Б) Соціально-психологічний та соціологічний. 7 страница

Маємо підстави для твердження щодо того, щго така трансляція відбувається через нормативний соціотип.

Під нормативним соціотипом ми будемо розуміти інформаційно-символічну модель людини (образ адаптованої до соціуму особи), що містить певну сукупність атрибуцій-параметрів соціального характеру та соціальний мікроперформатив – життєвий сценарій розгортання особи в часі. Отже, нормативний соціотип – це мініконтинуація, представлена зліпком соціального простору і часу на рівні особи.

Сукупність атрибуцій-параметрів соціального характеру в їх візуальних втіленнях дають своєрідну адаптивну статику, в той час як соціальний мікроперформатив – адаптивну динаміку.

Адаптивна статика у вигляді певних рис-параметрів соціального характеру має корелятивні візуалізації у вигляді індикаторів соціального екзісу: схеми тіла, фізіогномічних патернів, особливостей вербальної та невербальної комунікації (зовні спостережуваної мовної поведінки), стилізацій одягу, організації архітектурного інтер’єру та екстер’єру, колористики і символіки дизайнерськи-освоєного фізичного простору, скульптури, образотворчого мистецтва, відеопродукції і т.п.

Наведемо ілюстративні приклади.

Відомо, що у людини є як мінімум три статеві ідентичності: біологічна, суб’єктивно-психологічна і соціально-рольова [Більш детально див.: Ильин, 2002; Клецина, 2001; Эллис, 1898]. З двох останніх складається те, що прийнято називати гендером. Гендер є скоріше психосоціальним, ніж біологічним утворенням і має власні візуальні індикатори. Останні виявляють себе в структурно-морфологічних ознаках будови обличчя, тіла, вербальної поведінки, професійної ніші, складових невербальної комунікації (жестів, міміки, пантоміміки), а також у різних факультативних візуальних ознаках (стилізаціях одягу, використанні аксесуарів і татуювань і т.п.).

За відсутності ознак інверсії або розщепленості (гомосексуальності, андрогінності, бісексуальності), гендер може бути чистим і змішаним.

В «чистому» гендері свідома установка на виявлення певних статево-рольових рис співпадає із устанвкою індивідуального безсвідомого, тобто, особа, і з позиції діяча, і з позиції спостерігача усвідомлює себе, відповідно, жінкою або чоловіком.

В змішаному гендері особа на рівні свідомості виявляє риси біологічного гендеру, але установки її безсвідомого, а також доступна для спостерігача стереотипізована поведінка містить ознаки гендеру, протилежного біологічній статі – чоловічого або жіночого. Так, чоловік може бути чоловіком лише «в тілі», проте в своїх психічних проявах демонструвати фемінні ознаки. Те ж саме може відбуватись і з жінкою: вона може бути жінкою лише в своїх тілесних виявах, проте в поведінці і мисленні денмонструвати ознаки чоловічості (маскулінності).

Про візуальне позиціонування гендеру подбали не лише Господь Бог, природа і сама людина (у виявах візуального самоконструювання), але і суспільство. Адже воно постійно продукує стереотипи і пов’язані з ним експектації щодо мислення, емоцій, поведінки «типових» чоловіків та жінок. Ці еталонні перцепції останнім часом містять вестернізовано-американську культурно-символьну домінанту, яка, проте, не «затуляє» остаточно етнічно-автентичних версій гендерних типів.

В соціалізації чоловіків і жінок формуються такі диспозиції, що знаходять проективно-візуальне втілення в зазначених складових.

Чоловікам в процесі соціалізації навіюються установки щодо необхідності виявів таких рис, як достатня агресивність, наполегливість, слабко виражена емоційність (емоційна прихованість), інструментальність (вміння маніпулятивно поводитись із людьми і речами) і т.п. На морфофенотиповому рівні це знаходить своє вираження у вигляді домінатності жорстких, м’язово-рельєфних, частіше асиметричних, астенічно-атлетичних конфігурацій.

Такі морфофенотипові особливості відображатимуть експектації щодо типового чоловіка, у якого має бути «жорстка персона» - потужна маска для приховування своєї індивідної справжності і, відповідно, жорсткий м’язовий рельєф, який в соціально-рольовому плані відповідатиме чоловічіфй індивідуації, програмам свідомості та поведінки, націленим на розрізнення власного «Его» і зовнішнього середовища. В етології тварин подібні риси були філогенетично виправданими за рахунок того, що самці, які виявляли ознаки емоційності були більш вразливими для особин конкуруючих видів.

Саме тому і в природі, і в суспільстві для чоловіків легітимізувалася стратегія такого поводження з емоційною сферою, яка відповідає більш жорсткому придушенню, блокуванню, маскуванню різноманітних аффектів. Останнє,до речі, побічно впливає на соціодемографічні показники чоловічої смертності від серцево-судинних захворювань. Останні за кількісною поширеністю пов’язуються з чоловіками.

Адже «справжній» (у вимірі середньо-нормативних американських уявлень) чоловік не повинен плакати, видавати ознак власної знервованості, депресивності, неурівноваженості тощо. Цього очікує суспільство, тим самим прирікаючи більшість чоловіків на проривання смертоносних аффективних хвиль через судини, серце та ін. життєво важливі органи. Тому обличчя, що стоїть ближче до маскулінного гендеру, містить більше рельєфностей, нерівностей, кістковості, жорстко-структурних утворень, що говорить про спроможність суб’єкта не пластифікуватись в соціальному середовищі, а чинити йому опір.

Те ж саме стосується і тіла особи із маскулінною гендерною домінантою: воно стоїть ближче до полюсу атлетичності-м’язовості та астенічності-кістковості, що відповідає більш ригідній (у порівнянні із фемінною) его-ідентичності.

Тіло суб’єкта із маскулінною гендерною домінантою містить якщо не м’язовий панцир, то принаймні корсет або ж, як мінімум, достатньо виражені м’язові сегментації. Останні відповідають не лише на прояви агресивно-силових поведінкових програм (які в нинішньому гіперцивілізованому суспільстві із нормально функціонуючою системою безпеки стають витребуваними набагато рідше), але і за резистентність (витривалість) щодо різного роду асимілюючих впливів соціальності. Для протистояння соціальним асиміляціям різного походження м’язовий панцир є релевантнішим за різного роду «м’які форми» (про це піде мова далі).

Вибудовування м’язової «стінки» має соціальну доцільність ще і в тому, що така морфотипова варіація має і певний товарно-естетичний вигляд, а дана складова також враховується на ринку особистостей в умовах конкуренції, йдеться про відповідне навіювання страху та різних тривожно- фобічних емоцій щодо інших чоловіків-конкурентів, внесення латентної сексуальної атракції в екзіс та поведінку щодо інших жінок.

Носій фемінного гендеру в соціальних очікуваннях вглядає деякою протилежністю маскулінного. В гендерних диспозиціях фемінності фігурують сенситивність, гнучкість, палстичність, комунікабельність і комуцнікативна компетентність, соціабельність, терплячість, толерантність тощо. Всі цим соціальним експектаціям-атрибутивам відповідають свої морфофенотипові візуальні індикатори: округлість, овальність, симетризованість, слабко виражена рельєфність і кістковість на тлі домінування рихлості (пікноїдності, пікноморфності).

Носій фемінності має бути (в соціально-рольовому відношенні) пластичним, адаптивним і гнучким, тому на візуальному рівні конструкції м’якої персони відповідатиме округле обличчя із майже невираженою кістковістю, м’язовою рельєфністю та різними асиметріями (в цьому плані більшій симетризованості обличчя відповаідає фемінність, і різним візуальним асиметриіям – маскулінність).

До того ж, «м’яка» персона дозволяє здійснювати соціальне внедріння, різного роду асиміляції та інтервенції, тобто, в своїх поведінкових програмах фемінність виявляється орієнтованою скоріше на «узагальненого іншого», ніж на себе.

Дана обставина пояснюється не лише зниженням опору середовищній асиміляції («м’яка» персона із візуальними складовими плавності легше «розсуває» власні кордони для різних агентів зовнішнього впливу), але і деморфізуючим впливом цієї м’якої персони на оточення.

Отже, носій фемінного гендеру і в своїх візуально-фізіогномічних проявах стоїть ближче до полюсу соціальної норми, в той час як носій маскулінного гендеру - до точок соціального екстремуму, різного роду крайнощів (маргінальність, девіантна поведінка, геніальність).

Такі дистинкції відповідають соціально-рольовій і духовно-практичній навантаженості фемінного і маскулінного в філогенезі: чоловіче пов’язане із ініціацією прорівів та епохами нестабільності (інноваційності), жіноче – із репродукцією, консервацією та родовим мультиплікуванням, досвідом відтворення узвичаєних зразків.

На рівні тілесної будови візуально-соціальне структурування атрибуцій фемінності виявляється в посиленні компоненти горизонталізованості (у маскулінних типів – вертикалізованості): тіло стає більш (у порівнянні із носіями маскулінного гендеру) м’яким, округлим, пристосованим до соціальної екстенсії (проявів горизонтальної соціальної мобільності). В соціально-еволюційному аспекті фемінність відповідає періоду стабілізації і кристалізованих соціальних ідентичностей, в аспекті соціально-групової приналежності – соціальним групам із консервативною компонентою ментальності (селянство, міщанство, в меншій мірі – буржуазія, хоча за певних обставин – виникнення сімейних олігархій).

В той же час вертикалізована будова тіла відповідає інтенсії (духовно-практичній напруженості), що корелює із соціальними диспозиціями маскулінності. Вертикалізованності маскулінного відповідає і його більш виражена сегментація (виділеність меж між різними зонами (сегментами) тіла, м’язовий рельєф і т.п.).

«Кращій розчленованісті психічних даних у чоловіка відповідає більша визначеність в будові його тіла, тоді як більш слабка розчленованість психічних даних жінки гармонує з ніжністю, закругленістю та розпливчатістю жіночого тіла та обличчя. З цим висновком співпадають результати порівняльної чутливості обох статей, які показали, всупереч поширеній думці, що чутливість чоловіків є тоншою, навіть якщо зупинитися на середніх типах» [Вейнингер, 1997, с.249].

Описані візуальні атрибуції, що несуть здебільшого соціально-стереотипову зумовленість, виявляються і в змішаних гендерних типах. Так, у чоловіків з жіночим гендером виявлятиметься більша симетризованість, пластицізованість, округла рельєфність (домінування колоподібних і овальних форм в тілі і обличчі, менш виражена кісковість і м’язовість тілесної статури і обличчя, включеність в структуру тіла елементів пікноїдності (пікноморфності) у вигляді розширеної тазової зони, потовщення нижніх кінцівок, поява «другого» підборіддя і т.п. Такі візуальні атрибуції відповідатимуть більш високій сенситивності (чутливості), зниженій агресії та, відповідно, соціально-волюнтативним якостям, максимізованій безпечності.

Дослідження кореляцій рівня тривожності і перцептивної оцінки морфотипів, проведені Ляйппе і Зімбардо, показали, що найнижчі показники тривожності корелюють із сприйняттям пікноїдних (пікноморфних чоловіків – жінками). Та ж сама картина спостерігалася і щодо сприйняття жінок чоловіками: пікноїдні жінки оцінювались як емоційно-комфортні, грайливі, розкуті і т.п.[Ляйппе, Зимбардо, 1989, с.211].

Жінки із чоловічим гендером в візуальних особливостях тіла та обличчя нагадують чоловіків (гострі асиметризовано-рельєфізовані форми (ламана та нерівна лінія, гострий кут, гострі квадратично-трикутникові конфігурації, в деяких випадках у представниць кавказько-семітських груп – зволошення обличчя на щоках та над верхньою губою), що відображає своєрідну змагальність і конкурентність у взаємодії із чоловіками. Дисонанс з тілесним гендерним типом (біологічною статтю) співвідноситься з атиповою реакцією емансипації (маскулінна зовнішність начебто «легітимує» звільнення від авторитету чоловічості в професійних самопросуваннях та інших виявах особистої активності).

Жорстке Его жінки-чоловіка (жінки з маскулінним гендером), візуалізоване у вигляді гострих геометричних конфігурацій обличчя, в суспільствах із патрірахальними соціально-рольовими диспозиціями, іноді виступає тріггером конфліктних ситуацій (в чому виявляється підсвідома оцінка деякими чоловіками негативізмів у проявах маскулінних якостей жінками).

В структурі тіла у жінок із чоловічим гендером візуалізується атиповий м’язовий панцир, що відображає і соціальний запит капіталістичного суспільства на психічну диференційованість. Серед сучасних фото- та кіномоделей можна побачити жінок із м’язовим панцирем, що візуально видає їх орієнтацію на цільову аудиторію чоловіків із гіпермаскулінним та перверсивним (гомосексуальним) гендером.

Роль м’язового панциря як блокатора і контроллера сексуально-оргастичних переживань у чоловіко-подібних жінок достатньо розглядалася в літературі з тілесно-орієнтованого психоаналізу [Див. зокрема: Райх, 1992; Лоуэн, 1997; Лоуэн, 2000]. Така тілесна структура видає «соціальну директиву» на повсякчасну мобілізованість і неприпустимість «розслаблення» як життєво небезпечного психічного стану.

Оскільки мода на маскулінізовану тілесність у жінок почала відтворюватись завдяки Європі і Америці, то є підстави припустити, що легітимація таких сигніфікаційно-тілесних практик стала можливою завдяки відповідним шарам соціальної значеннєвості, що представлені в аттракторах та соціальних кодах цих суспільств.

Йдеться про пріорітування цінностей раціоналізму, вольової регуляції, керованості, підконтрольності поведінки всіляким цензурам і соціальним паноптикумам, що сприяють міцності соціонормативних імплементацій на мікрорівні.

Пояснення також легко знаходиться, якщо згадати про відповідні роботи М. Вебера і Бурдьє, присвячені буржуазній раціоналізації та розчаровуванню світу в період становлення буржуазних суспільств. Треба віддати належне і П. Бурдьє в тому, що він розглядає керівний клас як домінуючий суб’єкт символічного капіталу; це випливає з його загальної концепції реконверсії капіталів.

Як основний власник чи контролер економічного капіталу, панівний клас гарантує собі достатні позиції у сфері символічної взаємодії. Справа ще й у тому, що панівний клас є основним споживачем елітних форм культури, освіти, форм споживання і способів проведення дозвілля. З суто технічного боку вони більш якісні, привабливі та досконалі, тому з більшою легкістю трансформуються з речей, об’єктів і предметів у символьні знаки домагань і переваг. Тому панівному класу легше визначити елітну культуру й її символьне подання як єдино можливу і законну. Задля цього, на думку П. Бурдьє, існують механізми сімейної соціалізації, шкільної та вузівської освіти. Саме тут відбувається пряма трансформація ресурсів: екологічний капітал стає освітнім, щоб потім, на позаосвітньому ринку посад і кар’єр, знову набути матеріалізованої форми. При цьому система освіти відіграє роль лише легітимізації панівного економічного і політичного становища. Набуваючи іншої форми, соціальне панування сприймає вигляд культурної і символічної переваги, отримуючи додаткову легітимізацію свого панівного становища (див.: [Вебер, 1993; Bourdieu, 1964, р. 43-52]).

Соціальна зумовленість візуалізацій виявляється і в особливостях вербальної поведінки носіїв чистих та змішаних гендерів. У носіїв маскулінного гендеру через вираженість правопівкульної асиметрії спостерігається фактографічно-описова домінанта в стилізації мови (факт і подія домінують над суб’єктивно-оціночними і переживальними висловлюваннями.

Носій М-гендеру здебільшого описує, аналізує і об’єктивує, ніж переживає і оцінює. Предметна описовість (фактографічність) виступає соціальним маркером макропростору (соціального простору, відчуженого від особи, що може переважно описуватись, а не переживатись).

Оскільки в гендерних стереотипах патріархального суспільства маскулінність тривалий час асоціювалася з такою рисою соціального характеру, як мовчазність (в соціальній нормі патріархального соціуму «балаканина» і «балакучість» тяжіють скоріше до полюсу фемінності), то в гендері типової маскулінності т. зв. безпредметна комунікація (пов’язана із особистими переживаннями) максимально «згортається», що загалом впливає на соціальну оцінку особи як комунікабельної/некомунікабельної. З такої позиції в вербальній поведінці візуалізується малоговіркість, скороченість синтаксичних конструкцій, вербальна скутість та стриманість риторичних презентацій в публічних контекстах.

У носія фемінного гендеру в мовній поведінці переважає суб’єктивно-оціночна модальність, тобто, оціночно-інтерпретативне ставлення до дійсності. Мовні конструкції характеризуються ускладненою синтактикою, розгорнутістю та емоційною нюансністю, мовно-емоційними напівтонами і підтекстами.

Якщо маскулініум в своїй мові виступає скоріше демістифікатором дійсності (описова і аналітична фактографічність і предметність мови), то фемініум – містифікатором в слові. Фемініум послуговується оціночними термінами (предикативами) частіше, ніж предметними лексемами. Водночас, в вербальній поведінці з’являється велика кількість мікролексем, що пов’язані із афектами та іншими складовими соціального мікропростору.

Оскільки соціальний мікропростір, на відміну від макропростору, виступає присвоєним і привласненим, то мікромовність стає помітною в контрастових тематичних векторах промов, бесід і усної комунікації загалом у маскулініума і фемініума.

Чим ближче особа до гендерного полюсу маскулінності, тим більше спрямованість її пізнавальних інтересів (і, відповідно, їх лексичні репрезентації) пов’язуються із природою, технікою, техніко-фізично-біологічним вимірами діяльності. І навпаки: чим ближче особа до гендерного полюсу фемінності, тим більше спрямованість її пізнавальних інтересів (і, відповідно, їх лексичні репрезентації) пов’язуються із соціальним, педагогічним, художнім та знаково-семіотичним вимірами соціальної діяльності.

З вищезазначеного з необхідністю випливає висновок: чим ближче особа до маскулінного гендеру, тим менше розгорнутих мовних маніфестацій, супутніх її діяльності, вона «видає» в соціальному просторі, і навпаки: чим ближче до полюсу фемінності, тим останніх стає більше. Для візуально-публічного контексту такі особливості мовних практик оцінюються як мовчазність, мовна стриманість, малоговіркість, обмежена риторична презентабельність або ж як комунікабельність, комунікативна компетентність, говіркість, «общительность»(рос.).

Міжгендерні відмінності виявляються також у візуальних відмінностях професійних груп і професійного вибору загалом. Попри все «розмивання» гендерних відмінностей у виборі професії в постіндустріальному суспільстві, зберігаються певні соціальні демаркації між типово-маскулінними та типово-фемінними професіями.

Зрозуміло, що типового чоловіка можна зустріти і серед філологів, і серед програмістів, проте при маскулінній домінанті особа з більшою імовірністю опиниться в техноорієнтованій професійній ніші (серед програмістів), ніж в гуманітарно-орієнтованій ніші (серед філологів та перекладачів).

Загалом особи із маскулінною домінантою тяжіють до менш соціалізованих професій, що характеризуються скороченістю вербальних комунікацій і більшою дистантністю (об’єктивованістю) предмету професійного освоєння (архітектура, медицина, будівництво, кібернетика, фізика, геологія – загалом більшість галузей природознавства).

В соціальних візуалізаціях техно-фізико-біоорієнтована професія постає як обмежено-соціалізована (навіть на рівні буденної свідомості математиків і природознавців іменують «сухарями», що звісно, відображає своєрідну «черствість» представників цих професійних ніш по відношенню до нюансів і тонкощей соціальних взаємин).

Носії змішаного гендеру виявляють у соціальних візуалізаціях власних професій подібні закономірності. Фемінні чоловіки професіоналізуються у сферах, традиційно пов’язаних із комплексною синтетикою та соціальною практикою (художні, творчі, мовні, дизайнерські, соціально-педагогічні професії), маскулінні жінки – в типово чоловічих професіях (геологи, водії, працівники міліції).

Загальна фемінізованість професійної ніші відбивається і в екзісі (візуальному «фасаді») особи: фемінні чоловіки стають більш естетизованими, витонченими в манерах власної поведінки, прогнозованими і керованими з боку соціальних норм, менш девіантофільними.

Поведінка маскулінних жінок набуває ознак більшої (у порівнянні із «класичними» фемінними жінками) агресивізованості, наполегливості, соціальної дистанційованості, що робить їх і більш адаптованими у професійних сферах, де стають витребуваними волюстичні якості.

Невербально-комунікативні відмінності між чоловічим та жіночим гендерами виявляються в жестиці, міміці та пантоміміці.

Загалом носії маскулінного гендеру (або ж особи, що стоять ближче до маскулінного гендеру) виявляють таку собі соціальну архаїчність в жестових і мімічних патернах (їх мімічна і жестова сфера характеризуються в візуальному плані невиразністю, звуженістю і експресивною «бідністю»). В той же час пантоміміка і тілесна кінетика маскулініумів є розгорнутою розвиненою і виразно-експансивною.

Ілюстративний приклад. Маскулінний політик схильний до витримування маскоподібного обличчя і гіпомімії, що відповідає слабкому відображенню емоційних переживань. Якщо ці емоційні переживання і мають місце, то лише в своїх екстремних (крайніх, найвищих) виявах (для їх тілесно-фізичного вираження використовуютсья т.зв. макром’язи обличчя). В той же час його проксеміка і пантоміміка (тілесні дистанції та розмах тілорухів) завжди є надлишковими: зустрічаючись, наприклад, у будь-якому приміщенні із виборцями чи з іншими представниками громадськості такий політик «займає багато місця». І не тому, щш має велике тіло, а тому, що дозволяє собі об’ємні тілорухи, які штучно розширюють середовище його перебування.

Зазначені відмінності пов’язані з рядом соціофілогенетичних та етіогнетичних чинників минулого, в т.ч. тих, що в більшій мірі стосуються природи і виявлення еволюційних закономірностей. Оскільки на особину чоловічої статі лягала функція силового забезпечення відокремленості власної території і гарантування її «кордонів», то на перший план в виконанні цієї функції виходила розгорнута пантоміміка, яка відповідала вмілій реалізації агресивно-оборонних та агресивно-деструктивних поведінкових програм.

З іншого боку, розвинена міміка та жестика с суперечили б цьому філогенетичному призначенню, оскільки б слугували б скоріше зчитуванню певної інформації (в т.ч. сигналів слабкості) із поведінки агента агресії. Таким чином, в філогенезі відповідні поведінкові прояви, що були пов’язані із жестикою та пантомімікою, в маскулінному гендері залишалися більш примітивізованими і архаїчними, ніж в фемінному.

Навпаки: носії фемінного гендеру (або ж особи, що стоять ближче до полюсу фемінності) виявляють таку собі соціальну архаїчність в пантомімічних патернах (їх тілесно-кінетична сфера характеризується в візуальному плані загальмованістю, скутістю і просторовою мінімізованістю).

В соціальному етикеті експектації щодо невербально-комунікативних сигналів маскулінного та фемінного гендеру є очікуваними дещо різні презентаційні моделі. Жінка, яка сидить в публічній приймальні, широко розкинувши ноги, сприймається (в соціальних експектаціях) як менш адекватна у порівнянні із чоловіком, що дозволяє собі подібне. З іншого боку, подібним же чином сприймається чоловік, який активно жестикулює або виявляє розгорнуту мімічну експресію.

При прояві подібних невербально-комунікативних сигналів в різних соціальних середовищах (відповідно, із маскулінною або фемінною домінантами) вноситься соціально-нормативна поправка: незалежно від біологічного гендеру екпресивного (в жестах та міміці) чоловіка-шоумена, як і розкуту в пантоміміці жінку-спортсменку сприйматимуть як таких, що відповідають етикетним експектаціям.

Соціальні візуалізації знаходять своє опредметнення в типологічних особливостях морфотипу (схеми тіла) та поведінці. Візуальні спостереження виявляють структурно-морфологічні відмінності в будові тіла представників різноманітних соціальних груп та прошарків. Інформацію про такого роду відмінності дають різноманітні типології, які використовуються в візуальній аналітиці з метою ідентифікації психотипів.

Оскільки психотипи формуються в процесі соціалізації, а останній є в значній мірі нормативно-ціннісним «завантаженням» індивідності рольовими моделями, нормами, ідеалами, стереотипами і т.п., то кожен із психотипів можна розглядати як субверсію нормативного соціотипу, про який йшлося вище.

В одній із своїх робіт [Романенко, 2005, с.66] автор розглядає нормативний соціотип як персоналізацію соціальної системи, тобто, тип особи, онтогенез якої редукований під впливом сценаріїв смислопродукування, інкорпорованих завдяки соціалізації. Остання в даному контексті буде розумітися як процес переведення соціальних кодів в когнітивну, емотивну та регулятивну сфери індивідуальної психіки, результатом якого стає формування соціальної мікроідентичності, тобто, індивідної моделі диференціації себе як частини соціальної системи і середовища.

Таким чином, закріплюються певні локуси референції індивіда – своєрідне символічно-семіотичне визначення власної причетності до більш широкого соціального цілого.

Існуючі в науковій літературі типології можна умовно поділити на дві великі групи: анатомо-фізіологічні (структурно-анатомічні) та функціонально-психологічні.

Анатомо-фізіологічні (структурно-анатомічні) типології дозволяють ідентифікувати певні соціопсихічні особливості особи за структурними особливостями будови її тіла. Як буде показано нижче, автори дослідники доводили існування імовірних кореляцій між такими, здавалося б константними біологічними диспозиціями та габітусами і релятивними соціальними ознаками, що дають можливість ідентифікувати приналежність особи до групової цілісності (наприклад, художників, ремісників, вчених релігійних діячів).

Функціонально-психологічні типології дозволяють ідентиіфікувати певні соціопсихічні особливості особи за зовні спостережуваними проявами її поведінки (при цьому слід звернути увагу на те, що під поведінкою розуміють не лише дії та вчинки в повному розумінні цього слова, але і мисленнєві, мовні та емоційні акти, що можуть бути в певний спосіб об’єктивовані в соціальному просторі). Функціонально-психологічні типології, в свою чергу, поділяються на психофізіологічні та патопсихологічні, які (при супутності психологізованих назв) мають цілком предметний «вихід» на соціальні візуалізації.

Серед найпоширеніших і хрестоматійних в науковій літературі представлені анатомофізіологічні типології Е. Ледо, К. Сіго, Е. Кречмера, У. Шелдона. Коротко зупинимося на кожній з них, щоб вказати, поруч з ідентифікативними маркерами, також і на соціальні проекції відповідних рис нормативного соціотипу.

Е. Ледо в своєму «Трактаті про людську фізіономію» описав п’ять основних типів тілобудови, що відповідають п’яти геометричним формам: чотирикутнику, колу, овалу, трикутнику та конусу. Всі п’ять фігур відповідають таким соціальним диспозиціям, як інертність-консерватизм (квадрат), флексибільність-адаптивність (коло), імпульсивність-хаотичність (овал), гетеростатичність-інноваційність (трикутник), прагматичність-реалістичність (конус).

В візуально-символічному аспекті представник будь-якої соціопрофесійної групи з високою долею імовірності буде носієм тих чи інших фігураційних рис: природознавчо-науково-філософська (квадрат), соціально-посередницька (коммівояжери, медіа-фахівці, юристи), художньо-богемна (овал), стратегічно-управлінсько-інтелектуально-лідерська (політики, спортсмени високого рівня, наукові діячі-революціонери, релігійні місіонери), виконавці-репродуценти (редактори, банкіри, клерки, фінансисти і т.п.).

Геометрія, виявляється, теж має соціальний вимір: квадрат виступає символом консерватизму, сталості і рівноважності (символ замкненості, нерухомості і завершеності – «ні додати ні відняти»)¸ коло – соцальної комунікабельності (коммунікативності – колоподібна фігура майже призначена для того, щоб обходити «гострі кути» на зразок конфліктних (конфронтаційних) ситуацій в соціальному просторі), трикутник – нерівноважності (а з нерівановажністю і «розгойдуванням» соціальних типізацій пов’язані соціальне та інтелектуальне лідерство в усіх його вимірах); овал – нерівномірності (еліпсоїдності, що в соціальному плані відповідає імпульсивності-стохастичності поведінки суб’єкта – вірніше, носія того самого художнього типу із притаманною ексцентрикою, епатажністю, зовнішнім артистизмом), конус (розширена внизу- звужена вгорі конфігурація) – соціальній «заземленості» (конформності та ритуальності).

В типології Е. Кречмера встановлюється зв’язок між типом тілобудови та соціовізуальними проявами професійної ідентичності. Кречмер зокрема констатує трансформації тілесності в колі вчених: в 18 ст. переважали шизотимічні конфігурації, в той час як в 19 ст. – пікнічні.

Автор робить висновок, що «в цілому шизотимна форма будови тіла в більшій мірі притаманна представникам абстрактної та метафізичної науки, а пікнічна – природознавцям та гуманітаріям» [Кречмер, 1930, с.101]. Таким чином, констатується існування відповідних соціально-«замовних» (у вигляді латентного візуального моделювання) візуалізацій тілесно-морфологічних особливостей академічних вчених і вчених від експериментальної науки.

І справді: якщо 18-е століття було століттям шизотиміків, то, імовірно тому, що вчені частіше були представниками умоглядної, кабінетної науки, а не експериментальної та емпіричної. Адже та сама умоглядність передбачає таку соціотілесну естетику, якій відповідає «мінімум тіла». Мінімізована тілесність шизотиміка, що поєднується із кабінетною аутистичністю (самоспрямованістю), абстрактністю (букв. «розривчатістю») мисленнєвого процесу передбачає настільки ж мінімізований контакт із сенсорно-перцептивною реальністю (візуальними, дотиковими, вібраційними відчуттями та образами матеріально-фізично-біологічних об’єктів).