій культурного поля в соціальній системі, приходить до висновку про те, що «кордони системи проходять там, де втрачається її сигніфікативна спроможність, тобто, не виконується функція наділення певних об’єктів, процесів, явищ значеннєвістю, а з іншого боку – функція їх інтеграції в систему вже означеного. Це є т.зв. функції первинного і вторинного семіозису».

Функції первинного семіозису – це напрямки активності соціальної системи, пов’язані із первинним наділенням значенням, тобто, соціальною категоризацією певних сегментів інформаційного поля, як зовнішнього, так і внутрішнього. Цим внутрішнім полем є архетипові структури колективного безсвідомого, які відображаються у певних символах.

Ілюстративний приклад. Візуалізацією однією з архетипових структур колективного безсвідомого українства можна вважати державний герб України – тризуб. Він є осьовим символом політичної макроідентичності, в основу якої покладено принцип анархії, децентралізації і народного опору (бунту). Через цей символ відбувається первинна категоризація поля влади, яка самоідентифікується як нестабільна (оскільки завжди може бути дестабілізована відцентровими рухами опору з візуальними символізаціями тризубу).

Функції вторинного семіозису стосуються введення феномену, первинно наділеного значенням (соціально-категоризованого) в систему вже означеного, тобто, його структурну адаптацію до тезаурусу кодів соціальної системи.

Ілюстративний приклад. Тризуб, будучи введеним в систему вже означеного, переводиться в систему кодів політичної влади, в яких все централізовано-централізуюче (монополізуюче) – тобто, всі явища і процеси, що ведуть до укріплення політичної монополії якогось одного суб’єкта політики- витісняється на периферію політичної системи і означується як «вороже» (в той же спосіб в кодах означується «національно-автономне» і «національно-автентичне» на противагу «іноземно-запозиченому» і «гетерономному»). Тобто, символ, будучи переведеним в систему кодів політичної влади дає на «виході» позначення неприйняття населенням своєї політичної влади, якій в Україні завжди загрожує форма тінізованого (іллегітимного і стихійного) бунтарського опору населення (по суті – переважно в формі кримінально-олігархічного сепаратизму).

Б.3. Історично-конверсійна (візуальний символ розглядається як засіб соціальних перетворень цивілізацій – Н. Еліас, З.Тар).

Французький дослідник Н. Еліас [Elias, 1939/1982], наголошуючи на трансформаційній природі візуальних символів в етикетних моделях, одним з перших заговорив про символічну експансію та вторгнення соціальності в інтимно-особистісні «закутки». В цьому плані доволі плідними стали роботи «Історія цивілізацій» та «Влада і ввічливість». Піонерський закид на адресу комплексно-символічних соціальних репресій з боку Еліаса полягав в тому, що він заговорив про деанімізованість соціальних символів в соціальних трансформаціях.

Соціальні символи в його концепції виступають саме інструментами вихолощування людських емоційних проявів і нарощування соціальної роботизованості і цензурності. Остання поширювалася завдяки певним колам придворної аристократії, яка йшла від обмеження в манерах до обмеження ментального плану людини, від обмеження і табуювання дій і вчинків до обмеження і табуювання думок.

Аристократія – це клас, представник якого має виробляти засоби соціального означування власних афектів для того, щоб бути зрозумілим для собі подібних. Він має проституювати, щоб дозволити собі тимчасову справжність і бути тимчасово справжнім, щоб проституювати. Тому «ввічлива» аристократична поведінка являє собою дивну суміш істеричної награності і проривної імпульсивності, особливо щодо представників ієрархічно-нижчих соціальних груп.

«Саме в придворному товаристві формуються основні моделі поведінки, які, об’єднуючись з іншими і змінюючись у відповідності з тією позицією, яку займають групи, що вдаються до цих моделей, поширюються, змушуючи виявляти обачність, на все більш широкі групи функцій. В силу свого особливого становища люди, приналежні до придворних кіл, більш за будь-яку іншу групу західного суспільства, відчувають на собі вплив такого процесу, виявляються фахівцями по розробці та формуванню моделей соціальної поведінки»[Elias, 1939/1982, p.258].

Уточнюючи цю тезу Еліаса, можна висунути поглиблюючу її ідею: саме придворне товариство, або ж раціональна бюрократія (переважно у Франції І Німеччині) виступає середовищним адаптером всього суспільства до цінностей соціального раціоналізму і всіляких програм соціальної селекції. Власне, найабсурдніші варіанти останніх знаходять своє фінальне втілення в положеннях фашистських доктрин по виведенню нових порід «правильних» людей.

Звісно, що ця частина західного раціоналізму є «прихованою» з точки зору ціннісних маніфестацій, проте не позбавленою відповідного соціального сенсу. Внутрішня переробка людини через символічну структурацію її мислення є своєрідним еквівалентом свободи, хоча багато в чому ілюзорної. Але ця ілюзія свободи вбачається більш справжньою, ніж інші ілюзії. Тоталітаризм закріпачує особу на рівні зовнішньо-директивних обмежень; демократія закріпачує особу на рівні символічно-імплантованого самообмеження. Тут, власне, і проходить лінія демаркації між двома моделями соціального життєустрою.

Б.4. Соціо-драматургічна (символ є засобом самопрезентації у соціальних взаємодіях які моделюються по аналогії з заходами видовищно-сценічної спрямованості - Е. Гоффман).

В основі цих стосунків лежить, за думкою Гофмана, певний, наперед задуманий, сценарій поведінки та його подальше «розіґрування» перед «публікою», в очікуванні схвалення і підтримки, або коригування у разі наявності негативних реакцій: сумніву чи несхвалення. Він, отже, розглядає соціальне життя як театр, точніше, концептуалізує його за допомогою метафори театру.

Це означає, що тут ролі є не моделями заданої поведінки, а довільною інтерпретацією соціальними акторами приписаних чи «спущених» з боку суспільного оточення рольових очікувань (експектацій). При цьому домінуючим моментом стає вже не саме розіґрування соціальної ролі, а, скоріше, аналіз актором того враження, яке він справляє на своє оточення (публіку) через свою роль у своєму спектаклі. Отже, зміщується і кут розгляду аналітика: тепер він описує не те, що люди думають стосовно того, що вони роблять, а те, що вони думають стосовно того, що думають про них «інші».

Значна частина теоретизацій Гоффмана присвячена дослідженню візуально-символічних механізмів організації переднього плану, а фактично – соціальної сцени, на якій актор, використовуючи різні візуалізації, здійснює управління враженнями «публіки», що перебуває в «залі».

Зрозуміло, що звузивши предмет дослідження до особливого сегменту соціальної реальності, І. Гофман зобов`язаний був використовувати і певний, дещо особливий – ситуаційний – набір понять і термінології у цілому. Такими, зокрема, є «задум» (сценарій майбутньої поведінки), «виконання», «співучасть», «присутність», «представництво», «статусні символи» (саме вони є домінуючим предметом дослідження), «підтримка», «визнання», «схвалення», «сприйняття» тощо. Специфічними у цьому випадку є предмет, а також емпірична база дослідження: «декорація» сцени, одяг, ритуальні дії, репліки, обновки, статусні символи.

Розвиваючи одну з базових ідей Гоффмана щодо атрибутивів і декоративів соціальної сцени, можна стверджувати, що соціальний суб’єкт в процесі вибору символів, значущих для публіки, практично маніпулює нею шляхом містифікацій.

Публіка до появи в грі відповідних елементів «випадання» перебуває в ілюзії-презумпції співпадіння фактичного і символічного, гри і реальності. Це і складає сутність містифікації. На соціальній сцені відбувається вже давно повторюваний і відтворюваний перформанс, проте публіка і актор вірять в неповторність та принципову одиничність (ексклюзивність) гри.

Ілюстративний приклад. Покійний президент США Р. Рейган без кінця включав в свій політичний дискурс досвід своєї дружини Ненсі. Деякою зайвою, суто ситуативно-психологічною, щирістю відрізнявся В. Ющенко, який також включав у свої політичні акції дружину і дітей. Але оскільки нічого такого українські ґромадяни ще не бачили, то тут цей прийом, у певний час, був відносно доречним, завдяки своїй новизні, але згодом він став менш актуальним і ефективним, і навіть почав набридати.

Коли ж між грою і символічними атрибутивами починає спостерігатись розрив, то актор зазнає відповідних санкцій за невдалу рольову презентацію. Статусно-рольовий дисонанс може оцінюватись за різноманітними візуальними маркерами ідентичності (малоекспресивна поведінка співака, епатажна стилізація одягу в адвоката, занадто «спортивна» зачіска у представника наукового світу тощо).

До найзначущіших елементів соціальної сцени Гоффман відносить обстановку та особистий передній план. Саме за відсутність відповідності цих складових експектаціям публіки (в «залі») соціального актора іноді «відлучають» від ролі і, в подальшому, відмовляють в статусних домаганнях через стигматизацію.

Лікар, що бере солідні гонорари, не може оперувати у себе в домашньому помешканні; солідний адвокат не їздитиме на дешевому авто; «пролетарський» політик доби сталінізму в СРСР імовірніше за все не носитиме цивільний костюм, а військовий френч без титульних ознак і т.п.

Всі перераховані вище складові обстановки обстановки та особистого переднього плану мають змінюватись при зміні статусно-рольових матриць, або ж при статусно-рольових трансформаціях. Український олігарх переїжджає із застарілого житла радянської епохи в новобудови на євроманер; адвокат, що працює із високооплатоспроможною публікою, купує дорогий костюм від Кардена; жінка пісдля відвідування психотерапевта, прийнявши рішення «почати нове життя», змінює зачіску і купує чоботи на високих «шпильках» тощо. Всі наведені приклади є свідченням супутніх символічних змін в статусно-рольових трансформаціях.

За Гоффманом, на соціальній сцені має місце прояв трьох механізмів: вуалізація (ідеалізація), популізація (інтимізація)-дистанціювання, містифікація.

Вуалізація (ідеалізація) є одним з механізмів символічного приховування недостатньості рольової поведінки внаслідок її «недотягування» до експектацій публіки. Візуальні символи в проявах цього механізму виступають супровідниками соціальної мімікрії – форми захисту від спостереження публікою невідповідності поведінки соціального агента статусно-рольовим вимогам. Поруч із соціальною мімікрією, вуалізація (ідеалізація) виявляється на соціальній сцені у вигляді різноманітних соціальних ритуалів (ритуальної поведінки).

Ілюстративний приклад 1. Учасники поховальної церемонії, навіть за відсутності особистих стосунків з померлим, мають витримувати скорботний вираз обличчя як символічне вираження поваги до померлих (або ж, як мінімум, не демонструвати посмішку).

Ілюстративний приклад 2. Молода пара на очах своїх батьків демонструє любов і прив’язаність до своєї дитини, щоб справити належне враження щасливого сімейного життя. Щоб підсилити впливовість своїх дій, батьки використовують як вчинкову, так і речову вуалізацію (демонструють не лише погладжування дитини на очах своїх батьків, але і новий одяг дитини, гарні іграшки і т.п.).

Популізація (інтимізація)-дистанціювання – механізм управління дистанцією між соціальним актором і «публікою», а в візуально-символічному контектсі- проксемічний засіб вибудови популяристського або ж дистанціоністського іміджу (на мові політичного іміджбілдінгу – іміджу «свого хлопця» та «оракула», «нейтраліста»).

Для популізації (інтимізації)-дистанціювання можуть використовуватись схеми тіла, складові невербальної комунікації (жестики, пантоміміки, таксики), візуального символізму аксесуарів та татуювань і т.п.

Ілюстративний приклад. Для зменшення соціальної дистанції між собою та контактним середовищем комуністичні партпропагандисти використовували і (сьогодні мабуть рідше) використовують спрощену стилізацію одягу «під пролетарія» (робоча куртка, кепка) та аксесуари пролетарського способу життя (дешеві цигарки, імітовані (хоча у деяких випадках і справжні) татуювання і т.п.

Такого роду гра в віддзеркалювання ознак того, з ким намагаються встановити довірчий контакт, в теорії та практиці НЛП називається підлаштуванням. Складовими підлаштування (і його логічним продовженням у встановленні раппорту) виступають приєднання і ведення.

Приєднання (pacing) – це зміна агентом впливу власної вербальної та невербальної поведінки для того, щоб налагодити підсвідомий контакт із реципієнтом. Без приєднання неможлива ефективна взаємодія. Перед приєднанням необхідно провести “калібрування реципієнта”, тобто, здійснити візуально-типологічну ідентифікацію вербальних та невербальних маркерів поведінки.

Фактично для приєднання важливо повторювати основні елементи поведінки іншої людини. Цим налагоджується зв’язок між джерелом і адресатом інформації. Через деякий час після приєднання адресата можна буде його вести, тобто створювати в нього стан, наближений до трансу.

Ведення (leading) – це психічний стан і процес, в якому зміна власної поведінки, стану агента впливу, призводить до такої ж зміни у реципієнта. Фактично, процес є аналогічним приєднанню, тільки він є оберненим, і тепер адресат є досить керованим і піддається впливу. Тому важливо спочатку приєднатися – довести реципієнта до стану, коли інформація буде сприйматися ним беззаперечно, і вже потім здійснювати ведення.







Дата добавления: 2015-12-04; просмотров: 154. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Картограммы и картодиаграммы Картограммы и картодиаграммы применяются для изображения географической характеристики изучаемых явлений...

Практические расчеты на срез и смятие При изучении темы обратите внимание на основные расчетные предпосылки и условности расчета...

Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Толкование Конституции Российской Федерации: виды, способы, юридическое значение Толкование права – это специальный вид юридической деятельности по раскрытию смыслового содержания правовых норм, необходимый в процессе как законотворчества, так и реализации права...

Значення творчості Г.Сковороди для розвитку української культури Важливий внесок в історію всієї духовної культури українського народу та її барокової літературно-філософської традиції зробив, зокрема, Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp...

Постинъекционные осложнения, оказать необходимую помощь пациенту I.ОСЛОЖНЕНИЕ: Инфильтрат (уплотнение). II.ПРИЗНАКИ ОСЛОЖНЕНИЯ: Уплотнение...

Деятельность сестер милосердия общин Красного Креста ярко проявилась в период Тритоны – интервалы, в которых содержится три тона. К тритонам относятся увеличенная кварта (ув.4) и уменьшенная квинта (ум.5). Их можно построить на ступенях натурального и гармонического мажора и минора.  ...

Понятие о синдроме нарушения бронхиальной проходимости и его клинические проявления Синдром нарушения бронхиальной проходимости (бронхообструктивный синдром) – это патологическое состояние...

Опухоли яичников в детском и подростковом возрасте Опухоли яичников занимают первое место в структуре опухолей половой системы у девочек и встречаются в возрасте 10 – 16 лет и в период полового созревания...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.014 сек.) русская версия | украинская версия